19 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 725/158/25
провадження № 61-7345св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А, Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
заінтересована особа - Служба у справах дітей Сторожинецької міської ради Чернівецького району Чернівецької області,
особа, яка подала апеляційну скаргу, - Військова частина НОМЕР_1 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 травня 2025 року в складі колегії суддів: Литвинюк І. М., Височанської Н. К., Лисака І. Н.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2025 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , заінтересована особа: Служба у справах дітей Сторожинецької міської ради Чернівецького району Чернівецької області, про визначення місця проживання дитини та встановлення факту, що має юридичне значення.
Позов мотивований тим, що він проживав з відповідачем однією сім'єю, вони вели спільний побут та господарство. За час спільного проживання у них народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Вже більше двох років вони з ОСОБА_2 не проживають разом та не ведуть спільного побуту та господарства. Відповідач проживає за кордоном та дуже рідко приїжджає в Україну, а коли знаходиться тут, проживає в Чернівцях в орендованій квартирі та до сина не приходить.
Сторони домовились стосовно визначення місця проживання сина ОСОБА_4 , участі у забезпеченні умов життя дитини того з батьків, хто проживатиме окремо, участі у вихованні дитини того з батьків, який проживатиме окремо. Ці всі обставини передбачені укладеним між ними договором про визначення місця проживання дитини, умов її утримання та участі батьків у її вихованні від 16 липня 2024 року.
Позивач зазначав, що більше двох років разом із сином він проживає окремо від ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 .
Він самостійно виховує сина ОСОБА_4 , забезпечуючи всі його потреби: харчування, лікування, одяг, навчання та розвиток. Створює всі необхідні умови для комфортного проживання та нормального розвитку сина в атмосфері любові й матеріальної забезпеченості. Активно займається питаннями здоров'я сина, супроводжує його до лікаря і забезпечує регулярні обстеження та медичні препарати за потреби, контролює його навчання, забезпечує всім необхідним для належного та різностороннього розвитку дитини, регулярно відвідує батьківські збори та виконує рекомендації вихователів.
Встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , необхідно йому для можливості пересування з дитиною без документальної згоди матері, зняття дитини з реєстрації місця проживання та реєстрації дитини за новим місцем проживання, отримання належних соціальних виплат. При цьому іншим шляхом він не може підтвердити факт самостійного виховання дитини батьком.
ОСОБА_1 просив встановити факт, що він самостійно виховує та утримує ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та визначити місце проживання дитини за його (батька) місцем проживання.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 11 лютого 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Визначено місце проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Встановлено факт, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , самостійно виховує та утримує ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
При задоволенні позовних вимог суд першої інстанції, дотримуючись балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах, дійшов висновку про визначення місця проживання ОСОБА_4 з батьком ОСОБА_1 .
Обставини самостійного виховання та утримання батьком неповнолітнього сина, які визнаються сторонами, не підлягають доказуванню. При цьому в суду немає підстав сумніватись в достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Таким чином, позивач довів факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
В апеляційному порядку рішення суду першої інстанції оскаржила Військова частина НОМЕР_1 як особа, яка не брала участі у розгляді справи, проте судове рішення впливає на її права та обов'язки щодо звільнення позивача з військової служби.
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 08 травня 2025 року апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задоволено.
Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 11 лютого 2025 року в частині задоволення вимоги про встановлення факту, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , самостійно виховує та утримує ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні цієї вимоги відмовлено.
Стягнено з ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на користь Військової частини НОМЕР_1 судовий збір за розгляд справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 1 816,60 грн.
Апеляційний суд виходив з того, що у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції, з посиланням на те, що оскаржуваним судовим рішенням вирішені питання про її права та інтереси, апеляційному суду слід відкрити апеляційне провадження та за результатами розгляду апеляційної скарги, у разі з'ясування, що оскаржуваним судовим рішенням питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов'язки не вирішувалося, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.
При зверненні до суду із апеляційною скаргою Військова частина НОМЕР_1 зазначала, що 21 березня 2025 року до військової частини надійшов рапорт сержанта резерву НОМЕР_2 запасної роти військової частини НОМЕР_1 старшини ОСОБА_1 про те, що він бажає звільнитися з військової служби як військовослужбовець, який самостійно виховує та утримує дитину з (дітей) віком до 18 років за рішенням суду, відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини 4, абзацу 5 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Позивач ОСОБА_1 є військовослужбовцем Збройних Сил України, військову службу проходить на посаді сержанта резерву НОМЕР_2 запасної роти військової частини НОМЕР_1 . Тому апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції прийняв судове рішення, яке стосується порядку звільнення військовослужбовця з військової служби, й стосовно прав та обов'язків Військової частини НОМЕР_1 , у складі якої позивач проходить військову службу. Отже, Військова частина НОМЕР_3 є особою, права якої порушені оскаржуваним судовим рішенням, а підстави для закриття апеляційного провадження відсутні.
Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення у справі про встановлення факту, що позивач ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує сина ОСОБА_4 , керувався виключно фактом визнання сторонами обставини самостійного виховання та утримання батьком неповнолітнього сина. Проте суд першої інстанції не встановив обставин справи, які підлягають урахуванню при вирішенні спору цієї категорії, не надав оцінку інтересам дитини, залишив поза увагою мету поданого позову. Також судом першої інстанції не враховано, що ОСОБА_1 є військовослужбовцем Військової частини НОМЕР_1 , у зв'язку з чим проживає за місцем безпосереднього несення військової служби.
Крім того, системний аналіз положень СК України, Закону України «Про охорону дитинства» та Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» свідчить, що передбачене абзацом 12 підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» звільнення військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, під час дії воєнного стану, у зв'язку з самостійним виховуванням дитини (дітей) віком до 18 років - стосується військовозобов'язаних, які є одинокими батьками (одинока матір/одинокий батько), оскільки застосування такого заходу покликане з метою недопущення залишення без батьківського нагляду (опіки та піклування) неповнолітніх дітей. Тому до категорії чоловіків, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років відносяться чоловіки, які є батьками дитини (дітей) відповідного віку і виховують дитину, яка позбавлена можливості материнського виховання. Це стосується випадків, коли мати дитини померла, безвісно відсутня, позбавлена батьківських прав щодо дитини, ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків або не здатна їх виконувати в силу об'єктивних обставин тощо.
Зважаючи на наведене, позовна вимога ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , заінтересована особа: Служба у справах дітей Сторожинецької міської ради Чернівецького району Чернівецької області, в частині встановлення факту, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , самостійно виховує та утримує ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , заявлена з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». За таких обставин, сторони у справі намагаються застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби).
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У червні 2025 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
у позовній заяві ОСОБА_1 просив встановити факт, що він самостійно виховує та утримує ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та визначити місце проживання дитини за місцем проживання батька. На підтвердження обставин, викладених у позовній заяві, позивач долучив докази, які в сукупності належним чином підтверджують обґрунтованість позовних вимог. Зокрема, він посилався на те, що мати дитини ОСОБА_2 не здійснює догляд за сином та не бере участь в його вихованні, вона тривалий час проживає закордоном, переїхала туди для постійного проживання. З метою врегулювання питання щодо місця проживання дитини, умов її виховання та утримання між позивачем та відповідачем укладений договір від 16 липня 2024 року, умовами якого визначено, що батько дитини - ОСОБА_1 зобов'язується повністю матеріально забезпечувати, виховувати та самостійно утримувати малолітнього сина - ОСОБА_4 . На підтвердження того, що позивач проживає разом з сином, а в будинку створені всі необхідні умови для комфортного проживання та розвитку дитини, до позовної заяви доданий акт обстеження від 05 січня 2025 року № 02. Крім того, позивач звернувся до сімейного лікаря та до закладу дошкільної освіти для отримання підтвердження того, що саме він займається питаннями здоров'я та навчання сина. Це підтверджується відповідною довідкою, а також характеристикою. Вказані обставини також узгоджуються з показаннями свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ;
метою встановлення факту, що він самостійно виховує та утримує ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є реалізація прав та обов'язків, отримання належних соціальних виплат, забезпечення можливості пересуватись з дитиною без документальної згоди матері та ін.;
суд першої інстанції належним чином дослідив усі докази та обставини справи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення, яким задовольнив позовну заяву ОСОБА_1 . Надалі Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, а суд апеляційної інстанції безпідставно задовольнив вказану апеляційну скаргу та скасував рішення суду в частині задоволення вимоги про встановлення факту, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує ОСОБА_4 , й ухвалив в цій частині нове рішення, яким у задоволенні відповідної вимоги відмовив. Зокрема, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на докази, які були долучені до матеріалів справи, доводи та обґрунтування суду першої інстанції;
суд апеляційної інстанції помилково зазначив, що відзив на апеляційну скаргу не надходив. Разом з цим ОСОБА_1 виклав свої заперечення на апеляційну скаргу у заяві про відмову у задоволені апеляційної скарги та завчасно направив її на електронну пошту апеляційного суду. З причин юридичної необізнаності позивач виклав свої заперечення у вигляді заяви, а не у вигляді відзиву на апеляційну скаргу. Проте заява, яка подана ОСОБА_1 , є ідентичною за змістом відзиву, містить заперечення та доводи, на яких ґрунтуються вимоги щодо відмови у задоволенні апеляційної скарги. Таким чином, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою заперечення, доводи та докази, які подані ОСОБА_1 , що свідчить про порушення принципів змагальності та рівності сторін у цивільному процесі;
