24 листопада 2025 рокуСправа №160/27047/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Боженко Н.В., розглянувши в порядку письмового провадження у м. Дніпрі адміністративну справу №160/27047/25 за позовною заявою Криворізької північної окружної прокуратури Дніпропетровської області (50029, Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, вул. Захисників Азовсталі, буд. 3, код ЄДРПОУ: 02909938) в інтересах держави в особі позивача-1: Державне агентства лісових ресурсів України (01001, м. Київ, вул. Шота Руставелі, буд. 9А, код ЄДРПОУ: 37507901), позивача-2: Південно-Східного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України (49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, буд. 38, код ЄДРПОУ: 44980060) до Глеюватської сільської ради (53001, Дніпропетровська область, Криворізький район, с. Глеюватка, вул. Шевченка, буд. 65, код ЄДРПОУ: 04339824) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
19 вересня 2025 року Дніпропетровським окружним адміністративним судом зареєстровано позовну заяву Криворізької північної окружної прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі позивача-1: Державне агентства лісових ресурсів України, позивача-2: Південно-Східного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України до Глеюватської сільської ради, в якій позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Глеюватської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області від 11.07.2025 №3191-ХХХVІІІ/VІІІ «Про розгляд подання Південно-Східного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України щодо віднесення земельних ділянок орієнтовною площею 32,9989 га до самозалісених»;
- зобов'язати Глеюватську сільську раду Криворізького району Дніпропетровської області розглянути на сесії ради подання Південно-Східного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України від 02.06.2025 №01-08/805 з прийняттям рішення щодо віднесення зазначених у ньому земельних ділянок до самозалісених у порядку, визначеному ч. ч. 2, 3, 4 ст. 57-1 Земельного кодексу України.
Позовна заява обґрунтована посиланнями на протиправність рішення відповідача, яке є предметом оскарження. Прокурор стверджує, що відповідач протиправно відмовив у віднесенні 4 спірних земельних ділянок до самозалісених, оскільки позивач-2 з дотриманням встановленої процедури та обґрунтовано порушив відповідне питання перед відповідачем. В свою чергу відповідач безпідставно у задоволенні подання відмовив, пославшись на обставини, які не мають значення в межах відповідної юридичної процедури.
Справі за даним адміністративним позовом присвоєно єдиний унікальний номер судової справи 160/27047/25 та у зв'язку з автоматизованим розподілом дана адміністративна справа була передана для розгляду судді Боженко Н.В.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі №160/27047/25, призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами (письмове провадження).
19 листопада 2025 року Дніпропетровським окружним адміністративним судом зареєстровано відзив, який надійшов від відповідача в підсистемі «Електронний Суд». Відповідач проти позову заперечує в повному обсязі та зазначає, що Глеюватською сільською радою вжито всіх заходів щодо належного та в межах повноважень розгляду подання Південно-Східного МУЛМГ від 02.06.2025, подання винесено на розгляд сесії та винесено відповідне рішення, а отже, за таких обставин відсутня будь-яка протиправна діяльності з боку Відповідача. Оскільки Глеюватська сільська рада розглянула подання Південно-Східного МУЛМГ від 02.06.2025, за результатами чого винесла рішення від 11.07.2025 №3191- ХХХVІІІ/VІІІ, а отже виконала вимоги чинного законодавства та будь-яке подальше втручання в діяльність сільської ради, рішення депутатів сільської ради та намагання зобов'язати через суд повторно розглянути вказане Подання та таким чином зобов'язати прийняти необхідне Позивачу рішення щодо необхідності віднесення земельних ділянок до категорії самозаліснених є неприпустимим. Також, у відповідності до вимог чинного законодавства й територіальні органи виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері лісового господарства, також, не наділені повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень за відсутності порушень з боку останнього та за наявності вказаних обставин не мають права вимагати прийняття необхідного для себе рішення. За таких обставин відсутня будь-яка протиправна діяльності з боку Відповідача. Водночас ані Положенням про Державне агентство лісових ресурсів України, ані Положенням про міжрегіональні управління лісового та мисливського господарства Держлісагентства не передбачено повноважень зазначених органів на звернення до суду з позовом про зобов'язання органу місцевого самоврядування прийняти рішення про віднесення земельної ділянки до самозаліснених. Відсутні такі повноваження й у Лісовому кодексі України. Прокурор у позовній заяві визначив орган, в особі якого він звернувся до суду та захищає інтереси держави, який не має самостійного права на звернення із цим позовом, тобто не може набути статусу позивача.
