Ухвала
Іменем України
05 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 336/5588/23
провадження № 61-11672ск25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крат В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощоков Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником Філіпським Олександром Сергійовичем, на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 08 квітня 2025 року у складі судді: Петренко Л. В., та постанову Запорізького апеляційного суду від 02 вересня 2025 року у складі колегії суддів: Подліянової Г. С., Кухаря С. В., Полякова О. З., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Кияниця Надія Володимирівна, про встановлення фактів проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна об'єктом спільної сумісної власності, визнання права власності на частку цього майна, зміну черговості спадкування, визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за законом,
У червні 2023 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Кияниця Н. В., про встановлення фактів проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна об'єктом спільної сумісної власності, визнання права власності на частку цього майна, зміну черговості спадкування, визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за законом.
Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 , після важкої і тривалої онкологічної хвороби, у віці 66 років померла ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Свідоцтва про смерть ОСОБА_3 у позивача немає, його забрав відповідач.
Упродовж понад 25 років, з серпня 1997 року по день смерті ОСОБА_3 , позивач зі своїм сином ОСОБА_4 та ОСОБА_3 проживали разом однією сім'єю, як чоловік і жінка, без реєстрації шлюбу в однокімнатній квартирі ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 .
До моменту початку спільного проживання з ОСОБА_3 , позивач проживав разом зі своїм сином, але без дружини, з якою фактично перестав проживати разом. Водночас, певний час позивач ще перебував в зареєстрованому шлюбі, який невдовзі, а саме 11 листопада 1997 року, було розірвано. Відлік періоду початку фактичного проживання однією сім'єю позивача і ОСОБА_3 офіційно слід обчислювати з 12 листопада 1997 року, що і відображено в прохальній частині позовної заяви.
На момент початку спільного проживання, позивач працював у Запорізькому авіапідприємстві авіакомпанії «Авіалінії України» (09 квітня 1998 року перейменоване у ДП «Авіакомпанія Константа», після чого - 22 квітня 1999 року реорганізоване у ВАГ «Авіакомпанія Константа», нині - НрАТ «Авіакомпанія Константа», код ЄДРПОУ 20508143), де і пропрацював до 15 жовтня 2007 року на посадах бортмеханіка, інженера-інструктора бортового, що підтверджується трудовою книжкою.
Під час роботи на вказаних посадах позивач отримував високу заробітну плату, яка в 5-7 разів (в залежності від року) перевищувала розмір мінімальної заробітної плати, тому доходи сім'ї складалися переважно з його доходів. Так, за 1998 рік позивач заробив 4 824,28 грн, за 1999 рік - 5 136,56 грн, за 2000 рік - 6 497,22 грн, за 2001 рік 9 645,89 грн, за першу половину 2002 року - 5 071,47 грн, що підтверджується індивідуальними відомостями про застраховану особу за формою ОК-5 (а сумарно з 1998 по середину 2002 року - 31 175,42 грн, що станом на 23 серпня 2002 року було еквівалентно 5 732,36 дол. США).
23 серпня 2002 року переважно за кошти позивача, за 40 125,00 гривень (що було еквівалентно 7 500,00 доларам США), була придбана двокімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_2 , та 29 серпня 2002 року право власності на цю квартиру було зареєстроване за ОСОБА_3 .
Після цього, у 2003 році, на замовлення позивача було проведено ремонт вищевказаної квартири, вартість ремонту склала 21 000 грн, що підтверджується актом виконаних робіт № 1 від 16 липня 2003 року.
Факт спільного проживання, ведення спільного господарства і побуту, спільної праці, можуть підтвердити також свідки. Позивач також оплачував за житлово-комунальні послуги за обидві квартири та надає чеки.
Починаючи приблизно з 2003-2004 року, позивач і ОСОБА_3 користувалися послугами охорони квартири, яка розташована за адресою АДРЕСА_2 .
20 лютого 2012 року ОСОБА_3 укладено договір з АТ «Райффайзен Банк Аваль» у формі заяви-анкети на видачу картки ідентифікації, де як контактний телефон вона вказала телефон НОМЕР_1 , який було раніше оформлено на ім'я позивача, що підтверджується договором про надання послуг мобільного зв'язку № НОМЕР_2 від 02 липня 2004 року. 12 лютого 2013 року ОСОБА_3 зазначила цей же номер телефону, який оформлено на ім'я позивача, у договорах з ПАТ «Дочірній банк Сбербанку росії» про відкриття депозитного рахунку та щодо банківського обслуговування. 15 грудня 2016 року ОСОБА_3 зазначила цей же номер телефону, який оформлено на ім'я позивача, у заяві про розміщення банківського вкладу до ПАТ «Банк Кредит Дніпро». 29 жовтня 2020 року ОСОБА_3 зазначила цей же номер телефону, який оформлено на ім'я позивача, у договорі на вклад «Строковий» з АТ КБ «Приватбанк».
У 2014 році, за кошти позивача, було проведено ремонт квартири ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 , зокрема, був відреставрований балкон, встановлено нові вхідні двері, замінено вікна на нові, замінено електропроводку.
Починаючи з червня 2017 року ОСОБА_3 почала тяжко хворіти, що викликало неможливість її самостійно забезпечувати умови свого життя, потребу в постійному сторонньому догляді, допомозі та лікуванні. З того часу, позивач фактично здійснював над ОСОБА_3 опіку, постійно її підтримував.
Матеріальне забезпечення ОСОБА_3 , у зв'язку з її непрацездатністю та безпорадним станом, з червня 2017 року та до дня її смерті, здійснював позивач.
ОСОБА_1 , ураховуючи уточнені позовні вимоги, просив:
встановити факт проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , разом зі спадкодавцем, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з 01 січня 2004 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини;
встановити факт проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , із ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , однією сім'єю без реєстрації шлюбу, ведення спільного господарства, побуту, бюджету та придбання майна внаслідок спільної праці, як сім'ї, шляхом об'єднання спільних та індивідуальних трудових зусиль, внаслідок яких одержані спільні та особисті доходи об'єднувалися для набуття спільного майна, у період з 12 листопада 1997 року до 31 грудня 2003 року включно;
визнати майно, набуте внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету, за час спільного проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , а саме - квартиру АДРЕСА_3 - об'єктом спільної сумісної власності, здійснити поділ спільного майна;
визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 (одну другу) частину квартири АДРЕСА_3 ;
змінити черговість одержання права на спадкування за ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
надати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , спадкоємцю четвертої черги за законом, право на спадкування разом зі спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, а саме разом зі спадкоємцем третьої черги за законом;
визнати за ОСОБА_1 , в порядку спадкування за законом після ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на 1/4 (одну четверту) частину квартири АДРЕСА_3 та на 1/2 (одну другу) частину квартири АДРЕСА_4 ;
стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 08 квітня 2025 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:
відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що з наведених письмових доказів слідує, що ОСОБА_3 придбала квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , жилою площею 28,2 кв. м, та була її єдиним власником. Належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_1 брав участь у придбанні спірної квартири за адресою: АДРЕСА_2 в матеріалах справи не має;
суд вказав, що допитані в судовому засіданні свідки сторони позивача ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 не були свідками ні передачі ОСОБА_1 грошових коштів ОСОБА_3 для придбання квартири, ні передачі грошових коштів продавцю квартири. Свідкам невідомі обставини придбання спірної квартири, хто купував квартиру та за чиї кошти. За чиї кошти здійснювався ремонт в спірній квартирі свідкам також не відомо. Так, суд зазначив, що свідку ОСОБА_12 не відомо з якого часу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 проживали разом, де вони проживали. Свідкам ОСОБА_10 , ОСОБА_11 обставини покупки квартири відомі лише зі слів позивача. ОСОБА_11 припускав, що ОСОБА_3 працювавши лікарем заробляла менше ніж ОСОБА_1 . ОСОБА_1 був пілотом, а тому заробляв більше. Свідки не володіли інформацією, яке майно перебувало у власності ОСОБА_3 , як вона ним розпоряджалась. Між допитаними в судовому засіданні свідками та ОСОБА_3 не було близького спілкування. ОСОБА_3 не розповідала їм про стосунки з ОСОБА_1 , а тому підтвердити або спростувати дійсні стосунки між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 свідки не можуть. Як вівся спільний побут між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 свідкам нічого не відомо;
суд виходив з того, що з досліджених у судовому засіданні матеріалів справи слідує, що ОСОБА_3 належала на праві приватної власності квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_5 , яку вона продала в квітні 2002 року, що підтверджується договором купівлі-продажу та чого ні позивач, ні відповідач не заперечують. Крім того, ОСОБА_3 після смерті матері у 1999 році успадкувала рухоме та нерухоме майно, акції, грошові кошти. У 2001 році ОСОБА_3 продала успадкований автомобіль. Крім того, ОСОБА_3 мала особисті заощадження. На виручені грошові кошти та особисті заощадження ОСОБА_3 придбала квартиру за адресою: АДРЕСА_2 . Пошук та придбання спірної квартири було здійснено особисто ОСОБА_3 , що підтверджується матеріалами справи. Всі правовстановлюючі документи оформлені виключно на ОСОБА_3 . А тому доводи позивача про придбання ним спірної квартири переважно за його кошти, суд відхилив, оскільки позивачем не надано доказів щодо передачі грошових коштів ОСОБА_3 або продавцю квартири;
суд зробив висновок про те, що зібрані у даній справі докази в їх сукупності, а саме показання свідків зі сторони позивача не містять достовірного підтвердження, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 , вели спільний побут тощо. Факт спільного відпочинку (зустрічей), спільної присутності на святкуванні деяких свят, перебування у близьких стосунках позивача та померлої ОСОБА_3 , не доводять факту ведення спільного господарства, наявності спільного побуту та бюджету, взаємних прав та обов'язків подружжя у зазначений позивачем період, що підлягає доведенню у цій справі. Позивачем не надано належних та допустимих доказів у розумінні статей 77, 78 ЦПК України на підтвердження факту спільного проживання разом з померлою ОСОБА_3 у період часу з 01 січня 2004 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 року однією сім'єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, у зв'язку з відсутністю доказів про наявність між ними спільного бюджету, ведення спільного господарства, наявності між ними подружніх взаємних прав та обов'язків, та інших доказів, які вказують на наявність встановлених між ними відносин, притаманних подружжю;
відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15 майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці;
дослідивши та оцінивши всі докази у справі, у тому числі, й показання свідків, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд зробив висновок про те, що позивач не довів належними та допустимими доказами факту його спільного проживання однією сім'єю як чоловіка та жінки з померлою ОСОБА_3 ведення спільного господарства, наявності у них спільного бюджету, подружніх взаємних прав та обов'язків, та інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю у період часу з 01 січня 2004 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 року. Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були певні відносини, але вони не були такими, що притаманні чоловіку і жінці;
окрім цього, суд виснував, що Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 підкреслював, що слід розмежовувати сферу дії статті 74 СК України і статті 1264 ЦК України, оскільки зазначені норми регулюють різні правовідносини, а саме сімейні та спадкові. Якщо вимога про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу заявлена у зв'язку з таким проживанням не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини, відповідні відносини є спадковими і до них слід застосовувати статтю 1264 ЦК України. Для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів, а саме: 1) проживання однією сім'єю із спадкодавцем; 2) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п'ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім'єю;
факт періодичного спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні подій, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те що між сторонами склались та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю, такий висновок міститься в постанові Верховного Суду від 09 травня 2024 року у справі № 192/1700/22 (провадження № 61-5103св24);
у постанові Верховного Суду від 24 червня 2021 року у справі № 694/646/20 (провадження № 61-5208св21) зазначено, що для встановлення факту проживання однією сім'єю, тобто доведення існування передбачених статтею 1264 ЦК України підстав для визнання особи спадкоємцем четвертої черги, необхідні докази, які доводили б у всій сукупності факти щодо ведення особами спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, спільних витрат, взаємних прав та обов'язків;
самі по собі показання свідків не є підставою для встановлення факту проживання однією сім'єю, такий висновок міститься в постанові Верховного Суду від 19 червня 2024 року у справі № 554/6033/22 (провадження № 61-13966св23);
щодо вимог позивача про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем однією сім'єю на час відкриття спадщини та визнання спадкоємцем четвертої черги, суд вказав, що надаючи оцінку доказам, наданим позивачем на підтвердження факту проживання зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини, суд виходить з того, що ці докази не є належними та достатніми доказами, з якими закон пов'язує правовий статус члена сім'ї та осіб, які проживають однією сім'єю, а також не є доказами, які підтверджують сукупність обставин, необхідних для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю, як то ведення спільного господарства, наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням тощо. Показаннями свідків за відсутності інших належних доказів не може бути встановлений факт проживання однією сім'єю із спадкодавцем протягом п'яти років до часу відкриття спадщини. Позивачем не доведено належним чином реальності факту проживання однією сім'єю з ОСОБА_3 протягом п'яти років поспіль до моменту відкриття спадщини, оскільки судом не встановлено обставин, які свідчать про те, що такі особи постійно спільно проживали, були пов'язані спільним побутом та веденням спільного господарства, а також мали взаємні права і обов'язки, які притаманні членам сім'ї, а відтак суд дійшов до висновку, що характер відносин позивача з ОСОБА_3 за своїм змістом не мав ознак сімейних. Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Факт отримання позивачем заробітної плати за період з 1998 року по 2002 роки сумі 31 175,42 грн, що станом на 23 серпня 2002 року еквівалентно 5 732,36 доларам США, не може бути доказом участі у придбанні спірної квартири, а покази свідків не можуть підтверджувати обставини участі коштами у придбанні цього нерухомого майна, зокрема, розмір цієї участі;
оскільки факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу набув юридичного значення після набрання чинності СК України та ЦК України з 01 січня 2004 року, а КпШС України не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживала разом без реєстрації шлюбу, і позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірна квартира була набута ним та спадкодавцем ОСОБА_3 внаслідок їх спільної праці, тому суд до висновку, що відсутні правові підстави для задоволення позову ОСОБА_1 в цій частині;
інші вимоги заявлені позивачем є похідними, а тому не підлягають задоволенню.
Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22 квітня 2025 року заяву ОСОБА_2 , в інтересах якого діяв адвокат Луговий Б. В. про винесення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у сумі 12 000,00 грн. В іншій частині вимог заяви відмовлено.
Додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:
відповідач поніс витрати на правничу допомогу в сумі 32 000 грн;
з огляду на позицію представника позивача, який вважає витрати на професійну правничу допомогу відповідача необґрунтованими та завищеними, беручи до уваги характер правовідносин у цій справі, кількість судових засідань, проаналізувавши обсяг наданих адвокатами послуг, суд вважав, що заява ОСОБА_2 про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції підлягає задоволенню частково на суму 12 000 грн. Такий розмір витрат на професійну правничу допомогу відповідатиме критерію реальності наданих адвокатських послуг, розумності їхнього розміру, конкретним обставинам справи, з урахуванням її складності, необхідних процесуальних дій сторони.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 02 вересня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Філіпського О. С. на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 08 квітня 2025 року та на додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22 квітня 2025 року залишено без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Лугового Б. В. на додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22 квітня 2025 року залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 08 квітня 2025 року залишено без змін. Додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22 квітня 2025 року залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності. Майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці. Такі висновки узгоджуються з постановами Верховного Суду України в постанові від 23 вересня 2015 року в справі № 6-1026цс15, Верховного Суду від 29 січня 2025 року в справі № 175/1233/18 28 серпня 2024 року в справі № 756/5826/21;
розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України «Про власність», стаття 22 КпШС України, який був чинним до 01 січня 2004 року), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (стаття 17 «Про власність»), тощо. Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними;
для встановлення спільного проживання однією сім'єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім'ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо. Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 12 лютого 2025 року в справі № 361/5996/19, від 18 грудня 2024 року в справі № 185/11061/21, від 18 жовтня 2023 року в справі № 201/11673/20;
факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивачки, самі собою, без доведення факту ведення спільного господарства наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, не може однозначно свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю (постанови Верховного Суду від 30 червня 2022 року в справі № 694/1540/20, від 23 вересня 2021 року в справі № 204/6931/20 та ін.);
апеляційний суд вказав, що позивач у позові стверджував, що проживав із померлою ОСОБА_3 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 12 листопада 1997 року до часу її смерті, за його кошти була придбана квартира, розташована за адресою АДРЕСА_2 , жилою площею 28,2 кв. м, на підставі договору купівлі-продажу від 23 серпня 2002 року, тому він вважає, що має право на визнання за ним права власності на частину зазначеної квартири та прав на спадкування після померлої ОСОБА_3 ;
ураховуючи, що квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , жилою площею 28,2 кв. м, ОСОБА_3 придбала на підставі договору купівлі-продажу від 23 серпня 2002 року, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Бушкіною Л. О., зареєстровано в реєстрі за № 841, до прийняття СК України, тому суд правильно не застосував до виниклих правовідносин положення статті 71 СК України;
апеляційний суд вказав, що як вбачається з матеріалів справи, що весь період часу з 1997 року зареєстрованим місцем проживання позивача було АДРЕСА_6 . Відповідно до ухвали Запорізького апеляційного суду від 12 квітня 2001 року, позивач ОСОБА_1 подав зустрічний позов до своєї колишньої дружини ОСОБА_13 із вимогою про вселення його до квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_6 . Зустрічний позов був задоволений. Свою відсутність при цьому позивач мотивував тривалими відрядженнями. Отже, із даної ухвали вбачається, що позивач не мешкав у вказаний час однією сім'єю з ОСОБА_3 , оскільки мав зареєстроване місце проживання і звертався до суду за захистом свого права проживати за адресою : АДРЕСА_7 . За вказаною адресою позивач зареєстрований по теперішній час;
при залишенні без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зробив висновок про те, що ОСОБА_3 на момент купівлі спірної квартири (23 серпня 2002 року) за ціною 40 125,00 грн мала достатньо виручених грошових коштів від проданого спадкового майна, в тому числі успадковані грошові вклади, та особисті заощадження. Доводи позивача про те, що спірна квартира була придбана переважно за його кошти, не заслуговують на увагу, оскільки позивачем не надано доказів щодо передачі грошових коштів ОСОБА_3 на придбання квартири, або продавцю квартири. Між ними не укладалася угода щодо придбання спірної квартири у спільну сумісну власність, зазначеної обставини також не містять умови договору купівлі-продажу. Оскільки належних та достатніх доказів на підтвердження того, що квартира за адресою: АДРЕСА_2 , була набута ОСОБА_1 та ОСОБА_3 внаслідок їх спільної праці, укладення між ними письмової угоди про створення спільної сумісної власності немає, то суд зробив правильний висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на спірне нерухоме майно як об'єкт спільної сумісної власності. Колегія суддів погодилась також із висновком суду першої інстанції, що із наданих суду письмових доказів не можна беззаперечно встановити, що ОСОБА_1 і ОСОБА_14 проживали однією сім'єю в зазначений позивачем період, оскільки суду не надано документальних підтверджень придбання майна на користь сім'ї, витрачання коштів на спільні цілі, доказів реєстрації місця проживання за однією адресою, доказів участі в утриманні майна один одного тощо. Із наданих позивачем фотографій та показів свідків неможливо достеменно встановити, чи проживали ОСОБА_1 і ОСОБА_14 як подружжя протягом усього заявленого позивачем періоду;
відповідно до положень статті 1264 ЦК України, у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менше як п'ять років до часу відкриття спадщини. Отже, для визнання позивача спадкоємцем четвертої черги на підставі положень статті 1264 ЦК України, важливим є факт сумісного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 2017-2022 років, тобто останні п'ять років перед смертю ОСОБА_3 , а тому покази свідків за інші періоди, договори з мобільним оператором, факт проведення ремонту в квартирі за адресою: АДРЕСА_8 , не є належними доказами на підтвердження проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 саме за вказаний період;
оцінюючи надані позивачем докази, апеляційній суд вказав, що з договору охорони квартири, на який посилається позивач, дійсно вбачається, що в 2004 році позивача вказано в списку довірених осіб. Разом з тим, при переукладені договору від 08 жовтня 2018 року позивача в списку довірених осіб не має. Сторона відповідача пов'язує дану обставину з вчиненням позивачем відносно ОСОБА_3 насилля. Так судом першої інстанції було встановлено та з матеріалів справи вбачається, що позивач неодноразово вчиняв насильницькі дії у відношенні ОСОБА_3 . Так, відповідно до акту судово-медичного дослідження від 26 серпня 2005 року, від 19 жовтня 2006 року ОСОБА_3 була побита ОСОБА_1 у власній квартирі, який наносив удари руками по обличчю, в грудну клітину, ногами по грудній клітині та стегну. Відповідно до висновку спеціаліста № 115/с від 28 березня 2018 року ОСОБА_3 22 березня 2018 року була побита у власній квартирі ОСОБА_1 . За останнім фактом ОСОБА_1 було притягнуто до кримінальної відповідальності за частиною першою статті 125 КК України (справа № 336/1728/18 розглянута Шевченківським районним судом м. Запоріжжя, постанова від 18 лютого 2020 року). Крім того, син позивача - ОСОБА_4 вкрав у ОСОБА_3 відеокамеру за що також притягався до кримінальної відповідальності (справа № 336/2861/18, розглянута Шевченківським районним судом м. Запоріжжя, вирок від 01 серпня 2018 року). На підставі наявних у матеріалах справи доказів, перевіривши пояснення сторін та покази свідків, суд встановив, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_14 були певні відносини, але вони не були такими, що притаманні чоловіку і жінці як подружжю. Належних, достатніх та беззаперечних доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_14 проживали однією сім'єю як чоловік і дружина без реєстрації шлюбу в розумінні статті 3 СК України саме за останні п'ять років до смерті ОСОБА_14 , матеріали справи не містять. Отже, суд першої інстанції обґрунтовано виснував, що позивач не довів належними та допустимими доказами факту його спільного проживання однією сім'єю як чоловіка та жінки з ОСОБА_3 ведення спільного господарства, наявності у них спільного бюджету, подружніх взаємних прав та обов'язків, та інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю, до дня смерті ОСОБА_3 ;
також апеляційний суд зробив висновок про те, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів з яких можна було б встановити факт перебування ОСОБА_3 у безпорадному стані та надання позивачем їй допомоги;
залишаючи без змін додаткове рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вказав, що ураховуючи характер виконаної адвокатом Луговим Б. В. роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, з огляду на наявність заперечень позивача, виходячи з конкретних обставин цієї справи, суд погоджується з висновком суду першої інстанції про стягнення з позивача на користь відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 12 000,00 грн, понесених у суді першої інстанції, а також зробив висновок про стягнення на користь відповідача витрат на правничу допомогу в розмірі 3 000,00 грн у межах апеляційного провадження справи.
ОСОБА_1 12 вересня 2025 року через підсистему Електронний суд подав до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_15 , на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 08 квітня 2025 року, додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22 квітня 2025 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 02 вересня 2025 року.
Ухвалою Верховного Суду від 26 вересня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків, зокрема, вказати підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 ЦПК України підстави (підстав), обґрунтувати неправильне застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права і надати уточнену касаційну скаргу.
У жовтні 2025 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подав до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_15, лише на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 08 квітня 2025 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 02 вересня 2025 року, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і передати справу на новий розгляд.
Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 24 квітня 2024 року у справі № 163/754/17; від 02 червня 2022 року у справі № 509/3866/15-ц; від 17 лютого 2021 року у справі № 295/6213/19; від 07 лютого 2018 року у справі № 127/1765/16-ц; від 21 березня 2019 року у справі № 461/4689/15-ц; від 18 червня 2020 року у справі № 565/1046/16-ц; від 27 травня 2020 року у справі № 755/8930/18; від 26 вересня 2019 року у справі № 521/6358/17.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
відповідно до постанови Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 163/754/17, судам під час вирішення спору щодо визнання нерухомого майна об'єктом спільної сумісної власності осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання цих осіб у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане ними внаслідок спільної праці;
позивачем надано достатньо доказів, які підтверджують, що з 1997 року по день смерті ОСОБА_3 , позивач разом з нею проживали спільно як одна сім'я, як чоловік і жінка без реєстрації шлюбу, вели спільний побут, несли спільні витрати, мали спільний бюджет, спільно ремонтували житло, спільно працювали на благо сім'ї та придбавали майно внаслідок спільної праці, як сім'я. З цього випливає висновок, що спірна квартира є майном, набутим за час спільного проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_3 і придбана ними внаслідок їх спільної праці, а тому є об'єктом спільної сумісної власності, а отже позивач , як співвласник цієї квартири, має право на її поділ шляхом визнання за ним права власності на частину;
відмовляючи у задоволенні позову, суди зазначили, що позивачем не надано доказів щодо передачі грошових коштів ОСОБА_3 або продавцю квартири. Разом з тим, на переконання позивача, суди неправильно застосували статтю 17 Закону України «Про власність» в редакції станом на 2002 рік, оскільки ця норма передбачає необхідність встановлення факту спільної праці членів сім'ї і не передбачає необхідності встановлення факту передачі членом сім'ї коштів іншому члену сім'ї або продавцю майна. Стандарт доказування, застосований судами попередніх інстанцій, не відповідає ні наведеній нормі, ні сутності сімейних відносин, які будуються на довірі та не передбачають складання членом сім розписок про отримання коштів від іншого члена сім'ї;
оскільки спірна квартира була придбана у 2002 році, до спірних правовідносин підлягали застосуванню норми КпШС, а не СК України. Застосування судами норм СК України є помилковим та свідчить про неправильне застосування норм матеріального права, що є підставою для скасування судових рішень;
безпідставними є висновки судів попередніх інстанцій про неможливість встановлення факту проживання однією сім'єю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 протягом п'яти років до часу відкриття спадщини. В обґрунтування такого факту суди вказали, що позивачем на підтвердження такого факту начебто надано тільки показання свідків і зазначили, що відсутні докази придбання майна на користь сім'ї, витрачання коштів на спільні цілі, тощо. Указаний висновок є безпідставним, оскільки в матеріалах справи мітиться договір з банком, укладений ОСОБА_3 , у якому ОСОБА_3 вказала як свій власний номер, номер телефону позивача. У постанові від 18 лютого 2020 року у справі № 336/941/20. На яку посилались суди, ОСОБА_3 вказана як співмешканка ОСОБА_1 . Спільне проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 однією сім'єю мало місце безперервно, починаючи з 1997 року по день її смерті. Позивач доводив у судах факти спільного проживання не лише за останні 5 років, а й за більш ранні періоди, а на підтвердження цих обставин надавав також і письмові докази. Однак ці письмові докази не були належним чином досліджені та не отримали належної оцінки з боку судів. Окрім цього, суди допустили взаємовиключні висновки - з одного боку стверджували про начебто не проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_3 спільно протягом 5 років з часу відкриття спадщини, а з іншого боку зазначали, що позивач мав доступ до помешкання ОСОБА_3 , не уточнюючи в якості кого він мав такий доступ. Адже наявність у ОСОБА_1 доступу до квартири свідчить про те, що ОСОБА_3 не обмежувала йому такий доступ, а навпаки - вела з ОСОБА_1 спільний побут;
матеріали справи містять медичну документацію, яка свідчить про систематичне лікування ОСОБА_3 від онкологічного захворювання, наявність у неї інвалідності першої групи з 2017 року та потребу у сторонньому догляді. Однак ця медична документація не була належним чином досліджена, а замість цього суди обмежились припущенням про те, що ОСОБА_3 нібито не перебувала у безпорадному стані. З показань свідка ОСОБА_7 - сусіда ОСОБА_3 і ОСОБА_1 слідує, що останній рік життя ОСОБА_3 була лежачою. Отже, ОСОБА_3 протягом тривалого часу, що передував її смерті, перебувала у безпорадному стані, викликаному тяжкою онкологічною хворобою;
обставини справи свідчать про те, що весь час, коли ОСОБА_3 була непрацездатною, тобто упродовж 2017-2022 років, що є тривалим проміжком часу, разом з нею перебував ОСОБА_1 і саме він купляв для неї ліки. Забезпечував її лікування, відвідував у лікарні, забезпечував побут сім'ї;
посилання судів на відсутність безпорадного стану ОСОБА_3 , при наявності висновку МСЕК про потребу у постійному сторонньому догляді є припущенням, оскільки суд не може перебирати на себе функції медико-соціальної експертної комісії.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Суди встановили, що ОСОБА_3 народилась ІНФОРМАЦІЯ_4 в с. Кірове, Оріхівського району Запорізької області, що підтверджуються копією паспорта.
ОСОБА_3 проживала за адресою: АДРЕСА_2 з 19 вересня 2002 року, що підтверджується відміткою в паспорті.
ОСОБА_3 на праві приватної власності належала квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 29,49 кв. м, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло № НОМЕР_3 від 01 грудня 1994 року та технічним паспортом на квартиру.
ОСОБА_3 успадкувала після смерті матері ОСОБА_16 житловий будинок з господарчими та побутовими будівлями, за адресою: АДРЕСА_9 , автомобіль марки М-21 «Волга», 1960 року випуску; акції, що знаходиться у відкритому акціонерному товаристві «Мотор Січ» в кількості 10 шт. та грошові вклади з належними процентами, що знаходяться в філії Оріхівського відділення ощадного банку № 3011/02, особисті рахунки, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 17 грудня 1999 року серія АВА № 380115.
Успадкований житловий будинок ОСОБА_3 реалізувала шляхом його обміну на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_10 , що підтверджується реєстраційним посвідченням № 37073 від 16 липня 2001 року, виданого ОП Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації.
Квартиру за адресою: АДРЕСА_10 , ОСОБА_3 продала 01 квітня 2002 році за ціною 27 540, 00 грн, що підтверджується договором купівлі-продажу від 01 квітня 2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Савченко В. М.
21 серпня 2001 року ОСОБА_3 продала транспортний засіб марки М-21 «Волга», 1960 року випуску, за ціною 771,90 грн, що підтверджується договором купівлі-продажу № 100.
Суди встановили, що ОСОБА_3 брала участь у витратах на утримання будинку та прибудинкової території за адресою: АДРЕСА_5 , що підтверджується відповідним договором.
02 липня 2002 року ОСОБА_3 уклала з агентством нерухомості ПП «Реал-Сервіс» договір № 11799 к, за яким замовила комплекс послуг з організації придбання об'єкта нерухомості. В договорі вказані паспортні дані ОСОБА_3 , адреса проживання: АДРЕСА_1 та домашній номер телефону.
16 серпня 2002 року ОСОБА_3 уклала із Запорізькою товарною біржою «Капітал ВК» договір № 0034 на обслуговування покупця нерухомості та сплатила замовлені послуги.
17 серпня 2002 року ОСОБА_3 внесла завдаток в сумі 535 грн, в рахунок належної до сплати суми 40 120 грн, що еквівалентно 7 500 дол. США за договором купівлі-продажу квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , яка належить продавцю на праві власності, що підтверджується договором завдатку.
23 серпня 2002 року ОСОБА_3 придбала квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , жилою площею 28,2 кв. м, що підтверджується договором купівлі-продажу від 23 серпня 2002 року посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Бушкіною Л. О., зареєстровано в реєстрі за № 841 та технічним паспортом на квартиру.
Суди встановили, що пошук та придбання спірної квартири було здійснено особисто ОСОБА_3 , що підтверджується матеріалами справи. ОСОБА_3 мала особисті заощадження. Після смерті матері у 1999 році успадкувала рухоме та нерухоме майно, акції, грошові кошти. Всі правовстановлюючі документи оформлені виключно на ОСОБА_3 . З 2017 року ОСОБА_3 перебувала на лікуванні, що підтверджується виписками з медичної картки стаціонарного хворого та не заперечується сторонами.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, що підтверджується лікарським свідоцтвом про смерть № 6467 від 15 грудня 2022 року, довідкою про причини смерті, свідоцтвом про смерть.
Суди встановили, що поховання ОСОБА_3 здійснював ОСОБА_2 , що підтверджується договором-замовленням на організацію та проведення поховання.
Суди встановили, що позивач неодноразово вчиняв насильницькі дії щодо ОСОБА_3 .. Так, відповідно до акту судово-медичного дослідження від 26 серпня 2005 року, від 19 жовтня 2006 року ОСОБА_3 була побита ОСОБА_1 у власній квартирі, який наносив удари руками по обличчю, в грудну клітину, ногами по грудній клітині та стегну (т. 1 а.с. 148 -152). Відповідно до висновку спеціаліста № 115/с від 28 березня 2018 року ОСОБА_3 22 березня 2018 року була побита у власній квартирі ОСОБА_1 . За останнім фактом ОСОБА_1 було притягнуто до кримінальної відповідальності за частиною першою статті 125 КК України (справа № 336/1728/18 розглянута Шевченківським районним судом м. Запоріжжя, вирок від 18 лютого 2020 року). Крім того, син позивача - ОСОБА_4 вкрав у померлої ОСОБА_3 відеокамеру за що також притягався до кримінальної відповідальності (справа № 336/2861/18, розглянута Шевченківським районним судом м. Запоріжжя, вирок від 01 серпня 2018 року).
Суди, на підставі наявних у матеріалах справи доказів, перевіривши пояснення сторін та покази свідків, встановили, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_14 були певні відносини, але вони не були такими, що притаманні чоловіку і жінці як подружжю.
Суди встановили, що ОСОБА_3 в період з 2017-2022 роки продовжувала працювати та отримувати заробітну плату. На момент смерті ОСОБА_3 мала заощадження на різних банківських рахунках загальною сумою більше 140 000 грн. Наявні в матеріалах справи квитанції про сплату комунальних послуг не є доказом матеріального забезпечення з боку позивача, оскільки у всіх квитанціях платником вказана ОСОБА_3 . Надані позивачем шість чеків з аптек про придбання ліків також не підтверджують ані факту перебування ОСОБА_3 в безпосередньому стані, ані надання допомоги позивачем. Зазначені документи не містять жодних відомостей про те, що ліки придбавались позивачем. Крім того, зазначені чеки стосуються періоду лише 2020 року.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі (стаття 17 Закону України «Про власність, чинна на момент виникнення спірних правовідносин).
Згідно з пунктом 1 розділу VII Прикінцевих положень СК України цей Кодекс набирає чинності разом з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 листопада 2018 року у справі № 643/5492/16-ц (провадження № 61-22340св18) вказано, що «згідно з пунктом 1 розділу VII Прикінцевих положень СК України цей Кодекс набирає чинності разом з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на цю дату, норми СК України застосовуються лише в частині тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права та обов'язки визначаються на підставах, передбачених СК України. Таким чином, факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу набув юридичного значення після набрання чинності СК України та ЦК України з 01 січня 2004 року. Кодекс про шлюб та сім'ю УРСР не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживала разом без реєстрації шлюбу. Отже, факт проживання однією сім'єю як чоловіка та жінки без шлюбу може бути встановлено судом лише з 01 січня 2004 року».
У постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року в справі № 6-211цс14 вказано, що «відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України від 7 лютого 1991 року № 697-XII «Про власність», відповідних норм ЦК УРСР) та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». Правила статей 22, 28, 29 КпШС в цих випадках не застосовуються. Так, згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону України «Про власність», статті 22 КпШС), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України «Про власність»), тощо. Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 1 січня 2004 року особами, які проживали однією сім'єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, необхідно було встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці. Тобто сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю. Тільки в разі встановлення цих фактів та обставин положення частини першої статті 24 КпШС, частини першої статті 17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим із дотриманням рекомендацій, які містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» та від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».
У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали із спадкодавцем однією сім'єю не менше як п'ять років до часу відкриття спадщини (стаття 1264 ЦК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі № 304/1648/14-ц (провадження № 61-6953св18) зроблено висновок, що «для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів: а) проживання однією сім'єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п'ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім'єю».
Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (абзац 1 частини другої статті 3 СК України).
В основі спадкування за законом знаходиться принцип черговості, який полягає у встановленні пріоритету прав одних спадкоємців за законом перед іншими. Кожна черга - це визначене коло осіб, з урахуванням ступеня їх близькості спадкодавцеві, яке встановлене законом на підставі припущення про те, що спадкодавець залишив би своє майно найближчим родичам, членам сім'ї, утриманцям і (або) іншим родичам до шостого ступеня споріднення (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 03 травня 2018 року в справі № 304/1648/14-ц (провадження № 61-6953св18). Статтею 1264 ЦК України передбачено, що у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини. При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК України про те, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. До числа спадкоємців четвертої черги не входить особа, яка хоча і проживала спільно зі спадкодавцем, але перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншою особою. Зазначене положення поширюється щодо осіб, а саме чоловіка або жінки, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, але перебувають в іншому зареєстрованому шлюбі; проте не поширюється щодо інших осіб, які перебувають у зареєстрованому шлюбі з іншою особою, але проживали однією сім'єю зі спадкодавцем на інших засадах, ніж фактичні шлюбні відносини. Згідно з частиною другою статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Тлумачення наведеної норми права вказує, що для визначення статусу сім'ї необхідно встановити три складові: особи спільно проживали; ці особи пов'язані спільним побутом; ці особи мають взаємні права та обов'язки (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року в справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2025 року в справі № 21/729/20 (провадження № 61-8940св24) зроблено висновок, що:
«39. При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК України про те, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Зазначений п'ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім'єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім'єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки.
40. Для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення таких юридичних фактів: а) проживання однією сім'єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п'ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім'єю.
41. Про спільне проживання можуть свідчити наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інші обставини, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
42. Подібні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 21 березня 2019 року у справі № 461/4689/15-ц, від 10 жовтня 2019 року у справі № 520/8495/17, від 17 жовтня 2019 року у справі № 712/1294/17, від 31 березня 2022 року у справі № 461/4532/20, від 12 січня 2023 року у справі № 754/6012/21, від 20 лютого 2023 року у справі № 520/11160/18, від 08 серпня 2023 року у справі № 752/13615/20-ц, від 26 жовтня 2023 року у справі № 522/10701/20, від 25 червня 2024 року у справі № 125/1873/22».
Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані (частина друга статті 1259 ЦК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 вересня 2024 року в справі № 278/2203/21 (провадження № 61-7658св24) зроблено висновок, що:
«підставами для задоволення позову щодо зміни черговості одержання спадкоємцями за законом права на спадкування є сукупність наступних юридичних фактів, встановлених у судовому порядку: 1) здійснення опіки над спадкоємцем, тобто надання йому нематеріальних послуг (спілкування, поради та консультації, поздоровлення зі святами, тощо); 2) матеріальне забезпечення спадкодавця; 3) надання будь-якої іншої допомоги спадкодавцеві, тобто такої допомоги, яка має матеріалізоване вираження - прибирання приміщення, приготування їжі, ремонт квартири; 4) тривалий час здійснення дій, визначених у пунктах 1-3; 5) безпорадний стан спадкодавця, тобто такий стан, під час якого особа неспроможна самостійно забезпечувати свої потреби, викликаний похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом.
Для задоволення такого позову необхідна наявність усіх п'яти зазначених обставин.
Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2023 року у справі № 753/16113/20 (провадження № 61-2552св23).
Під безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 вересня 2022 року у справі № 372/3988/20-ц (провадження № 61-5062св22), від 22 березня 2023 року у справі № 753/10668/19 (провадження № 61-11248св22).
Належними доказами, які підтверджують безпорадний стан особи, є відповідні медичні (лікарські) документи, висновки судово-медичних експертів (постанови Верховного Суду від 21 жовтня 2021 року у справі № 401/2614/17 (провадження № 61-14759св20), від 28 червня 2023 року у справі № 691/1559/18 (провадження № 61-1917св23))».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Суди встановили, що: на підтвердження своїх вимог про визнання права власності на 1/2 частину квартири (на момент її придбання ОСОБА_3 - 23 серпня 2002 року) позивач не надав жодних доказів його фінансової участі у придбанні цього майна, а також того, що майно придбане внаслідок їх спільної праці; позивачем ОСОБА_1 не надано належних, достатніх доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_14 проживали однією сім'єю як чоловік і дружина без реєстрації шлюбу в розумінні статті 3 СК України, зокрема, не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
За таких обставин, суди обґрунтовано відмовили у задоволенні позову.
Аргумент касаційної скарги про те, що суди обмежились припущенням про те, що ОСОБА_3 нібито не перебувала у безпорадному стані є безпідставним з урахуванням того, що позивачем не доведено своїх позовних вимог про встановлення факту його проживання зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
Посилання у касаційній скарзі на висновки, зроблені у постановах Верховного Суду: від 24 квітня 2024 року у справі № 163/754/17; від 07 лютого 2018 року у справі № 127/1765/16-ц; від 21 березня 2019 року у справі № 461/4689/15-ц є необґрунтовані, оскільки не свідчить про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування указаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Посилання у касаційній скарзі на висновки, зроблені у постановах Верховного Суду: від 02 червня 2022 року у справі № 509/3866/15-ц; від 17 лютого 2021 року у справі № 295/6213/19; від 18 червня 2020 року у справі № 565/1046/16-ц; від 27 травня 2020 року у справі № 755/8930/18; від 26 вересня 2019 року у справі № 521/6358/17 є необґрунтовані, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
У пункті 1 частини третьої статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Оскільки суд касаційної інстанції зробив висновок про необґрунтованість касаційної скарги на підставі пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України, то відсутні підстави для висновку про те, що суд не дослідив зібрані у справі докази згідно пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України.
Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_15 , на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 08 квітня 2025 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 02 вересня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Кияниця Надія Володимирівна, про встановлення фактів проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна об'єктом спільної сумісної власності, визнання права власності на частку цього майна, зміну черговості спадкування, визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за законом.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков