27 листопада 2025 року
м. Рівне
Справа № 2-409/11
Провадження № 22-ц/4815/1234/25
Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Боймиструка С.В.,
суддів: Гордійчук С.О., Шимків С.С.
секретар судового засідання: Ковальчук Л.В.,
за участю: ОСОБА_1 ,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Іванюк Ігор Васильович, на ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 15 липня 2025 року у справі за заявою представника заявника ОСОБА_2 адвоката Іванюка Ігоря Васильовича про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню по цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «ERSTE банк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості,
01 травня 2025 року до Рівненського міського суду Рівненської області надійшла заява представника ОСОБА_2 адвоката Іванюка І.В. про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню за позовом Публічного акціонерного товариства «ERSTE банк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, в якій просить суд визнати виконавчий лист № 2-409/11, виданий Рівненським міським судом Рівненської області 31 травня 2022 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства «ERSTE банк» заборгованості по непогашеному кредиту на загальну суму 654 380,44 гривень, таким, що не підлягає виконанню повністю.
Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 15 липня 2025 року у задоволенні заяви відмовлено.
Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Іванюк Ігор Васильович, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу та задовольнити заяву.
Апелянт стверджував, що попередній кредитор (ПАТ «ФІДОБАНК») набув право власності на нерухоме майно, яке було предметом іпотеки, у позасудовому порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».
На думку апелянта, сума, отримана кредитором від продажу вказаного майна (1,250,000.00 грн.), перевищувала суму боргу, визначену рішенням суду (654,380.44 гривень).
Посилався на частину 4 статті 36 Закону України «Про іпотеку», яка передбачає, що після завершення позасудового врегулювання шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання основного зобов'язання боржником - фізичною особою - є недійсними.
ОСОБА_2 вказував на Ухвалу Рівненського міського суду від 16 квітня 2024 року (по справі № 569/1719/24), якою було задоволено скаргу основного позичальника ( ОСОБА_3 ) на бездіяльність приватного виконавця та зобов'язано вчинити дії відповідно до ст. 39 Закону України "Про виконавче провадження".
У цій ухвалі суд встановив, що зобов'язання основного позичальника ( ОСОБА_3 ) за кредитними договорами є припиненим. Ця ухвала була залишена без змін Постановою Рівненського апеляційного суду від 02.07.2024 року.
Апелянт стверджував, що суд першої інстанції не дав оцінки цій обставині, яка була встановлена судовим рішенням і не підлягає доведенню
Оскільки ОСОБА_2 був поручителем у зазначеному зобов'язанні, і, згідно зі статтею 559 ЦК України, порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, то солідарне зобов'язання поручителя ОСОБА_2 також є припиненим.
Апелянт вважає, що суд першої інстанції проігнорував імперативні норми законодавства (зокрема ст.ст. 36, 37 Закону України «Про іпотеку» та ст. 599 ЦК України), що призвело до помилкового висновку про неприпинення зобов'язання.
Відмовивши у задоволенні заяви, суд першої інстанції фактично створив обставини, які дозволяють кредитору повторно стягнути кошти, які вже були отримані попереднім кредитором шляхом набуття права власності на іпотечне майно.
ТОВ "Консалт Солюшенс" подало відзив, яким заперечує доводи апеляційної скарги.
Зазначає,що ОСОБА_2 вже звертався до суду з аналогічною заявою, за результатами розгляду якої Рівненським апеляційним судом було встановлено відсутність підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.
Вказує, що кошти, отримані від реалізації предмета іпотеки (52495,37 дол. США), не покрили повністю суму боргу (96650,95 дол. США), і залишок заборгованості, який становить 44155,59 дол. США, не погашений до даного часу. Оскільки ані частково, ані повністю виконавчі листи № 2-409/11 не були виконані, підстав для визнання їх такими, що не підлягають виконанню, немає.
Кредитор стверджує, що положення частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (про недійсність наступних вимог) не можуть бути застосовані у даній справі з кількох причин:
- кредитні договори були забезпечені декількома способами (іпотекою та порукою), а у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 наголошувалось, що частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» стосується недійсності вимог, які виникають після завершення позасудового врегулювання, за відсутності інших забезпечувальних договорів.
- пункт 3.1.8 Договору іпотеки № 014/16545/4/24045/1 від 03.10.2008 року встановлював, що якщо суми від продажу предмета іпотеки недостатньо для повного задоволення вимог, кредитор має право вимагати в судовому порядку отримання суми, якої не вистачає, з іншого майна іпотекодавця.
Також зазначив, що рішення суду про стягнення заборгованості було ухвалено до звернення стягнення на предмкет іпотеки. Тому вимоги за виконавчими листами не є «наступними» (як це передбачає ч. 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку»), оскільки вони існували до звернення стягнення на предмет іпотеки.
На думку Товариства доводи апелянта про те, що припинення зобов'язання основного боржника ( ОСОБА_3 ) автоматично припиняє поруку (ст. 559 ЦК України), є безпідставними.
Просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувану ухвалу без змін.
Частиною 1 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом встановлено, що рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 22 лютого 2011 року позов Публічного акціонерного товариства «ERSTE банк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства «ERSTE банк», солідарно, заборгованість по непогашеному кредиту на загальну суму 654 380,44 гривень та судові витрати по справі, а саме: 1 700 гривень судового збору та 120 гривень витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено за недоведеністю.
Ухвалою Рівненського міського суду від 05 травня 2015 року по справі № 2-409/11 замінено сторону виконавчого провадження за виконавчими документами, виданими Рівненським міським судом Рівненської області з Публічного акціонерного товариства «Ерсте банк» його правонаступником Публічним акціонерним товариством «Фідобанк».
13 листопада 2015 року проміжний правонаступник у позасудовому порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», набув право власності на предмет іпотеки - нежитлове приміщення - на підставі договорів іпотеки, якими забезпечувалося повернення кредиту за кредитними договорами. Це підтверджує витяг з Державного реєстру речових прав № 47608124 від 13 листопада 2015 року .
15 грудня 2015 року проміжний правонаступник надіслав приватному нотаріусу Рівненського міського нотаріального округу Коломис Ользі В'ячеславівні два листи, у яких повідомив, що кредитор уклав із позичальницею-іпотекодавицею кредитні договори та договори іпотеки. У зв'язку з припиненням правовідносин, які виникли в силу означених кредитних договорів і договорів іпотеки, проміжний правонаступник просив приватного нотаріуса виключити запис із Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна про предмет іпотеки - нежитлове приміщення.
15 грудня 2015 року проміжний правонаступник уклав із ОСОБА_4 договір купівлі-продажу приміщення, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Коломис О. В. і зареєстрований в реєстрі за № 4797. На підставі цього договору проміжний правонаступник продав ОСОБА_4 нежитлове приміщення за 1 250 000,00 грн (пункт 3 договору).
8 вересня 2021 року Рівненський міський суд Рівненської області постановив ухвалу, згідно з якою замінив проміжного правонаступника як стягувача на ТОВ «Консалт Солюшенс» у виконавчому провадженні про стягнення заборгованості згідно з рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 22 лютого 2011 року у справі № 2-409/11.
Ухвалою Рівненського міського суду від 29 квітня 2022 року було поновлено Товариству з обмеженою відповідальністю «Консалт Солюшенс» строк для пред'явлення до виконання виконавчих листів № 2-409/10, виданих Рівненським міським судом Рівненської області щодо боржників ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості у розмірі 654 380,44 грн., та видано Товариству з обмеженою відповідальністю «Консалт Солюшенс» дублікати виконавчих листів № 2-409/10.
31 травня 2022 року Рівненський міський суд Рівненської області видав виконавчі листи № 2-409/11.
Позичальниця та поручитель зверталися до суду із заявами про визнання виконавчих листів у справі № 2-409/11 (про стягнення з них на користь стягувача 654 380,44 грн кредитної заборгованості) такими, що не підлягають виконанню. 9 червня 2023 року Рівненський міський суд Рівненської області постановив ухвалу у справі № 2-409/11 про задоволення означених заяв. 19 вересня 2023 року Рівненський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою скасував ухвалу суду першої інстанції та відмовив у задоволенні вказаних заяв, тобто виконавчі листи залишились чинними. 20 листопада 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою поручителя та позичальниці на постанову Рівненського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року у справі № 2-409/11 (на підставі пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України).
2 листопада 2023 року на підставі виконавчого листа приватна виконавиця відкрила ВП № 73211030.
16 грудня 2023 року поручитель звернувся до приватної виконавиці з клопотанням про закінчення ВП № 73211030 у зв'язку з фактичним виконанням в повному обсязі судового рішення (шляхом продажу предмета іпотеки за ціною, яка суттєво перевищила розмір боргу).
22 січня 2024 року у відповіді за № 187 стягувач повідомив приватну виконавицю про те, що докази виконання поручителем рішення суду проміжний правонаступник стягувачеві не надав, кошти на виконання рішення від 22 лютого 2011 року у справі № 2-409/11 на рахунок стягувача не надходили.
Приватна виконавиця не прийняла жодного рішення за результатом розгляду клопотання поручителя про закінчення виконавчого провадження.
Звертаючись до суду зі скаргою на бездіяльність приватної виконавиці, поручитель наголошував, що за рахунок звернення проміжним правонаступником стягнення на предмет іпотеки мали бути повністю погашені всі зобов'язання за кредитними договорами, за виконання яких поручитель поручився, тобто заборгованість, яку стягнув суд у справі № 2-409/11. Зауважив, що стягнута судом сума боргу становила 654 380,44 грн, а продаж нежитлового приміщення відбувся за 1 250 000,00 грн.
12 лютого 2024 року Рівненський міський суд Рівненської області постановив ухвалу, згідно з якою відмовив у задоволенні скарги поручителя ОСОБА_2 через її необґрунтованість. 2 квітня 2024 року Рівненський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою скасував ухвалу суду першої інстанції, визнав неправомірною бездіяльність приватної виконавиці у ВП № 73211030 та зобов'язав її вчинити дії з примусового виконання виконавчого листа № 2-409/11 відповідно до статті 39 Закону № 1404-VIII.
Втім, 11 грудня 2024 року Верховний суд прийняв постанову, згідно з якою постанову Рівненського апеляційного суду від 2 квітня 2024 року скасував, залишивши в силі ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2024 року.
Разом з тим, адвокат Іванюк І.В. як на підставу визнання виконавчого листа про стягнення з поручителя ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства «ERSTE банк» заборгованості по непогашеному кредиту на загальну суму 654 380,44 гривень таким, що не підлягає виконанню посилається на ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 16 квітня 2024 року, якою суд визнав неправомірною бездіяльність приватної виконавиці у ВП № 73212553 та зобов'язав її вчинити дії з примусового виконання виконавчого листа № 2-409/11 про стягнення заборгованості з позичальниці - іпотекодавиці ОСОБА_3 відповідно до статті 39 Закону № 1404-VIII. 2 липня 2024 року Рівненський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 16 квітня 2024 року залишив без змін. 01 липня 2025 року Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Консалт Солюшенс» на ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 16 квітня 2024 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 02 липня 2024 року у справі за скаргою ОСОБА_3 на бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу Рівненської області Капустіної Дарії Анатоліївни та зобов'язання вчинити дії визнав неподаною та повернув заявнику.
На виконання вимог ухвали Рівненського міського суду Рівненської області від 12 травня 2025 року про витребування доказів приватним виконавцем надано суду постанову про закінчення виконавчого провадження № 73212553 від 03 липня 2024 року про стягнення заборгованості з ОСОБА_3 заборгованості на користь Публічного акціонерного товариства «Ерсте банк».
Відповідно до частини першої статті 431 ЦПК України, виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.
Виконавчий документ - це письмовий документ встановленої форми і змісту, який видається судом для примусового виконання прийнятих ним у справах рішень, ухвал, постанов як підстава для їх виконання.
21 грудня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 824/2/22 (провадження №61-11769ав23) досліджував питання щодо підстав для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню. При цьому Верховний Суд виснував наступне.
Згідно з частинами першою, другою статті 432 ЦПК України суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню.
Суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов'язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.
Наслідком визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, відповідно до пункту 5 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» є закінчення виконавчого провадження.
Підстави для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, можна поділити на дві групи: матеріально-правові та процесуально-правові.
Процесуально-правовими підставами для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, є обставини, що свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа, зокрема: видача виконавчого листа за рішенням, яке не набрало законної сили (крім тих, що підлягають негайному виконанню); коли виконавчий лист виданий помилково за рішенням, яке взагалі не підлягає примусовому виконанню; видача виконавчого листа на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди, яка не передбачала вжиття будь-яких примусових заходів або можливості її примусового виконання і, як наслідок, видачі виконавчого листа; помилкової видачі виконавчого листа, якщо вже після видачі виконавчого листа у справі рішення суду було скасоване; видачі виконавчого листа двічі з одного й того ж питання у разі віднайдення оригіналу виконавчого листа вже після видачі його дубліката; пред'явлення виконавчого листа до виконання вже після закінчення строку на пред'явлення цього листа до виконання.
До матеріально-правових підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, можна віднести ті обставини, що свідчать про припинення обов'язку боржника з передбачених законом підстав.
Разом з цим законодавець не дав чіткого визначення «інших причин» для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, у частині другій статті 432 ЦПК України. При цьому словосполучення «або з інших причин» не стосується припинення обов'язку боржника, який підлягає виконанню, а є іншими причинами, наприклад: в апеляційному чи касаційному порядку скасовано або змінено рішення суду, або ж у зв'язку з нововиявленими обставинами, а виконавчий лист ще не виконаний.
Загальні підстави припинення цивільно-правових зобов'язань містяться у главі 50 розділу І книги п'ятої ЦК України. Так, зобов'язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов'язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов'язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 19 січня 2023 року у справі № 824/2/22 (провадження № 61-9190ав22).
Сутність процедури визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, полягає насамперед у встановленні обставин та фактів, що підтверджують відсутність матеріального обов'язку боржника, які виникли після ухвалення судового рішення, або наявність процесуальних підстав, які свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа.
Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 24 червня 2020 року у справі № 520/1466/14-ц, провадження № 61-43447св18, від 09 вересня 2021 року у справі № 824/67/20, провадження № 61-10482ав21, від 09 червня 2022 року у справі № 2-118/2001, провадження № 61-1762ав22, які підтримані в постанові Верховного Суду від 09 лютого 2023 року у справі № 824/85/21.
Отже, у зазначеній категорії справ саме на суд покладено обов'язок встановити, з яких підстав може бути визнано виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню, з урахуванням права стягувача на повне виконання рішення суду та права боржника на захист від подвійного стягнення. Суд повинен вирішувати ці питання з урахуванням обставин справи, дотримуючись балансу інтересів обох сторін виконавчого провадження.
Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладено у постанові від 26 січня 2021 у справі № 522/1528/15-ц (провадження 14-67цс20) закон не пов'язує припинення поруки з прийняттям судом рішення про стягнення з боржника або поручителя боргу за зобов'язанням, забезпеченим порукою. У постанові від 26 січня 2021 року Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, сформульованого в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження №14-318цс18), згідно з яким наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору; на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки та зазначила, що «наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов'язання настав, причому саме за тією вимогою, яку задоволено судом, та встановив наявність обов'язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість. Рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту відповідного правовідношення - характер та обсяг прав і обов'язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов'язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов'язання продовжує існувати. Отже, саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення».
У пунктах 99, 100 постанови від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17 (провадження № 12-85гс20) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що у випадку, якщо належне виконання основного договору забезпечувалося різними способами чи їх сукупністю, застосування вимог частини четвертої статті 36 Закону № 898-IV щодо недійсності наступних вимог кредитора можливе лише у разі реалізації кредитором своїх прав за усіма такими договорами забезпечення, якщо можливість їх реалізації не втрачена, оскільки у протилежному випадку звернення стягнення на один із предметів іпотеки унеможливлює забезпечення виконання зобов'язання за допомогою інших способів забезпечення та протирічить принципу свободи договору та рівності сторін. Отже, у випадку забезпечення виконання основного зобов'язання декількома способами, основне зобов'язання не припиняється у разі, якщо реалізація іпотекодержателем своїх прав на звернення стягнення на предмет іпотеки не потягла повного задоволення його вимог.
Відповідно таких правових висновків та встановлених обставин, зобов'язання, що виникло з договорів кредиту продовжує існувати, а частина четверта статті 36 Закону № 898-IV не підлягає застосуванню через наявність іншого способу забезпечення - поруки.
Як правильно вказав суд першої інстанції, поруку не можна вважати припиненою, оскільки зобов'язання, яке виникло з договорів, не можна вважати виконаним.
При цьому слід враховувати, що судовим рішенням з відповідачів стягнуто заборгованість у гривні, а кредитними договорами зобов'язання визначено у іноземній валюті.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).
Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.
Як встановлено ОСОБА_5 звертався вже до суду із аналогічною заявою у цій справі, яка ухвалою суду від 9 червня 2023 року була задоволена, однак постановою Рівненського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року скасована. Зокрема у постанові апеляційного суду вказано, що не довівши суду факту припинення зобов'язань боржників за кредитним договором та договором поруки, їхні вимоги про визнання виконавчих листів такими, що не підлягають виконанню є передчасним.
12 лютого 2024 року Рівненський міський суд Рівненської області у справі №569/1720/24 постановив ухвалу, згідно з якою відмовив у задоволенні скарги поручителя ОСОБА_2 на дії державного виконавця, яка постановою Верховного суду від 11 грудня 2024 року залишена в силі. Скасовуючи постанову апеляційного суду та залишаючи в силі ухвалу суду першої інстанції Верховний Суд вказав, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні скарги, бо боржник фактично не виконав у повному обсязі рішення суду згідно з виконавчим документом, а тому для закінчення виконавчого провадження не було підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження».
Слід зауважити, що обставина продажу предмета іпотеки на момент прийняття постанови Рівненського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року у цій справі та постанови Верховного суду від 11 грудня 2024 року у справі №569/1720/24 вже існувала.
За наявності таких протиріч та за відсутності достовірних і достатніх доказів того, що позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснювалося саме в рахунок виконання виконавчого листа у справі № 2-409/11, а не в межах існуючих зобов'язань за кредитними договорами, суд вважає, що достатніх підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, немає. При цьому суд враховує, що обов'язковість виконання судового рішення є невід'ємною складовою права на судовий захист.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, ухвала суду постановлена з додержанням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права, і не може бути скасована з підстав, викладених у апеляційній скарзі.
Керуючись ст.ст. 374, 375 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Іванюк Ігор Васильович, залишити без задоволення.
Ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 15 липня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений 28 листопада 2025 року.
Судді: Боймиструк С.В.
Гордійчук С.О.
Шимків С.С.