Ухвала від 03.11.2025 по справі 2-385/11

Ухвала

Іменем України

03 листопада 2025 року

м. Київ

справа № 2-385/11

провадження № 61-12708ск25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощоков Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на постанову Львівського апеляційного суду від 14 серпня 2025 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Мостиська державна нотаріальна контора Львівської області, про встановлення факту спільного проживання, визнання частково недійсним заповіту, визнання права власності на частки в житловому будинку та земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2011 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання права власності на 1/2 частку в житловому будинку та на 1/2 частку земельної ділянки.

Позов мотивований тим, що з 1999 року і до квітня 2011 року ОСОБА_1 проживав із ОСОБА_6 однією сім'ю без реєстрації шлюбу.

У березні 2002 року ними за спільні кошти було придбано земельну ділянку та житловий будинок АДРЕСА_1 , які були зареєстровані за ОСОБА_3 , площа і ціна яких в результаті проведення реконструкції значно збільшилася.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла.

За життя, а саме 06 грудня 2007 року ОСОБА_6 складено заповіт згідно якого вказані житловий будинок та земельну ділянку заповіла своїм синам - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , крім того, право на спадкування обов'язкової частки має мати померлої - ОСОБА_5 , яка є непрацездатною.

Посилаючись на те, що спірне майно - будинок та земельна ділянка були придбані ним та ОСОБА_6 за час спільного проживання та за спільні кошти, ОСОБА_1 уточнюючи свої позовні вимоги в остаточній редакції від 22 червня 2016 року просив:

встановити факт проживання ОСОБА_1 спільно з ОСОБА_6 в період з 2000 року по 16 квітня 2011 року однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу;

визнати житловий будинок (будинковолодіння) АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,099 (нуль цілих дев'яносто дев'ять тисячних) га, передану для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого підсобного господарства, що розташована на території АДРЕСА_1 згідно Державного акту на право приватної власності на землю серії IV-ЛВ №001086 спільною сумісною власністю його ( ОСОБА_1 ) та ОСОБА_6 ;

визнати за ним ( ОСОБА_1 ) право власності на 1/2 частину житлового будинку (будинковолодіння) АДРЕСА_1 ;

визнати за ним ( ОСОБА_1 ) право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,099 га, переданої для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого підсобного господарства, що розташована на території Мостиська ( АДРЕСА_1 ) Мостиської міської ради згідно Державного акту на право приватної власності на землю серії IV-ЛВ №001086;

визнати частково недійсним заповіт ОСОБА_6 , посвідчений 06 грудня 2007 року приватним нотаріусом Мостиського районного нотаріального округу Львівської області Келюх М. А., зареєстрований в реєстрі за № 344, в частині розпорядження щодо 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 та 1/2 частини земельної ділянки площею 0,099 га, переданої для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого підсобного господарства, що розташована на території Мостиська ( АДРЕСА_1 ;

судові витрати покласти на відповідачів.

Рішенням Мостиського районного суду Львівської області від 23 травня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 01 квітня 2013 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Судові рішення мотивовані тим, що:

спірне майно було набуто позивачем та ОСОБА_6 за час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а відтак відповідно до вимог статті 74 СК України є їх спільним майном й ОСОБА_1 набув права власності на 1/2 частину такого майна.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 серпня 2013 року:

касаційну скаргу ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 задоволено частково;

рішення Мостиського районного суду Львівської області від 23 травня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 01 квітня 2013 року скасовано;

справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що:

нормами чинного на момент набуття спірного майна КпШС України не передбачалося виникнення права спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу;

відповідно до чинного на той час законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України «Про власність», стаття 22 КпШС); майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, стаття 18, пункт 2 статті 17 Закону України «Про власність»); квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»). У інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при надбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 20 від 22 грудня 1995 року «Про судову практику у справах за позовом про захист права приватної власності»);

таким чином, позивач мав надати суду належні та допустимі докази про його участь у набутті спірного будинку та земельної ділянки, оскільки сам по собі факт проживання зі ОСОБА_6 без реєстрації шлюбу не є таким доказом;

суди обох інстанцій не врахували заперечення відповідачів щодо не проживання ОСОБА_1 спільно з їх матір'ю та донькою, не прийняття участі у спільних витратах через відсутність доходів та коштів, а також про те, що спірний будинок ОСОБА_6 придбала за особисті кошти, які вилучила від продажу власної квартири;

судами попередніх інстанцій належним чином не встановлено всіх фактичних обстави щодо придбання та оформлення будинку та земельної ділянки, розташованих по АДРЕСА_1 . Вважаючи встановленим факт придбання вказаного майна за спільні кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , суди не навели жодного належного й допустимого доказу на підтвердження цього факту. Отже, висновки судів щодо наявності правових підстав для встановлення факту сумісного проживання позивача та ОСОБА_6 однією сім'єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу та визнання за позивачем права власності на 1/2 частину спірного будинку та земельної ділянки, є необґрунтованими та помилковими.

Рішенням Мостиського районного суду Львівської області від 20 січня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково:

визнано за ОСОБА_1 право на частку в розмірі 1/2 в праві спільної часткової власності на житловий будинок (будинковолодіння) за адресою: АДРЕСА_1 із земельною ділянкою площею 0,099 га, переданою для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого підсобного господарства, що розташована на території м. Мостиська Мостиської міської ради Львівської області за адресою: АДРЕСА_1 , згідно Державного акту на право приватної власності на землю серії IV ЛВ № 001086, виданого Мостиською міською радою народних депутатів, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю 06 серпня 2002 року за № 1264;

визнано частково недійсним заповіт ОСОБА_6 , посвідчений 06 грудня 2007 року приватним нотаріусом Мостиського районного нотаріального округу Львівської області Келюх М. А., зареєстрований в реєстрі за №344, - в частині розпорядження щодо 1/2 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 та 1/2 частини земельної ділянки площею 0,099 га, переданої для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого підсобного господарства, що розташована на території м. Мостиська Мостиської міської ради;

в іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено;

вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

задовольняючи частково позов суд першої інстанції дійшов висновку про підтвердження факту спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_6 як членів однієї сім'ї у період з 2000 року по 16 квітня 2011 року, в тому числі обставини наявності у них спільного побуту, спільного бюджету, ведення ними спільного господарства, виникнення між ними у зв'язку із цим взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю;

ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , як жінка та чоловік, вели спільне господарство, у них був спільний бюджет, спільні витрати, ними придбавалось майно для сім'ї та для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, вони обоє приймали спільну участь в придбанні, реконструкції, утриманні спірного житла, вони спільно харчувалися, вони піклувалися один про одного та надавали один одному взаємну допомогу, разом перебували на святах, тощо;

проживаючи спільно більше десяти років ОСОБА_1 та ОСОБА_6 складали сім'ю, незважаючи на те, що їх зв'язок існував поза шлюбом. У зазначений період в інших зареєстрованих шлюбах вони не перебували;

позивач ОСОБА_1 разом з ОСОБА_6 з 2000 року постійно мешкали як чоловік та жінка за однією адресою (у період з 2000 - 2004 років по АДРЕСА_2 , а в подальшому до дня смерті ОСОБА_6 - у будинку АДРЕСА_1 ), де кожен зберігав всі свої речі, позивач ОСОБА_1 сприймав ці місця проживання як своє основне місце проживання;

позивач ОСОБА_1 по день ухвалення цього судового рішення й надалі проживає у спірному будинку за адресою: АДРЕСА_1 , яке близько двадцяти років використовує як своє постійне місце проживання;

періодом спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_6 однією сім'єю є саме період з 2000 року по день смерті ОСОБА_6 , що мало місце 16 квітня 2011 року;

вважаючи доведеним визнання спірного нерухомого майна спільним сумісним майном ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , суд дійшов висновку про необхідність визнання за позивачем ОСОБА_1 права на частку в праві спільної часткової власності на будинок разом із земельною ділянкою, зокрема права на частку в розмірі 1/2 в праві спільної часткової власності на житловий будинок (будинковолодіння) за адресою: АДРЕСА_1 із земельною ділянкою площею 0,099 га, переданою для обслуговування вказаного житлового будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого підсобного господарства та визнання частково недійсним заповіту ОСОБА_6 , посвідченого 06 грудня 2007 року приватним нотаріусом Мостиського районного нотаріального округу Львівської області Келюх М. А., в частині розпорядження щодо 1/2 частини житлового будинку та 1/2 земельної ділянки.

Постановою Львівського апеляційного суду від 14 серпня 2025 року:

апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - ОСОБА_7 , задоволено;

рішення Мостиського районного суду Львівської області від 20 січня 2025 року - скасовано;

ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом вказував, що він проживав з спадкодавицею ОСОБА_6 однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 1999 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 , а тому спірний реконструйований будинок та земельна ділянка за адресою АДРЕСА_1 , які належали їй на праві власності з 06 березня 2002 року їх спільною сумісною власністю та йому належить 1/2 частина цього будинку;

вирішуючи цей спір колегія дійшла висновку, що до спірних правовідносин у період з 1999 року до 01 січня 2004 року застосуванню підлягають положення Кодексу про шлюб та сім'ю України та Закону України «Про власність». Норми чинного на час виникнення спірних правовідносин (станом на дату набуття права власності ОСОБА_6 на будинок і земельну ділянку - 06 березня 2002 року) КпШС України до 01 січня 2004 року не передбачали можливості встановлення факту спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу. Отже, протягом 1999-2003 років суд позбавлений можливості встановлювати факт спільного проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_6 , оскільки КпШС цього не передбачав;

спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, на той час, вирішувалися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України «Про власність». Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі;

майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв'язку із цим судам під час вирішення спору щодо визнання нерухомого майна об'єктом спільної сумісної власності осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання цих осіб у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане ними внаслідок спільної праці. Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини першої статті 17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим. Вказаний висновок узгоджуються з правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року № 6-135цс13 та від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15;

