28.11.25
22-ц/812/1089/25
Провадження № 22-ц/812/1089/25
Провадження № 22-ц/812/1713/25
Провадження № 22-ц/812/1714/25
іменем України
27 листопада 2025 року м. Миколаїв
справа № 489/2594/22
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Тищук Н.О.,
суддів: Кушнірової Т.Б., Шаманської Н.О.,
із секретарем - Богуславською О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги
ОСОБА_1 , подані її представником - адвокатом Калашниковим Павлом Володимировичем,
на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва, ухвалене 14 квітня 2025 року суддею Шолох Л.М., в приміщенні цього ж суду, (дата складання повного рішення не зазначена), та на додаткові рішення цього ж суду від 16 липня 2025 року у цивільній справі за позовом
ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3 ,
третя особа яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору -
Садово-виноградарське товариство «Зоря»,
про скасування державної реєстрації прав власності
та про визнання права власності на нерухоме майно
та зустрічним позовом
ОСОБА_2 до ОСОБА_1 ,
ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
ОСОБА_6 про виселення з садового будинку № 39
садово-виноградарського товариства «Зоря» в м. Миколаєві Миколаївської області, третя особа - виконавчий комітет Миколаївської міської ради, як орган опіки та піклування,
1.Описова частина
Короткий зміст вимог позовної заяви
У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з позовом про визнання права власності на будинок АДРЕСА_1 .
Позивачка зазначала, що з 2017 року є членом СВТ «Зоря» та має у користуванні земельну ділянку № НОМЕР_1 орієнтовною площею 615 кв.м.
На земельній ділянці знаходиться об'єкт житлової нерухомості - садовий будинок площею 47,2 кв.м, з яких 40,2 кв.м жилих.
Рішенням Миколаївської міської ради № 42/76 від 18.10.2018 року їй надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо надання цієї земельної ділянки у власність.
Однак, у 2020 році їй стало відомо, що рішенням Ленінського районного суду від 17.04.2018 року у справі № 489/3476/17 право власності на будівельні матеріали, з яких, нібито, побудовано житловий будинок, визнано за ОСОБА_3 . При цьому вона, як користувач земельної ділянки та садового будинку, не була залучена до участі у справі.
Рішенням Миколаївської міської ради № 14/12 від 17 січня 2017 року ОСОБА_3 було надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо надання земельної ділянки № НОМЕР_1 у власність.
13.06.2019 року ОСОБА_3 зареєстрував за собою право власності на садовий будинок.
Згідно відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, станом на день подання позову спірний будинок, що розташований на земельній ділянці АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування.
Посилаючись на порушення її прав власника, ОСОБА_1 просила:
- визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 , якою зареєстровано право власності на садовий будинок в СВТ «Зоря», розташований на земельній ділянці АДРЕСА_1 , на підставі рішення Миколаївської міської ради від 09 квітня 2019 року № 51/108 та технічного паспорта № НОМЕР_2 , виданого 14 травня 2019 року КП «ММБТІ».
- визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 , якою зареєстровано право власності на садовий будинок у СВТ «Зоря» у м. Миколаєві, на підставі договору дарування від 13 квітня 2021 року.
- визнати за нею право власності на садовий будинок АДРЕСА_1 .
Представник позивачки - адвокат Калашніков П.В. зазначав, що ОСОБА_1 у 2017 році купила земельну ділянку № НОМЕР_1 в СВТ «Зоря» шляхом укладення договору у простій письмовій формі, а саме - складанням розписки. Надалі вона вчиняла дії щодо оформлення права власності на земельну ділянку, однак цей процес не було завершено.
Відповідач ОСОБА_3 позов не визнав, посилаючись на те, що право власності на спірний будинок він отримав у порядку спадкування після смерті свого сина, здійснив оформлення свого права власності на земельну ділянку та житловий будинок, та надалі розпорядився ним на власний розсуд, здійснивши його відчуження.
