12 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 757/52192/23-ц
провадження № 61-3388св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом)- ОСОБА_1 ,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Дяченко В'ячеслав Васильович, на постанову Київського апеляційного суду від 18 лютого 2025 року у складі колегії суддів Мазурик О. Ф., Желепи О. В., Поливач Л. Д. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя і стягнення грошової компенсації та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому з урахуванням уточнення просила:
- визнати за нею право власності на: 1) квартиру АДРЕСА_1 ; 2) автомобіль Кіа Venga, 2012 року випуску, VIN НОМЕР_1 , об'єм двигуна 1 591 куб. см; 3) автомобіль Audi Q5, 2012 року випуску, VIN НОМЕР_2 , об'єм двигуна 2 967 куб. см;
- визнати за нею майнові права на об'єкти нерухомого майна: 1) машиномісце № НОМЕР_3 , площею 14,60 кв. м, у підземному паркінгу житлового будинку АДРЕСА_2 (V черга), згідно з договором купівлі-продажу майнових прав від 15 липня 2020 року № 23368/РН-Г; 2) машиномісце № НОМЕР_4 , площею 15,0 кв. м, у підземному паркінгу житлового будинку АДРЕСА_2 (V черга), згідно з договором купівлі-продажу майнових прав від 31 серпня 2018 року № 19519/РН-Г;
- зобов'язати державного реєстратора / нотаріуса здійснити реєстрацію права власності позивача на зазначені машиномісця із внесенням відповідних даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно;
- визнати за ОСОБА_2 право власності на спільне сумісне майно, а саме автомобіль Suzuki Vitara, 2019 року випуску, VIN НОМЕР_5 , об'єм двигуна 998 куб. см;
- стягнути з відповідача на свою користь грошову компенсацію частини вартості майна у розмірі 1 894 461,00 грн.
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі і за спільні кошти придбали дві квартири, два машиномісця і три автомобілі. Частина майна, а саме одна квартира, одне машиномісце та два автомобілі зареєстровані за позивачем, а інше майно (квартира АДРЕСА_3 , машиномісце № НОМЕР_4 , автомобіль Suzuki Vitara) - за відповідачем.
Водночас, скориставшись інформацією із відкритих джерел, позивач дізналася, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 27 вересня 2023 року відповідач відчужив квартиру № 161 , розташовану за вказаною адресою, на користь ОСОБА_4 , яка є близькою подругою матері відповідача.
На момент укладення договору купівлі-продажу квартири сторони перебували у шлюбі, крім того, позивач не надавала згоду відповідачеві на відчуження спільного майна подружжя.
Водночас позивач має припущення, що під час вчинення зазначеного правочину ОСОБА_2 міг використати заяву про згоду подружжя від 30 квітня 2021 року, якою позивач надавала згоду відповідачеві на укладення від її імені договорів розпорядження нерухомим майном, що є об'єктом спільної сумісної власності.
Однак у квітні 2023 року позивач звернулася до Консульства України в місті Порту (Португальська Республіка) та зареєструвала заяву від 06 квітня 2023 року № 570/4-322 про відкликання заяви про згоду подружжя від 30 квітня 2021 року.
Вказувала, що ОСОБА_2 був обізнаний про відкликання цієї заяви. Відповідач не передавав позивачу грошові кошти від продажу квартири.
На момент подання позову ринкова вартість спірної квартири становить 12 720 000,00 грн, що підтверджується відповіддю Фонду державного майна України, наданою на адвокатський запит.
Оскільки квартира АДРЕСА_5 , була відчужена не в інтересах сім'ї, а позивач не отримувала грошові кошти від її продажу, вона має право на грошову компенсацію у розмірі половини вартості цього майна - 6 360 000,00 грн.
Позивач вважала за можливе зарахувати частину зазначеної суми шляхом залишення за нею частини іншого спільного майна подружжя, набутого під час шлюбу, а залишок належної суми компенсації стягнути з відповідача у грошовій формі.
У березні 2024 року ОСОБА_2 подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 , у якому просив:
- визнати за позивачем право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , залишивши у власності ОСОБА_1 іншу 1/2 частку квартири;
- залишити у власності позивача майнові права на об'єкт нерухомого майна - машиномісце № НОМЕР_4 у підземному паркінгу житлового будинку АДРЕСА_2 , право власності на яке зареєстровано за останнім;
- залишити у власності ОСОБА_1 майнові права на об'єкт нерухомого майна - машиномісце № НОМЕР_3 у підземному паркінгу житлового будинку АДРЕСА_2 , право власності на яке зареєстровано за останньою;
- визнати за позивачем право власності на автомобіль марки Audі Q5, 2012 року випуску, VIN НОМЕР_2 , об'єм двигуна 2 967 куб. см;
- залишити у власності ОСОБА_1 автомобіль марки Кіа Venga, 2012 року випуску, VIN НОМЕР_1 , об'єм двигуна 1 591 куб. см;
- визнати за ОСОБА_1 право власності на автомобіль марки Suzuki Vitara, 2019 року випуску, VIN НОМЕР_5 , об'єм двигуна 998 куб. см.
Свої вимоги ОСОБА_2 мотивував тим, що він відчужив квартиру АДРЕСА_5 , за письмовою заявою-згодою ОСОБА_1 , яка була нотаріально засвідчена 30 квітня 2021 року.
Цією заявою відповідач надала позивачу згоду на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, в тому числі самостійно визначати умови та ціну договорів, а також ствердила, що такі правочини відповідають інтересам їхньої сім'ї.
ОСОБА_1 не надала суду належних і допустимих доказів, які б підтверджували факт обізнаності позивача щодо скасування раніше наданої заяви-згоди від 30 квітня 2021 року.
Отже, квартира № 161 була відчужена подружжям спільно та в інтересах сім'ї, тобто відчуження не здійснювалося поза волею одного з подружжя. За таких обставин ОСОБА_1 не вправі вимагати грошову компенсацію за спірний об'єкт нерухомого майна.
Таким чином, поділу підлягає виключно те майно, яке перебуває у власності сторін на момент звернення до суду.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Печерський районний суд міста Києва у складі судді Литвинової І. В. рішенням від 22 жовтня 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив. Зустрічний позов ОСОБА_2 задовольнив.
Визнав за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , залишивши у власності ОСОБА_1 1/2 частку зазначеної квартири.
Залишив у власності ОСОБА_2 майнові права на об'єкт нерухомого майна - машиномісце № НОМЕР_4 у підземному паркінгу житлового будинку АДРЕСА_2 (п'ята черга, площею 15,0 кв. м) у місті Києві, право власності на яке зареєстровано за ним.
Залишив у власності ОСОБА_1 майнові права на об'єкт нерухомого майна - машиномісце № НОМЕР_3 у підземному паркінгу житлового будинку АДРЕСА_2 (п'ята черга, площею 14,60 кв. м) у місті Києві, право власності на яке зареєстровано за нею.
Визнав за ОСОБА_2 право власності на автомобіль марки Audi Q5, 2012 року випуску (VIN НОМЕР_6 , об'єм двигуна 2 967 куб. см).
Визнав за ОСОБА_1 право власності на автомобіль марки Suzuki Vitara, 2019 року випуску (VIN НОМЕР_5 , об'єм двигуна 998 куб. см).
Залишив у власності ОСОБА_1 автомобіль марки Кіа Venga, 2012 року випуску (VIN НОМЕР_1 , об'єм двигуна 1 591 куб. см).
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що станом на день відчуження об'єкта спільного сумісного майна подружжя - квартири АДРЕСА_5 ОСОБА_1 вже відкликала надану ОСОБА_2 згоду на розпорядження майном, посвідчивши таку заяву у Консульстві України в місті Порту (Португальська Республіка).
Однак усупереч своїм твердженням щодо повідомлення чоловіка про відкликання згоди ОСОБА_1 не надала доказів інформування ОСОБА_2 про вчинення таких дій. Наявний у матеріалах справи скріншот екрана монітора не відповідає вимогам належності, допустимості, достовірності та достатності доказів, оскільки не містить ознак, що дають змогу ідентифікувати сторін листування (час, дата, адреса, поштові сервіси / месенджери).
Крім того, ОСОБА_1 не зверталася до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири № 161 від 27 вересня 2023 року.
Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном має значення на стадії вчинення правочину та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору іншим з подружжя, який є стороною договору, з його контрагентом. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах із своїм контрагентом права та інтереси того з подружжя, який надав згоду.
Згода одного з подружжя на вчинення другим із подружжя договору з розпорядження спільним майном як односторонній правочин є одним із правомірних обмежень свободи договору, оскільки визначена законодавцем необхідність одержання згоди обмежує як того з подружжя, хто укладає договір із розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і контрагента за договором, оскільки він має переконатися, що особа, з якою укладається договір, перебуваючи в шлюбі, має згоду на укладення такого договору.
Оскільки ОСОБА_1 не надала доказів того, що 27 вересня 2023 року відчуження квартири № 161 було здійснено всупереч її волі та не в інтересах сім'ї, то відсутні підстави для задоволення її позовних вимог у частині грошової компенсації.
Отже, об'єктами спільної сумісної власності подружжя, які підлягають поділу у межах позовних вимог у цій справі, є квартира АДРЕСА_1 , два машиномісця та три автомобілі.
Запропонований стороною позивача за первісним позовом ОСОБА_1 поділ спільного сумісного майна не відповідає приписам частини першої статті 70 Сімейного кодексу України (далі - СК України) щодо рівності часток майна дружини та чоловіка.
Суд вважав за можливе здійснити між колишнім подружжям поділ квартири № 160 у рівних частках (по 1/2 кожному), а майнові права на машиномісця № НОМЕР_4 і НОМЕР_3 залишити у власності кожної зі сторін відповідно до правовстановлювальних документів як рівнозначних за характеристиками і жодне з них суттєво не переважає інше за технічними показниками.
Сторона позивача за первісним позовом посилалася на те, що автомобіль марки Suzuki Vitara, 2019 року випуску, перебуває у користуванні матері відповідача, яка проживає і відповідно користується цим майном на тимчасово окупованій території України у селі Залізний Порт Скадовського району Херсонської області, однак підтверджень цього матеріали справи не містять.
З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов висновку, що поділ транспортних засобів може бути здійснений таким чином: визнати за ОСОБА_2 право власності на автомобіль марки Audi Q5, 2012 року випуску; визнати за ОСОБА_1 право власності на автомобіль марки Suzuki Vitara, 2019 року випуску, та залишити у її власності автомобіль марки Кіа Venga, 2012 року випуску, врахувавши пропозицію позивача за зустрічним позовом про надання ОСОБА_1 переважного права на автомобілі, які були набуті сторонами під час шлюбу.
Київський апеляційний суд постановою від 18 лютого 2025 року, з урахуванням ухвали цього суду про виправлення описки від 06 березня 2025 року, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 жовтня 2024 року в частині вирішення позовів про поділ автомобілів та стягнення грошової компенсації скасував і ухвалив у цій частині нове судове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 .
У порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнав за ОСОБА_1 право власності на автомобіль Audi Q5, 2012 року випуску (VIN НОМЕР_6 , об'єм двигуна 2 967 куб. см) та автомобіль Кіа Venga, 2012 року випуску (VIN НОМЕР_1 , об'єм двигуна 1 591 куб. см).
У порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнав за ОСОБА_2 право власності на автомобіль Suzuki Vitara, 2019 року випуску (VIN НОМЕР_5 , об'єм двигуна 998 куб. см).
Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частину вартості квартири АДРЕСА_5 , та різницю у вартості іншого поділеного судом майна у розмірі 6 232 461,00 грн.
У решті рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 жовтня 2024 року залишив без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції в частині поділу між сторонами квартири № 160 та двох машиномісць є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Натомість під час здійснення поділу транспортних засобів суд першої інстанції залишив поза увагою, що право власності на автомобіль Suzuki Vitara зареєстровано за ОСОБА_2 , а право власності на автомобілі Audi Q5 та Кіа Venga зареєстровано за ОСОБА_1 і вони перебувають у її фактичному володінні та користуванні. Такий спосіб користування сторони узгодили ще під час перебування у шлюбі.
Отже, запропонований позивачем ОСОБА_1 варіант поділу транспортних засобів є доцільним та справедливим, оскільки автомобілі Audi Q5 та Кіа Venga ще під час перебування у шлюбі за згодою сторін були зареєстровані за позивачем та перебувають у її фактичному користуванні. Тому визнання за ОСОБА_1 права власності на вказані автомобілі не призведе до виникнення у неї необхідності повторного звернення до суду з метою поділу майна подружжя, тобто забезпечить досягнення мети правосуддя та процесуальну економію.
З цих же підстав є справедливим визнання за ОСОБА_2 права власності в порядку поділу майна подружжя на автомобіль Suzuki Vitara, який зареєстрований за ним.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення грошової компенсації у зв'язку з відчуженням ОСОБА_2 квартири № 161 , суд першої інстанції керувався тим, що позивач не надала належних доказів такого відчуження поза її волею та не в інтересах сім'ї.
Однак колегія суддів не погодилася із наведеними висновками суду першої інстанції, вказавши, що у квітні 2023 року, тобто до відчуження спірної квартири на підставі договору купівлі-продажу від 27 вересня 2023 року ОСОБА_1 відкликала надану ОСОБА_2 згоду на розпорядження майном, посвідчивши таку заяву у Консульстві України в місті Порту (Португальська Республіка).
З матеріалів справи також відомо, що у серпні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу. Печерський районний суд міста Києва ухвалою від 08 серпня 2023 року відкрив провадження у справі № 757/32693/23-ц та призначив судове засідання на 01 вересня 2023 року, а рішенням від 16 жовтня 2023 року шлюб між сторонами розірвав, вказавши, що вони не ведуть спільного господарства, не підтримують сімейні відносини та проживають окремо.
З наведеного вбачається, що під час існування спору про розірвання шлюбу та окремого проживання із ОСОБА_1 без згоди останньої ОСОБА_2 відчужив квартиру № 161 , яка була предметом спільної сумісної власності подружжя.
Суд першої інстанції не надав відповідної оцінки поданому ОСОБА_1 електронному доказу на підтвердження обставин повідомлення ОСОБА_2 про відкликання згоди на розпорядження майном.
Так, на обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 надала скріншот екрану монітора особистого листування зі ОСОБА_2 09 травня 2023 року, згідно з яким вона повідомила відповідача про відкликання своєї згоди на розпорядження майном, долучивши до електронного листа файл заяви про відкликання згоди. Проте суд першої інстанції надав оцінку цьому доказу як письмовому та дійшов висновку, що він не є належним, достатнім, достовірним та допустимим доказом.
Натомість паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом. Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Таким чином, наданий позивачем доказ є паперовою копією електронного доказу.
Матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_2 звертався до суду з клопотанням про витребування у позивача за первісним позовом оригіналу електронного доказу.
Крім того, звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 зазначала, що з травня 2023 року між нею та ОСОБА_2 відбувалося постійне листування на тему розірвання шлюбу та погодження питань щодо поділу майна, набутого під час шлюбу.
Сукупний аналіз наведених обставин свідчить про те, що на час відчуження ОСОБА_2 квартири № 161 , що є предметом спільного майна подружжя, сторони вже обговорювали питання про розірвання шлюбу, а також між ними існували суперечки щодо розпорядження та поділу майна, яке набуто під час шлюбу.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що ОСОБА_2 відчужив квартиру № 161 без згоди та волевиявлення на це ОСОБА_1 .
Крім того, матеріали справи не містять доказів, що ОСОБА_2 використав отримані від продажу квартири грошові кошти в інтересах сім'ї.
У разі коли під час розгляду вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується під час поділу.
Вартість майна, що підлягає поділу, визначається виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У разі відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв'язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на спільне майно.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначала, що загальна ринкова вартість набутого під час шлюбу майна становить 23 062 818,00 грн, з яких: 7 524 000,00 грн - вартість квартири № 160 ; 12 720 000,00 грн - вартість квартири № 161 ; 580 608,00 грн - вартість майнових прав на машиномісце НОМЕР_3; 576 000,00 грн - вартість майнових прав на машиномісце НОМЕР_4; 235 290,00 грн - вартість автомобіля Kia Venga; 721 050,00 грн - вартість автомобіля Audi Q5; 705 870,00 грн - вартість автомобіля Suzuki Vitara.
Відповідач ОСОБА_2 не подав до суду доказів на спростування вартості майна та його зустрічна позовна заява не містить таких обґрунтувань взагалі.
Обрання судом варіанта поділу майна подружжя за наявності вимоги про його поділ, відмінного від того, про який просив позивач, не може бути розцінене як вихід судом за межі позовних вимог, оскільки позовна вимога - це поділ майна подружжя і вона є незмінною при будь-якому варіанті його поділу.
Враховуючи, що загальна вартість набутого сторонами під час шлюбу майна становить 23 062 818,00 грн, то частка кожного з них становить 11 531 409,00 грн.
Оскільки в порядку поділу майна подружжя ОСОБА_2 підлягає виділенню майно на загальну суму 11 403 870,00 грн, то з метою зрівняння часток сторін необхідно за рахунок коштів, які підлягають стягненню на користь ОСОБА_1 , у розмірі 1/2 вартості квартири № 161 - 6 360 000,00 грн, відшкодувати ОСОБА_2 грошову компенсацію у сумі 127 539,00 грн (11 531 409,00 грн - 11 403 870,00 грн). Тому з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню грошова компенсація у розмірі 6 232 461,00 грн (6 360 000,00 грн - 127 539,00 грн), що становить компенсацію за 1/2 частину квартири № 161 та різницю у вартості іншого поділеного судом майна.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У березні 2025 року ОСОБА_2 через представника Дяченк а В. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 18 лютого 2025 року, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 жовтня 2024 року залишити в силі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 916/3027/21 та у постановах Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 201/14044/16, від 18 вересня 2019 року у справі № 752/294/18, від 16 грудня 2020 року у справі № 511/2864/16, від 16 червня 2021 року у справі № 522/23110/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд установив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу ОСОБА_2 мотивував тим, що апеляційний суд не спростував належним чином обставин, встановлених судом першої інстанції, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень.
Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ, який, у свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
При цьому слід враховувати, що суд може розглядати електронне листування між особами у месенджері (як і будь-яке інше листування) як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст. Відповідні висновки щодо належності та допустимості таких доказів, а також обсяг обставин, які можливо встановити за їх допомогою, суд робить у кожному конкретному випадку із врахуванням всіх обставин справи за своїм внутрішнім переконанням, і така позиція суду в окремо взятій справі не може розцінюватися як загальний висновок про застосування норм права.
ОСОБА_1 та її представник ввели в оману суд апеляційної інстанції в частині того, що нібито у матеріалах справи наявний електронний файл, який містить інформацію про повідомлення ОСОБА_2 про факт відкликання нотаріальної згоди на розпорядження спільним майном.
На підтвердження здійснення такого повідомлення ОСОБА_1 подала до суду першої інстанції лише скріншот екрана монітора, який не відповідає вимогам належності, допустимості, достовірності та достатності доказів, оскільки не містить ознак, що дають змогу ідентифікувати сторін листування (час, дата, адреса, поштові сервіси / месенджери).
Всупереч принципу змагальності у цивільному процесі апеляційний суд поклав тягар доказування на сторону відповідача за первісним позовом, зазначивши, що саме відповідач мав звернутися до суду з клопотанням про витребування у позивача оригіналу електронного доказу, який остання не долучала до матеріалів справи.
Отже, з огляду на те, що ОСОБА_1 не повідомила ОСОБА_2 належним чином (у письмовому вигляді з наданням копії заяви про відкликання попередньо наданої заяви) про факт вчинення нею указаної нотаріальної дії, останній об'єктивно не міг знати про відкликання згоди на розпорядження спільним майном.
Крім того, заяву ОСОБА_1 про відкликання заяви про згоду подружжя, посвідчену вКонсульстві України в місті Порту (Португальська Республіка) 06 квітня 2023 року, не було жодним чином реалізовано на території України.
Отже, позивач за первісним позовом не довела факт відчуження ОСОБА_2 спільного майна поза волею іншого з подружжя.
Апеляційний суд визначив вартість майна, що підлягає поділу, виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи, однак спірну квартиру № 161 фактично було відчужено за 4 011 000,00 грн, що підтверджується договором купівлі-продажу від 27 вересня 2023 року.
Аргументи інших учасників справи
У квітні 2025 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_7 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, ухваленою відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 19 березня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Печерського районного суду міста Києва.
07 квітня 2025 року матеріали справи № 757/52192/23-ц надійшли до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 15 жовтня 2025 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
22 грудня 2012 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб у Відділі реєстрації актів цивільного стану Дарницького районного управління юстиції у місті Києві (том 1, а. с. 17).
У період шлюбу сторони придбали (набули у власність) таке нерухоме та рухоме майно:
- квартиру АДРЕСА_7 (22 лютого 2018 року назву вулиці перейменовано на АДРЕСА_8 , на підставі договору купівлі-продажу квартири від 22 лютого 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сліпченко А. В. і зареєстрованого за № 260, правовстановлюючі документи на яку були оформлені на ім'я ОСОБА_1 (том 1, а. с. 23-27);
- квартиру АДРЕСА_3 , на підставі договору купівлі-продажу квартири від 22 лютого 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сліпченко А. В. і зареєстрованого за № 261, правовстановлюючі документи на яку були оформлені на ім'я ОСОБА_2 (том 1, а. с. 28-34);
- автомобіль марки Кіа Venga, 2012 року випуску (VIN НОМЕР_1 , об'єм двигуна 1 591 куб. см), право власності на який зареєстровано 20 травня 2017 року за ОСОБА_1 згідно зі свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_7 (том 1, а. с. 56, 57);
- машиномісце № НОМЕР_4 у підземному паркінгу житлового будинку АДРЕСА_2 (V черга), площею 15,0 кв. м, на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 31 серпня 2018 року № 19519/РН-Г, правовстановлюючі документи на яке були оформлені на ім'я ОСОБА_2 (том 1, а. с. 41-47);
- автомобіль марки Suzuki Vitara, 2019 року випуску (VIN НОМЕР_5 , об'єм двигуна 998 куб. см), право власності на який зареєстровано 26 березня 2019 року за ОСОБА_2 (том 1, а. с. 60, 61);
- машиномісце № НОМЕР_3 у підземному паркінгу житлового будинку АДРЕСА_2 (V черга), площею 14,6 кв. м, на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 15 липня 2020 року № 23368/РН-Г, правовстановлюючі документи на яке були оформлені на ім'я ОСОБА_1 (том 1, а. с. 48-53);
- автомобіль марки Audi Q5, 2012 року випуску (VIN НОМЕР_6 , об'єм двигуна 2 967 куб. см), право власності на який зареєстровано 06 серпня 2022 року за ОСОБА_1 згідно зі свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_8 (том 1, а. с. 58, 59).
30 квітня 2021 року ОСОБА_1 надала заяву про згоду подружжя на укладення договорів щодо розпорядження нерухомим майном, що є об'єктом спільної сумісної власності, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономарьовою Д. В. Цією заявою ОСОБА_1 надала згоду розпоряджатися за ціною та на умовах на власний розсуд (продати, обміняти, здати в оренду тощо), належним на праві спільної сумісної власності будь-яким нерухомим майном, розташованим на території України, незалежно від його форми власності, місцезнаходження, із чого саме буде складатися, її чоловіку ОСОБА_2 , а також підтвердила, що такі правочини відповідають інтересам їхньої сім'ї, та погодилася із тим, щоб умови та ціна договорів визначалися її чоловіком самостійно (том 1, а. с. 132).
Заявою від 06 квітня 2023 року, посвідченою Консулом України Консульства України в місті Порту (Португальська Республіка) Пономаренко А. О. , ОСОБА_1 відкликала свою заяву про згоду подружжя на укладення договорів щодо розпорядження нерухомим майном, що є об'єктом спільної сумісної власності, від 30 квітня 2021 року, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономарьовою Д. В. У цій заяві також зазначено, що ОСОБА_1 не дає письмової згоди ОСОБА_2 на розпорядження рухомим та нерухомим майном, що є об'єктом спільної сумісної власності (том 1, а. с. 54).
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 09 листопада 2013 року № 353814400 на підставі договору купівлі-продажу від 27 вересня 2023 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бузницькою Ю. О. і зареєстрованого за № 3130, ОСОБА_2 продав ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_5 (том 1, а. с. 33).
Печерський районний суд міста Києва заочним рішенням від 16 жовтня 2023 року розірвав шлюб між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , зареєстрований 22 грудня 2012 року за актовим записом № 952, у Відділі реєстрації актів цивільного стану Дарницького районного управління юстиції у місті Києві (том 1, а. с. 20-22).
До позовної заяви ОСОБА_1 долучила роздруківку електронного листування (паперову копію знімка екрана монітора комп'ютерної техніки) із зображенням надісланого файлу (том 1, а. с. 55).
Апеляційний суд також з'ясував, що ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу у серпні 2023 року. Печерський районний суд міста Києва ухвалою від 08 серпня 2023 року відкрив провадження у справі № 757/32693/23-ц та призначив судове засідання на 01 вересня 2023 року, а рішенням від 16 жовтня 2023 року шлюб між сторонами розірвав, вказавши, що вони не ведуть спільного господарства, не підтримують сімейні відносини та проживають окремо.
З матеріалів справи також відомо, що до апеляційної скарги ОСОБА_1 долучила роздруківку електронного листування за період з 20 квітня 2023 року до 10 липня 2023 року та відповідний CD-диск (том 2, а. с. 76, 77, 79-130).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
За змістом касаційної скарги постанова апеляційного суду оскаржується тільки в частині вирішення позовів про поділ автомобілів та стягнення грошової компенсації, а тому на підставі положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховний Суд переглядає цю постанову лише в означеній частині.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Згідно з частинами третьою, четвертою статті 4 СК України кожна особа має право на проживання в сім'ї та на повагу до свого сімейного життя. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану (частина перша статті 21 СК України).
Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Щодо поділу автомобілів
У частині першій статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Згідно з частиною першою статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Тлумачення змісту статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (постанова Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18 (провадження № 61-2401св21)).
Згідно з частинами першою та другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
У частині першій статті 71 СК України передбачено, що майно, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
У справі, що переглядається, сторони не заперечували, що після розірвання шлюбу спірні автомобілі марки Audi Q5, номер кузова НОМЕР_6 , 2012 року випуску, та марки Кіа Venga, номер кузова НОМЕР_1 , 2012 року випуску, право власності на які було зареєстроване за ОСОБА_1 , залишилися у її користуванні, а придбаний автомобіль марки Suzuki Vitara, номер кузова НОМЕР_5 , 2019 року випуску, який зареєстровано за ОСОБА_2 , після розірвання шлюбу залишився у володінні останнього. Такий спосіб користування транспортними засобами сторони узгодили ще під час перебування у шлюбі.
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Для приватного права притаманна така засада, як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки / врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється під час вирішення спорів, так і тлумачення процесуальних норм.
З огляду на встановлені обставини щодо володіння і користування автомобілями марки Audi Q5, 2012 року випуску, та марки Кіа Venga, 2012 року випуску, ОСОБА_1 , а автомобілем марки Suzuki Vitara, 2019 року випуску, ОСОБА_2 колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції щодо доцільності застосованого способу поділу спірних транспортних засобів.
При цьому автомобіль марки Кіа Venga, 2012 року випуску, який фактично використовується ОСОБА_1 , було цілком обґрунтовано залишено у власності останньої, оскільки сам ОСОБА_2 просив про це як у відзиві на позовну заяву, так і у зустрічній позовній заяві й апеляційній скарзі.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що у відзиві на позов ОСОБА_2 визнавав заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги щодо залишення у її власності автомобіля марки Кіа Vengaу порядку поділу спільного сумісного майна подружжя.
Спірним був поділ двох інших транспортних засобів, оскільки у своєму позові ОСОБА_1 просила суд залишити у її власності автомобіль марки Audi Q5, а ОСОБА_2 залишити автомобіль марки Suzuki Vitara.
Натомість у зустрічній позовній заяві ОСОБА_2 просив визнати за ним право власності на автомобіль марки Audi Q5, а ОСОБА_1 залишити два інші транспортні засоби, при цьому він не заявляв вимоги про стягнення на свою користь грошової компенсації за належну йому 1/2 частку у праві власності на автомобіль марки Кіа Venga.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.
Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та всупереч принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
Ураховуючи викладене, зокрема доводи сторін щодо способу поділу спірних транспортних засобів, а також те, що обидві сторони просили виділити у власність ОСОБА_1 автомобіль Кіа Venga , колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про те, що запропонований ОСОБА_1 варіант поділу є доцільним та справедливим, оскільки автомобілі Audi Q5 та Кіа Venga ще під час перебування у шлюбі за згодою сторін були зареєстровані за позивачем та фактично перебувають у її користуванні.
Визнання за ОСОБА_1 права власності в порядку поділу майна подружжя на зазначені автомобілі не спричинить необхідності повторного звернення до суду з метою поділу майна, що забезпечить досягнення цілей правосуддя та процесуальної економії.
З огляду на викладене колегія суддів також вважає обґрунтованим і справедливим визнання за ОСОБА_2 права власності в порядку поділу майна подружжя на автомобіль Suzuki Vitara, який зареєстрований за ним.
Колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції, що такий спосіб розподілу транспортних засобів відповідає засадам законності, розумності та справедливості.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) виклала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Загалом доводи касаційної скарги зазначених висновків суду апеляційної інстанції не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду апеляційної інстанції.
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення на її користь грошової компенсації за продану у період шлюбу без згоди другого подружжя квартиру № 161
Згідно з частинами першою та другою статті 369 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Відповідно до частини третьої статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).
У випадку, коли під час розгляду вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується під час поділу.
Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 серпня 2025 року у справі № 242/812/23 (провадження № 61-10609св24).
Вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме - подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором.
Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору іншим з подружжя, який є стороною договору, з його контрагентом. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з своїм контрагентом права та інтереси того з подружжя, який надав згоду.
Сприйняття волевиявлення іншого з подружжя на розпорядження спільним майном відбувається шляхом відображення такої згоди у відповідному договорі. У такому випадку регулюючий ефект договору поширюється як на сторони договору, так і на іншого з подружжя (співвласника), який надав згоду на розпорядження спільним майном.
Згода одного з подружжя на вчинення другим із подружжя договору з розпорядження спільним майном як односторонній правочин є одним із правомірних обмежень свободи договору, оскільки визначена законодавцем необхідність одержання згоди обмежує як того з подружжя, хто укладає договір з розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і контрагента за договором, оскільки він має переконатися, що особа, з якою укладається договір, перебуваючи в шлюбі, має згоду на укладення такого договору.
Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, поширюється як на випадки відчуження майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності.
Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23).
Верховний Суд у постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 243/14645/19-ц (провадження № 61-11576св21) зробив висновок, що Закон не обмежує особу, яка підписала заяву про надання згоди іншому з подружжя на розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю, підпис на якій посвідчується нотаріально, відкликати таку заяву у загальному порядку, тобто шляхом складання відповідної заяви про відкликання та посвідчення підпису на такій заяві також відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину щодо спільного майна, може бути оскаржена у суді із загальних підстав, визначених ЦК України.
Верховний Суд у постанові від 09 лютого 2022 року у справі № 473/4425/19 (провадження № 61-15813св20) зазначив, що при посвідченні правочинів щодо розпорядження спільним майном подружжя, якщо правовстановлюючий документ оформлений на ім'я одного з подружжя, нотаріус вимагає письмову згоду іншого з подружжя. Справжність підпису другого з подружжя на заяві про таку згоду має бути нотаріально засвідчена. Згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину є за своєю правовою природою окремим одностороннім правочином, що має бути складений письмово, а у визначених законом випадках - нотаріально посвідчений. Згода одного з подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину щодо розпорядження спільним майном як односторонній правочин, є чинною, до моменту її скасування (відкликання).
Верховний Суд у постанові від 13 вересня 2023 року у справі № 501/1699/17 (провадження № 61-17764св21) зробив висновок, що за загальним правилом особа, яка вчинила односторонній правочин, може від нього відмовитися. Перешкодою для відмови від одностороннього правочину є заборона, яка визначена нормою закону. Особа, яка вчинила згоду співвласника, може від неї відмовитися. Заборони для відмови від такого одностороннього правочину на рівні норми закону не передбачено. Оскільки такий односторонній правочин (відмова від згоди) належить до односторонніх правочинів, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, то особа, яка відмовляється від надання згоди, повинна негайно повідомити про це іншого з подружжя (співвласника), якому надана згода на укладення договору щодо розпорядження спільним майном, та відомих їй третіх осіб, але не пізніше моменту укладення договору. Нотаріуси не є учасниками таких приватних відносин, і тому їх обізнаність про вчинення відповідного одностороннього правочину не може створювати правові наслідки для іншого з подружжя (співвласника), якому надана згода на укладення договору щодо розпорядження спільним майном.
Отже, нотаріально посвідчена згода одного з подружжя щодо розпорядження спільним майном є одностороннім правочином. Вона може бути відкликана до моменту укладення договору, на який така згода була надана. Обов'язок доведення факту відкликання та повідомлення іншої сторони (співвласника, другого з подружжя) покладається на того, хто заявляє про відкликання. Якщо нотаріально посвідчена згода одного з подружжя не була належним чином відкликана (шляхом складання відповідної заяви про відкликання та посвідчення підпису на такій заяві) або відкликання не було доведено до відома іншої сторони до моменту укладення договору, згода зберігає свою юридичну силу.
Належним підтвердженням повідомлення про відкликання може бути доведення факту ознайомлення іншої сторони із засвідченою у встановленому законом порядку заявою про відкликання згоди, зокрема поштові докази (опис вкладення, повідомлення про вручення, квитанція про відправлення) або електронні докази, що підтверджують доставку та перегляд надісланого файлу у месенджері, із зазначенням дати та часу відкриття.
За відсутності таких доказів відчуження спільного майна вважається вчиненим за наявності дійсної згоди іншого подружжя, і правові наслідки правочину є чинними.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з частинами першою, третьою, четвертою статті 100 ЦПК України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом. Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 червня 2023 року у справі № 916/3027/21 (провадження № 12-8гс23), на яку посилався заявник у касаційній скарзі, вирішуючи питання щодо використання електронних доказів у справі, зазначила таке:
«Процесуальний закон чітко регламентує можливість та порядок використання інформації в електронній формі (у тому числі текстових документів, фотографій тощо, які зберігаються на мобільних телефонах або на серверах, в мережі Інтернет) як доказу у судовій справі. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 96 ГПК України), який, у свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 73 ГПК України).
Отже, подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу. Наведений висновок є усталеним у судовій практиці (наприклад, його наведено у постановах Верховного Суду від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20, від 15 липня 2022 року у справі № 914/1003/21), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для того, щоб його змінювати.
Поняття електронного доказу є ширшим за поняття електронного документа. Електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа, в тому числі електронний підпис. Натомість електронний доказ - це будь-яка інформація в цифровій формі, що має значення для справи. Повідомлення (з додатками), відправлені електронною поштою чи через застосунки-месенджери, є електронним доказом, який розглядається та оцінюється судом за своїм внутрішнім переконанням у сукупності з іншими наявними у матеріалах справи доказами.
При цьому слід враховувати, що суд може розглядати електронне листування між особами у месенджері (як і будь-яке інше листування) як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст. Відповідні висновки щодо належності та допустимості таких доказів, а також обсяг обставин, які можливо встановити за їх допомогою, суд робить у кожному конкретному випадку із врахуванням всіх обставин справи за своїм внутрішнім переконанням, і така позиція суду в окремо взятій справі не може розцінюватися як загальний висновок про застосування норм права, наведених у статті 96 ГПК України, у подібних правовідносинах».
Аналогічні процесуальні положення закріплені в частині третій статті 100 ЦПК України та пункті 1 частини другої статті 76 ЦПК України.
Отже, якщо з урахуванням конкретних обставин справи суд дійде висновку про те, що відповідне листування дає змогу встановити його учасників та може підтверджувати ті чи інші доводи сторін, наприклад, щодо наявності між ними відповідних відносин, ведення певних перемовин тощо, суд може прийняти таке листування як доказ і в такому разі надати йому оцінку сукупно з іншими доказами у справі.
З матеріалів цієї справи відомо, що квартира АДРЕСА_5 , яка була зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2 , придбана у період шлюбу, проте була відчужена останнім 27 вересня 2023 року, тобто ще під час перебування сторін у шлюбі.
Суд апеляційної інстанції встановив, що станом на день відчуження об'єкта спільного сумісного майна подружжя - квартири № 161 ОСОБА_1 вже відкликала надану ОСОБА_2 згоду на розпорядження майном, посвідчивши таку заяву у Консульстві України в місті Порту (Португальська Республіка), та 09 травня 2023 року, тобто до укладення договору купівлі-продажу спірної квартири від 27 вересня 2023 року, повідомила свого чоловіка за допомогою засобів електронного листування у месенджері про вчинення таких дій, долучивши до електронного листа файл - заяву про відкликання згоди.
За таких обставин, оскільки спірна квартира була відчужена під час перебування сторін у шлюбі, однак проти волі ОСОБА_1 та не в інтересах сім'ї, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що у цьому випадку позивач набула право вимагати грошової компенсації вартості своєї частки у спільному майні, оскільки згода на його відчуження на момент укладення правочину вже не діяла.
Колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції належним чином виконав вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і дотримався вимог статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідив обставини справи та правильно вирішив спір в означеній частині.
Висновки суду апеляційної інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, та узгоджуються з нормами матеріального права, які суд правильно застосував, а також відповідають наведеній вище судовій практиці Верховного Суду.
Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не повідомила ОСОБА_2 належним чином (у письмовому вигляді з наданням копії заяви про відкликання попередньо наданої заяви) про факт вчинення нею указаної нотаріальної дії, а тому він об'єктивно не міг знати про відкликання згоди на розпорядження спільним майном, не заслуговують на увагу, оскільки повідомлення (з додатками), відправлені через застосунки-месенджери, є електронним доказом, який розглядається та оцінюється судом за своїм внутрішнім переконанням у сукупності з іншими наявними у матеріалах справи доказами.
З огляду на викладене електронне листування між сторонами, яке оцінене судом апеляційної інстанції у сукупності з іншими доказами, підтверджує встановлені обставини щодо належного ознайомлення ОСОБА_2 із засвідченою у встановленому законом порядку заявою іншого з подружжя про відкликання згоди на розпорядження спільним майном до моменту укладення правочину про відчуження спірної квартири.
Аргументи касаційної скарги про суперечливість висновків апеляційного суду по суті спору спростовуються безпосередньо змістом оскаржуваної постанови та зводяться до незгоди заявника із ухваленим судовим рішенням.
Доводи касаційної скарги про те, що заяву ОСОБА_1 про відкликання згоди подружжя на розпорядження спільним майном, посвідчену в Консульстві України в місті Порту (Португальська Республіка) 06 квітня 2023 року, не було жодним чином реалізовано на території України, не заслуговують на увагу, оскільки відкликання згоди належить до односторонніх правочинів, що розраховані на їх сприйняття іншими особами. Особа, яка відмовляється від надання згоди, повинна негайно повідомити про це іншого з подружжя (співвласника), якому надана згода на укладення договору щодо розпорядження спільним майном, та відомих їй третіх осіб, але не пізніше моменту укладення договору. Нотаріуси не є учасниками таких приватних відносин, і тому їх обізнаність про вчинення відповідного одностороннього правочину не може створювати правові наслідки для іншого з подружжя (співвласника), якому надана згода на укладення договору щодо розпорядження спільним майном.
Аргументи заявника про те, що апеляційний суд визначив вартість майна, що підлягає поділу, виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи, однак спірну квартиру № 161 фактично було відчужено за 4 011 000,00 грн, що підтверджується договором купівлі-продажу від 27 вересня 2023 року, з посиланням на постанову Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 201/14044/16, є неспроможними, оскільки Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18) відступив від правової позиції, висловленої у постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 201/14044/16-ц, та навів правовий висновок, що вартість майна, що підлягає поділу, слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи; у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв'язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи; такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на частку у спільному майні.
У свою чергу, доводи заявника про застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 916/3027/21 та у постановах Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі № 752/294/18, від 16 грудня 2020 року у справі № 511/2864/16, від 16 червня 2021 року у справі № 522/23110/17, суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки у кожній із наведених справ суди керувалися конкретними обставинами справи та фактично-доказовою базою з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Крім того, висновки, зроблені Верховним Судом у зазначених справах, не суперечать висновкам, зробленим судом апеляційної інстанції під час розгляду цієї справи.
Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваної постанови з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки апеляційного суду у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини,право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99).
Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи суди аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникали при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про поділ автомобілів та стягнення грошової компенсації - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Дяченко В'ячеслав Васильович, залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 18 лютого 2025 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ автомобілів та стягнення грошової компенсації за відчужену квартиру залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
СуддіА. І. Грушицький
А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
В. В. Пророк