апеляційний суд зробив висновок про те, що на підтвердження своїх вимог про визнання права власності на 1/2 частину спірного домоволодіння (на момент його придбання ОСОБА_6 - 06 березня 2002 року) позивач не надав жодних доказів його фінансової участі у придбанні цього майна. Матеріали справи не містять даних про те, що ОСОБА_1 допомагав ОСОБА_6 фінансово при купівлі нею спірного будинковолодіння 06 березня 2002 року. Апеляційний суд взяв до уваги, те, що показання свідка ОСОБА_8 який вказував, що ОСОБА_1 використав кошти зароблені ним в Португалії для придбання ОСОБА_6 у березні 2002 року житлового будинку та земельної ділянки та вкладання цих коштів у реконструкцію будинковолодіння є недостатніми для встановлення цього факту. Свідок не міг назвати суму коштів, які ОСОБА_1 вніс у фінансування такої вартісної покупки як будинковолодіння. Як і не встановлено чи дійсно перебував у цей період ОСОБА_1 в Португалії, і заробляв там кошти для покупки ОСОБА_6 будинку із земельною ділянкою. У період з жовтня 2002 року по 04 квітня 2003 року ОСОБА_1 працював сезонно опалювачем котельні у СШ м. Мостиська із зарплатою нижчою за прожитковий мінімум. Тому з урахуванням його обов'язок утримувати двох неповнолітній дітей від попереднього шлюбу у нього очевидно не було можливості фінансово приймати участь у придбанні спірного майна, а в подальшому здійснювати його реконструкцію. У той же час, знайшли своє підтвердження пояснення відповідачів про те, що будинковолодіння по АДРЕСА_1 06 березня 2002 року були придбані за кошти ОСОБА_6 та її старшого сина ОСОБА_3 (4 000 дол. США), а також за кошти ОСОБА_5 (3 000 дол. США мама ОСОБА_6 ), про що остання підтвердила за життя у свої письмових поясненнях від 12 грудня 2011 року та в судових засіданнях. Таким чином позивачем не доведено належними та допустимими доказами про його участь у набутті ОСОБА_6 спірного будинковолодіння, загальною площею 64,8 кв. м по АДРЕСА_1 06 березня 2002 року;

щодо встановлення факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_6 однією сім'єю без шлюбу з 01 січня 2004 року по 16 квітня 2011 року та його права на спірний реконструйований будинок загальною площею 215 кв. м, то апеляційний суд вказав, що позивач мав довести, крім спільного проживання з ОСОБА_6 , ведення з нею спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Позивач мав вказати джерела коштів за які він здійснював реконструкцію зазначеного будинковолодіння у вказаний період;

апеляційний суд вказав, що законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є: спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки (див: постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі у справі №644/6274/16-ц; Постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц; Постанову Верховного Суду від 19 грудня 2022 року в справі №149/2697/21;Постанову Верховного Суду від 24 квітня 2019 року в справі № 163/754/17; та інші). Як вказує Верховний Суд, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, спільний відпочинок осіб не є достатнім для визнання факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу (постанова ВП ВС від 10 квітня 2024 року у справі №760/20948/16-ц);

апеляційний суд виходив з того, що на підтвердження факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_6 однією сім'єю без шлюбу з 01 січня 2004 року по 16 квітня 2011 року, та його участь у реконструкції спірного будинковолодіння ОСОБА_1 подано: а) довідки та акти органу місцевого самоврядування, з яких відомо про проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_6 за однією ж адресою, зокрема довідка виконавчого комітету Мостиської міської ради за №2.17-1534 від 18 жовтня 2011 року , акт обстеження матеріально побутових умов від 15 вересня 2021 року; б) численні показання свідків про обставини спільного проживання ОСОБА_9 та ОСОБА_6 , в тому числі ведення ним спільного господарства, спільних видатків та трудових зусиль, спільні фотографії; в) чеки та квитанції щодо придбання ним матеріалів та іншого майна на користь сім'ї та для спільного користування; г) медичні документи ОСОБА_6 , якими володів позивач (виписки та витяги стаціонарної хворої ОСОБА_6 , протоколи обстежень та заключення медичних оглядів ОСОБА_6 , листки непрацездатності, видані на ім'я; д) докази на підтвердження фактів працевлаштування позивача в Україні;

оцінюючи письмові докази у справі, апеляційний суд зробив висновок про те, що письмові докази в сукупності вказують на те, що за життя ОСОБА_6 членами своєї сім'ї завжди вважала ОСОБА_3 та ОСОБА_4 і ніколи не вважала ОСОБА_1 членом своєї сім'ї. Окрім цього, суд вказав, що сторона позивача забезпечила більшу явку свідків, які підтверджували факт праці ОСОБА_1 при реконструкції спірного будинковолодіння, відвідування ними ( ОСОБА_6 та ОСОБА_1 ) подій, які трапляються в житті людини. Однак ніхто із вказаних свідків не вказував на джерело коштів за які проводилося реконструкція даного будинковолодіння. Чи мав ОСОБА_1 якісь доходи у цей період для співфінансування реконструкції будинку, чи погашав кредити, які брали ОСОБА_6 та ОСОБА_3 для цих потреб, на яких умовах він працював на будові і чиїми коштами він розпоряджався. Щодо отримання заробітку ОСОБА_10 протягом 2001-2002 років в Португалії, то таке твердження судом було взято судом на віру та бездоказово. В матеріалах справи відсутні докази виконання ОСОБА_1 робіт в Португалії у цей період, як і докази передання цих коштів ОСОБА_6 чи іншій особі для потреб будівництва чи реконструкції будинковолодіння. Колегія вважала, що спільна праця ОСОБА_1 та ОСОБА_6 при реконструкції будинковолодіння є недостатньою підставою для встановлення факту проживання їх однією сім'єю без шлюбу. Аналізуючи чеки та квитанції щодо придбання ОСОБА_1 будівельних матеріалів та іншого майна не можливо зробити висновок, що всі ці матеріали були придбані за кошти ОСОБА_1 , оскільки не встановлено якими коштами володів ОСОБА_1 на той час. Своїх коштів він очевидно не мав. Медичні документи ОСОБА_6 , які подані позивачем, також не свідчать про те, що ОСОБА_1 надавав власні кошти на лікування ОСОБА_6 чи піклувався про неї. Доказами матеріального становища ОСОБА_1 є його трудова книжка;

суд апеляційної інстанції виснував, що позивачем не надано вагомих доказів його фінансової участі в придбанні спірного будинку та його реконструкції. У період придбання та реконструкції будинку його робота носила періодичний характер: 10.2002 року -04.2003 року опалювач котельні СШ№ 3; 05.2003 року - 2006 рік - безробітний; 06.2004 року -12.2004 року - охоронник Залізничного МВДСО; 03.2005 року - 2006 рік - сторож Мостиської школи. Його заробітна плата за період придбання та реконструкції будинку у 2002-2006 роках складала 178,80 грн на місяць, в той час як прожитковий мінімум складав в цей період 344,52 гривень на місяць. Цих заробітків очевидно було не достатньо навіть для власного утримання, не те, що побудови будинку. Крім того, він був зобов'язаний утримувати двох неповнолітніх дітей, які проживали з його першою дружиною;

як зазначено у постанові Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі №551/125/20, для встановлення факту проживання однією сім'ю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню;

належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства. Такий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 07 грудня 2020 року у справі № 295/14208/18-ц (провадження № 61-12879св20), від 20 січня 2021 року у справі № 178/90/18-ц (провадження № 61-12353св20);

подані ОСОБА_1 докази не можуть свідчити про встановлення факту проживання нам спільно з ОСОБА_6 однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу;

також апеляційний суд встановив, що фінансування купівлі, реконструкції та ремонту будинку за адресою: АДРЕСА_1 відбувалося виключно за рахунок ОСОБА_6 її матері - ОСОБА_5 (померла ІНФОРМАЦІЯ_2 ) та сина - ОСОБА_3 . Первісно будинок та земельна ділянка по АДРЕСА_1 були придбані ОСОБА_6 за 10 000 грн за договором купівлі-продажу від 06 березня 2002 року, а фактично за 6 000 дол. США. З цих коштів 4 000 доларів США належали ОСОБА_6 та її синам, а 3 000 дол. США їй передала мати ОСОБА_5 , що вона підтвердила в судових засіданнях. Реконструкція будинку проводилася в 2004-2006 роках і в основному за кошти від продажу ОСОБА_6 своєї квартири по АДРЕСА_2 , а також від продажу нею частини земельної ділянки площею 50 кв. м по АДРЕСА_1 та частини земельної ділянки площею 59 кв. м по цій же вулиці. Це було первісне джерело походження коштів на придбання будинку і подальші роботи, пов'язані з його реконструкцією та ремонтом;

будинковолодіння по АДРЕСА_1 було придбано за спільні сімейні кошти родини ОСОБА_6 , а саме: за кошти ОСОБА_5 , та самої ОСОБА_6 , а його реконструкція була проведена за рахунок коштів отриманих від продажу квартири по АДРЕСА_2 , заробітної плати ОСОБА_6 , ОСОБА_3 та численних кредитів які брали останні. Зазначених джерел походження коштів на купівлю та реконструкцію спірного будинковолодіння суд першої інстанції не дослідив і не проаналізував належним чином. Таким чином висновки суду першої інстанції про підтвердження факту спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_6 як членів однієї сім'ї у період з 2000 року по 16 квітня 2011 року, в тому числі обставини наявності у них спільного побуту, спільного бюджету, ведення ними спільного господарства, виникнення між ними у зв'язку із цим взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю, а відтак скасування частково заповіту від 06 грудня 2007 року визнання за ним права на 1/2 частку спірного будинковолодіння по АДРЕСА_1 не знайшли свого підтвердження. У той же час беззаперечно встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_6 ніколи не складали сім'ю в розумінні статті 3 СК України, також суд першої інстанції неправильно встановив джерело походження коштів, за рахунок яких здійснювалося набуття реконструкція та ремонт будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 11 жовтня 2025 року засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , на постанову Львівського апеляційного суду від 14 серпня 2025 року 9повне судове рішення складено 25 серпня 2025 року), у якій просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У клопотанні, яке міститься у касаційній скарзі, ОСОБА_1 просить поновити строк на касаційне оскарження, мотивуючи тим, що копію повної постанови апеляційного суду отримано ОСОБА_1 22 вересня 2025 року, на підтвердження чого надав копію його заяви про видачу копії постанови з розпискою про отримання 22 вересня 2025 року.

Європейський суд з прав людини вказав, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави (PONOMARYOV v. UKRAINE, № 3236/03, § 41, ЄСПЛ, від 3 квітня 2008 року).

Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення (частина друга статті 390 ЦПК України).

