05 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 345/6246/24
провадження № 61-5607св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Калуський відділ державної виконавчої служби у Калуському районі Івано-Франківської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ),
третя особа - прокурор Стрийської окружної прокуратури,
розглянув в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 14 січня 2025 року у складі судді Онушканича В. В. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 24 березня 2025 року у складі колегії суддів Бойчука І. В., Пнівчука О. В., Томина О. О. у справі за позовом ОСОБА_1 до Калуського відділу державної виконавчої служби у Калуському районі Івано-Франківської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), третя особа - прокурор Стрийської окружної прокуратури, про зняття арешту з нерухомого майна,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Калуського відділу державної виконавчої служби у Калуському районі Івано-Франківської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) (далі - Калуський ВДВС), у якому просила зняти арешт та заборону на відчуження нерухомого майна, а саме з 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 та квартири АДРЕСА_2 , які належали ОСОБА_2 .
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтувала тим, що вона є співвласником квартири АДРЕСА_1 . Їй належить 1/3 частка зазначеної квартири на підставі свідоцтва про право власності на житло від 16 лютого 1994 року. Іншим співвласником 1/3 частки зазначеного житла був її син ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Вироком Миколаївського районного суду Львівської області від 02 березня 2010 року ОСОБА_2 було визнано винним у вчиненні злочину та засуджено до покарання з конфіскацією майна. На підставі вироку суду Калуський ВДВС наклав арешт на 1/3 частку квартири, що належала ОСОБА_2 .
Після відбуття покарання ОСОБА_2 08 листопада 2021 року придбав квартиру АДРЕСА_2 .
Під час оформлення спадщини, яка залишилася після смерті ОСОБА_2 , позивач дізналася, що на майно її сина накладено арешт, а саме на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 та на квартиру АДРЕСА_2 .
Після звернення до Калуського ВДВС позивачу повідомили, що згідно з даними Автоматизованої системи виконавчого провадження на примусовому виконанні перебувало виконавче провадження № НОМЕР_1, відкрите на підставі виконавчого листа № 1-33/10, виданого 02 березня 2010 року Миколаївським районним судом Львівської області про конфіскацію майна ОСОБА_2 04 серпня 2015 року державний виконавець прийняв постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, а 30 грудня 2016 року - постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 4 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження». Матеріали виконавчого провадження було знищено.
Наявність арешту істотно обмежує права позивача як співвласника житлового приміщення, позбавляє її можливості користування та розпорядження квартирою. Зняття арешту можливе лише на підставі відповідного судового рішення.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області рішенням від 14 січня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для закінчення виконавчого провадження, а на момент смерті ОСОБА_2 вирок Миколаївського районного суду Львівської області від 02 березня 2010 року в частині конфіскації майна не було виконано. Позивач є правонаступником померлого ОСОБА_2 , а тому позовні вимоги про зняття арешту з 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 є передчасними та не підлягають задоволенню.
Позовні вимоги про зняття арешту з квартири АДРЕСА_2 є безпідставними, оскільки у державних реєстрах відсутні відомості щодо будь-яких обтяжень на зазначену квартиру.
Івано-Франківський апеляційний суд постановою від 24 березня 2025 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 14 січня 2025 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У квітні 2025 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 14 січня 2025 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 24 березня 2025 року і ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 569/4374/16, від 12 грудня 2018 у справі № 757/61236/16, від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18, від 05 травня 2020 року у справі № 554/8004/16, від 27 травня 2020 року у справі № 817/928/17, від 26 травня 2020 року у справі № 815/7269/15, від 07 квітня 2021 року у справі № 174/474/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права щодо можливості / неможливості правонаступництва у виконавчому провадженні про конфіскацію на користь держави майна боржника (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивувала тим, що як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчих документів з різних підстав законодавцем визначено як стадію завершення виконавчого провадження, за яким жодні інші дії державного виконавця не проводяться, відповідно, під час повернення виконавчого документа стягувачу виконавець повинен був зняти арешт з майна боржника ОСОБА_2 , але не зробив цього.
Суд першої інстанції не роз'яснив позивачу, що Калуський ВДВС не є належним відповідачем у цій справі. Належним відповідачем у справі має бути відповідний орган державної податкової служби, що суди не врахували.
Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій помилково розглянули справу в порядку цивільного судочинства, проігнорувавши висновки Верховного Суду щодо належності такого спору до юрисдикції адміністративного суду.
Слід сформувати висновок щодо застосування частини другої статті 61 Конституції України, частини п'ятої статті 15 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження», статті 1219 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у подібних правовідносинах щодо таких питань: чи входять до складу спадщини права та обов'язки боржника згідно з виконавчим листом про конфіскацію за вироком суду в дохід держави майна; чи можлива заміна боржника фізичної особи, який помер, його спадкоємцем у виконавчому листі про конфіскацію за вироком суду в дохід держави майна; чи можливе правонаступництво щодо фізичної особи боржника, який помер, у виконавчому провадженні, відкритому на підставі виконавчого листа про конфіскацію за вироком суду в дохід держави майна.
Аргументи інших учасників справи
У травні 2025 року на офіційну електронну адресу Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшов відзив Стрийської окружної прокуратури на касаційну скаргу ОСОБА_1 , проте Верховний Суд ухвалою від 02 червня 2025 року повернув цей відзив заявникові без розгляду.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 07 травня 2025 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області.
20 травня 2025 року матеріали справи № 345/6246/24 надійшли до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 17 жовтня 2025 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
Вироком Миколаївського районного суду Львівської області від 02 березня 2010 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 307 Кримінального кодексу України, та призначено покарання у вигляді позбавлення волі на п'ять років з конфіскацією майна.
На примусовому виконанні у Калуському ВДВС перебувало виконавче провадження № НОМЕР_1 щодо виконання виконавчого листа № 1-33/10, виданого 02 березня 2010 року Миколаївським районним судом Львівської області про конфіскацію майна ОСОБА_2 04 квітня 2015 року державний виконавець прийняв постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження (а. с. 8).
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_2 , накладено арешт на підставі постанови про арешт майна та оголошення заборони на його відчуження, серія та номер АА № 667553, виданий 29 червня 2010 року (а. с. 9, 10).
30 грудня 2016 року державний виконавець прийняв постанову про повернення стягувачу виконавчого листа № 1-33/10, виданого 02 березня 2010 року Миколаївським районним судом Львівської області про конфіскацію майна ОСОБА_2 , на підставі пункту 4 частини першої статті 47 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. Спадкоємцем за законом майна померлого ОСОБА_2 , яка прийняла спадщину у встановленому законом порядку, є ОСОБА_1 (мати спадкодавця).
Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна підтверджується, що ОСОБА_2 належить на праві приватної власності квартира АДРЕСА_2 . Відомості про державну реєстрацію обтяжень та заборон відчуження на зазначену квартиру відсутні.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Щодо юрисдикції спору
У справі, що переглядається, Верховний Суд першочергово надає оцінку доводам касаційної скарги щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, які згідно з частиною першою статті 411 ЦПК України є обов'язковою підставою для скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд. Заявник у касаційній скарзі вказує на те, що суди розглянули у порядку цивільного судочинства справу, що підлягала розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
У частині першій статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Поняття «суд, встановлений законом» містить таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
У частині першій статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
Спори про право цивільне, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.
Відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 643/3614/17 (провадження № 14-479цс19) дійшла висновку про те, що вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції (пункт 37).
Позов про зняття арешту з майна може бути пред'явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно). Відповідачами у справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках - особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. Як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має бути залучено відповідний орган державної виконавчої служби, а також відповідний податковий орган, банк та іншу фінансову установу, які у випадках, передбачених законом, виконують судові рішення.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм права міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 року (провадження № 11-680апп19).
Суди встановили, що спадкоємцем за законом майна померлого ОСОБА_2 , яка прийняла спадщину у встановленому законом порядку, є ОСОБА_1 (мати спадкодавця).
Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно з частиною першою статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Разом із тим, незалежно від часу прийняття спадщини, вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п'ята статті 1268 ЦК України).
У частині першій статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов'язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно.
Проте відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).
Отже, права ОСОБА_1 як спадкоємця спірного майна, на яке накладено арешт, порушені та підлягають захисту в обраний позивачем спосіб шляхом зняття арешту з указаного майна у порядку цивільного судочинства.
У справі, що переглядається Верховним Судом, питання зняття арешту зі спірного майна ставиться не у зв'язку з порушенням порядку його накладення виконавцем, а у зв'язку з порушенням прав позивача як власника майна (спадкоємця) та відсутністю підстав для збереження такого арешту. Позивач звернулася до суду за захистом свого цивільного права. Враховуючи підстави позову, те, що предметом позову є зняття арешту з майна (засудженої особи, який є спадкодавцем), накладеного в межах виконавчого провадження під час виконання вироку суду, беручи до уваги, що позов про зняття арешту з майна поданий не учасником кримінального провадження й не учасником виконавчого провадження, а правоволодільцем (спадкоємцем), який позбавлений можливості оформити належним чином спадщину, тому вказаний спір підлягає вирішенню у порядку цивільного судочинства.
Зазначене відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 643/3614/17 (провадження № 14-479цс19), який врахували суди попередніх інстанцій.
За наведених обставин Верховний Суд уважає необґрунтованими доводи касаційної скарги у відповідній частині.
Щодо належності / неналежності відповідача
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що відповідачем у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних правовідносин щодо такого майна (постанови від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18, від 05 травня 2020 року у справі № 554/8004/16, від 07 квітня 2021 року у справі № 174/474/17).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18 (провадження № 2-85гс19) зробила правовий висновок про те, що орган державної виконавчої служби у відповідних випадках може залучатися судом до участі у справах як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. Відповідачем у справах за позовами про звільнення з-під арешту майна є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних відносин щодо такого майна.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15 (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17 (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 71)).
У випадках, коли арешт майна проводиться для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь держави, підлягає вирішенню питання щодо відповідної участі у справі відповідного територіального органу Державної податкової служби України.
Такі висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 450/1411/16 та Верховним Судом у постановах від 11 березня 2020 року у справі № 299/2931/17, від 06 грудня 2021 року у справі № 554/5912/19, від 21 червня 2023 року у справі № 721/521/21, від 19 березня 2025 року у справі № 676/1280/24.
За змістом статті 48 ЦПК України сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач, якими можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Згідно зі статтею 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.
Відповідно до пунктів 2 і 4 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна, зокрема, містити ім'я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог.
Системний аналіз статей 51, 175 ЦПК України свідчить про те, що саме на позивача покладено обов'язок визначити належний склад відповідачів у справі. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи.
Вирішуючи спір, суд має враховувати склад осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред'явлення позову до частини відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів.
Належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом. Тобто відповідач - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами.
Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2021 року у справі № 303/6418/19 зазначив, що неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин, суд відмовляє у задоволенні позову.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц зазначила, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та ухвалює рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Отже, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 зауважив, що визначення у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб'єктний склад.
Тобто пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Враховуючи предмет спору та заявлені позивачем позовні вимоги, залучення належного співвідповідача до участі у справі має принципове значення, оскільки це пов'язано також і з обранням належних та ефективних способів захисту прав, на захист яких заявлено позовні вимоги. Обраний спосіб захисту прав особи, яка наполягає на застосуванні судового захисту її цивільного права та інтересу, має відповідати характеру та природі спірних правовідносин.
Подібні правові висновки зазначені у постанові Верховного Суду від 20 травня 2024 року у справі № 564/1774/22 (провадження № 61-9198св23).
З матеріалів справи відомо, що позивач визначила відповідачем за своїм позовом лише Калуський ВДВС, який не є ні боржником, ані особою, в інтересах якої накладено арешт.
При цьому матеріали справи не містять жодних клопотань, поданих позивачем до закінчення підготовчого провадження, щодо заміни первісно визначеного неналежного відповідача на належного.
Отже, належним відповідачем за позовом про зняття арешту з майна, де арешт було накладено для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь держави, є відповідний територіальний орган Державної податкової служби України. З огляду на те, що позивач пред'явила позов до неналежного відповідача (Калуського ВДВС), то в позові про зняття арешту з нерухомого майна слід відмовити саме з цих підстав.
Зважаючи на викладене, Верховний Суд вважає правильними висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, однак не може погодитися із наведеними судами мотивами для такої відмови, у зв'язку з чим оскаржувані судові рішення належить змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
Верховний Суд не вдається до оцінки й аналізу доводів касаційної скарги, які стосуються суті спору, оскільки позивач не позбавлена права на звернення до суду з позовом до належного відповідача з правильно визначеним суб'єктним складом учасників справи відповідно до сформульованих позовних вимог та довести ті обставини, на які вона, зокрема, посилалася у позовній заяві.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, то оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині наведених цими судами мотивів (підстав) для відмови у задоволенні позову необхідно змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови, а в резолютивній частині - залишити без змін.
Щодо судових витрат
Згідно з частинами першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки оскаржувані судові рішення змінено тільки в частині наведених судами попередніх інстанцій мотивів для відмови в задоволенні позову, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 14 січня 2025 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 24 березня 2025 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови, а в резолютивній частині щодо відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 про зняття арешту з нерухомого майна - залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
СуддіА. І. Грушицький
А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
В. В. Пророк