Представник третьої особи СВТ «Зоря» Єженкова І.О. пояснювала суду, що ОСОБА_1 є власницею будинку АДРЕСА_1 , оскільки придбала земельну ділянку № НОМЕР_1 у члена СВТ «Зоря» ОСОБА_7 . Рішенням загальних зборів товариства ОСОБА_3 було відмовлено у задоволенні заяви про прийняття його до числа членів СВТ «Зоря» та переоформлення на нього спірної земельної ділянки.
У січні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду з зустрічним позовом, у якому просив виселити із садового будинку АДРЕСА_2 ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та малолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .
Посилався на те, що він є власником зазначеного садового будинку, а відповідачі без його згоди заселились і проживають у ньому, чим порушують його права володіння та користування, а також чинять перешкоди у доступі до майна.
Відповідач ОСОБА_4 , діючи у своїх інтересах та як законний представник неповнолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , зустрічний позов не визнав, посилаючись на те, що власником спірного майна є ОСОБА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 квітня 2025 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено, ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 виселено з садового будинку АДРЕСА_1 .
Додатковими рішеннями цього ж суду від 16 липня 2025 року скасовано заходи забезпечення позову, що були вжиті постановою Миколаївського апеляційного суду від 24 січня 2023 року у вигляді арешту садового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави 2 422, 40 грн судових витрат.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , діючи через свого представника, адвоката Калашникова П.В., посилаючись на незаконність, необґрунтованість рішень суду першої інстанції, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду по суті спору скасувати та ухвалите нове, яким задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі, у задоволенні зустрічного позову відмовити. Також просила скасувати додаткові рішення про скасування заходів забезпечення позову та про розподіл судових витрат.
Узагальнені доводи апеляційної скарги
Апеляційна скарга на рішення суду від 14 квітня 2025 року мотивована тим, що суд першої інстанції безпідставно послався на рішення апеляційного суду Миколаївської області від 18 квітня 2016 року, яким скасовано рішення загальних зборів СВТ «Зоря» від 19.09.2015 року, оскільки воно скасоване з підстав порушення пункту 48 Статуту, а саме - протокол загальних зборів містив неоговорені виправлення щодо кількості осіб, які брали у них участь, та він не завірений печаткою товариства. Тобто, рішення скасовано у зв'язку з недотриманням вимог оформлення рішення зборів, але воно не вказує на необхідність передачі земельної ділянки ОСОБА_3 .
Статут СВТ «Зоря» не передбачав вирішення питання про передачу земельної ділянки спадкоємцям померлого члена товариства, тому ОСОБА_3 автоматично не набував права на земельну ділянку.
Пізніше ОСОБА_7 було прийнято до членів СВТ «Зоря», переоформлено на неї земельну ділянку та видано членську книжку. ОСОБА_3 у прийнятті до членів СВТ «Зоря» відмовлено.
У травні 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 укладено цивільну угоду у простій формі, шляхом написання розписки про передачу коштів, внаслідок чого ОСОБА_7 вийшла з членів товариства, а ОСОБА_1 була прийнята у його члени з передачею їй земельної ділянки з існуючим на ній, але не введеним в експлуатацію, садовим будинком.
Судом першої інстанції безпідставно застосовано статтю 657 ЦК України в редакції, що була чинною станом на 2017 рік, згідно якої договір купівлі-продажу земельної ділянки єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна, укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Суд не взяв до уваги, що на момент укладення простої письмової угоди ні земельна ділянка, ні садовий будинок не були зареєстровані в Державному реєстрі речових прав та право власності на них не було зареєстровано за жодною з осіб.
Стаття 177 ЦК України серед об'єктів цивільних прав називає майнові права. Вони ж визначаються речовими правами за частиною другою статті 190 ЦК України. Статтею 3 ЗУ «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» майновими правами, які можуть оцінюватися, визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі ті, що є складовими частинами права власності - право володіння, розпорядження, користування.
Згідно статті 656 ЦК України майнові права можуть бути предметом договору купівлі-продажу, до яких застосовуються загальні положення. Тобто, за договором купівлі-продажу покупець отримує у власність не індивідуально визначене майно з усіма притаманними йому властивостями, а майнові права на ще не існуюче майно, яке може стати таким при сукупності всіх передбачених будівельною документацією обставин. Оскільки у розписці було зазначено, що продається земельна ділянка у садовому товаристві з наявним садовим будиночком, то жодних порушень вимог статті 657 ЦК не відбулося.
Також судом першої інстанції не прийнято до уваги пояснення свідків щодо обставин набуття позивачкою права власності на спірне майно, що були надані в межах кримінального провадження.
Щодо задоволення зустрічних позовних вимог, апелянт вважає, що суд безпідставно не взяв до уваги висновок органу опіки і піклування щодо недоцільності виселення дітей.
Також посилався на практику ЄСПЛ щодо права кожної особи займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла, та наполягав на дотриманні рівноваги аргументів сторін та врахуванні, що виселення відповідачів покладе на них надмірний тягар.
Апеляційна скарга на додаткове рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 липня 2025 року про скасування заходів забезпечення позову мотивована тим, що додаткове рішення не може змінювати суті основного рішення, містити у собі висновки про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, а також вирішувати вимоги, які не досліджувались у судовому засіданні.
Апеляційна скарга на додаткове рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 липня 2025 року про стягнення судових витрат мотивована тим, що стягуючи з ОСОБА_1 2 422, 40 грн, суд першої інстанції помилково вважав, що подаючи позов 30 травня 2024 року, ОСОБА_1 збільшила позовні вимоги. Насправді (у дійсності) позивачка подала виправлену позовну заяву на виконання судової ухвали.
Узагальнені доводи інших учасників
Правом подання відзиву на апеляційну скаргу учасники справи не скористались.
2.Мотивувальна частина
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивачки за первісним позовом ОСОБА_1 - адвоката Калашникова П.В., відповідача за первісним позовом ОСОБА_8 , відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_4 , дослідивши матеріали справи та перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 квітня 2025 року та на додаткове рішення цього ж суду від 16 липня щодо скасування заходів забезпечення позову задоволенню не підлягає Апеляційна скарга на додаткове рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 липня 2025 року щодо розподілу судових витрат підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Встановлені судом першої інстанції обставини справи
Судом встановлено, що ОСОБА_3 перебував у шлюбі з ОСОБА_8 , яка була донькою ОСОБА_7 .
Згідно наявної у матеріалах справи розписки, складеної ОСОБА_9 , 26 серпня 2003 року вона продала ОСОБА_7 дачу № 39, яка купила її для своєї доньки ОСОБА_8 , однак проживала у ній сама.
Донька ОСОБА_7 та дружина ОСОБА_8 - ОСОБА_8 померла.
До липня 2014 року членом СВТ «Зоря» та власником будівельних матеріалів, з якого побудовано спірний садовий будинок № НОМЕР_1 в СВТ «Зоря» був ОСОБА_10 - син відповідача ОСОБА_3 та померлої ОСОБА_8 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_10 помер.
01 жовтня 2014 року, 27 червня 2015 року, 19 вересня 2015 року ОСОБА_3 звертався до голови СВТ «Зоря» із заявами про переоформлення на нього садового будинку АДРЕСА_1 , який належав його сину ОСОБА_10 . При цьому повідомляв, що ОСОБА_10 помер, а він є його спадкоємцем.
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 квітня 2015 року ОСОБА_7 відмовлено у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 про зміну черговості спадкування (справа № 2/489/928/15).
У справі № 489/7573/15-ц Апеляційний суд Миколаївської області своїм рішенням від 18 квітня 2016 року задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_3 , скасував рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 02 березня 2016 року та визнав протиправним і скасував рішення загальних зборів СВТ «Зоря» від 19 вересня 2015 року, яким ОСОБА_3 було відмовлено у прийнятті в члени СВТ «Зоря», земельну ділянку № НОМЕР_1 було передано на баланс СВТ «Зоря», а у подальшому передано в оренду бабусі померлого спадкодавця - ОСОБА_7 .
Протоколом загальних зборів члені СВТ «Зоря» від 14 травня 2016 року № 27 ОСОБА_11 прийнято до складу членів товариства.
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 квітня 2018 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_3 та визнано за ним право власності на будівельні матеріали, з яких побудований садовий будинок, розташований на земельній ділянці № НОМЕР_1 в ВСТ «Зоря» в м. Миколаєві за адресою АДРЕСА_3 в порядку спадкування за законом після смерті його сина ОСОБА_10 .
13 червня 2019 року ОСОБА_3 здійснив реєстрацію права власності на садовий будинок АДРЕСА_1 .
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14 січня 2022 року власником садового будинку АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 . Підстава для державної реєстрації - договір дарування, серія та номер: 237, виданий 13 квітня 2021 року, виданий приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Савченко І.М.
Позиція апеляційного суду
За змістом частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Крім обставин, встановлених судом першої інстанції, апеляційний суд приймає до уваги постанову Верховного Суду від 19 січня 2021 року по справі №490/4863/19 (провадження №61-15690св20), за позовом ОСОБА_1 до Миколаївської міської ради та ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - СВТ «Зоря» про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, припинення права власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації, де касаційний суд зазначив, що у ОСОБА_1 відсутні правовстановлюючі документи, які б підтверджували її право користування спірною земельною ділянкою, оскільки останньою не було надано рішення загальних зборів про прийняття її у члени товариства і передачу у тимчасове користування (або оренду) спірної земельної ділянки. Також позивачем у порушення вимог частини першої статті 81 ЦПК України не надано доказів того, що спірна земельна ділянка перебувала у її фактичному користуванні. Таким чином, ОСОБА_1 не довела наявності у неї майнових прав на спірну земельну ділянку, яка належить ОСОБА_3 на праві власності.
Також апеляційний суд приймає до уваги постанову Миколаївського апеляційного суду від 18 квітня 2016 року визнано протиправним та скасовано рішення загальних зборів СВТ «Зоря» від 19 вересня 2015 року в частині відмови у передачі ОСОБА_3 земельної ділянки № НОМЕР_1 , а також в частині передачі вказаної земельної ділянки на баланс СВТ «Зоря» з подальшою передачею її в оренду ОСОБА_7 . При цьому у подальшому, як вбачається з протоколу від 14 травня 2016 року, рішенням загальних зборів було повторно прийнято рішення про відмову у прийнятті до членів товариства ОСОБА_3 та задоволено заяву ОСОБА_1 про прийняття її в члени СВТ «Зоря». Однак, із зазначеного рішення не вбачається, що ОСОБА_1 була передана у користування спірна земельна ділянка.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
У випадку порушення права власності власник відповідно до статті 387 ЦК України має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Частиною першою статті 388 ЦК України встановлено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16 (провадження № 14-2цс21) зазначила, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).
У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова Верховного Суду від 15 лютого 2022 року у справі № 911/3034/15 (911/3692/20). Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).
Таким чином, неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності і добросовісності такого набуття.
У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на садовий будинок АДРЕСА_1 , на підставі статей 387, 388 ЦК України.
При цьому доказів, які б підтверджували, що спірний садовий будинок будь-коли належав ОСОБА_1 на праві власності, матеріали справи не містять.
Натомість ОСОБА_3 набув право власності на спірний будинок, оскільки рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 квітня 2018 року було задоволено його позовні вимоги та визнано за ним право власності на будівельні матеріали, з яких побудований садовий будинок, розташований на земельній ділянці № НОМЕР_1 в ВСТ «Зоря» за адресою АДРЕСА_3 в порядку спадкування за законом після смерті його сина ОСОБА_10 .
Пунктом 2.10 статуту СВТ «Зоря» визначено, що при переході права власності на будови та споруди, разом з цими об'єктами переходить право власності чи право користування земельною ділянкою без зміни цільового призначення.
13 червня 2019 року ОСОБА_3 здійснив реєстрацію свого права власності на садовий будинок АДРЕСА_1 .
Постановою Верховного Суду від 19 січня 2021 року по справі №490/4863/19 (провадження №61-15690св20), залишена без змін постанова Миколаївського апеляційного суду від 6 жовтня 2020 року, якою відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до Миколаївської міської ради та ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - СВТ «Зоря» про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, припинення права власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації.
Таким чином в апеляційного суду відсутні підстави вважати, що ОСОБА_2 набув право власності на спірний садовий будинок внаслідок його відчуження особою, яка не мала такого права.
Отже, підстави для визнання за ОСОБА_1 права власності на спірне майно, за правилами статей 387, 388 ЦК України, відсутні.
З огляду на викладене суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні цієї частини позовних вимог.
Крім того, у своїй позовній заяві ОСОБА_1 просила визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію речових прав на спірне майно:
- за ОСОБА_3 , що здійснена на підставі рішення Миколаївської міської ради від 09 квітня 2019 року № 51/108 та технічного паспорта № НОМЕР_2 , виданого 14 травня 2019 року КП «ММБТІ».
- за ОСОБА_2 , що здійснена на підставі договору дарування від 13 квітня 2021 року.
При цьому договір дарування від 13 квітня 2021 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_12 , недійсним не визнався та є чинним.
ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірного майна, оскільки протилежного при розгляді справи не встановлено.
Однак, як зазначалося вище, підставами для витребування майна від добросовісного набувача, за приписами статті 388 ЦК України, яке за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, можуть бути у випадках коли майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Жодних перелічених обставин у справі, що переглядається, не встановлено.
За такого відсутні і підстави для визнання незаконною та скасування державної реєстрації речових прав на спірне майно за ОСОБА_2 .
Щодо скасування державної реєстрації речового права на спірне майно за ОСОБА_3 , яка була здійснена на підставі рішення Миколаївської міської ради від 09 квітня 2019 року № 51/108 та технічного паспорта № НОМЕР_2 , виданого 14 травня 2019 року КП «ММБТІ», апеляційний суд вважає, що також відсутні підстави для задоволення цієї позовної вимоги.
У постанові від 11 лютого 2020 року в справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна.
У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. Закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права.
Отже, оскільки вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації речових прав на спірне майно за ОСОБА_3 , що була здійснена на підставі рішення Миколаївської міської ради від 09 квітня 2019 року № 51/108 та технічного паспорта № 32949 від 14 травня 2019 року, не призведе до відновлення володіння спірним майном, то така вимога не є нерозривно пов'язаною з вимогою про його витребування з чужого незаконного володіння.
З огляду на викладене позовна вимога про скасування державної реєстрації права власності на садовий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 не є ефективним способом захисту прав позивачки.
Крім іншого колегія суддів враховує, що розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року(далі - Конвенція), суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи зробити висновок про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (зокрема постанова Верховного Суду від 02 серпня 2023 року в справі № 308/8629/19).
У справі, що переглядається, добросовісність набуття ОСОБА_2 права власності на спірний садовий будинок, стороною позивача не спростована, тому колегія суддів не встановила підстав для втручання у його мирне володіння спірним майном.
Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , про виселення, колегія суддів виходить з наступного.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Положеннями статті 47 Конституції України гарантовано, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц
(провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання.
У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном та право на повагу до житла, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції,
статті 8 Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання.
Колегія суддів враховує, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_4 є власником частини у праві власності на квартиру АДРЕСА_4 (загальна площа 42,1 кв.м., житлова площа 28,1 кв.м.).
Згідно інформації, наявної в Реєстрі територіальної громади м. Миколаєва зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_1 є АДРЕСА_5 .
Зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 є кв АДРЕСА_4 .
Однак, у 2017 році ОСОБА_1 та ОСОБА_4 вселились у спірний садовий будинок та проживають у ньому на час розгляду справи.
Апеляційний суд вважає, що інтереси позивача ОСОБА_2 , як власника житлового будинку, перевищують інтереси відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , які ніколи не були ні власниками спірного садового будинку, ні членами сім'ї власника. Отже у ОСОБА_1 та ОСОБА_4 відсутні правові підстави користування чужим майном.
Тому вирішуючи спір та встановивши, що позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 є власником садового будинку АДРЕСА_1 , а відповідачі за зустрічним позовом - ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 проживають у спірному будинку без достатніх законних підстав, не є членами сім'ї власника, та чинять йому перешкоди у користуванні та розпорядженні своєю власністю, суд першої інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення зустрічного позову про виселення відповідачів.
У 2021 році у ОСОБА_1 та ОСОБА_4 народились діти ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які проживають у спірному садовому будинку разом з батьками, без реєстрації.
Виконавчий комітет Миколаївської міської ради у своєму висновку зазначив, що родина ОСОБА_13 проживають у вказаному садовому будинку без реєстрації, місце проживання дітей зареєстроване по АДРЕСА_6 . Однак у цій квартирі умови для проживання дітей не створені, оскільки у ній проживають батьки ОСОБА_4 , один з яких є лежачим хворим та потребує постійного догляду.
Проте суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недоведеність неможливості проживання ОСОБА_4 та дітей ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у належній йому частині квартири АДРЕСА_4 , та з цієї підстави вважав, що відповідачі мають інше житло для проживання.
З огляду на викладене, оцінивши виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на предмет пропорційності, встановивши, що права позивача ОСОБА_2 як власника житла, гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, колегія суддів вважає, що у цьому випадку, за встановлених у цій справі обставин, виселення відповідачів є законним та пропорційним заходом, що переслідує легітимну мету.
Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду по справі №755/7219/16-ц від 9 червня 2021 року (провадження №61-6889св21).
У контексті належності способу захисту порушеного права власника колегія суддів зазначає, що незаконне проживання у будинку без відповідної правової підстави об'єктивно створює власнику будинку перешкоди в користуванні та розпорядженні належним нерухомим майном, тому за таких обставин ефективним способом захисту порушеного права шляхом виселення відповідачів є задоволення вимоги в порядку статті 391 ЦК України про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном.
З огляду на вищевикладене колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з повним з'ясуванням обставин справи, є правильним та обґрунтованим.
За своїм змістом усі доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з наданою судом першої інстанції оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, разом з тим доказів на спростування встановлених судом першої інстанції обставин апелянтом до апеляційної скарги не надано.
Відповідно статті 375 ЦПК, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Щодо оскарження додаткового рішення суду першої інстанції, то тлумачення положень статті 270 ЦПК України дає змогу дійти висновку, що додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, його невід'ємною складовою, ухвалюється в тому самому складі та порядку, що й первісне судове рішення.
Додатковим рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від16 липня 2025 року скасовано заходи забезпечення позову, вжиті постановою Миколаївського апеляційного суду від 24 січня 2023 року у вигляді накладення арешту на садовий будинок АДРЕСА_1 .
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
Заходи забезпечення позову у справі, яка переглядається, були вжиті судом задля забезпечення розгляду позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на будинок № НОМЕР_1 у СВТ «Зоря» та гарантування виконання рішення суду, у разі його задоволення.
Однак рішенням суду першої інстанції від 14 квітня 2025 року ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 про визнання права власності на скасування державної реєстрації речового права відмовлено.
Відповідно до положень ч. 1, 2, 4 ст. 158 ЦПК України суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи. Клопотання про скасування заходів забезпечення позову розглядається в судовому засіданні не пізніше п'яти днів з дня надходження його до суду. За результатами розгляду клопотання про скасування заходів забезпечення позову, вжитих судом, постановляється ухвала.
Заходи забезпечення позову продовжують діяти протягом дев'яноста днів з дня набрання рішенням суду законної сили, у разі ухвалення судом рішення про задоволення позовних вимог (частина сьома статті 158 ЦПК України).
Оскільки рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позовних вимог, мета, з якою позов було забезпечено, відсутня, тому заходи забезпечення позову, що були вжиті судом, підлягали скасуванню.
З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення заяви ОСОБА_14 про скасування заходів забезпечення позову ОСОБА_1 .
За таких обставин підстав для задоволення апеляційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Калашникова П.В. про скасування додаткового рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 липня 2025 року щодо вжитих заходів забезпечення позову, не вбачається.
Щодо апеляційної скарги представника позивачки ОСОБА_1 - адвоката Калашникова П.В. на додаткове рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 липня 2025 року щодо розподілу судових витрат, апеляційний суд виходить з такого.
04 червня 2025 року ОСОБА_2 звернувся до Центрального районного суду м. Миколаєва з заявою про ухвалення додаткового рішення.
Заява задоволена частково, додатковим рішенням ухвалено: стягнути з ОСОБА_1 на користь держави 2 422, 40 грн судового збору.
З матеріалів справи вбачається, що 13 вересня 2022 року ОСОБА_15 звернулася із позовом про визнання за нею права власності на садовий будинок АДРЕСА_1 , сплативши за цю позовну вимогу 2 681, 20 грн судового збору.
Пізніше ОСОБА_1 збільшила розмір позовних вимог, заявивши також вимоги про визнати незаконною та скасування державної реєстрації речових прав на спірне нерухоме майно за ОСОБА_3 та за ОСОБА_2 .
Отже, ОСОБА_1 доповнила свої позовні вимоги двома вимогами немайнового характеру.
Судовий збір при цьому сплачений не був.
Згідно з частиною першою статті 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду.
Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" встановлено, що з 01 січня 2022 року прожитковий мінімум для працездатних осіб складає 2 481 грн.
Згідно підпункту 2 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою, ставка судового збору становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що складало 922, 40 грн.
Отже, при поданні позову щодо двох вимог немайнового характеру, ОСОБА_1 повинна була сплатити 1 844, 80 грн.
Оскільки суд першої інстанції припустився помилки щодо розміру судових витрат, які підлягали сплаті позивачкою, визначивши їх у розмірі 2 422, 40 грн, колегія суддів вважає за доцільне зменшити розмір судового збору, що підлягає стягненню з ОСОБА_1 до 1 844, 80 грн.
З огляду на викладене додаткове рішення підлягає зміні, а апеляційна скарга представника позивачки ОСОБА_1 - адвоката Калашникова П.В. частковому задоволенню.
Доводи представника ОСОБА_1 - адвоката Калашникова П.В. про те, що додаткові рішення суду першої інстанції змінюють суть основного рішення, містять в собі висновки про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі та вирішують вимоги, що не були досліджені в судовому засіданні є безпідставними та вказують на помилкове тлумаченням норм діючого законодавства, оскільки ухвалення додаткового рішення передбачено статтею 270 ЦПК України.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційні скарги ОСОБА_1 , подані її представником - адвокатом Калашниковим Павлом Володимировичем на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 квітня 2025 року та на додаткове рішення цього ж суду від 16 липня 2025 року щодо скасування заходів забезпечення позову, залишити без задоволення, а рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 квітня 2025 року та додаткове рішення цього ж суду від 16 липня 2025 року щодо скасування заходів забезпечення позову залишити без змін.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником - адвокатом Калашниковим Павлом Володимировичем, на додаткове рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 липня 2025 року щодо розподілу судових витрат задовольнити частково.
Додаткове рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 липня 2025 року змінити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави 1 844 (одну тисячу вісімсот сорок чотири) грн 80 коп судових витрат.
Постанова набирає законної сили з дня ухвалення, але за наявності підстав, передбачених статтею 389 ЦПК, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Головуючий Н.О.Тищук
Судді: Т.Б.Кушнірова
Н.О.Шаманська
Повний текст постанови виготовлено 27 листопада 2025 року