Аналіз касаційної скарги та доданих до неї матеріалів свідчить, що строк на касаційне оскарження пропущений з поважних причин. Тому суд, на підставі статті 390 ЦПК України, поновлює його.

Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 22 червня 2021 року у справі № 551/125/20; від 07 грудня 2020 року у справі № 295/14208/18-ц; від 20 січня 2021 року у справі №178/90/18-ц; у справі № 331/817/22; від 30 жовтня 2019 року у справі № 643/6799/17; у справі № 753/19782/21; від 27 січня 2021 року в справі № 332/4629/15; від 18 жовтня 2023 року у справі № 504/3831/19; постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

порушення норм процесуального права підтверджується тим, що чомусь судом апеляційної інстанції не було враховано практику Верховного Суду стосовно доказів щодо спільного проживання. На підтвердження факту спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_6 однією сім'єю без шлюбу з 01 січня 2004 року по 16 квітня 2011 року та його участь у реконструкції спірного будинковолодіння було подано: акти обстеження матеріально-побутових умов проживання сім'ї, довідки виконавчого комітету Мостиської міської ради, медичну карту амбулаторного хворого. Дані документи відкинуті судом апеляційної інстанції та не досліджені. Апеляційним судом було вказано, що з наявних у матеріалах справи інших письмових документах вбачається, що ОСОБА_6 при вчиненні рядку нотаріальних дій завжди заперечувала факт спільного проживання з ОСОБА_1 . Дійсно, при вчиненні нотаріальних дій ОСОБА_6 не вказувала, що перебуває в шлюбі, однак, відповідно до постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду по справі № 331/817/22 (провадження № 61-555св23) нотаріус за відсутності реєстрації шлюбу не перевіряє достовірність обставини щодо відсутності фактичних шлюбних відносин сторін договору при його нотаріальному посвідченні;

відповідачі не спростували презумпції спільності права власності ОСОБА_1 та ОСОБА_6 на майно (його частину), набуте ними за час спільного проживання однією сім'єю, апеляційний суд зробив помилковий висновок про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на частку у праві спільної власності на спірне майно. Наведене відповідає позиції у Постанові Верховного Суду по справі № 331/817/22 (провадження № 61-555св23);

позиція суду першої інстанції про те, що твердження відповідачів про те, що реконструкція будинку здійснювалась особистими коштами ОСОБА_6 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 не має обґрунтованого підтвердження, не відповідає постанові Верховного Суду у справі № 753/19782/21, в мотивувальній частині якої наводиться стаття 60 СК України, згідно якої майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Однак, подібна практика Верховного Суду не була застосована апеляційною інстанцією;

грошові кошти, зароблені та заощаджені ОСОБА_1 з моменту початку спільного проживання однією сім'єю зі ОСОБА_6 , систематично витрачалися не лише на придбання та реконструкцію спірного житлового будинку, а й на першочергові потреби сім'ї, у тому числі на лікування дружини та її сина, оплату комунальних послуг, забезпечення харчування та інші побутові витрати. ОСОБА_1 брав безпосередню участь у проведенні будівельних та ремонтних робіт, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами: квитанціями про придбання будівельних матеріалів, показами свідків, а також фактом виконання ним особисто значної частини робіт із реконструкції та поліпшення житлового будинку. Вказані роботи він здійснював безоплатно, з метою забезпечення належних умов проживання для своєї сім'ї, а не з метою отримання будь-якої фінансової вигоди. Жодної грошової чи іншої компенсації за витрачені кошти та трудові зусилля ОСОБА_1 від відповідачів, у тому числі й від ОСОБА_6 , не отримував і отримати не міг, оскільки діяв виключно в інтересах сім'ї та створення належних умов для її проживання у майбутньому;

у зв'язку з захворюванням ОСОБА_3 було проведено ряд оперативних втручань. Враховуючи тяжкий і хронічний характер його стану, він постійно потребував лікування, що вимагало значних фінансових витрат. Саме тому кошти, зароблені під час спільного проживання, насамперед спрямовувались на забезпечення лікування ОСОБА_3 . У матеріалах справи містяться чеки на придбання лікарських засобів, що підтверджують цей факт. Таким чином, наведене спростовує висновки апеляційного суду про те, що кредитні кошти, нібито, використовувались для купівлі та реконструкції житлового будинку. Крім того, ОСОБА_3 було направлено до центру крові анестезіолого-реанімаційного відділення №1 Львівської обласної клінічної лікарні для проведення переливання крові. У ході судових засідань було встановлено, що саме ОСОБА_1 виступав донором крові для лікування ОСОБА_3 , що не заперечувалось відповідачами. Ці обставини додатково підтверджують наявність між сторонами тісних сімейних зв'язків, взаємної турботи та спільного побуту, що свідчить про фактичне проживання однією сім'єю. Вказані обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення спору, залишилися поза увагою апеляційного суду та належним чином не були досліджені і оцінені;

в ході проведеної реконструкції спірний будинок було практично повністю розібрано, зведено новий фундамент, споруджено нові стіни, мансарду (2-й поверх), дах. Оскільки, за час спільного проживання однією сім'єю, внаслідок спільних трудових та грошових затрат ОСОБА_1 та ОСОБА_6 майно істотно збільшилось у своїй вартості, при винесені рішення судом апеляційної інстанції не було досліджено доказів оцінки майна, які напряму впливають на право ОСОБА_1 щодо спільної сумісної власності. Позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 27 січня 2021 року в справі № 332/4629/15 (провадження № 61-15451св18);

спірне майно придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї ( ОСОБА_6 та ОСОБА_1 ) та за їхні спільні грошові кошти. Зазначені фактичні обставини, зокрема придбання майна внаслідок спільної праці членів сім'ї, у відповідності до вимог чинного на той час Закону України «Про власність» (частини першої статті 17 Закону) були підставою для виникнення спільної сумісної власності на майно. В подальшому, за час спільного проживання, в результаті спільної праці, зокрема їхніх спільних трудових зусиль та за спільні грошові кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_6 здійснили реконструкцію спірного будинку та здійснили покращення спірної земельної ділянки, в тому числі ними спільно були понесені витрати на відведення та підготовку земельної ділянки під забудову (реконструкцію будинку), включаючи витрати на знесення існуючої будівлі, витрати по вартості будівництва, в результаті їхньої спільної праці було здійснено облаштування та озеленення спірної земельної ділянки;

суд апеляційної інстанції не відреагував на позиції Верховного Суду викладених у відзиві на апеляційній скаргу (жодного абзацу в своєму рішенні на їх спростування, чому не можна їх застосовувати і чому суд відступає від їх висновків).

У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.

Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 з 31 серпня 1991 року по 06 січня 2000 року перебував у зареєстрованому шлюбі з Вус ( ОСОБА_11 ). Шлюб між сторонами розірвано 06 січня 2000 року. Місцем реєстрації ОСОБА_1 на даний час є АДРЕСА_3 .

ОСОБА_6 з 1984 року була вдовою, проживала з дітьми ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно з договором купівлі-продажу будинку та земельної ділянки серії АЕР №192041 від 06 березня 2002 року, ОСОБА_12 та ОСОБА_13 продали, а ОСОБА_6 купила житловий будинок під АДРЕСА_1 , а також земельну ділянку площею 0,1100 га, надану для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого підсобного господарства. Житловий будинок та земельна ділянка розташовані по АДРЕСА_1 . Згідно з п. 2 вказаного Договору, будинок складається з трьох житлових кімнат та кухні, житловою площею - 43,4 кв. м. Загальна площа будинку - 64,8 кв. м. Згідно п.6 Договору продаж будинку вчинено за 10 000 грн. Відповідно до п. 4 Договору продавці зобов'язуються до 05 березня 2004 року звільнити вказаний будинок із земельною ділянкою, для безперешкодного користування ними покупцем.

На підставі зазначеного договору купівлі-продажу ОСОБА_6 передано у власність земельну ділянку, площею 0,1100 га, в м. Мостиська Львівської області для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого підсобного господарства, про що видано Державний акт на право приватної власності на землю серії IV-ЛВ № 001086.

Апеляційний суд встановив, що: 50 кв. м (0,0050 га) земельної ділянки ОСОБА_6 продано згідно договору купівлі-продажу, посвідченого Мостиською державною нотаріальною контрою 05 вересня 2002 року за реєстровим № 2525; 59 кв. м (0,0059 га) земельної ділянки ОСОБА_6 продано згідно договору купівлі-продажу від 22 липня 2005 року за реєстровим номером № 305.

На час укладення зазначеного договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки серії АЕР № 192041 від 06 березня 2002 року, будинок складався з трьох житлових кімнат та кухні, житловою площею - 43,4 кв. м. Загальна площа 64,8 кв. м. Інвентаризаційна оцінка будинку, відповідно до довідки - характеристики Самбірського міжміського бюро технічної інвентаризації від 11 грудня 2001 року за № 003547, становить 9 610,00 грн.

Рішенням Мостиської міської ради Мостиського району Львівської області № 93 від 09 липня 2004 року ОСОБА_6 надано дозвіл на підготовку матеріалів погодження вибору земельної ділянки під реконструкцію індивідуального житлового будинку в АДРЕСА_1 , площею 0,10 га.

Рішенням Мостиської міської ради Мостиського району Львівської області № 43 від 17 серпня 2005 року ОСОБА_6 затверджено матеріали погодження по вибору земельної ділянки під реконструкцію індивідуального житлового будинку в АДРЕСА_1 , площею 0,10 га та надано їй дозвіл на виготовлення будівельного паспорта під реконструкцію індивідуального житлового будинку в АДРЕСА_1 .

У 2006 році було завершено реконструкцію житлового будинку АДРЕСА_1 . Згідно технічного паспорта на дане будинковолодіння, складеного станом на 15 листопада 2006 року, будинок складається з шести житлових кімнат, кухні, гаражу та 15-ти допоміжних приміщень. Загальна площа будинку складає 215,0 кв. м, житлова площа - 101,6 кв. м.

На підставі рішення Мостиської міської ради № 259 від 25 грудня 2006 року ОСОБА_6 28 грудня 2006 року видано свідоцтво про право власності на зазначений будинок площею 215,0 кв. м в цілому та відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 13099073 від 28 грудня 2006 року право власності на будинок АДРЕСА_1 , у частці 1/1, зареєстроване за ОСОБА_6 28 грудня 2006 року.