19 листопада 2025 року Дніпропетровським окружним адміністративним судом зареєстровано клопотання про долучення доказів, яке надійшло від відповідача в підсистемі «Електронний Суд». До клопотання долучено витребувані судом документи.
19 листопада 2025 року Дніпропетровським окружним адміністративним судом зареєстровано пояснення, які надійшли від відповідача в підсистемі «Електронний Суд». Пояснення фактично повторюють відзив відповідача.
Згідно положень ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у ній матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються вимоги позову, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи.
Південно-Східне міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України листом від 02.06.2025 року №01-08/805 звернувся до Глеюватської сільської територіальної громади із поданням (далі - Подання), фактично - до відповідача, в якому пропонував прийняти рішення про віднесення земельної ділянки до самозалісеної.
До Подання долучено таблицю з відомостями про розташування 4 земельних ділянок (довгота/широта, кадастровий номер), а також графічні матеріали: 4 роздруківки карти «Самозалісені території України».
Рішенням від 11.07.2025 року №3191-XXXVIII/VIII «Про розгляд подання Південно-Східного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України щодо віднесення земельних ділянок орієнтовною площею 32,9989 га до самозалісених» (далі - Рішення) відповідач відмовив у віднесенні до самозалісених земель чотирьох відповідних земельних ділянок.
В Рішенні зазначено, що воно прийняте керуючись пунктом 34 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Закону України від 20.06.2022 року №2321-ХІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо збереження лісів", статей 12, 57-1 Земельного кодексу України, враховуючи висновок постійної комісії з питань земельних відносин, природокористування, планування території, будівництва архітектури, охорони пам'яток, історичного середовища і благоустрою та питань комунальної власності, житлово-комунального господарства, енергозбереження та транспорту (далі - Висновок комісії).
Згідно Висновку комісії від 07.07.2025 року, складеного головою такої комісії одноособово, вноситься проект рішення та рекомендується відповідачу розглянути Подання з урахуванням наступного: до сільської ради надало лише таблицю нібито ідентифікованих земельних ділянок та картографічні матеріали із безкоштовного сервісу «Google maps», не надало ніяких додатків (доказів) на підтвердження ідентифікації самозалісених земельних ділянок, а саме: - відсутні результати натурних обстежень відповідних ділянок в межах Глеюватської сільської територіальної громади, де виявлено 32,9989 га самозалісених земель, про які зазначено в Поданні, - зазначені площі не містять точного визначення, а йдеться про "ймовірні" розміри самозалісення, - відсутні будь-які акти обстеження, інвентаризації зазначених земельних ділянок площею 32,9989 га, про які зазначено в Поданні. З картографічних матеріалів неможливо чітко встановити чи дійсно залісені земельні ділянки, чим саме залісені, яка точна площа їх залісення. Відсутні докази обстеження на місцевості, як і що зафіксовано під час огляду, який відсоток ділянки вкритий лісовою рослинністю і якою саме (не вказано ні вид рослинності, ні її приблизний вік), свідчить на користь того, що ідентифікація земель фактично не відбувалася. Аналізом чинного законодавства встановлено, що алгоритм віднесення заліснених земельних ділянок до самозалісених передбачає: ідентифікацію самозалісених земельних ділянок за допомогою картографічних матеріалів і натурних обстежень; направлення подання органом центральної виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства до територіальної громади; віднесення заліснених земельних ділянок до категорії самозалісених органом місцевого самоврядування; прийняття рішення про передачу самозалісених ділянок до лісового фонду лісокористувачів або створення спеціального підрозділу територіальними громадами для забезпечення ведення лісового господарства на цих землях. Враховуючи, що у штаті Глеюватської сільської ради відсутні фахівці, які можуть здійснювати відповідні обстеження земельних ділянок та надавати належну оцінку видам рослин, їх вік та інші відомості щодо таких рослин, які розміщенні на вказаних земельних ділянкам, в тому числі щодо можливості віднесення земельних ділянок до категорії самозаліснених, а тому силами Глеюватської сільської ради здійснити натурні обстеження. За таких обставин на теперішній час вказане Подання не містить достатнього обґрунтування можливості віднесення вказаних земельних ділянок до категорії самозаліснених.
