Унікальний номер справи 369/5812/23
Номер апеляційного провадження 22-ц/824/15578/2025
Головуючий у суді першої інстанції А. В. Янченко
Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач
Постанова
Іменем України
05 листопада 2025 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),
суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.
секретар судового засідання Комар Л. А.
сторони
позивач Бучанська районна державна адміністрація
Київської області
відповідач ОСОБА_1
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Фанштейн Каріною Михайлівною , на рішення Києво - Святошинського районного суду Київської області від 04 вересня 2024 року, ухвалене у складі судді Янченка А. В., в примішенні Києво - Святошинського районного суду Київської області,
У квітні 2023 року заступник керівника Києво - Святошинської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Бучанської районної державної адміністрації Київської області звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом скасування державної реєстрації права власності, повернення земельних ділянок.
В обгрунтування позовних вимог зазначив, що Києво-Святошинською окружною прокуратурою було встановлено порушення вимог земельного та лісового законодавства під час реєстрації права приватної власності на земельну ділянку на території Бучанського району Київської області. На підставі рішення Крюківщинської сільської ради 12 сесії 6 скликання № 10/13 від 27.12.2011 ОСОБА_3 було видано державний акт на право власності серія ЯМ №315760 на земельну ділянку з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0914 га, за кадастровим номером 3222484001:01:008:0269, що розташована у АДРЕСА_1 . Даний акт зареєстровано 29 травня 2012 року в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №322240001003389.
Також позивач вказав, що на підставі рішення 26 сесії 5 скликання Крюківщинської сільської ради від 19.05.2009 ОСОБА_4 було видано державний акт на право власності серія ЯД №924053 на земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства площею 0,1805 га, за кадастровим номером 3222484001:01:008:0192, що розташована у АДРЕСА_1 . Даний акт зареєстровано 22 листопада 2009 року в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №046994702947. У подальшому, право власності на вказану земельну ділянку перейшло до ОСОБА_1 . На підставі заяви ОСОБА_1 , що посвідчена приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьовим І.С. від 18.04.2019 № 2472 земельні ділянки з кадастровими номерами 3222484001:01:008:0192 та 3222484001:01:008:0269 об'єднані в одну, якій присвоєно кадастровий номер 3222484001:01:008:5291. Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 09.02.2023 № 322393937 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з кадастровим номером 3222484001:01:008:5291 площею 0,2719 га з цільовим призначенням: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на підставі рішення про держану реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 48956902 від 01.10.2019.
Однак, опрацюванням зазначених документів було установлено, що рішення 26 сесії Крюківщинської сільської ради 5 скликання від 19.05.2009 та рішення 12 сесії Крюківщинської сільської ради 6 скликання № 10/13 від 27.12.2011 прийняті з порушенням вимог земельного та лісового законодавства, внаслідок чого рішення про скасування права приватної власності на земельну ділянку має буте скасоване, а остання має бути повернута у власність держави. Встановлено, що спірна земельна ділянка відноситься до земель державної власності лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні Державного підприємства «Київське лісове господарство» на підставі матеріалів лісовпорядкування. Факт віднесення спірної земельної ділянки, до земель лісогосподарського призначення підтверджується Проектом організації та розвитку лісового господарства ДП «Київське лісове господарство» 2015 року, Проектом організації та розвитку лісового господарства Виробничої частини ДЛГО «Київліс» Державного лісогосподарського об'єднання «Київліс» 2004 року, Планом лісових насаджень Васильківського лісництва Виробничої частини ДЛГО «Київліс» Київської області лісовпорядкування 2003 року, планово-картографічними матеріалами, а саме планами лісонасаджень, картами-схемами розподілу території лісгоспу. Відповідно до листа ДП «Київське лісове господарство» № 02-733 від 18.09.2017 спірна земельна ділянка частково накладається на земельну ділянку ДП «Київське лісове господарство» (квартал 1, виділ 19 Васильківського лісництва ДП «Київське лісове господарство), яка перебуває у постійному користуванні вказаного підприємства на підставі планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а саме планом лісонасаджень, картою-схемою розподілу території лісгоспу.
Крім того позивач вказав, що згідно відповіді ДП «Київське лісове господарство» № 02-02/817 від 17.10.2018 спірна земельна ділянка накладається на земельну ділянку в кварталі 1 Васильківського лісництва постійним користувачем якої є ДП «Київське лісове господарство», а межі та площа кварталу 1 Васильківського лісництва ДП «Київське лісове господарство» згідно матеріалів лісовпорядкування 2014 року відповідає межам та площі згідно матеріалів лісовпорядкування за 2004 рік.Накладення спірної земельної ділянки на землі лісогосподарського призначення також підтверджується листом ВО «Укрдержліспроект» від 06.03.2023 із долученими витягом з картографічної бази даних кварталу 1 Васильківського лісництва ДП «Київське лісове господарство». Проте перебування земельної ділянки лісогосподарського призначення з кадастровим номером 3222484001:01:008:5291 у приватній власності з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд суперечить вимогам п.ґ) ч. 4 ст. 84, ч. 2 ст. 56 Земельного кодексу України.
З урахуванням викладеного просив суд усунути перешкоди у здійсненні Бучанською районною державною адміністрацією Київської області права користування та розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення шляхом скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень: від 01.10.2019 з індексним номером № 48956902 із скасуванням державної реєстрації права ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222484001:01:008:5291. Усунути перешкоди у здійсненні Бучанською районною державною адміністрацією Київської області права користування та розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення площею 0,2719 га з кадастровим номером 3222484001:01:008:5291, що розташована в с. Крюківщина Бучанського району Київської області, шляхом її повернення на користь держави в особі Бучанської районної державної адміністрації Київської області від ОСОБА_1 . Здійснити розподіл судових витрат.
Рішенням Києво - Святошинського районного суду Київської області від 04 вересня 2024 року позовні вимоги заступника керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Бучанської районної державної адміністрації Київської області до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном, шляхом скасування державної реєстрації права власності, повернення земельних ділянок задоволено повністю.
Усунуто перешкоди у здійсненні Бучанською районною державною адміністрацією Київської області права користування та розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення шляхом скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень: від 01.10.2019 з індексним номером № 48956902 із скасуванням державної реєстрації права ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222484001:01:008:5291.
Усунуто перешкоди у здійсненні Бучанською районною державною адміністрацією Київської області права користування та розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення площею 0,2719 га з кадастровим номером 3222484001:01:008:5291, що розташована в с. Крюківщина Бучанського району Київської області, шляхом її повернення на користь держави в особі Бучанської районної державної адміністрації Київської області від ОСОБА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Київської обласної прокуратури 5 368 грн 00 коп. судового збору за подання позовної заяви.
Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 через свого представника Фанштейн К. М. подав апеляційну скаргу, посилається на порушення судом норм процесуального та матеріального права, неповне з'ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд розглянув справу за відсутності відповідача, який не був належним чином повідомлений про розгляд справи, у тому числі про судове засідання, яке відбулося 04.09.2024. Оскільки відповідач знятий з місця реєстрації суд повинен був здійснювати його виклик у судове засідання через оголошення на офіційному веб - сайті судової влади, чого зроблено судом не було.
Ухвалюючи рішення суд не врахував, що у данному випадку відсутнє порушення прав держави, оскільки як на час подання позову так і на даний час рішення Крюківщинської сільської ради, як державні акти на право власності на спірні земельні ділянки, договір купівлі - продажу є чинними, не оскаржувалися ніким. Зокрема не взято до уваги, що на час ухвалення рішень Крюківщинської сільської ради, на момент видання державних актів на право власності на спірні земельні ділянки було передбачено право органів місцевого самоврядування змінювати цільове призначення земельної ділянки, в тому числі земель ліськогосподарського призначення.
Оскільки спірна земельна ділянка зарестрована на праві власності за відповідачем суд першої інстанції дійшов помикового висновку про те, що прокурором обрано належний спосіб захисту - негаторний позов про скасування державної реєстрації та повернення спірної земельної ділянки на користь держави, що є смостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Крім того судом не взято до уваги, що відомості про державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно є відкритими та загальнодоступними, тому держава з 2013 року мала реальну можливість дізнатися про перехід права власності на спірні земельні ділянки до фізичних осіб та зміну цільового призначення цих ділянок, а тому суду необхідно було застосувати до даних правовідносин позовну давність.
Додатково зазначено, що сам позивач визнавав обставину пропуску строку звернення до суду із такими позовними вимогами, що вбачається із інших справ №369/3147/19, №369/16312/18, пов'язаних із спірними земельними ділянками.
Оскільки відповідач був позбавлений можливості брати участь у розгляді справи судом першої інстанції заяву про застосування позовної давності він подає суду апеляційної інстанції.
Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Фанштейн К. М. у судовому засіданні суду апеляційної інстанції підтримала апеляційну скаргу, просила задовольнити на підставі викладених в ній доводів.
Прокурор, будучи належним чином повідомленим про час та дату розгляду справи, у судове засідання апеляційної інстанції не з'явився, будь - яких заяв чи клопотань станом на день розгляду справи до апеляційного суду від прокурора не надходило. Своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу прокурор не скористався.
Позивач Бучанська районна державна адміністрація Київської області у судове засідання явку свого представника не забезпечила, про час та дату розгляду справи у судове засідання апеляційної інстанції повідомлена належним чином. Будь - яких заяв чи клопотань станом на день розгляду справи до апеляційного суду від позивача не надходило
Суд апеляційної інстанції вважав за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з'явилися, з урахуванням вимог ч.2 ст.372 ЦПК України, оскільки неявка в судове засідання зазначених осіб не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає її розгляду.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представника відповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Так, відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Кожна особа має право в порядку, встановленому Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).
Відповідно достатті 150 КЗпП України дисциплінарне стягнення може бути оскаржене працівником у порядку, встановленому чинним законодавством.
Судом встановлено, що ОСОБА_3 видано державний акт на право власності серія ЯМ №315760 на земельну ділянку з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0914 га, за кадастровим номером 3222484001:01:008:0269, що розташована у АДРЕСА_1 , на підставі рішення Крюківщинської сільської ради 12 сесії 6 скликання № 10/13 від 27.12.2011.
Вказаний акт зареєстровано 29 травня 2012 року в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №322240001003389.
ОСОБА_4 на підставі рішення 26 сесії 5 скликання Крюківщинської сільської ради від 19.05.2009 було видано державний акт на право власності серія ЯД №924053 на земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства площею 0,1805 га, за кадастровим номером 3222484001:01:008:0192, що розташована у АДРЕСА_1 , який зареєстровано 22 листопада 2009 року в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №046994702947.
У подальшому, право власності на вказану земельну ділянку перейшло до ОСОБА_1 , як він зазначає на підставі договору купівлі - продажу.
На підставі заяви ОСОБА_1 , що посвідчена приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьовим І. С., від 18.04.2019 № 2472, земельні ділянки з кадастровими номерами 3222484001:01:008:0192 та 3222484001:01:008:0269 об'єднані в одну, якій присвоєно кадастровий номер 3222484001:01:008:5291.
Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 09.02.2023 № 322393937 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з кадастровим номером 3222484001:01:008:5291 площею 0,2719 га з цільовим призначенням: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на підставі рішення про держану реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 48956902 від 01.10.2019.
Прокурор зазначає, що спірна земельна ділянка відноситься до земель державної власності лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні державного підприємства «Київське лісове господарство» на підставі матеріалів лісовпорядкування.
Також Прокурор посилається на те, що факт віднесення спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення підтверджується Проектом організації та розвитку лісового господарства ДП «Київське лісове господарство» 2015 року, Проектом організації та розвитку лісового господарства Виробничої частини ДЛГО «Київліс» Державного лісогосподарського об'єднання «Київліс» 2004 року, Планом лісових насаджень Васильківського лісництва Виробничої частини ДЛГО «Київліс» Київської області лісовпорядкування 2003 року, планово-картографічними матеріалами, а саме планами лісонасаджень, картами-схемами розподілу території лісгоспу.
Згідно листа ДП «Київське лісове господарство» № 02-733 від 18.09.2017 спірна земельна ділянка частково накладається на земельну ділянку ДП «Київське лісове господарство» (квартал 1, виділ 19 Васильківського лісництва ДП «Київське лісове господарство), яка перебуває у постійному користуванні вказаного підприємства на підставі планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а саме планом лісонасаджень, картою-схемою розподілу території лісгоспу.
З відповіді ДП «Київське лісове господарство» № 02-02/817 від 17.10.2018 вбачається, що спірна земельна ділянка накладається на земельну ділянку в кварталі 1 Васильківського лісництва постійним користувачем якої є ДП «Київське лісове господарство», а межі та площа кварталу 1 Васильківського лісництва ДП «Київське лісове господарство» згідно матеріалів лісовпорядкування 2014 року відповідає межам та площі згідно матеріалів лісовпорядкування за 2004 рік.
Накладення спірної земельної ділянки на землі лісогосподарського призначення також підтверджується листом ВО «Укрдержліспроект» від 06.03.2023 із долученими витягом з картографічної бази даних кварталу 1 Васильківського лісництва ДП «Київське лісове господарство».
Прокурор вважає, щзо перебування земельної ділянки лісогосподарського призначення з кадастровим номером 3222484001:01:008:5291 у приватній власності з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд суперечить вимогам п. ґ) ч. 4 ст. 84, ч. 2 ст. 56 Земельного кодексу України, що свідчить про прийняття рішення 26 сесії Крюківщинської сільської ради 5 скликання від 19.05.2009 та рішення 12 сесії Крюківщинської сільської ради 6 скликання № 10/13 від 27.12.2011 з порушенням вимог земельного та лісового законодавства.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову суд першої інстанції дійшов висновку, що прокурором надано суду належні та допустимі докази на підтвердження того, що зміна цільового призначення спірної земельної ділянки та реєстрація права приватної власності на неї була здійснена з порушенням вимог ст.ст. 20, 83, 116, 141, 142, 149 Земельного кодексу України.
Проте колегія суддів не погоджується із такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно достатті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із вимогами статті 1 ЛК України усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.
Згідно зі статтею 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу.
Відповідно до статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.
Відповідно до статті 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення.
Згідно із частинами першою, другою, четвертою статті 20 ЗК Українивіднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.
За змістом статті 55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; в) окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.
Таким чином, землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства, належать до земель лісогосподарського призначення, на які розповсюджується особливий режим щодо використання, надання в користування та передачі у власність.
Основною рисою земель лісогосподарського призначення є призначення цих земель саме для ведення лісового господарства, що за змістом статті 63 ЛК України полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів. Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).
Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.
Як передбачено ч. ч. 2 та 3 ст. 56 Земельного кодексу України громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення.
Інших випадків, які б передбачали надання у приватну власність земель лісогосподарського призначення, законодавство не містить.
Згідно ст. 57 Земельного кодексу України земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.
Відповіднодо ст. 141 Земельногокодексу Українипідставамиприпиненняправа користуванняземельною ділянкоює, зокремадобровільнавідмова відправа користуванняземельною ділянкою, вилученняземельної ділянкиу випадках, передбаченихцим Кодексом.
Згідноч.ч. 3, 4 ст. 142 Земельногокодексу Україниприпиненняправа постійногокористуванняземельною ділянкоюу разідобровільноївідмови землекористувачаздійснюєтьсяза йогозаявою довласника земельноїділянки. Власникземельної ділянкина підставізаяви землекористувачаприймає рішенняпро припиненняправа користуванняземельною ділянкою, про щоповідомляєоргани державноїреєстрації.
Згідноч. 5 ст. 116 Земельногокодексу Україниземельні ділянки, які перебуваютьу власностічи користуваннігромадян абоюридичних осіб, передаютьсяу власністьчи користуванняза рішенняморганів виконавчоївлади чиорганів місцевогосамоврядуваннялише післяприпиненняправа власностічи користуванняними впорядку, визначеномузаконом.
Порядоквилучення земельнихділянок врегульованост. 149 Земельногокодексу України, відповіднодо якоїземельні ділянки, надані упостійне користуванняіз земельдержавної такомунальноївласності, можутьвилучатисядля суспільнихта іншихпотреб зарішенням органівдержавної владита органівмісцевого самоврядування.
Вилученняземельних ділянокпровадитьсяза згодоюземлекористувачівна підставірішень КабінетуМіністрів України, Ради міністрівАвтономноїРеспублікиКрим, місцевихдержавних адміністрацій, сільських, селищних, міських радвідповіднодо їхповноважень.
Відповідно до ст. 151 Земельного кодексу України юридичні особи, зацікавлені у вилученні земельних ділянок, наданих у постійне користування із земель державної чи комунальної власності, для суспільних потреб та у викупі земельних ділянок, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, для суспільних потреб та з мотивів суспільної необхідності, зобов'язані до початку проведення проектних робіт погодити з власниками землі, крім викупу земельних ділянок з підстав, що допускають можливість їх примусового відчуження з мотивів суспільної необхідності, і землекористувачами, органами державної влади або органами місцевого самоврядування, згідно з їх повноваженнями, місце розташування об'єкта, розмір земельної ділянки та умови її вилучення (викупу) з урахуванням комплексного розвитку території, який би забезпечував нормальне функціонування на цій ділянці і прилеглих територіях усіх об'єктів та умови проживання населення і охорону довкілля.