Військова частина НОМЕР_1 не є суб'єктом, який має право звертатися до суду з апеляційною скаргою та оскаржувати рішення суду першої інстанції. Більш того, 17 квітня 2025 року ОСОБА_1 був переведений до Військової частини НОМЕР_4 та зарахований до списків особового складу на посаду старшого стрільця-оператора 2 стрілецького відділення 3 стрілецького взводу 2 стрілецької роти. Тому рішення суду першої інстанції не породжує будь-яких прав, свобод, інтересів та (або) обов'язків Військової частини НОМЕР_1 , яка звернулася до суду з апеляційною скаргою. Отже, суд апеляційної інстанції повинен був відмовити у прийнятті апеляційної скарги до розгляду та повернути її Військовій частині НОМЕР_1 , адже така подана особою, яка не наділена правом на її подання;
протиправність постанови апеляційного суду підтверджується висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 02 квітня 2025 року справа № 127/3622/24, який не був врахований судом. Зокрема, касаційний суд вказав на те, що для забезпечення дитини батьківського піклування законодавець в умовах режиму воєнного стану передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини, як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 25 червня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі № 725/158/25 та витребувано справу із суду першої інстанції.
У липні 2025 року матеріали справи № 725/158/25 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2025 року справу призначено судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 25 червня 2025 року зазначено, що доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 02 квітня 2025 року в справі № 127/3622/24; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що під час спільного проживання у сторін народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
16 липня 2024 року між сторонами укладений договір про визначення місця проживання дитини, умови її утримання та участі батьків у її вихованні. Зазначеним договором батьки домовились про місце проживання дитини та порядок здійснення батьківських прав. Місцем проживання дитини визначено місце проживання батька.
Під час розгляду справи відповідачка ОСОБА_2 подала заяву про підтримання заявлених вимог та просила суд їх задовольнити.
Позиція Верховного Суду
Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (стаття 51 Конституції України).
Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини (стаття 141 СК України).
Згідно з положеннями частин першої, другої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи (стаття 2 ЦПК України).
Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів особи.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду та перегляд оскаржуваного рішення в апеляційному порядку.
Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує, у тому числі відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, держави.
Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції. У разі, якщо доводи заявника про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі не підтвердилися, апеляційне провадження підлягає закриттю. З огляду на викладене, у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції, з посиланням на те, що оскаржуваним судовим рішенням вирішені питання про її права та інтереси, апеляційному суду належить відкрити апеляційне провадження та за результатами розгляду апеляційної скарги, у разі з'ясування, що оскаржуваним судовим рішенням питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов'язки не вирішувалося, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.
Аналогічні висновки викладено у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18), постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 2-4211/09 (провадження № 61-15860св19), від 18 березня 2020 року у справі 2207/622/2012 (провадження № 61-15149св19), від 02 грудня 2020 року у справі № 758/12881/17 (провадження № 61-16538св19), від 09 грудня 2020 року у справі № 703/4637/15-ц (провадження № 61-13319св20).
У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 351/592/18 вказано, що, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов'язок, і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
Судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків (див. постанову Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 466/5766/13-ц).
Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов'язків держави (зокрема, військової частини).
Колегія суддів наголошує, що організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з'єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»).
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України (стаття 65 Конституції України).
Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2025 року в справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24), на яку як на підставу касаційного оскарження посилався позивач, зазначено, що
«в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.
Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов'язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.
Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.
У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.
Такий порядок встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини визначений тому, що саме в порядку окремого провадження суд встановлює обставини та перевіряє (підтверджує) їх доказами незалежно від наданих сторонами доказів та зазначених доводів на їх спростування. Тобто встановлення юридичного факту як підстава для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби здійснюється безпосередньо судом.
Отже, за відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, суд, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, досліджує обставини (події) у конкретних життєвих ситуаціях».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2025 року в справі № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23) вказано, що
«приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов'язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17.
Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників сімейних правовідносин, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 квітня 2022 року у справі
№ 520/1185/16-ц).
