м. Київ
12 листопада 2025 року
справа № 2-976-08
провадження № 61-1429св25
У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою, в якій просив:
визнати протиправною бездіяльність Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі - ВПВР у м. Києві) щодо незняття арешту з майна та заборони його відчуження, накладених постановою про арешт майна боржника від 27 лютого 2012 року № НОМЕР_1;
скасувати арешт майна та заборону його відчуження, накладені постановою про арешт майна боржника від 27 лютого 2012 року № НОМЕР_1;
визнати протиправною бездіяльність ВПВР у м. Києві щодо незняття арешту з майна та заборони його відчуження, накладених постановою про арешт майна боржника від 03 червня 2013 року № НОМЕР_2;
скасувати арешт майна та заборону його відчуження, накладені постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 03 червня 2013 року № НОМЕР_2.
На обґрунтування скарги зазначав, що 25 квітня 2008 року Уманський міськрайонний суд Черкаської області ухвалив заочне рішення, яким стягнув з нього на користь Акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» (далі - АТ «Брокбізнесбанк») заборгованість за кредитним договором у розмірі 679 980,26 дол. США, що еквівалентно 3 433 900,31 грн.
На підставі рішення суду 24 жовтня 2008 року був виданий виконавчий лист № 2-976/2008, який перебував на примусовому виконанні у ВПВР у м. Києві (виконавчі провадження № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2).
27 лютого 2012 року постановою державного виконавця у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 було накладено арешт на його майно. 23 травня 2012 року державний виконавець виніс постанову про повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку із відсутністю у нього майна.
03 червня 2013 року постановою державного виконавця у виконавчому провадженні № НОМЕР_2 накладено арешт на його майно та оголошено заборону на його відчуження.
08 травня 2015 року державний виконавець, керуючись пунктом 10 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження», виніс постанову про закінчення виконавчого провадження та направив виконавчий документ за належністю до іншого відділу державної виконавчої служби.
Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України АТ «Брокбізнесбанк» ліквідовано без створення правонаступників.
27 березня 2023 року він звернувся до ВПВР у м. Києві з клопотанням про зняття арешту.
У відповідь на його звернення ВПВР у м. Києві повідомив про те, що матеріали виконавчих проваджень № НОМЕР_1, № НОМЕР_2 знищені, можливості надати належним чином завірені копії постанов про закінчення виконавчих проваджень немає. Також зазначив про відсутність законних підстав для зняття арешту з майна.
Тривале існування накладеного на майно арешту без наявності виконавчого провадження та при ліквідації стягувача перешкоджає йому розпоряджатися його майном. Наявні арешти всього майна порушують його права та законні інтереси, оскільки унеможливлюють володіння, користування та розпорядження майном, що йому належить.
Ухвалою Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 29 жовтня 2024 року, залишеною без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 21 січня 2025 року, у задоволенні скарги відмовлено.
Ухвала суду першої інстанції, з висновками якої погодився апеляційний суд, мотивована тим, що заявник не надав доказів закінчення або завершення виконавчого провадження від 27 лютого 2012 року № НОМЕР_1 та виконавчого провадження від 03 червня 2013 року № НОМЕР_2, боржником у яких є ОСОБА_1 , саме з таких підстав, визначених спеціальним законом, які мали б наслідком зняття державним виконавцем накладеного арешту на майно. Крім того, суд зазначив, що до повноважень державного виконавця не входить вирішення питання щодо припинення зобов'язання, за яким на примусовому виконанні перебуває відповідне судове рішення, зокрема через ліквідацію юридичної особи (боржника, кредитора), на що в цьому випадку посилається заявник, і вказана обставина згідно із Законом України «Про виконавче провадження» не може бути підставою для скасування державним виконавцем арешту майна, оскільки ці обставини мають бути предметом судового розгляду. Оскільки боржник ОСОБА_1 не виконав рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 25 квітня 2008 року, на підставі якого було видано виконавчий лист від 24 жовтня 2008 року № 2-976/2008, що перебував в провадженні ВПВР у м. Києвіі під час примусового виконання рішення державний виконавець виніс постанову про накладення арешту на майно боржника, то суд дійшов висновку, що оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були вчинені та прийняті відповідно до закону, в межах повноважень та за наявності законних підстав, а тому у задоволені скарги ОСОБА_1 відмовив.
Постановою Верховного Суду від 12 листопада 2025 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - Загороднього Є. О. залишено без задоволення. Ухвалу Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 29 жовтня 2024 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 21 січня 2025 року залишено без змін.
Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що у цій справі суди встановили, що виконавчий документ у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 повернено стягувачу 23 травня 2012 рокуна підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження», тобто у зв'язку з тим, що в боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.
Водночас виконавче провадження № НОМЕР_2 закінчено 08 травня 2015 року на підставі пункту 10 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV (далі - Закон № 606-XIV), тобто у зв'язку з направленням виконавчого документа за належністю до іншого відділу ДВС.
Ці обставини, як правильно зазначили суди, не зобов'язували державного виконавця знімати арешт, накладений на майно боржника.
Доказів завершення виконавчого провадження з виконання виконавчого листа № 2-976/2008, з іншої підстави, яка наділяла б державного виконавця зняти арешт з майна боржника, суду не надано, як не надано і доказів, які свідчили б про виконання ОСОБА_1 судового рішення.
Установивши, що ВПВР у м. Києві діяв з дотриманням норм закону, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, зробив правильний висновок про відмову в задоволенні скарги.
Однак з висновками Верховного Суду щодо результатів вирішення цієї справи погодитися не можу з таких підстав.
На практиці трапляються випадки, коли немає правових підстав для визнання неправомірною бездіяльності державного (приватного) виконавця щодо незняття арешту з майна боржника під час повернення виконавчого документа стягувачу, проте з об'єктивних причин перестає існувати правова мета накладення арешту на майно боржника (закінчення строку пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання, визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, добровільне виконання боржником судового рішення тощо).
Повернення виконавчого документа стягувачу не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання, однак лише протягом строків пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Відповідно до частини першої статті 22 Закону № 606-XIV виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання в такі строки: 1) посвідчення комісій по трудових спорах, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення та постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, - протягом трьох місяців; 2) інші виконавчі документи - протягом року, якщо інше не передбачено законом.
05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII).
Згідно з пунктом 5 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред'являються до виконання у строки, встановлені цим Законом.
Тлумачення пункту 5 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII дає підстави для висновку, що правила цього Закону застосовуються лише до виконавчих документів, строк пред'явлення до виконання за якими не сплив на час набрання чинності цим Законом. Наведеним пунктом Закону не передбачено зворотної дії в часі і можливості застосування норм цього Закону до виконавчих документів, строк пред'явлення до виконання яких сплив на час набрання ним чинності.
Відповідно до пункту 7 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом 05 жовтня 2016 року виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
Згідно з частинами першою, другою, пунктом 1 частини четвертої статті 12 Закону № 1404-VIII виконавчі документи можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття. Строки пред'явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Отже, законодавством України встановлено чіткі строки, протягом яких виконавчий документ може бути пред'явлений до виконання і стати підставою для відкриття виконавчого провадження та проведення виконавчих дій, спрямованих на виконання судового рішення в примусовому порядку.
Наказом Міністерства юстиції України від 07 червня 2017 року № 1829/5 затверджено Правила ведення діловодства та архіву в органах державної виконавчої служби та приватними виконавцями (далі - Правила).
Завершені виконавчі провадження та виконавчі провадження, за якими виконавчий документ повернено без прийняття до виконання, підлягають передачі до архіву органу державної виконавчої служби, приватного виконавця не пізніше 01 серпня поточного року та 01 лютого наступного року (пункт 1 Розділу Х «Передача до архіву виконавчих проваджень» Правил).
Розділом ХІ «Знищення справ та виконавчих проваджень» Правил врегульовано порядок та підстави знищення матеріалів виконавчого провадження.
Пунктами 1, 2 зазначеного розділу Правил визначено, що передані до архіву органу державної виконавчої служби, приватного виконавця справи та виконавчі провадження, строк зберігання яких закінчився, підлягають знищенню.
Строк зберігання виконавчих проваджень, переданих до архіву органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, становить три роки, крім виконавчих проваджень за постановами про накладення адміністративного стягнення, строк зберігання яких становить один рік.
Отже, Правилами визначено, що у разі завершення виконавчого провадження, зокрема у зв'язку із поверненням виконавчого документа стягувачу, матеріали виконавчого провадження передаються до архіву та зберігаються протягом трьох років, після чого підлягають знищенню.
Наявні підстави вважати, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу та неможливості поновлення виконавчого провадження у зв'язку із закінченням строків пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання, а як наслідок і неможливість подальшого виконання судового рішення в примусовому порядку, існування арешту, накладеного на майно боржника, втрачає свій сенс, оскільки будь-якого правового механізму реалізації досягнення мети, з якою було накладено арешт, - забезпечення реального виконання судового рішення - немає.
Водночас застосування арешту майна боржника як обмежувальний захід не повинен призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що підтверджує неодмінність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві.
Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов'язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб'єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовної діяльності. Обмеження позитивних зобов'язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.
Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції та утворюють «трискладовий тест», за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.
У рішенні від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» («Sporrong and Lonnroth v. Sweden»)ЄСПЛ зазначив, що будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, своєю чергою, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
Щодо першого припису ЄСПЛ у пунктах 63, 64 рішення у справі «Маркс проти Бельгії» (Marckx v. Belgium) зауважив, що, визнаючи право на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності. Держава сама визначає «необхідність» відповідного закону, а наявність «спільного інтересу» може спонукати державу до «здійснення контролю за використанням власності», включаючи розпорядження та спадкування.
ЄСПЛ визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля [рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» («East/West Alliance Limited v. Ukraine)].
Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ.
Так, у рішенні у справі «Фрессо і Руар проти Франції» (Fressoz and Roire v. France) ЄСПЛ зазначає, що «необхідність» будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Якщо такого мотивування немає, це є проявом свавілля держави.
У зазначеному рішенні ЄСПЛ наголосив на неприпустимості свавільного втручання держави у права людини без нагальної на те потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.
Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі.
ЄСПЛ вказав на неодмінність перевіряти обмеження прав людини, передбачені у національному законі, визначати наявність обставин для його застосування та вирішувати питання співмірності. У сукупності це утворює трискладовий тест на пропорційність.
Обмеження прав має передбачатися національним законом. Такий закон повинен існувати на момент введення такого обмеження. Обмеження прав у такому разі повинно прямо передбачатися у законі, а зміст закону повинен бути доведений до відома громадян.
Закон має відповідати критеріям якості - обмеження прав повинно бути зрозумілим для кожного.
Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи.
Втручання у права має відповідати вимогам співмірності. Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не метою, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним, безальтернативним та достатнім, а не надмірним. Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.
Отже, можна зазначити, що лише за умови дотримання всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. З позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.
Правовою метою накладення арешту на майно боржника є забезпечення реального виконання судового рішення. Тобто, кредитор, на користь якого у боржника виникло зобов'язання за судовим рішенням, яке підлягає примусовому виконанню, має обґрунтовані очікування, що внаслідок накладення арешту на майно боржника та його подальшої реалізації остаточне рішення суду буде виконане. Тож накладення та існування арешту на майно боржника до закінчення примусового виконання судового рішення має важливе значення для забезпечення виконання остаточного судового рішення та реального поновлення прав фізичних та юридичних осіб.