Вважаючи таке Рішення протиправним та в зв'язку з наявністю підстав для представництва інтересів держави в суді, прокурор звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи позовні вимоги по суті, суд зазначає наступне.
Щодо наявності підстав для звернення прокурора з цим позовом.
Згідно п. 3 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року №1697-VII (далі - Закон №1697-VII) представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю медіа, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.
Частиною четвертою ст. 23 Закону №1697-VII встановлено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.
За п. 1, 4 ч. 6 ст. 23 Закону №1697-VII під час здійснення представництва інтересів громадянина або держави у суді прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом та законом, що регулює виконавче провадження: звертатися до суду з позовом (заявою, поданням), брати участь у розгляді справи.
В цій справі прокурор обґрунтовував наявність підстав таким.
Органи прокуратури постійно вживають заходи з метою забезпечення збереження лісового фонду України, належного захисту й відтворення лісів, забезпечення прав громадян на безпечне довкілля. Згідно із Законом України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2030 року» лісистість території країни повинна становити в 2025 році 16,5 %, а в 2035 році - 17,5 % порівняно з нинішніми 15,9 %. В Україні, за різними оцінками, близько 500 тис. га самосійних лісів, які перебувають на землях сільськогосподарського призначення. З метою збереження самосійних лісів та подальшого ведення лісового господарства на цих територіях 20.06.2022 прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо збереження лісів», яким Земельний кодекс України доповнено ст. 57-1 «Самозалісені землі». Ураховуючи, що пп. 6 п. 1 рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29.09.2022, введеного в дію Указом Президента України від 29.09.2022 № 675/2022, Кабінет Міністрів України разом із місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування зобов'язано забезпечити безумовне виконання завдань, передбачених Указом Президента України від 07.06.2021 № 228/2021, щодо ідентифікації самозалісених та придатних для створення лісів земельних ділянок державної та комунальної форм власності з метою їх подальшого використання для досягнення оптимальної лісистості України, віднесення земельних ділянок до самозалісених земель, безумовно, становить державний інтерес у сфері охорони навколишнього природного середовища. Актуальність порушеного питання є досить важливою, так як незміна угідь земельної ділянки сільськогосподарського призначення, на якій росте ліс (наявні лісові насадження, які з часом можуть стати лісом) на угіддя самозалісненої земельної ділянки сприяє безгосподарському використанню лісових ресурсів, протиправному вирубуванню лісових насаджень, які є самосівними та уже становлять єдину екологічну систему. Отже, необхідність пред'явлення цього позову зумовлена потребою захисту державного, суспільного інтересу у збереженні самосійних лісів.
В зв'язку з цим суд зазначає наступне.
У рішенні від 08.04.1999 №3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття «інтереси держави» навів мотиви, згідно з якими інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).
Висловлене цим Судом розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, застосованого у статті 23 Закону № 1697-VII.
«Інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Хоча у Конституції України не йдеться про захист прокурором інтересів суспільства, але інтерес держави є насамперед інтересом більшості членів суспільства, якому вона служить. Отже, інтерес держави охоплює суспільні (публічні) інтереси. Тому прокурор може захищати і суспільні інтереси, зокрема, громад з тих самих підстав, що й інтереси держави. З наведеного констатується, що звернення прокурора з позовом в інтересах держави охоплює, у тому числі, й захист інтересів громади.
Виходячи з таких критеріїв, у разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє (бездіє) або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, саме прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії (бездіяльність), що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.
«Не здійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.
Аналогічні правові висновки містяться у постанові Касаційного адміністративного суду від 25.06.2024 року у справі №120/15846/23.
Суд визнає обґрунтованими посилання прокурора на те, що спірні правовідносини прямо стосуються інтересів держави, що вже втілено в низку нормативних актів, згаданих раніше, а також з огляду на положення ст. 13, 14 Конституції України, згідно яких, зокрема:
Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
При цьому за ст. 1 Лісового кодексу України ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.
Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.
Отже, інтереси держави в даній справі наявні.
Щодо підстав участі прокурора суд також зважає на надані разом з позовною заявою листи позивачів, згідно яких з позовами вони не звертались, при цьому позивач-2 в своєму листі від 03.09.2025 року №10775-25 також уточнює, що взагалі не здійснює претензійно-позовну роботу через відсутність фінансування. Разом з цим, саме позивач-2 вносив відповідачу відповідне подання.
Прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону № 1697-VII, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20.10.2025 року у справі №440/1326/25.
Отже, наявні правові підстави для представництва інтересів держави саме прокурором.
Щодо наявності у прокурора подавати саме такий позов.
Абзацем 3 ч. 2 ст. 57-1 Земельного кодексу України передбачено право саме «територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства» вносити відповідне подання.
Відповідно до п. 1 Положення про Державне агентство лісових ресурсів України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.2015 року №521 (далі - Положення №521), Державне агентство лісових ресурсів України (Держлісагентство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра економіки, довкілля та сільського господарства і який реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства.
Отже, саме позивач-2 має повноваження вносити Подання, за результатом розгляду якого відповідач і прийняв спірне Рішення.
Щодо відсутності у Положенні №521 або положення про позивача-2 прямого визначеного повноваження «подавати позов» суд зауважує, що це питання було предметом правової оцінки Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20.10.2025 року у справі №440/1326/25.
Верховний Суд констатував, що:
« 35. ЛК України, ЗК України, Положення № 521 та № 404 прямо не визначають повноваження Держлісагентства чи Міжрегіональних управлінь лісового та мисливського господарства звертатися до суду з позовами до органу місцевого самоврядування у разі неприйняття рішення про віднесення земельних ділянок до категорії самозалісених.
36. Проте Верховний Суд неодноразово звертав увагу судів на те, що положеннями нормативно-правових актів, які визначають організацію та діяльність центральних органів виконавчої влади, не можуть встановлюватися конкретні предмети і підстави позовів, з якими відповідний уповноважений орган має право звертатися до суду. Визначення у таких підзаконних актах вичерпного переліку позовних вимог об'єктивно призвело б до неправомірного обмеження повноважень органу у виборі належного способу захисту та фактичного унеможливлення реалізації покладеного на нього обов'язку щодо забезпечення судового захисту інтересів держави».
Отже, судом встановлено, що цей позов міг би бути поданий з наявним складом позивачів, а тому він може бути поданий і прокурором в інтересах держави в особі цих же позивачів.
Вирішуючи позовні вимоги по суті, суд зазначає наступне.
Згідно ч. 1, 3 ст. 1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до ч. 2 ст. 4 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
За ст. 5 Земельного кодексу України земельне законодавство базується на таких принципах:
а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;
б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави;
в) невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом;
г) забезпечення раціонального використання та охорони земель;
ґ) забезпечення гарантій прав на землю;
д) пріоритету вимог екологічної безпеки.
Частинами 1-5 ст. 57-1 Земельного кодексу України встановлено, що самозалісена ділянка - це земельна ділянка будь-якої категорії земель (крім земель лісогосподарського призначення, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення) площею понад 0,5 гектара, вкрита частково чи повністю лісовою рослинністю, залісення якої відбулося природним шляхом.
Віднесення земельної ділянки приватної власності до самозалісеної ділянки здійснюється її власником, а щодо земельних ділянок державної та комунальної власності - органом, який здійснює розпорядження нею.
Віднесення земельної ділянки, що перебуває у користуванні, заставі, до самозалісеної ділянки здійснюється за погодженням із землекористувачем, заставодержателем.
Рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування щодо віднесення земельної ділянки до самозалісеної ділянки приймається за поданням відповідного територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства.