Суд першої інстанції під час розгляду справи не надав оцінки спроможності/неспроможності кожного з батьків піклуватися про дитину особисто; не встановив рівень емоційних стосунків між дитиною і кожним з батьків; не з'ясував думку дитини, місце її проживання, навчання тощо. Не врахував суд першої інстанції і те, що позивач на підставі наказу командира ВЧ НОМЕР_3 від 27 лютого 2022 року № 26 прийнятий на всі види забезпечення, у зв'язку з чим проживає за місцем безпосереднього несення військової служби.
Орган опіки та піклування фактично у розгляді справи в суді першої інстанції участі не брав, висновку щодо сімейної ситуації суду не надав (частини четверта-п'ята статті 19 СК України).
Зважаючи на це, позов про визначення місця проживання неповнолітньої дитини у цій справі фактично пред'явлений військовослужбовцем, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Суд апеляційної інстанції слушно звернув увагу на те, що позивач у цій справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби).
Отже, суд апеляційної інстанції дійшов загалом правильного висновку у цій справі про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини з ним у зв'язку із самостійним вихованням дитини без участі матері».
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У справі, що переглядається:
станом на час звернення ОСОБА_1 до суду з позовом він проходив військову службу на посаді сержанта резерву 329 запасної роти Військової частини НОМЕР_1 . Наразі він продовжує бути військовослужбовцем Збройних Сил України, але проходить службу в іншій військовій частині;
при зверненні до суду з апеляційною скаргою Військова частина НОМЕР_1 зазначала, що 21 березня 2025 року до військової частини надійшов рапорт сержанта резерву НОМЕР_2 запасної роти Військової частини НОМЕР_1 старшини ОСОБА_1 про те, що він бажає звільнитися з військової служби як військовослужбовець, який самостійно виховує та утримує дитину з (дітей) віком до 18 років за рішенням суду, відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини 4, абзацу 5 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»;
апеляційний суд зробив висновок, що суд першої інстанції прийняв судове рішення, яке стосується порядку звільнення військовослужбовця з військової служби, а тому це стосується прав та обов'язків Військової частини НОМЕР_1 , у складі якої ОСОБА_1 проходить військову службу. Крім того, на переконання апеляційного суду, ухвалюючи рішення у справі про встановлення факту, що позивач ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує сина ОСОБА_4 , суд першої інстанції керувався виключно фактом визнання сторонами обставини самостійного виховання та утримання батьком неповнолітнього сина. Проте суд першої інстанції не встановив обставин справи, які підлягають урахуванню при вирішенні спору зазначеної категорії, не надав оцінку інтересам дитини, залишив поза увагою мету поданого позову. Також суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_1 є військовослужбовцем Військової частини НОМЕР_1 , у зв'язку з чим проживає за місцем безпосереднього несення військової служби;
приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов'язків держави (зокрема, військової частини);
фактично позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , заінтересована особа - Служба у справах дітей Сторожинецької міської ради Чернівецького району Чернівецької області, в частині встановлення факту, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , самостійно виховує та утримує ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , пред'явлено з метою штучного створення умов та обставин, що може бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Отже, сторони у справі намагаються застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби);
проте суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що частина перша статті 352 ЦПК України визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків. При цьому суд вважав, що рішенням суду першої інстанції зачіпаються права та інтереси Військової частини НОМЕР_1 ;
водночас обставини цієї справи свідчать про те, що рішенням суду першої інстанції порушено права та інтереси саме держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, Військова частина НОМЕР_1 .
За таких обставин суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про скасування рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позову у відповідній частині, але помилився щодо мотивів такого судового рішення.
Аргумент касаційної скарги про те, що Військова частина НОМЕР_1 не є суб'єктом, який має право звертатися до суду з апеляційною скаргою та оскаржувати рішення суду першої інстанції, є необґрунтованим.
Станом як на час ухвалення рішення суду першої інстанції (11 лютого 2025 року), так і на час подання апеляційної скарги (02 квітня 2025 року) ОСОБА_1 проходив військову службу на посаді сержанта резерву НОМЕР_2 запасної роти Військової частини НОМЕР_1 (а. с. 44, 49, 58).
Доводи касаційної скарги про незаконність постанови апеляційного суду, оскільки вона суперечить висновку, викладеному у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 02 квітня 2025 року справа №127/3622/24, не можуть бути підставою для скасування оскарженого судового рішення, оскільки у справі №127/3622/24 Військова частина приймала участь в якості заінтересованої особи, на відміну від справи, що переглядається, де Військова частина НОМЕР_1 не брала участь у справі.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова суду апеляційної інстанції частково ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права. Таким чином, касаційну скаргу слід задовольнити частково, а оскаржену постанову апеляційного суду змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Оскільки Верховний Суд змінює оскаржуване судове рішення, але виключно у частині мотивів його прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.
Постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 травня 2025 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко