28 листопада 2025 рокуСправа №160/26487/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Неклеса О.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії,-
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду через систему «Електронний суд» надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі - відповідач, ВЧ НОМЕР_1 НГУ) про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.09.2025 р. роз'єднано в самостійні провадження позовні вимоги у справі №160/26012/25 за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії.
Виділено в самостійне провадження позовні вимоги ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про:
- визнання протиправними дій Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не включення щомісячної додаткової винагороди, передбаченої Постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану», до складу суми місячного грошового забезпечення, з якого ОСОБА_1 нараховувалась компенсація за невикористану щорічну додаткову відпустку як учасника бойових дій за 2016-2025 роки, яка передбачена п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та компенсація за невикористану щорічну основну відпустку за 2022-2025 роки, яка передбачена абзацом 3 п. 14 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII;
- зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 компенсації за невикористану щорічну додаткову відпустку, як учасника бойових дій, за 2024-2025 роки (загалом 28 календарних днів), яка передбачена п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» з урахуванням щомісячної додаткової винагороди, передбаченої Постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» з урахуванням раніше виплачених сум;
- зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку за 2024-2025 роки (загалом 57 календарних днів), яка передбачена абзацом 3 п. 14 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII з урахуванням щомісячної додаткової винагороди, передбаченої Постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» з урахуванням раніше виплачених сум.
Справі присвоєно єдиний унікальний номер 160/26487/25.
В обґрунтування вищезазначених позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що він проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 за контрактом з 23.10.2023 р., що підтверджується копією його військового квитка. 04.07.2025 р. відповідно до Витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України №178 позивача було виключено зі списків особового складу частини на підставі підпункту «б» пункту 2 частини 4 статті 26 ЗУ «Про військовий обов'язок та військову службу» за станом здоров'я й відповідно до зазначеного витягу з наказу військова частина взяла на себе зобов'язання виплатити належне позивачу при звільненні грошове забезпечення. ОСОБА_1 зазначив, що для розрахунку його компенсацій невикористані дні відпусток необхідно було брати його місячне грошове забезпечення станом на момент мого звільнення з урахуванням всіх складових, які він отримував. Проте розрахунок такої грошової компенсації здійснено, як стверджує позивач, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення без урахування виплат, передбачених Постановою №168, яку він отримував за травень 2025 року, що підтверджується його особовою карткою на грошове забезпечення за 2025 рік. Позивач стверджує, що протиправні дії відповідача позбавили його права на отримання компенсації за невикористану щорічну додаткову відпустку, як учасника бойових дій, за 2016-2025 роки; компенсації за невикористану щорічну основну відпустку за 2022-2025 роки у повному обсязі, тобто позбавили частини його майна. Такого ж правового висновку прийшов і Верховний Суд у постанові від 20.08.2024 р. у справі №420/693/23: «…кожна редакція Постанови №168 містить імперативну норму «виплачується додаткова винагорода в розмірі 30 000,00 гривень. Зі змісту постанови №168 слідує, що додаткова грошова винагорода відповідає ознакам щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, оскільки є щомісячною та має постійний характер».
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22.09.2025 р. відкрито провадження в адміністративній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії та ухвалено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
В ухвалі від 22.09.2025 р. суд встановив відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву протягом п'ятнадцяти днів з дня отримання копії цієї ухвали, разом із доказами, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач зареєстрований в Електронному кабінеті Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи".
Відповідно до ч. 5 ст. 18 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд направляє судові рішення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу до їхніх електронних кабінетів, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, у порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).
Відповідно до п. 37 підрозділу 2 розділу III Положення "Про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи" підсистема "Електронний суд" забезпечує можливість автоматичного надсилання матеріалів справ в електронному вигляді до Електронних кабінетів учасників справи та їхніх повірених.
Відповідно до п. 17 підрозділу 1 розділу III Положення "Про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи" особам, які зареєстрували Електронний кабінет, суд надсилає документи у справах, в яких такі особи беруть участь, в електронній формі шляхом їх надсилання до Електронного кабінету таких осіб або в інший спосіб, передбачений процесуальним законодавством, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.
Ухвала суду від 22.09.2025 р., якою відкрито провадження по справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи була направлена та доставлена до електронного кабінету відповідача 23.09.2025 р. о 21:45 год., що підтверджується довідкою про доставку електронного листа.
При цьому, копія позовної заяви з додатками була направлена та доставлена до електронного кабінету відповідачів 15.09.2025 р., що підтверджується довідкою про доставку електронного листа.
Разом з тим, станом на 09.10.2025 р. (з урахуванням строку на поштове відправлення) від відповідача відзив на позовну заяву до суду не надходив, й з клопотанням про продовження строків на надання відзив на позовну заяву станом на 09.10.2025 р. відповідач до суду не звертався.
Пояснень, заяв або клопотань по суті спору від відповідача станом на 09.10.2025 р. до суду також не надходило.
04.11.2025 до суду через систему «Електронний суд» від ВЧ НОМЕР_1 НГУ надійшло клопотання про розгляд справи №160/26487/25 за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05.11.2025 р. у задоволенні клопотання Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про розгляд справи №160/26487/25 за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін, - відмовлено.
10.11.2025 р. до суду через систему «Електронний суд» надійшов від ВЧ НОМЕР_1 НГУ відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та просив у задоволенні позову відмовити.
Суд зауважує, що вищезазначений відзив на позовну заяву подано ВЧ НОМЕР_1 НГУ з пропуском встановленого в ухвалі суду від 22.09.2025 р. строку для подання відповідачем відзиву на позовну заяву.
Водночас, у прохальній частині відзиву на позовну заяву відповідачем заявлено до суду клопотання про поновлення строку подання відзиву.
В обґрунтування цього клопотання відповідачем зазначено, що особовий склад військової частини вимушений полишати робочі місця у разі оголошення повітряних тривог у Київській області, а також факт значної кількості та тривалості відключень електропостачання, що також ускладнює можливість дотримання процесуальних строків. Крім цього, прошу заявник просив суд також врахувати що на сьогодні у провадженні юридичного відділення ВЧ НОМЕР_1 НГУ, яке складається із 3 військовослужбовців, перебувають судові справи у кількості 93 шт. (окрім іншої поточної юридичної роботи), тобто навантаження на відділення є доволі значним, що також впливає на швидкість опрацювання документів
Вирішуючи клопотання представника про поновлення строку подання відзиву на позовну заяву та прийняття судом відзиву на позовну заяву, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 118 КАС України, процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.
Згідно з ч.ч. 1, 3, 4 ст. 121 КАС України, суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк, а заява про продовження процесуального строку, встановленого судом, - судом, який встановив строк, у письмовому провадженні.
Одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подана заява, скарга, документи тощо), стосовно якої пропущено строк.
Пропуск строку, встановленого законом або судом учаснику справи для подання доказів, інших матеріалів чи вчинення певних дій, не звільняє такого учасника від обов'язку вчинити відповідну процесуальну дію.
Про поновлення або продовження процесуального строку, відмову у поновленні або продовженні процесуального строку суд постановляє ухвалу, яка не пізніше наступного дня з дня її постановлення надсилається особі, яка звернулася із відповідною заявою (ч.ч. 4-6 ст. 121 КАС України).
Згідно з усталеною судовою практикою Верховного Суду принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі, закріплений статтею 9 КАС України, полягає насамперед у активній ролі суду при розгляді справи. В адміністративному процесі, на відміну від суто змагального процесу, де суд оперує виключно тим, на що посилаються сторони, мають бути повністю встановлені обставин справи з метою ухвалення справедливого та об'єктивного рішення. Принцип офіційності, зокрема, виявляється у тому, що суд визначає обставини, які необхідно встановити для вирішення спору; з'ясовує якими доказами сторони можуть обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо цих обставин; а у разі необхідності суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, доповнити чи пояснити певні обставини, а також надати суду додаткові докази (постанова Верховного Суду від 29.05.2024 р. по справі №380/6132/20).
У постанові Верховного Суду від 29.09.2022 р. по справі №500/1912/22 міститься правова позиція, згідно із якою причина пропуску строку може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування. Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом. У свою чергу, поважною може бути визнано причину, яка носить об'єктивний характер, та з обставин незалежних від сторони унеможливила звернення до суду з адміністративним позовом. Зазначено, що при застосуванні процесуальних норм слід уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до нівелювання процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Таким чином, проаналізувавши зміст позовних вимог, клопотання відповідача, наявні в матеріалах справи докази, а також вимоги чинного законодавства, суд вважає, що причини пропуску строку на подачу відзиву відповідачем слід визнати поважними.
З метою повного та всебічного з'ясування всіх обставини справи суд вважає за можливе задовольнити клопотання відповідача про поновлення строку подання відзиву на позовну заяву, поновити відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву та прийняти відзив до розгляду разом з долученими до нього доказами.
По суті позовних вимог ОСОБА_1 в рамках даного спору ВЧ НОМЕР_1 НГУ у відзиві на позовну заяву зазначено, що позивача було призвано на військову службу 01.12.2022 р., а військову службу в складі ВЧ НОМЕР_1 НГУ позивач проходив з 23.10.2023 р. Відповідач зазначив, що з приписів Інструкції №200, Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" слідує, що до складу грошового забезпечення входять виплати, які мають постійний характер. У той же час, Постанова №168 передбачає виплати грошової винагороди у зв'язку з перебуванням на стаціонарному лікуванні саме за період такого лікування, тобто така грошова допомога не виплачується військовослужбовцям на постійній основі. З огляду на викладене, відповідач вважає, що виплата грошової допомоги під час перебування на стаціонарному лікуванні, що передбачена Постановою №168 за своєї суттю не можу бути постійною виплатою. Така виплата, на думку відповідача, здійснюється виключно за період стаціонарного лікування і не включається до складу грошового забезпечення, у зв'язку з чим обрахунок компенсації за невикористані дні відпустки не може враховувати таку виплату.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.11.2025 р. суд витребував від Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України: інформацію щодо включення або невключення до складу грошового забезпечення ОСОБА_1 сум додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України “Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» №168 від 28.02.2022 р. при обчисленні розміру грошових компенсацій, нарахованих позивачу при звільненні за невикористані ним дні оплачуваних відпусток (щорічної основної відпустки за та додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту») за 2024, 2025 роки.
Цією ж ухвалою суд зупинив провадження у справі до надання витребуваних судом доказів.
24.11.2025 р. до суду через систему «Електронний суд» надійшла від ВЧ НОМЕР_1 НГУ заява на виконання вимог ухвали суду з додатками, в якій відповідач повідомив суд, що при обчисленні розміру грошових компенсацій, нарахованих позивачу при звільненні за невикористані ним дні оплачуваних відпусток (щорічної основної відпустки за та додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту») за 2024, 2025 роки відповідачем не включено до складу грошового забезпечення ОСОБА_1 сум додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України “Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» №168 від 28.02.2022 р.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28.11.2025 р. провадження по справі поновлено.
Вивчивши та дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з'ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) у період з 23.10.2023 р. по 04.07.2025 р. проходив службу у ВЧ НОМЕР_1 НГУ, що підтверджується копією витягу з наказу від 04.07.2025 року №178 та військового квитка серії НОМЕР_3 .
Одночасно із цим, суд зауважує, що в архівних відомостях про суми нарахованого позивачу грошового забезпечення за 2023-2025 рр. наявна інформація щодо нарахування ОСОБА_1 додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України за №168 від 28.02.2022 р., у визначеному відповідачем розмірі, зокрема, у в грудні 2023 року, у 2024 році (кожен місяць) та у період з січня по червень 2025 року.
Згідно з витягом з наказу командира ВЧ НОМЕР_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 (по стройовій частині) за №178 від 04.07.2025 р. солдата ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення.
Зі змісту витягу з вищезазначеного наказу слідує, що позивачу було наказано виплатити, зокрема:
- грошову компенсацію за невикористані 27 календарних днів щорічної основної відпустки за 2024 рік;
- грошову компенсацію за невикористані 30 календарних днів щорічної основної відпустки за 2025 рік;
- грошову компенсацію за невикористані 28 календарних днів додаткової відпустки за 2024 та 2025 роки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
У подальшому позивач звернувся до відповідача із заявою від 12.08.2025 р., в якій просив, зокрема:
- здійснити перерахунок та виплату йому розміру компенсації за невикористану щорічну основну відпустку за 2024-2025 роки, яка передбачена абзацом 3 пункту
14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 Nє2011-ХII (з розрахунку 27 діб невикористаної відпустки за 2024 рік, 30 діб невикористаної відпустки за 2025 рік) з урахуванням щомісячної додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і
начальницького складу, поліцейським та їх сім?ям під час дії воєнного стану» з врахуванням раніше виплачених сум;
- здійснити перерахунок та виплату йому розміру компенсації за невикористану щорічну додаткову відпустку, як учасника бойових дій, за 2024-2025 роки, яка передбачена пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» з урахуванням щомісячної додаткової винагороди, передбаченої Постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім?ям під час дії воєнного стану» з врахуванням раніше виплачених сум.
У відповідь на вищезазначену заяву ВЧ НОМЕР_1 НГУ було складено та направлено позивачу лист «Про перерахунок грошового забезпечення» за №10/27/12-Б-104 від 29.08.2025 р., в якому відповідач зазначив, що додаткова винагорода за постановою
Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022 р. має тимчасовий характер, а тому не була включена до складу місячного грошового забезпечення, у зв?язку з чим підстави для перерахунку компенсації за невикористані дні відпусток відсутні.
Позивач вважає, що йому протиправно не врахували додаткову грошову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» за №168 від 28.02.2022 р. при розрахунку грошової компенсації за всі невикористані дні відпусток, у зв'язку з чим ОСОБА_1 звернувся за захистом власних прав та інтересів з відповідним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» №2232-XII від 25.03.1992 р., військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання служби військовослужбовців, а саме межі реалізації ними своїх службових прав у зв'язку з специфікою їх правового статусу, відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством.
При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
У свою чергу, спеціальним законом, який визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі, є Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-XII від 20.12.1991 р. (далі - Закон №2011-XII).
У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації (частина 2 статті 1-2 Закону №2011-XII).
Частинами 1-4 статті 9 Закону №2011-XII встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
Отже, до складу грошового забезпечення військовослужбовців входять чотири види складових: посадовий оклад; оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення.
При цьому, статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Приписами ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» №3551-XII від 22.10.1993 р. унормовано пільги учасникам бойових дій та особам, прирівняним до них.
Відповідно до п.12 ч.1ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» передбачено, що учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Спірним питанням у даній справі є питання правомірності не включення відповідачем щомісячної додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» №168 від 28.02.2022 р. (далі - Постанова №168), до складу суми місячного грошового забезпечення, з якого позивачу нараховувалась та виплачувалась грошова компенсація за невикористану додаткову відпустку за 2024 - 2025 роки як учаснику бойових дій згідно п. 12 ч. 1ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а також грошова компенсація за невикористану щорічну основну відпустку за 2024-2025 роки.
Положеннями частин 2, 4 статті 9 Закону №2011-XII передбачено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
Відповідно до приписів пунктів 1, 3 та 6 розділу ХХХІ "Виплата грошового забезпечення у разі звільнення з військової служби" Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України за №260 від 07.06.2018 р. (далі - Порядок №260), грошове забезпечення у разі звільнення з військової служби виплачується: військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби) - у розмірі грошового забезпечення, передбаченого для займаної посади з дня одержання військовою частиною наказу чи письмового повідомлення про звільнення до дня виключення наказом зі списків особового складу включно, але не більше ніж до дня здавання справ та посади (в межах установлених Міністром оборони України строків) або до дня закінчення щорічної відпустки, яка надається після здавання справ та посади
У рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Розрахунок грошового забезпечення за час надання щорічної основної відпустки з подальшим виключенням зі списків особового складу та грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки здійснюється виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення з урахуванням зміни вислуги років та норм грошового забезпечення, які військовослужбовець отримував за останньою займаною штатною посадою.
Суд зазначає, що враховуючи зміст вказаного Порядку №260, пункт 6 розділу ХХХІ Порядку №260 не містить жодних застережень щодо заборони урахування винагород до складу грошового забезпечення, з якого обчислюється розмір відповідної компенсації.
Навпаки, за приписами вищевказаної норми Порядку №260, до такого розрахунку включено щомісячні додаткові види грошового забезпечення, які військовослужбовець отримував за останньою займаною штатною посадою.
Наведене вище узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 23.09.2024 р. у справі №240/32125/23.
Зважаючи на викладене, відповідач при обчисленні розміру таких виплат (грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, а також за невикористані календарні дні основної щорічної відпустки), мав урахувати суму винагороди, за умови отримання позивачем його перед звільненням.
Враховуючи зміст Постанови №168, суд зазначає, що передбачена на період дії воєнного стану цією постановою додаткова винагорода є особливим видом у системі грошового забезпечення, зокрема, військовослужбовців, виплата якої має регулярний характер.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 20.08.2024 р. у справі №420/693/23, на законодавчому рівні не міститься жодних застережень щодо заборони урахування винагород до складу грошового забезпечення, з якого обчислюється розмір компенсацій, як за основну, так і невикористану додаткову відпустки.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 10.04.2025 р. у справі №240/2078/24, додаткова винагорода, запроваджена постановою Кабінету Міністрів України "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану" від 28 лютого 2022 р. №168 є щомісячним додатковим видом грошового забезпечення, вказана винагорода входить до складу грошового забезпечення позивача (як розрахункова величина), з якого обчислюється розмір компенсації за всі невикористані позивачем дні оплачуваних відпусток.
Відтак, Верховний Суд дійшов висновку, що до такого розрахунку включено щомісячні додаткові види грошового забезпечення, які військовослужбовець отримував на день виключення зі списків особового складу, тому, при обчисленні розміру таких виплат, відповідач був зобов'язаний урахувати суму винагороди, яку позивач отримував перед звільненням.
З огляду на приписи ч. 5 ст. 242 КАС України, врахуванню у даній справі підлягають висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, на які посилається суд апеляційної інстанції вище та які є релевантними до спірних відносин у даній справі.
Твердження представника відповідача у відзиві на позов про те, що додаткова винагорода, передбачена постановою Кабінету Міністрів України "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану" №168 від 28 лютого 2022 р., є одноразовим додатковим видом грошового забезпечення, а включення одноразових додаткових видів грошового забезпечення до розрахунку грошової компенсації за всі невикористані дні відпусток чинним законодавством не передбачено, суд відхиляє, як такі, що не спростовують наведених вище висновків суду.
При цьому, суд звертає увагу, що обмеження виплати вказаної додаткової винагороди строком дії воєнного стану в Україні не змінює правову природу такої винагороди, яка невід'ємно пов'язана із особливим характером служби, зі здійсненням спеціальних повноважень, які змістовно випливають із статусу військовослужбовця та передбачені законом і мають компенсаційну мету, - часткова відплата за особливості несення служби в умовах війни.
Таким чином, суд доходить висновку про те, що відповідачем протиправно не було враховано додаткову винагороду, передбачену Постановою №168, як обрахункової величини, при розрахунку сум грошових компенсацій позивачу за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій та за невикористані календарні дні щорічної основної відпустки.
Щодо обраного позивачем способу захисту слід зазначити таке.
У прохальній частині позовної заяви ОСОБА_1 , зокрема, оскаржує дії ВЧ НОМЕР_1 НГУ щодо не включення щомісячної додаткової винагороди, передбаченої Постановою №168 до складу суми місячного грошового забезпечення, з якого позивачу нараховувалась компенсація за невикористану щорічну додаткову відпустку як учасника бойових дій за 2016-2025 роки, яка передбачена п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та компенсація за невикористану щорічну основну відпустку за 2022-2025 роки, яка передбачена абзацом 3 п. 14 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII.
В першу чергу, суд звертає увагу, що у прохальній частині позову ОСОБА_1 помилково зазначає про нарахування йому компенсації за невикористану щорічну основну відпустку за 2022-2025 роки та компенсації за невикористану щорічну додаткову відпустку як учасника бойових дій за 2016-2025 роки в той час як за даними військового квитка позивача його було вперше призвано на військову службу у 2004 році й звільнено з військової служби в запас 05.10.2005 р., та у подальшому позивач був мобілізований 06.03.2022 р. й зарахований до складу ВЧ НОМЕР_1 НГУ 23.10.2023 р.
Враховуючи наведене, у період 2016-2022 рр. позивач не проходив військову службу в складі ВЧ НОМЕР_1 НГУ, й відомостей про проходження ОСОБА_1 військової служби у 2016-2021 рр. військовий квиток останнього не містить.
Окрім того, згідно з витягом з наказу командира ВЧ НОМЕР_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 (по стройовій частині) за №178 від 04.07.2025 р. наказано нарахувати позивачу:
- грошову компенсацію за невикористані 27 календарних днів щорічної основної відпустки за 2024 рік;
- грошову компенсацію за невикористані 30 календарних днів щорічної основної відпустки за 2025 рік;
- грошову компенсацію за невикористані 28 календарних днів додаткової відпустки за 2024 та 2025 роки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Отже, за вищезазначеним наказом позивачу були нараховані компенсації за невикористані позивачем дні відповідних відпусток за 2024-2025 рр., а не за періоди 2016-2025 р. та 2022-2025 р., як помилково зазначає у вищезазначеній позовній вимозі ОСОБА_1 .
Також суд зауважує, що посвідчення серії НОМЕР_5 позивач отримав 12.09.2024 р. й відповідно саме з цієї дати ОСОБА_1 набув право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни-учасників бойових дій (в т.ч. про на додатку відпустку, передбачену п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»).
Враховуючи вищенаведене, суд не вбачає підстав для задоволення вищевказаної позовної вимоги ОСОБА_1 в частині, що стосується компенсацій за невикористані позивачем дні відпусток за періоди 2016-2022 рр. та за 2022-2023 рр., оскільки такі компенсації позивачу не нараховувались.
Також суд вважає за необхідне звернути увагу позивача на те, що дії це юридичні факти, які пов'язані з волею суб'єктів правовідносини; це поведінка людей; зовнішнє вираження волі людини. Відмінна риса даного виду юридичних фактів полягають у тому, що норми права пов'язують з ними юридичні наслідки саме в силу вольового характеру юридичних дій
Юридичні дії - це вчинки особи, акти державних органів, інших суб'єктів, що відбуваються за волевиявленням суб'єкта правовідносин.
В свою чергу, бездіяльність суб'єкта владних повноважень це завжди пасивна поведінка суб'єкта владних повноважень, яка може мати вплив на реалізацію прав, свобод, інтересів фізичної чи юридичної особи.
Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб'єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування новоствореного за рішенням суб'єкта владних повноважень публічного обов'язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем - суб'єктом владних повноважень.
При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Правильність саме такого тлумачення змісту ч. 1 ст. 77 та ч. 2 ст. 77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020 р. по справі №520/2261/19, де вказано, що визначений ст. 77 КАС України обов'язок відповідача - суб'єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов'язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023 р. у справі №916/3027/21.
Викладені вище міркування окружного адміністративного суду також є цілком релевантними правовій позиції постанови Верховного Суду від 19.01.2023 р. у справі №520/6006/21, де указано, що: 1) у праві існують три основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt) та у справах, де суб'єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень, що передбачають втручання у власність або діяльність суб'єкта приватного права (зокрема, притягнення його до відповідальності), подані таким суб'єктом владних повноважень докази, за загальним правилом, повинні відповідати критерію "поза розумним сумнівом"; 3) Цей висновок сформульований Верховним Судом, зокрема у постановах від 14.11.2019 р. у справі №822/863/16, від 21.11.2019 р. у справі №826/5857/16, від 11.02.2020 р. у справі №816/502/16, від 16.06.2020 р. у справі №756/6984/16-а та від 18.11.2022 р. у справі №560/3734/22.
У розумінні ч.1 ст.72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
При цьому, згідно з ч.1 ст. 73 КАС України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст. 74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.
Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019 р. по справі №826/1647/16, де указано, що обов'язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб'єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.
Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб'єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб'єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб'єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов'язків, під відмовою суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.
За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020 р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022 р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.
У межах спірних правовідносин суб'єктом владних повноважень було вчинене управлінське волевиявлення у формі бездіяльності з приводу обчислення грошової компенсації невикористаних відпусток (щорічної основної та додаткової оплачуваної як учаснику бойових дій) із включенням до середньоденного грошового забезпечення такого показника грошового забезпечення як додаткова винагорода, передбачена Постановою №168.
Водночас, відповідну протиправну бездіяльність позивач помилково ототожнює із вчиненням відповідачем протиправних дій.
Слід зазначити, що до адміністративного суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено, оскільки підставою для звернення особи до суду з позовом є її суб'єктивне уявлення, особисте переконання в порушенні прав чи свобод. Однак обов'язковою умовою здійснення такого захисту судом є об'єктивна наявність відповідного порушення права або законного інтересу саме позивача. При цьому, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб'єктивних прав та обов'язків, тобто припинення можливості чи неможливість реалізації її законного права таабо виникнення додаткового обов'язку.
Відповідно до частини 2 статті 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
На підставі вищенаведеного, з метою повного захисту прав, свобод та інтересів позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та визнати протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_1 НГУ щодо не включення щомісячної додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» №168 від 28.02.2022 р., до складу суми місячного грошового забезпечення, з якого ОСОБА_1 були нараховані компенсація за невикористану щорічну додаткову відпустку як учасника бойових дій за 2024-2025 роки, яка передбачена п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та компенсація за невикористану щорічну основну відпустку за 2024-2025 роки, яка передбачена абзацом 3 п. 14 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-XII від 20.12.1991 р.
При цьому, порушені права позивача слід відновити шляхом зобов'язання ВЧ НОМЕР_1 НГУ здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 компенсації за невикористану щорічну додаткову відпустку, як учасника бойових дій, за 2024-2025 роки (загалом 28 календарних днів), яка передбачена п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» з урахуванням щомісячної додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» №168 від 28.02.2022 р., з урахуванням раніше виплачених сум, а також шляхом зобов'язання ВЧ НОМЕР_1 НГУ здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 компенсації за невикористану щорічну основну відпустку за 2024-2025 роки (загалом 57 календарних днів), яка передбачена абз. 3 п. 14 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-XII від 20.12.1991 р. з урахуванням щомісячної додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» №168 від 28.02.2022 р., з урахуванням раніше виплачених сум.
Інші доводи учасників справи не є юридично значимими та не впливають на висновки суду.
Слід зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18.07.2006 р.).
Окрім того, що згідно з п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють: чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії): безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 КАС України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Згідно з ч. 2 ст. 73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною 1 статті 77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не обґрунтував обставини, на яких ґрунтуються його заперечення.
Натомість, позивач довів ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Із заявлених позовних вимог, на підставі системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є такими, що підлягають частковому задоволенню.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» та при зверненні до суду ним не були понесені судові витрати, відсутні підстави для стягнення судових витрат.
Керуючись ст.ст. 2, 9, 77, 78, 139, 241-246, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії,- задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не включення щомісячної додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» №168 від 28.02.2022 р., до складу суми місячного грошового забезпечення, з якого ОСОБА_1 були нараховані компенсація за невикористану щорічну додаткову відпустку як учасника бойових дій за 2024-2025 роки, яка передбачена п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та компенсація за невикористану щорічну основну відпустку за 2024-2025 роки, яка передбачена абзацом 3 п. 14 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-XII від 20.12.1991 р.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 компенсації за невикористану щорічну додаткову відпустку, як учасника бойових дій, за 2024-2025 роки (загалом 28 календарних днів), яка передбачена п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» з урахуванням щомісячної додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» №168 від 28.02.2022 р., з урахуванням раніше виплачених сум.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 компенсації за невикористану щорічну основну відпустку за 2024-2025 роки (загалом 57 календарних днів), яка передбачена абз. 3 п. 14 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-XII від 20.12.1991 р. з урахуванням щомісячної додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» №168 від 28.02.2022 р., з урахуванням раніше виплачених сум.
У задоволені іншої частини позовних вимог, - відмовити.
Звернути увагу учасників справи, що відповідно до частини 7 статті 18 Кодексу адміністративного судочинства України особам, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, суд вручає будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення на офіційні електронні адреси таких осіб, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені статтями 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення складено та підписано 28.11.2025 р.
Суддя О.М. Неклеса