Рішення про вилучення (припинення права) земельної ділянки за погодженням із землекористувачем має право приймати відповідний орган державної влади, який в силу вимог ст. ст. 6, 19 Конституції України зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За статтями 45, 47, 48, 54 Лісового кодексу України облік лісів включає збір та узагальнення відомостей, які характеризують кожну лісову ділянку за площею, кількісними та якісними показниками. Основою ведення обліку лісів є матеріали лісовпорядкування.
Лісовпорядкування включає комплекс заходів, спрямованих на забезпечення ефективної організації та науково обґрунтованого ведення лісового господарства, охорони, захисту, раціонального використання, підвищення екологічного та ресурсного потенціалу лісів, культури ведення лісового господарства, отримання достовірної і всебічної інформації про лісовий фонд України.
Лісовпорядкування є обов'язковим на всій території України та ведеться державними лісовпорядними організаціями за єдиною системою в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства.
У матеріалах лісовпорядкування дається якісна і кількісна характеристика кожної лісової ділянки, комплексна оцінка ведення лісового господарства, що є основою для розроблення на засадах сталого розвитку проекту організації та розвитку лісового господарства відповідного об'єкта лісовпорядкування.
Проект організації та розвитку лісового господарства передбачає екологічно обґрунтоване ведення лісового господарства і розробляється відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють організацію лісовпорядкування.
Матеріали лісовпорядкування затверджуються в установленому порядку органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства за погодженням відповідно з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища.
Затверджені матеріали лісовпорядкування є обов'язковими для ведення лісового господарства, планування і прогнозування використання лісових ресурсів.
Таким чином до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.
Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу.
Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами.
Згідно зі статтею 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб'єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України.
Відповідно до статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.
Можливість набуття права приватної власності на земельну ділянку лісогосподарського призначення передбачена також положеннями статей 56, 57 ЗК України.
Про зазначене також вказувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 53 зазначеної постанови).
У частині другій статті 89 ЦПК України встановлено, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Згідно із положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Визначальним для вирішення цієї справи є встановлення того, чи входить спірна земельна ділянка до земель лісового фонду.
У позовній заяві прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка відносяться до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні державного підприємства «Київське лісове господарство», вибула із володіння власника незаконно, тому просив суд усунути перешкоди у здійсненні Бучанською районною державною адміністрацією Київської області права користування та розпорядження спірною земельною ділянкою шляхом скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на цю земельну ділянку, а також усунути перешкоди у здійсненні Бучанською районною державною адміністрацією Київської області права користування та розпорядження земельною ділянкою шляхом її повернення на користь держави в особі Бучанської районної державної адміністрації Київської області з незаконного володіння відповідача.
Прокурор вказував на те, що належним способом захисту порушених прав у вказаній справі є пред'явлення саме негаторного позову.
Так, серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387, 388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов). Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18, пункт 89)). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв'язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункти 65-67)).
Фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на нерухоме майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Інакше кажучи, зайняття земельної ділянки, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власника його володіння цією ділянкою. У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункти 70-71)).
Заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності. Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема неправомірного) земельною ділянкою.
З урахуванням наведеного визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном.
У справі, яка переглядається судом встановлено, що з власності держави на користь фізичних осіб незаконно вибули спірні земельні ділянки лісогосподарського призначення, які були у подальшому об'єднані в одну земельну ділянку та відчужені на користь відповідача, право власності на земельну ділянку наразі зареєстровано за відповідачем.
Власник з дотриманням статей 387, 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності, повернення майна чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника - позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18 пункт 89), від 07 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 95) і № 488/6211/14-ц (провадження № 14-235цс18, пункт 84), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц (провадження № 14-31цс20), від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (провадження № 12-25гс21пункт 37)).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) у порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18), від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21)).
Держава, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не є володільцем спірної земельної ділянки, але як власник має право володіння нею (частина перша статті 317 ЦК України). Тому права держави підлягають захисту шляхом витребування такої ділянки з володіння кінцевого набувача. Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог про витребування на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на цю ділянку.
Таким чином, встановивши, що спірна земельна ділянка вибула з володіння держави, право власності на неї зареєстроване за відповідачем, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що заявлений прокурором негаторний позов про повернення спірної земельної ділянки, у контексті зазначених обставин справи, спрямований на ефективне відновлення права держави на спірну земельну ділянку.
Колегія суддів зауважує, що витребування земельної ділянки у власність держави потребує оцінки добросовісності дій її фактичного реєстраційного володільця, який набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі правочину, а також пропорційності втручання у його право власності у відповідності до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Колегія суддів вважає, що суд першої инстанції невірно встановив правовідносин, що складалися між сторонами, тому помилково вважав, що мета цього позову спрямована на усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою лісового призначення та повернення її державі, розглянувши фактично вимогу про витребування з чужого незаконного володіння земельної ділянки лісового призначення як вимогу про повернення цієї ділянки за правилами негаторного позову.
Таким чином, встановивши, що спірна земельна ділянка вибула з володіння держави, право власності на неї зареєстроване за відповідачем, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що заявлений прокурором негаторний позов про повернення спірної земельної ділянки, у контексті зазначених обставин справи, спрямований на ефективне відновлення права держави на спірну земельну ділянку.
У цьому контексті колегія суддів зауважує, що витребування земельної ділянки у власність держави потребує оцінки добросовісності дій її фактичного реєстраційного володільця, який набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі правочину, а також пропорційності втручання у його право власності у відповідності до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
З урахуванням викладеного, суд першої інстанції не вірно визначився з характером спірних правовідносин, нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, та дійшов помилкового висновку про обрання прокурором належного способу захисту, оскільки у контексті обставин цієї справи належним способом захисту прав держави є звернення до суду з вимогами про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння,або добросовісного набувача ураховуючи, що держава позбавлена права володіння земельною ділянкою.
Наведене відповідає висновку, викладеному у постановах Верховного Суду від 01 травня 2024 року у справі № 369/2869/22 (провадження № 61-15246св23), від 11 червня 2024 року у справі № 370/600/22 (провадження № 61-781св24) та від 09 жовтня 2024 року у справі № 369/13968/21 (провадження № 61-9356св24).
Разом із тим, у постанові Великої Палати Верховного Суду постанові від 23 листопада 2021 у справі № 359/3373/16 надано тлумачення такого висновку та зазначено, що у зазначеному висновку йдеться не про державну реєстрацію права власності за порушником (яке і розглядається як фактичне заволодіння), а про вчинення фізичних дій щодо земельної ділянки - її зайняття (яке не є заволодінням). Відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном його фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на таке майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. У таких випадках підлягає застосуванню стаття 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов).
Водночас у справі, яка переглядається, як судом першої інстанції, так і апеляційним судом встановлено, що спірна земельна ділянка належить на праві власності відповідачу.
Отже, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, а також встановлені обставини справи, які полягають у фактичному заволодінні земельною ділянкою, колегія суддів вважає, що належним способом захисту порушеного права у цьому спорі є саме віндикаційний позов, та відсутність підстав для задоволення позовних вимог прокурора у зв'язку з обранням прокурором неналежного способу захисту.
Суд першої інстанції наведеного не врахував та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог. Суд невірно визначився з характером спірних правовідносин, нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, та дійшов помилкового висновку, що обраний прокурором спосіб захисту є ефективним.
Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини «Гусєв проти України» від 14 січня 2021 року (скарга № 25531/12) було констатовано порушення права на справедливий суд через зміну судом правової кваліфікації позову, що призвело до відмови в його задоволенні. Європейський суд з прав людини вказав на відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову апеляційним судом. До того ж внаслідок перекваліфікації в позові було відмовлено. Заявнику безпідставно не надали можливості подати відповідні докази та аргументи з огляду на зміну правової кваліфікації. Такі дії суду суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливості цивільного провадження, принципу змагальності судового процесу.
Отже, застосування принципу jura novit curia не є безмежним, оскільки, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін.
Відтак належним способом захисту прав держави у даному випадку може бути звернення до суду з вимогами про витребування земельної ділянки, ураховуючи, що держава в особі Бучанської районної державної адміністрації Київської області позбавлена права (на думку прокурора) володіння спірною земельною ділянкою.
Також обгрнутованими є доводи апеляційної скарги про неналежне повідомлення відповідача про дату, час та місце розгляду справи в суді першої інстанції, зважаючи на таке.
Згідно ч.1 ст. 8 ЦПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи.
Відповідно до положень ст. 128 ЦПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.
Крім того, згідно положень статті 130 ЦПК України у випадку відсутності в адресата офіційної електронної адреси судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду. У разі відмови адресата одержати судову повістку особа, яка її доставляє, робить відповідну помітку на повістці і повертає її до суду. Особа, яка відмовилася одержати судову повістку, вважається повідомленою. Якщо місцеперебування відповідача невідоме, суд розглядає справу після надходження до суду відомостей щодо його виклику до суду в порядку, визначеному цим Кодексом.
З аналізу вказаних положень закону можна дійти висновку, що під час розгляду справи у суді першої інстанції належним доказом вручення судової повістки, відправленої поштою, було, зокрема, повідомлення про вручення рекомендованого листа.
Так, із матерілаів справи вбачається, що судові повістки направлялися відповідачу до м. Харків. Проте поштові відправлення були повернуті на адресу суду без вручення адресату із відміткою «за закінченням терміну зберігання».
Судом встановлено, що матеріали справи не містять доказів вручення судових повісток ОСОБА_1 про розгляд справи у відповідності до вимог ст.130 ЦПК України.
Згідно постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17-ц (провадження № 14-507цс18) вказано, що приписи ЦПК Українине дозволяють дійти висновку, що повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» є доказом належного інформування відповідача про час і місце розгляду справи. Окрім того, за змістом висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» не свідчить про відмову сторони від одержання повістки чи про її незнаходження за адресою, повідомленою суду (пункт 31 постанови від 20 червня 2018 року у справі № 127/2871/16-ц).
Згідно ч.11ст. 8 ЦПК Українивідповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, а також заінтересована особа у справах про видачу обмежувального припису викликаються до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів, а у разі розгляду справи про видачу обмежувального припису - не пізніше 24 годин до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи.
Отже, матеріали справи не містять доказів повідомлення відповідача належним чином про розгляд справи.
У постанові Верховного Суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21) зазначено, що: «обов'язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов'язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства.
Розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов'язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою».
Ураховуючи, що в даній справі конверти, адресовані відповідачу, повернуті на адресу суду із зазначенням причини такого повернення «за закінченням терміну зберігання», апеляційний суд вбачає підстави вважати, що відповідач не був належним чином повідомлений про розгляд справи в суді першої інстанції.
Отже, враховуючи вищевикладене, рішення суду у цій справі підлягає обов'язковому скасуванню з ухваленням нового судового рішення відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України.
Так, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Відповідно до п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та наданим доказам, судом порушені норми процесуального права, та невірно застосовано норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволені позову з наведених підстав.
Щодо пропуску позивачем строку звернення до суду із цим позовом, та застосування позовної давності про що просить відповідач у поданій суду апеляційної інстанції заяві, колегія судів виходить з наступного.
За правилами статей 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до частин першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.
Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року, «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року).
При цьому, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тільки якщо суд встановить, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідною вимогою спливла, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71)).
Оскільки у справі, яка переглядається, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог по суті спору, тому у даному спорі відсутні підстави для застосування позовної давності.
За таких обставин, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення Києво - Святошинського районного суду Київської області від 04 вересня 2024 року скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, з наведених вище підстав.
Щодо розподілу судових витрат.
Згідно ч. 13ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до ч. 1 цієї статті, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Ураховуючи, що судом задовольняється апеляційна скарга відповідача та відмовляється у задоволенні позовних вимог, з позивача - Бучанської районної державної адміністрації Київської області на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню його судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду у розмірі 8052,00 грн. Судові витрати позивача не підлягають відшкодуванню, оскільки у задоволенні позову суд відмовляє.
Керуючись ст. 367, 368, 369, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Фанштейн Каріною Михайлівною , задовольнити.
Рішення Києво - Святошинського районного суду Київської області від 04 вересня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення наступного змісту.
Заступнику керівника Києво - Святошинської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Бучанської районної державної адміністрації Київської області відмовити у задоволенні позову.
Стягнути з Бучанської районної державної адміністрації Київської області (ЄДРПОУ 44014159, адреса: 08293, Київська область, м. Буча, вул. Інститутська, 22) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_2 ) судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 8 052 (вісім тисяч п'ятдесят дві) гривні 00 копійок.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції
Повна постанова складена 28 листопада 2025 року.
Судді
Л. Д. Поливач
А. М. Стрижеус
О. І. Шкоріна