Віднесення земельної ділянки до самозалісеної ділянки здійснюється шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про належність всіх її угідь до угідь самозалісеної ділянки. Земельна ділянка вважається самозалісеною ділянкою з дня внесення зазначених відомостей до Державного земельного кадастру.
Віднесення земельної ділянки, сформованої як об'єкт цивільних прав, відомості про яку внесені до Державного земельного кадастру, до самозалісеної ділянки здійснюється без розроблення документації із землеустрою.
Віднесення земельної ділянки, несформованої як об'єкт цивільних прав, а також земельної ділянки, сформованої як об'єкт цивільних прав, але відомості про яку не внесені до Державного земельного кадастру, до самозалісеної ділянки здійснюється відповідно до документації із землеустрою, на підставі якої відомості про земельну ділянку вносяться до Державного земельного кадастру.
Сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб (ч. 1 ст. 122 Земельного кодексу України).
Згідно ст. 1 Лісового кодексу України самозалісена ділянка - земельна ділянка будь-якої категорії земель (крім земель лісогосподарського призначення, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення) площею понад 0,5 гектара, вкрита частково чи повністю лісовою рослинністю, залісення якої відбулося природним шляхом.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Державний земельний кадастр» від 07.07.2021 року №3613-VI (далі - Закон №3613-VI) державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера.
Відповідно до ч. 4 ст. 21 Закону №3613-VI відомості про угіддя земельної ділянки вносяться до Державного земельного кадастру на підставі заяви власника земельної ділянки або за рішенням органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, який відповідно до статті 122 Земельного кодексу України приймає рішення про передачу земельних ділянок державної чи комунальної власності у власність, - щодо зміни угідь на угіддя самозалісеної ділянки.
Порядок ведення Державного земельного кадастру затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 року №1051 (далі - Порядок №1051).
За п. 121 Порядку №1051 внесення до Державного земельного кадастру змін до відомостей про склад угідь земельної ділянки на угіддя самозалісеної ділянки здійснюється державним кадастровим реєстратором на підставі заяви за формою згідно з додатком 12 власника земельної ділянки або за рішенням органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, який відповідно до статті 122 Земельного кодексу України приймає рішення про передачу земельних ділянок державної чи комунальної власності у власність, без розроблення документації із землеустрою.
Згідно ст. 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.1991 року №1264-XII (далі - Закон №1264-XII) державній охороні і регулюванню використання на території України підлягає в т.ч. земля та ліс.
Статтею 15 Закону №1264-XII встановлено, що місцеві ради несуть відповідальність за стан навколишнього природного середовища на своїй території.
Місцеві ради можуть здійснювати й інші повноваження відповідно до цього та інших законів України.
Застосовуючи вищевикладені положення до обставин цієї справи суд зазначає наступне.
Передусім суд зауважує, що відповідач не заперечував в цілому проти наявності саме у нього повноважень на прийняття спірного рішення, натомість мотиви його відмови зводились до відсутності підстав для віднесення земельних ділянок до самозалісених земель.
Отже, предметом судового розгляду є фактично обґрунтованість відмови відповідача прийняти рішення про віднесення земельних ділянок до самозалісених, що передбачає передусім оцінку викладених відповідачем підстав для відмови у прийнятті такого рішення.
В самому Рішенні відповідача ці мотиви не викладені, однак наявне посилання на Висновок комісії, вже в якому такі підстави викладені.
Отже, суд переходить до оцінки таких підстав.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано (п. 2); обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) (п. 3); добросовісно (п. 5); розсудливо (п. 6); пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) (п. 8).
Зазначені критерії хоч і адресовані суду, одночасно є й вимогами для суб'єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення та вчиняє дії.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2023 року у справі № 9901/459/21.
Первинно суд підкреслює, що стосовно будь-якої з наведених мотиваційних тез відповідач не вказав нормативно-правового обґрунтування, в т.ч. не вказував згідно якої конкретно норми права відповідні документи або відомості мають міститись саме у поданні або в цілому на них необхідно зважати.
Суд наголошує на тому, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). Принцип законності в Україні належить до переліку конституційних. Частина друга ст. 6, частина друга ст. 19, пункт 12 частини першої ст. 92 Конституції України передбачають, що органи державної влади та місцевого самоврядування діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією й законами України. Це означає, що виключно законом визначаються повноваження, організація та порядок діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування. Ці органи діють у відповідності до режиму, за яким їм дозволено тільки те, що передбачено законом.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10.10.2024 року у справі №340/4709/23.
Ключовим питанням при наданні оцінки процедурним порушенням, допущеним під час прийняття суб'єктом владних повноважень рішення, є співвідношення двох базових принципів права: «протиправні дії не тягнуть за собою правомірних наслідків» і, на противагу йому, принцип «формальне порушення процедури не може мати наслідком скасування правильного по суті рішення»; межею, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб'єкта владних повноважень за умови дотримання ним передбаченої законом процедури його прийняття».
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 12.09.2024 року у справі №640/21435/22.
Суд зауважує, що приймати обґрунтоване рішення відповідач зобов'язаний саме в силу принципу законності та положень ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України. Покладаючи в основу спірного Рішення фактично лише Висновок комісії, відповідні вимоги належить застосувати вже до такого Висновку комісії як акту, що містить обґрунтування Рішення.
Суд переходить до перевірки на об'єктивну відповідність вимогам законодавства доводів відповідача з Висновку комісії (попри вже зроблений судом висновок про те, що сам відповідач такого обґрунтування не наводив).
Так, відповідач послався на те, що позивач-2 не надав «ніяких додатків (доказів) на підтвердження ідентифікації самозалісених земельних ділянок.
Проте, в Поданні позивач-2 вказував, що ці земельні ділянки криті лісом «згідно інформації в Геоінформаційній системі управління лісовими ресурсами України» (п'ятий абзац Подання).
З Висновку комісії не вбачається, що відповідач взагалі зважав на такі відомості, перевіряв їх та оцінював будь-яким чином. В свою чергу суд зауважує, що відомості з баз даних можуть бути використані як обґрунтування Подання і шляхом посилання на них, однак в даній справі відповідач в будь-якому випадку взагалі не зважав на такі відомості, в т.ч. не вказував, наприклад, на відсутність доступу до них.
Після цього відповідач перераховує додатки (докази) на підтвердження ідентифікації самозалісених земельних ділянок: результати натурних обстежень, акти обстеження, інвентаризації, а також посилається на те, що площі містять точного визначення.
Судом встановлено, що законодавством не визначено вимог до способу підтвердження ознак такої властивості земельної ділянки як самозалісена. Як наслідок, такі властивості підтверджуються без обмеження у способах доказування.
З положень ч. 1 ст. 57-1 Земельного кодексу України вбачається, що ознаками самозалісеної ділянки є:
- статус земельної ділянки будь-якої категорії;
- площа понад 0,5 га;
- частково чи повністю вкрита лісовою рослинністю;
- заліснення відбулося природним шляхом.
В даній справі площа кожної зі спірних земельних ділянок перевищувала 0,5 га. Не висувались зауваження відповідачем і щодо того, що земельні ділянки віднесені до «будь-якої категорії земель» або що вони були заліснені штучно. Судом також не встановлено обставин, які б про це свідчили.
Отже, зауваження відповідача належить оцінити передусім на предмет того, чи є згадані ним документи виключними способами для підтвердження того, що на земельних ділянках є лісова рослинність.
В зв'язку з цим суд констатує, що наявність лісової рослинності може бути встановлена і без згаданих документів, альтернативними способами доказування, в т.ч., наприклад, даними публічних карт.
Більш того, відповідач в цілому навіть не заперечував як факт наявність лісової рослинності на цих земельних ділянках, його аргумент скоріше полягав в тому, що мав би бути вже готовий певний документ, в якому земельна ділянка була б ідентифікована як самозалісена (акти, про які згадував відповідач).
Проте, якби самозалісені ділянки визначались такими лише на підставі актів, таке правило поведінки містилося б у певній нормі права, яка б і врегульовувала суб'єкта та порядок складання таких актів, вимоги до його змісту і тд. Для обставин даної справи значення вищевказаного полягає в тому, що наявність лісу на певній території (або статусу земельної ділянки як самозалісеної в цілому) дійсно може бути встановлена шляхом складання уповноваженими суб'єктами актів відповідного змісту, однак не виключно такими актами, що відповідач не врахував, фактично намагаючись звести свою роль до формальної.
Також відповідач вказував, що площі самозалісених не містять точного визначення, однак не оспорював, що площі земельних ділянок перевищують 0,5 га. Також відповідач в цілому безпідставно вимагав визначення окремо площ саме лісів. Згідно ч. 1 ст. 57-1 Земельного кодексу України критерій площі стосується земельної ділянки як такої (не площі лісів на ній), а щодо лісів вказано про те, що ділянка «вкрита частково чи повністю лісовою рослинністю». В свою чергу площа самих земельних ділянок вказана як у поданні, так і відображається на Публічній кадастровій карті.
Вказував відповідач і на те, що не можливо встановити чи дійсно земельні ділянки залісені. Первинно суд зазначає, що вже констатував раніше - в Поданні позивач-2 послався на відомості з бази даних, а не лише на картографічні матеріали, в зв'язку з чим без оцінки таких відомостей реакція відповідача на Подання в будь-якому випадку є необґрунтованою з огляду на неповноту його дослідження.
Окремо суд підкреслює: неможливість ідентифікувати наявність лісів на певній ділянці мала б унеможливити прийняття відповідачем рішення в цілому, адже в протилежному випадку (як і було вчинено відповідачем фактично) відповідач в своєму ж рішенні визнає, що прийняв його без встановлення визначальної обставини. Така поведінка свідчить саме на користь протиправності спірного рішення.
В подальшому відповідач послався на відсутність відомостей про те, чим залісені ділянки і яка точна площа залісення, який відсоток залісення і якою рослиною. Суд визнає таке обґрунтування безпідставним, оскільки законодавство не висуває умов до виду лісового покрову та площі такого покрову на земельній ділянці, в т.ч. його відсотка відносно загальної площі ділянки. В свою чергу якщо таких умов або ознак земельної ділянки як самозалісеної не визначено законодавством, то наявність або відсутність таких умов в цілому не впливає на зміст рішення по суті спірного в даній справі питання.
Також відповідач зазначав, що відсутні докази обстеження на місцевості, як і що зафіксовано під час огляду, що свідчить про те, що ідентифікація земель не відбувалася. Суд повторює, що ідентифікація в спірних правовідносинах зводиться до встановлення щодо земельної ділянки ознак, вказаних в ч. 1 ст. 57-1 Земельного кодексу України, при цьому виключного способу встановлення наявності таких ознак законодавством не визначено, тому належить виходити з необмеженості кола таких способів. Також суд повторює, що невстановлення обставини, якій відповідач сам надає визначальної ваги, вказує на неможливість прийняття будь-якого рішення, а не на прийняття негативного рішення по суті питання.
Надалі відповідач надає власний аналіз «чинного законодавства», не пославшись при цьому на жодну норму права. Суд відхиляє такі доводи як безпідставні, оскільки судом вже зроблено висновки по суті спірного питання, при цьому вимог законодавства зі змістом, про який вказує відповідач, не встановлено.
Після цього відповідач зазначає, що не має фахівців для проведення обстежень. Суд повторює, що неможливість встановити наявність або відсутність певної обставини не є підставою для прийняття рішення виходячи з того, що така обставина відсутня.
Інших доводів відповідач не наводив.
Додатково суд звертає увагу на те, що за ст. 15 Закону №1264-XII саме відповідач як місцева рада несе відповідальність за стан навколишнього середовища на своїй території, при цьому він може здійснювати й інші повноваження відповідно до цього та інших законів України.
Як приклад, в подібних правовідносинах інші органи місцевого самоврядування самостійно забезпечували складення відповідних актів обстеження (наприклад, постанова Другого апеляційного адміністративного суду від 13.08.2025 року у справі №440/12205/24, постанова Третього апеляційного адміністративного суду від 06.08.2025 року у справі № 340/6845/24).
Узагальнюючи вищевикладене суд констатує, що відповідач діяв необґрунтовано, не у відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, відмовивши у віднесенні земельних ділянок до самозалісених з викладених підстав.
Щодо способу захисту права.
Позивачі просили суд зобов'язати відповідача прийняти рішення про віднесення спірних земельних ділянок до самозалісених.
У разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єкт звернення дотримав усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення.
Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб'єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб'єкта владних повноважень права діяти під час прийняття рішення на власний розсуд.
Такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки під час розгляду вимог про протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень, але й у випадку розгляду вимог про зобов'язання відповідного суб'єкта вчинити певні дії після скасування його адміністративного акта.
Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Касаційного адміністративного суду від 22.06.2023 року у справі № 480/4288/21, від 22.09.2022 року у справі № 380/12913/21.
Суд констатує, що в даній справі відсутня така обставина як «при цьому суб'єкт звернення дотримав усіх визначених законом умов», оскільки фактично відповідач ухилився від повної та всебічної оцінки Подання, не реалізував власні повноваження в повній мірі та належним чином. Так, наприклад, відповідач взагалі не зважав на посилання позивача-2 у Поданні на відомості з відповідних джерел, також судом вже звернуто увагу на те, що відповідач прийняв рішення щодо обставин, фактично не встановлюючи їх.
Більш того, ч. 2 ст. 57-1 Земельного кодексу України передбачає додаткові елементи відповідної юридичної процедури за наявності певних обставин, існування яких не встановлювалося. Отже, зобов'язання прийняти рішення без з'ясування обставин, встановлення яких є елементом процедури прийняття такого рішення, фактично являтиме собою порушення і процедури як такої.
Також суд зауважує, що в подібних правовідносинах Третій апеляційний адміністративний суд у постанові від 06.08.2025 року у справі №340/6845/24 з посиланням на дискреційність повноважень місцевої ради зобов'язав таку раду саме повторно розглянути відповідне подання.
Подібне правозастосування здійснене і Другим апеляційним адміністративним судом у постанові від 13.08.2025 року у справі №440/12205/24.
Отже, на наявному етапі розвитку спірних правовідносин зобов'язання відповідача прийняти рішення відповідного змісту було б передчасним, в зв'язку з чим наявні підстави для часткового задоволення позову шляхом зобов'язання відповідача повторно розглянути Подання.
За вказаних обставин позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Суд зауважує, що згідно відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань найменуванням відповідача є «ГЛЕЮВАТСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА» (без згадування в найменуванні району та області).
Щодо розподілу судових витрат.
Відповідно до ч. 2 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову суб'єкта владних повноважень з відповідача стягуються виключно судові витрати суб'єкта владних повноважень, пов'язані із залученням свідків та проведенням експертиз.
Оскільки позивач не надав доказів понесення судових витрат пов'язаних із залученням свідків та проведенням експертиз, підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов Криворізької північної окружної прокуратури Дніпропетровської області (50029, Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, вул. Захисників Азовсталі, буд. 3, код ЄДРПОУ: 02909938) в інтересах держави в особі позивача-1: Державне агентства лісових ресурсів України (01001, м. Київ, вул. Шота Руставелі, буд. 9А, код ЄДРПОУ: 37507901), позивача-2: Південно-Східного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України (49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, буд. 38, код ЄДРПОУ: 44980060) до Глеюватської сільської ради (53001, Дніпропетровська область, Криворізький район, с. Глеюватка, вул. Шевченка, буд. 65, код ЄДРПОУ: 04339824) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Глеюватської сільської ради від 11.07.2025 року №3191-ХХХVІІІ/VІІІ «Про розгляд подання Південно-Східного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України щодо віднесення земельних ділянок орієнтовною площею 32,9989 га до самозалісених».
Зобов'язати Глеюватську сільську раду повторно розглянути на сесії ради подання Південно-Східного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України від 02.06.2025 №01-08/805 з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні, та прийняти рішення згідно з вимогами законодавства.
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Розподіл судових витрат не здійснювався.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст. ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Н.В. Боженко