Із врахуванням наведеного, бракує підстав вважати, що державним виконавцем не дотримано справедливого балансу між суспільними та індивідуальними інтересами в контексті обмеження права боржника на мирне володіння своїм майном.
Водночас, встановлюючи, чи не змушений боржник нести надмірний індивідуальний тягар унаслідок такого обмеження, потрібно враховувати, що арешт майна є заходом, який забезпечує збереження майна боржника з метою реального виконання судового рішення, що підлягає примусовому виконанню. У ситуації, коли бракує будь-якої можливості відновити виконавче провадження, відпадає і сама правова мета збереження арешту - забезпечення виконання судового рішення в примусовому порядку. Збереження арешту, накладеного на майно боржника, за таких умов свідчить, що особа позбавляється можливості вільно розпоряджатися своїм майном (у тому числі майном, набутим після винесення державним виконавцем постанови про арешт майна) без існування для цього правової мети, оскільки сам факт існування арешту не призведе до реального поновлення прав кредитора. За таких обставин особа змушена нести надмірний індивідуальний тягар.
Отже, наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови, коли немає виконавчого провадження та майнових претензій з боку кредитора, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.
Подібні позиції дотримується Верховний Суд у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 07 липня 2021 року у справі № 2-356/12 (провадження № 61-5972св19), від 03 листопада 2021 року у справі № 161/14034/20 (провадження № 61-1980св21), від 22 грудня 2021 року у справі № 645/6694/15-ц (провадження № 61-18160св19), від 26 січня 2022 року у справі № 127/1541/14-ц (провадження № 61-2829св21), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 127/1547/14-ц (провадження № 61-12997св21), Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 січня 2023 року у справі № 2-3600/09 (провадження № 61-12406св21).
Врахувавши усталену практику ЄСПЛ, яка є обов'язковою для застосування національними судами, вважаю, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, коли немає відкритого виконавчого провадження та можливості продовження виконання судового рішення у примусовому порядку, призводить до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Якщо заявник просить про зняття арешту, накладеного на майно під час здійснення виконавчого провадження, з інших підстав, ніж ті, які віднесені до повноважень виконавців, то оцінка наявності таких підстав для зняття арешту належить саме до компетенції суду відповідно до частини п'ятої статті 60 Закону № 606-XIV; частини п'ятої статті 59 Закону № 1404-VIII.
У цій справі заявник питання про зняття арешту з майна ставив не у зв'язку з порушенням порядку його накладення державним виконавцем, а через порушення його прав як власника майна та брак підстав для збереження такого арешту протягом тривалого часу.
Суди встановили, щовиконавчий документ у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 повернено стягувачу 23 травня 2012 року на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження», тобто у зв'язку з тим, що в боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.
Водночас виконавче провадження № НОМЕР_2 закінчено 08 травня 2015 року на підставі пункту 10 частини першої статті 49 Закону № 606-XIV, тобто у зв'язку з направленням виконавчого документа за належністю до іншого відділу державної виконавчої служби.
ВПВР у м. Києві надав відповідь на зверненняОСОБА_1 про те, що у зв'язку зі знищенням документів відділу через закінчення терміну зберігання відповідно до Правил матеріали виконавчих проваджень № НОМЕР_1 і № НОМЕР_2 знищено.
Враховуючи відсутність виконавчих проваджень та майнових претензій з боку стягувача, наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту майна боржника та відсутність необхідності подальшого застосування такого арешту, вважаю, що суди дійшли помилкового висновку про відмову в задоволенні скарги щодо скасування арешту з майна, оскільки за обставин цієї справи незняття арешту з майна заявника є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.
З огляду на викладене вважаю, що колегії суддів слід було касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржувані рішення скасувати в частині й ухвалити нове рішення про часткове задоволення скарги ОСОБА_1 , скасування арешту, накладеного на майно ОСОБА_1 згідно з постановами про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.
СуддяВ. М. Коротун