Відповідно до висновку ПП «Оцінка», ринкова вартість житлового будинку в АДРЕСА_1 , станом на 10 січня 2007 року становила 152 800,00 грн без ПДВ.

Відповідно до довідки КП «Мостиське РБТІ» № 940 від 29 червня 2011 року, вартість будинковолодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1 , становить 348 068 гривень.

Згідно з висновком експерта № 2627/2628/2629 від 29 лютого 2016 року, складеного за результатами судової інженерно-технічної експертизи, зміни, які відбулись в будинку АДРЕСА_4 після його придбання у 2002 року, можна охарактеризувати як реконструкція. Дійсна вартість старого будинку по АДРЕСА_1 з врахуванням його технічного стану (фізичного зносу) до реконструкції у цінах на час проведення експертизи складатиме 198 016 грн. Дійсна вартість реконструйованого (нового) житлового будинку по АДРЕСА_1 у цінах на час проведення експертизи складатиме 734 873 грн. Дійна ринкова вартість земельної ділянки площею 0,11 га, призначеного для обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1 , становить 145 585 грн. Дійсна вартість відчужених частин даної земельної ділянки в розмірі 0,0050 га та 0,0059 га в цінах чинних на цей час складатиме: 0,0050 га - 6 618 грн, 0,0059 га - 7 809 грн.

06 грудня 2007 року ОСОБА_6 було складено заповіт, посвідчений 06 грудня 2007 року приватним нотаріусом Мостиського районного нотаріального округу Львівської області Келюх М. А., зареєстрований в реєстрі за № 344, яким остання на випадок своєї смерті розпорядилась житловим будинком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та земельною ділянкою площею 0,099 га, переданою для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого підсобного господарства, що розташована на території АДРЕСА_1 ) Мостиської міської ради та заповіла зазначене майно своїм синам - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Згідно з довідкою, виданою виконавчим комітетом Мостиської міської ради на день смерті ОСОБА_6 у будинку по АДРЕСА_1 , проживали її діти: ОСОБА_3 , 1977 року народження, та ОСОБА_4 , 1989 року народження.

ІНФОРМАЦІЯ_1 відкрилась спадщина після смерті ОСОБА_6 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 19 квітня 2011 року.

З заявами про прийняття спадщини звернулися сини спадкодавиці ОСОБА_6 - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (відповідачі по справі) та позивач ОСОБА_1 .

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

У статті 41 Конституції України визначено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (абзац 1 частини другої статті 3 СК України).

Якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу (стаття 74 СК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 листопада 2018 року у справі № 643/5492/16-ц (провадження № 61-22340св18) вказано, що «згідно з пунктом 1 розділу VII Прикінцевих положень СК України цей Кодекс набирає чинності разом з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на цю дату, норми СК України застосовуються лише в частині тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права та обов'язки визначаються на підставах, передбачених СК України. Таким чином, факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу набув юридичного значення після набрання чинності СК України та ЦК України з 01 січня 2004 року. Кодекс про шлюб та сім'ю УРСР не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживала разом без реєстрації шлюбу. Отже, факт проживання однією сім'єю як чоловіка та жінки без шлюбу може бути встановлено судом лише з 01 січня 2004 року».

У постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року в справі № 6-211цс14 вказано, що «відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України від 7 лютого 1991 року № 697-XII «Про власність», відповідних норм ЦК УРСР) та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». Правила статей 22, 28, 29 КпШС в цих випадках не застосовуються. Так, згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону України «Про власність», статті 22 КпШС), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України «Про власність»), тощо. Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 1 січня 2004 року особами, які проживали однією сім'єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, необхідно було встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці. Тобто сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю. Тільки в разі встановлення цих фактів та обставин положення частини першої статті 24 КпШС, частини першої статті 17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим із дотриманням рекомендацій, які містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» та від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».

У постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-2253цс15 зроблено висновок, що:

«за правилами статті 74 СК України (у редакції, чинній до 16 січня 2007 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків. Особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року в справі № 643/6799/17 (провадження № 61-1623св19) зазначено, що:

«проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно. Для встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всіх ознак, що притаманні наведеному визначенню.

Так, при встановленні факту наявності у осіб спільного побуту доцільно враховувати ознаки, визначені у понятті домогосподарства. Домогосподарство є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об'єднують та витрачають кошти. Взаємність прав та обов'язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов'язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно - правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з'ясування місця і часу такого проживання. Підтвердженням цього може бути їх реєстрація за таким місцем проживання, пояснення свідків, представників житлово-експлуатаційної організації. Щодо часу проживання слід зазначити, що за своєю природою проживання однією сім'єю спрямоване на довготривалі відносини».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2021 року у справі № 748/1943/19 (провадження № 61-5155св20) зазначено, що:

«при застосуванні статті 74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. Проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом) підставою для виникнення у них певних прав та обов'язків. Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу у період, протягом якого було придбано спірне майно.

Вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19)).

Переглядаючи справу, апеляційний суд правильно врахував, що відповідно до пункту 6 та пункту 3.7 договорів про купівлю-продаж житлового будинку з господарськими спорудами та земельної ділянки, покупець засвідчив, що купівля цього житлового будинку з господарськими спорудами та земельної ділянки проводиться за згодою ОСОБА_1, з якою ОСОБА_4 перебуває у фактичних шлюбних відносинах, справжність її підпису на заяві - згоді на укладення договору засвідчена приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Ковтун К. В. 04 листопада 2015 року за № 905. Зазначені пункти договорів є чинними, не визнані недійсними у встановленому законом порядку, та є підтвердженням того, що за життя ОСОБА_4 та на час укладення ним договорів про придбання нерухомого майна, ним особисто було заявлено нотаріусу про проживання однією сім'єю з ОСОБА_1 без реєстрації шлюбу, про спільність їх бюджету та наявність між ними взаємних прав та обов'язків, через що від ОСОБА_1 було отримано заяву - згоду на укладення ним означених договорів. Оскільки спірний будинок та земельна ділянка були придбані ОСОБА_4 та ОСОБА_1 у період їх проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, то це майно відповідно до статей 60, 74 СК України є їх спільною сумісною власністю, а їх частки у цьому майні є рівними. Апеляційним судом правильно враховано, що посилання відповідачів на ту обставину, що ОСОБА_1 на час придбання спірного майна мав значний дохід, у той час, коли позивач мала незначну заробітну плату та не довела розміру власного внеску у придбання майна, не можуть бути врахованими під час вирішення даного спору, оскільки набуття цього майна на праві спільної сумісної власності не може зменшувати частку будь-кого із співвласників внаслідок отримання ним меншого доходу».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зроблено висновок, що:

«вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України)».

У справах позовного провадження факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов'язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов'язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК). В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи (див. пункти 41, 44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20)).

Майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (частина перша статті 62 СК України).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 травня 2024 року у справі № 522/3467/19 (провадження № 61-6504св23) зазначено, що:

«51. Для встановлення спільного проживання однією сім'єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім'ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо.

52. Показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.»

«64. Відповідно до частини першої статті 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

65. Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об'єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об'єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об'єктами спільної сумісної власності подружжя.

66. Для застосування передбачених статтею 62 СК України правил збільшення вартості майна повинне відбуватись внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема тенденцій загального подорожчання конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинно бути істотне збільшення вартості майна як об'єкта, його якісних характеристик.

67. Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з'ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об'єкта до та після поліпшення.

68. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20) зробила висновок, що істотність збільшення вартості має відбутися таким чином, що первинний об'єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об'єктом нерухомого майна, який з'явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником».

Касаційний суд вже вказував, що аналіз частини першої статті 62 СК України свідчить, що визнання майна дружини, чоловіка за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя пов'язується із наявністю у сукупності двох умов:

1) істотність збільшення вартості майна. Істотність має визначальне значення, так як необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об'єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об'єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об'єкт стають малозначними в остаточній вартості об'єкта власності чи у остаточному об'єкті. Істотність збільшення вартості майна підлягає з'ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя;

2) істотність збільшення вартості має бути пов'язана зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником. Істотність збільшення має бути пов'язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном. Істотне збільшення вартості майна обов'язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна. Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв'язку з тим, що законодавець у статті 62 СК України не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 березня 2021 року в справі № 161/17237/19 (провадження № 61-15св21)).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Апеляційний суд встановив, що: на підтвердження своїх вимог про визнання права власності на 1/2 частину спірного домоволодіння (на момент його придбання ОСОБА_6 - 06 березня 2002 року) позивач не надав жодних доказів його фінансової участі у придбанні цього майна, а також того, що майно придбане внаслідок їх спільної праці; позивачем ОСОБА_1 не надано належних та достатніх доказів спільного проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту та наявності взаємних прав та обов'язків з спадкодавицею ОСОБА_6 , починаючи з 01 січня 2004 року по день смерті ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 .

За таких обставин, суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.

Аргумент касаційної скарги про те, що відповідачі не спростували презумпції спільності права власності ОСОБА_1 та ОСОБА_6 на майно (його частину), набуте ними за час спільного проживання однією сім'єю є безпідставним з урахуванням того, що позивачем не доведено своїх позовних вимог про встановлення факту спільного проживання із спадкодавицею ОСОБА_6 однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу .

Посилання у касаційній скарзі на висновки, зроблені у постановах Верховного Суду: від 22 червня 2021 року у справі № 551/125/20; від 07 грудня 2020 року у справі № 295/14208/18-ц; від 20 січня 2021 року у справі № 178/90/18-ц; у справі № 331/817/22; від 30 жовтня 2019 року у справі № 643/6799/17; постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13, необґрунтовані, оскільки не свідчить про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування указаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Посилання у касаційній скарзі на висновки, зроблені у постановах Верховного Суду: у справі № 753/19782/21; від 27 січня 2021 року в справі № 332/4629/15; від 18 жовтня 2023 року у справі № 504/3831/19, є необґрунтовані, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин.

Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).

Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.

Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Керуючись статтями 260, 390, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Поновити ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Львівського апеляційного суду від 14 серпня 2025 року.

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на постанову Львівського апеляційного суду від 14 серпня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Мостиська державна нотаріальна контора Львівської області, про встановлення факту спільного проживання, визнання частково недійсним заповіту, визнання права власності на частки в житловому будинку та земельної ділянки.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков