19 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 450/1711/23
провадження № 61-11000св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А, Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В.,Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - керівник Ковельської окружної прокуратури Волинської області в інтересах держави в особі Державної митної служби України, Волинської митниці Державної митної служби України,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на постанову Львівського апеляційного суду від 17 червня 2024 року в складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2023 року керівник Ковельської окружної прокуратури Волинської області в інтересах держави в особі Державної митної служби України (далі -Дермитслужби України), Волинської митниці Державної митної служби України (далі - Волинської митниці) звернувся з позовом до ОСОБА_1 про стягнення майнової шкоди в порядку регресу.
Позов мотивований тим, що рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 07 квітня 2022 року у справі № 140/878/22, яке набрало законної сили 31 серпня 2022 року, задоволено адміністративний позов ОСОБА_3 до Волинської митниці про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Вказаним рішенням суду визнано протиправним та скасовано наказ Волинської митниці від 23 грудня 2021 року № 701-о «Про звільнення», поновлено ОСОБА_3 на посаді старшого державного інспектора митного поста «Піща» Волинської митниці з 30 грудня 2021 року та стягнуто з Волинської митниці на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 40 433,16 грн. Рішення в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку в межах суми стягнення за один місяць в розмірі 12 673,08 грн допущено до негайного виконання.
Ухвалою Верховного Суду від 16 січня 2023 року у справі № 140/878/22 касаційну скаргу Волинської митниці повернуто скаржнику.
Наказом Волинської митниці № 12-о «Про поновлення» від 12 квітня 2022 року поновлено ОСОБА_3 на посаді старшого державного інспектора митного поста «Піща» Волинської митниці з 30 грудня 2021 року та здійснено йому виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 12 673,08 грн. Решту суми, яка підлягала сплаті відповідно до рішення Волинського окружного адміністративного суду у справі № 140/878/22 (27 760,08 грн) безспірно списано Управлінням Державної казначейської служби України у Любомильському районі Волинської області з рахунку Волинської митниці 25 січня 2023 року.
Оскільки звільнення ОСОБА_3 здійснено з порушенням закону, що встановлено рішенням суду у справі № 140/878/22, то на ОСОБА_1 , як на особу, за наказом якої проведено звільнення, покладається обов'язок відшкодувати шкоду, заподіяну Волинській митниці та Держмитслужбі України.
Прокурор просив стягнути з ОСОБА_1 у порядку зворотної вимоги (регресу) на користь Волинської митниці майнову шкоду у розмірі 40 433,16 грн.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 24 січня 2024 року у складі судді Данилів Є. О. відмовлено у задоволенні позову керівника Ковельської окружної прокуратури Волинської області в інтересах держави в особі Держмитслужби України, Волинської митниці до ОСОБА_1 про стягнення майнової шкоди в порядку регресу.
Рішення суду мотивоване тим, що:
начальник Волинської митниці є державним службовцем категорії «Б». На момент прийняття наказу Волинської митниці від 14 грудня 2021 року № 677-о «Про звільнення» та вчинення інших, пов'язаних із ним дій, ОСОБА_1 був державним службовцем категорії «Б». Відтак, в цій справі першочерговому застосуванню підлягають спеціальні норми права, а саме статей 80-82 Закону України «Про державну службу», які мають пріоритет над загальними нормами права, а саме статті 130, 134 та 237 КЗпП України. З огляду на це, у разі застосування зворотної вимоги (регресу) відповідач може нести матеріальну відповідальність тільки за шкоду умисно заподіяну його протиправними діями або бездіяльністю;
відповідно до пункту 14 Порядку № 1074 до комісії з припинення органу виконавчої влади або територіального органу з моменту затвердження її персонального складу переходять повноваження щодо управління справами у частині забезпечення здійснення заходів, пов'язаних з реорганізацією або ліквідацією відповідного органу виконавчої влади або територіального органу. Більше того повноваження голови комісії, визначено пунктом 21 Порядку № 1074, який не передбачає повноваження щодо призначення на вакантні посади до новоутвореного органу. Станом на грудень 2021 року відбулося фактичне та процесуальне правонаступництво, за яким здійснено передання компетенції від Волинської митниці, як юридичної особи публічного права, до Волинської митниці, як відокремленого підрозділу Держмитслужби України. Таким чином у зв'язку з реорганізацією Волинської митниці та утворенням Волинської митниці як відокремленого підрозділу, право на запропонування посади у новоутвореному територіальному органі Держмитслужби належало виключно керівнику Волинської митниці як відокремленому підрозділу Держмитслужби України, на основі делегованих повноважень, визначених Положенням про Волинську митницю, затвердженого наказом Держмитслужби України від 29 жовтня 2020 № 489 «Про затвердження положень про територіальні органи Держмитслужби». Отже, відповідач, як голова реорганізаційної комісії не виступав у статусі ні керівника державної служби, ані суб'єкта призначення, а тому не мав повноважень пропонувати працівникам рівнозначну посаду або нижчу посаду в порядку статті 87 Закону України «Про державну службу». Більше того, суд встановив, що відповідач, шість разів на засіданнях комісії з реорганізації Волинської митниці за власною ініціативою, розуміючи явний протиправний характер відповідних дій, піднімав питання належного дотримання порядку звільнення державних службовців за статею 87 Закону України «Про державну службу» та звертався до керівника новоствореної Волинської митниці для забезпечення виконання ним вимог статті 87 Закону України «Про державну службу» для з'ясування необхідності оголошення конкурсу на заняття посад за наявної кількості людей, які перебували поза штатом. Наведене означає, що у діяннях відповідача відсутній умисел чи вина. Навпаки, відповідач, займаючи відповідну посаду, вжив всіх заходів для недопущення незаконного звільнення працівників при реорганізації Волинської митниці;
таким чином, суд встановив, що в діяннях ОСОБА_1 при прийнятті скасованого в подальшому наказу про звільнення не встановлено складу кримінального правопорушення, відносно ОСОБА_1 відсутній обвинувальний вирок суду з цього питання, який набрав законної сили. Разом з тим, суд також встановив, що службове розслідування відносно ОСОБА_1 також не проводилося, попри звернення про це, подане самим відповідачем, що підтверджується листом директора Департаменту внутрішньої безпеки Держмитслужби України надано відповідь за № 2718/4-25 від 02 червня 2023 року «Про надання інформації». Таким чином, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б підтверджували наявність умислу в діяннях відповідача при прийнятті в подальшому скасованого наказу про звільнення ОСОБА_3 . Крім того, при зверненні до суду порушено порядок відшкодування шкоди державними службовцями - в частині надання письмового попередження про відшкодування завданої шкоди, а отже відповідний позов є передчасним.
Короткий зміст оскарженої постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 17 червня 2024 року апеляційну скаргу заступника керівника Львівської обласної прокуратури задоволено.
Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 24 січня 2024 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.
Позов керівника Ковельської окружної прокуратури Волинської області в інтересах держави в особі Держмитслужби України, Волинської митниці задоволено.
Стягнено з ОСОБА_1 у порядку зворотної вимоги (регресу) на користь Волинської митниці майнову шкоду у розмірі 40 433,16 грн.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь Волинської обласної прокуратури 2 684 грн судових витрат.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь Львівської обласної прокуратури 4 026 грн судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що факт незаконного звільнення працівника встановлений судами й свідчить про вину особи, яка уповноважена на звільнення працівників. Таким чином, ОСОБА_1 як службова особа, яка видала накази про звільнення працівників, які у подальшому визнано незаконними та скасовано в судовому порядку, несе повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству у зв'язку з оплатою незаконно звільненим працівникам середнього заробітку за час вимушеного прогулу. З урахуванням наведеного, на ОСОБА_1 як на особу, за наказом якого проведено звільнення, покладається обов'язок відшокувати шкоду, заподіяну Волинській митниці та Держмитслужбі України у розмірі середнього заробітку ОСОБА_3 за час вимушеного прогулу - 40 433,16, які стягнуто судовими рішеннями з підприємства та сплачено на користь звільненого працівника. При цьому обов'язок з відшкодування шкоди, заподіяної підприємству у зв'язку з оплатою незаконно звільненому працівникові часу вимушеного прогулу покладається на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення здійснено з порушенням закону. Відповідальність у цих випадках настає незалежно від форми вини.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2024 року ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 . Просив постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що:
апеляційний суд залишив поза увагою, що порядок відшкодування шкоди в порядку регресу, завданої державними службовцями, закріплено у спеціальному нормативно[1]правовому акті - Законі України «Про державну службу». Таким чином, вважає, що пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі. Вказує, що державний службовець несе матеріальну відповідальність тільки за шкоду, умисно заподіяну його протиправними діями або бездіяльністю, про свідчить усталена практика Верховного Суду. Зазначає, що лише службовим розслідуванням можливо встановити чи був у діях відповідача умисел на здійснення ним службової бездіяльності, і якщо такий мав місце, якими саме діями чи бездіяльністю така була вчинена;
судом апеляційної інстанції помилково не застосовано до спірних правовідносин положення статті 6 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та положень підпунктів 2, 9, 10 пункту 9 Прикінцевих та Перехідних положень Бюджетного кодексу України, що в свою чергу призвело до неправильного вирішення спору;
суд апеляційної інстанції не врахував, що відповідач як голова реорганізаційної комісії, не виступав у статусі ні керівника державної служби, ані суб'єкта призначення, а тому не мав повноважень пропонувати працівникам рівнозначну посаду або нижчу посаду в порядку статті 87 Закону України «Про державну службу»;
суд апеляційної інстанції при вирішенні справи по суті безпідставно врахував висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 161/6047/16-ц, від 22 січня 2021 року у справі № 332/832/18, від 12 липня 2023 року у справі № 663/1169/20, оскільки правовідносини у цих справах та справі яка переглядається не є подібними;
попри подібність правовідносин у цій справі та справі № 560/6518/20, скаржник не може посилатися на неврахування апеляційним судом висновків, що зроблені у цій справі, оскільки такі висновки зроблено щодо застосування інших норм права ніж ті, які регулюють правовідносини у нашій справі.
Позиція інших учасників справи
У жовтні 2024 року перший заступник керівника Волинської обласної прокуратури подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову суду апеляційної інстанції без змін.
Відзив обґрунтований тим, що доводи касаційної скарги про те, що існує колізія норм права між нормами КЗпП України та Законом України «Про державну службу» в частині матеріальної відповідальності особи, за наказом якої проведено незаконне звільнення працівника, є безпідставними та необґрунтованими. КЗпП України мають вищу юридичну силу по відношенню до Закону України «Про державну службу», а тому у правовідносинах щодо стягнення коштів в порядку регресу мають застосовуватися положення саме КЗпП України, які регулюють випадки матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди, а саме: щодо службових осіб, винних в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу. Вказує, що чинне законодавство не розділяє відповідальності за незаконне звільнення працівників між керівниками підприємств, установ та організацій (відповідальність настає незалежного від форми вини) і керівників установ та організацій, які є державними службовцями, в даному випадку категорії «Б» (відповідальність настає лише при умисній формі вини). Таким чином, є помилковими висновки представника відповідача про те, що відповідальність за незаконне звільнення працівників, які є державними службовцями, настає лише при умисній формі вини. З приводу застосування до вказаних правовідносин норм статті 6 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та підпункту 10 пункту 9 розділу VI Бюджетного кодексу України слід зазначити, що положення зазначених нормативних актів не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки суть спору стосується стягнення з посадової особи, за наказом якої проведено звільнення працівника, виплачених установою коштів середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку регресу (виплати пов'язані з трудовими відносинами).
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 07 серпня 2024 року касаційну скаргу залишено без руху, встановлено строк для усунення недоліків касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 04 вересня 2024 року поновлено ОСОБА_1 строкна касаційне оскарження постанови Львівського апеляційного суду від 17 червня 2024 року. Відкрито касаційне провадження у справі, витребувано з суду першої інстанції справу.
У вересні 2024 року справа № 450/1711/23 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 29 жовтня 2025 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 , яке подане представником ОСОБА_2,про зупинення дії постанови Львівського апеляційного суду від 17 червня 2024 року відмовлено.
Ухвалою Верховного Суду від 29 жовтня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 04 вересня 2024 року зазначено, що аналіз змісту касаційної скарги свідчить, що аргументи ОСОБА_1 щодо касаційного оскарження судових рішень є обґрунтованими і на підставі підпункту «а» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України судові рішення у справі підлягають касаційному оскарженню. Наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що у жовтні 2019 року розпочався процес реорганізації структури органів Держмитслужби України. Так постановою Кабінету Міністрів України «Про утворення територіальних органів Держмитслужби» від 02 жовтня 2019 року № 858 утворено як юридичні особи публічного права територіальні органи Держмитслужби за переліком згідно з додатком 1, згідно з яким утворено, зокрема, Волинську митницю.
В подальшому територіальні органи Держмитслужби на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2020 року № 895 «Деякі питання територіальних органів Держмитслужби» було реорганізовано шляхом їх приєднання до Держмитслужби.
19 жовтня 2020 року з метою забезпечення належного здійснення митної політики в частині реалізації концепції єдиної юридичної особи та визначення умов її належного функціонування утворено відокремлені підрозділи Держмитслужби України про що було прийнято наказ Держмитслужби України від 19 жовтня 2020 року № 460 «Про утворення територіальних органів Держмитслужби України». У додатку 1 до цього наказу утворено, зокрема, Волинську митницю як відокремлений підрозділ Держмитслужби України.
На виконання вказаної постанови Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2020 року № 895 «Деякі питання територіальних органів Держмитслужби» 27 жовтня 2020 року прийнято наказ Держмитслужби України, яким розпочато реорганізацію територіальних органів Держмитслужби, утворено комісії з реорганізації територіальних органів Держмитслужби та призначено голів таких комісій з метою формування їх складу.
З 03 листопада 2020 року Волинська митниця перебуває в стані припинення.
01 липня 2021 року на підставі наказу Держмитслужби України від 30 червня 2021 року № 472 «Про початок здійснення митницями, як відокремленими підрозділами Держмитслужби України» відбулося фактичне та процесуальне правонаступництво, за яким здійснено передання компетенції від Волинської митниці, як юридичної особи публічного права, до Волинської митниці, як відокремленого підрозділу Держмитслужби України.
Відповідно до наказу Держмитслужби України №736 від 28 вересня 2021 року «Про внесення змін до наказу Держмитслужби №480 від 27 жовтня 2020 року» відповідача призначено головою реорганізаційної комісії Волинської митниці.
Згідно з посадовою інструкцією, затвердженою Головою Держмитслужби 23 жовтня 2019 року, начальник Волинської митниці є державним службовцем категорії «Б».
29 вересня 2021 року відбулося засідання комісії з реорганізації Волинської митниці, де, відповідно до протоколу виступав ОСОБА_1 , який повідомив, що на даний момент не забезпечено попередження особового складу Волинської митниці про можливе наступне вивільнення у зв'язку із реорганізацією з одночасним пропонуванням державному службовцю іншої рівнозначної посади державної служби або нижчої посади державної служби.
Відповідно до протоколу засідання комісії з реорганізації Волинської митниці від 05 жовтня 2021 року - комісія після виступу ОСОБА_1 вирішила підготувати звернення до начальника Волинської митниці Артема Гузя по питанню надання інформації щодо доцільності проведення конкурсів на заміщення вакантних посад Волинської митниці, враховуючи той факт, що станом на 05 жовтня 2021 року знаходяться поза штатом 119 посадових осіб Волинської митниці.
Наказом Держмитслужби України від 23 жовтня 2021 року № 811 «Про внесення змін до наказу Держмитслужби від 27 жовтня 2020 року № 480» визначено термін завершення реорганізації територіальних органів Держмитслужби - 30 грудня 2021 року, при чому наказ № 480 доповнено новим пунктом 9 такого змісту, виконання якого покладено саме на голів комісій: «9.1. забезпечити завершення організаційних заходів, спрямованих на попередження про наступне вивільнення посадових осіб митниць Держмитслужби у встановленому законодавством порядку. Термін - до 29 жовтня 2021 року, 9.2. завершити заходи із переведення (звільнення) посадових осіб митниць Держмитслужби. Термін - до 24 грудня 2021 року, 9.4. забезпечити дотримання строків (термінів), визначених цим наказом».
16 листопада 2021 року відбулося ще одне засідання комісії з реорганізації Волинської митниці, оформлене протоколом від 16 листопада 2021 року на якому слухали ОСОБА_1 , який наголосив на необхідності дотримання вимог статті 87 Закону України «Про державну службу» при переведенні (звільненні) працівників Волинської митниці, а також те, що на жоден протокол засідання комісії з реорганізації Волинської митниці, який був направлений до Волинської митниці, відповідь не надходила.
16 листопада 2021 року було прийнято попередження про можливе наступне звільнення у зв'язку із реорганізацією Волинської митниці шляхом її приєднання до Держмитслужби України, яким повідомлено державного інспектора митного поста «Піща» Волинської митниці ОСОБА_3 про можливе наступне звільнення у зв'язку з реорганізацією, зміною структури та штатного розпису митного органу на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». Окрім цього, цим попередженням ОСОБА_3 повідомлено, що у зв'язку з реорганізацією, зміною структури та штатного розпису Волинської митниці на 2021 рік, введених в дію наказами Волинської митниці від 02 березня 2021 року № 10 «Про введення в дію штатного розпису на 2021 рік», від 17 червня 2021 року № 14 «Про введення в дію структури та переліку №1 змін до штатного розпису Волинської митниці на 2021 рік» відсутністю вакантних посад, рівнозначній або нижчій вакантній посаді у Волинській митниці як відокремленому підрозділі Держмитслужби не пропонується. Вказане попередження підписане начальником Волинської митниці А. І. Гузь 16 листопада 2021 року, та головою комісії з реорганізації Волинської митниці ОСОБА_1 17 листопада 2021 року, з яким ОСОБА_7 ознайомився 17 листопада 2021 року.
На підставі попередження було прийнято наказ Волинської митниці від 23 грудня 2021 року № 677-о «Про звільнення», яким ОСОБА_3 звільнено із займаної посади. Вказаний наказ підписаний головою комісії з реорганізації Волинської митниці ОСОБА_1
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 07 квітня 2022 року у справі № 140/878/22, яке набрало законної сили 31 серпня 2022 року задоволено адміністративний позов ОСОБА_3 до Волинської митниці про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Вказаним рішенням суду визнано протиправним та скасовано наказ Волинської митниці від 23 грудня 2021 року № 701-о «Про звільнення», поновлено ОСОБА_3 на посаді старшого державного інспектора митного поста «Піща» Волинської митниці з 30 грудня 2021 та стягнуто з Волинської митниці на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 40 433,16 грн.
Наказом Волинської митниці № 12-о «Про поновлення» від 12 квітня 2022 року поновлено ОСОБА_3 на посаді старшого державного інспектора митного поста «Піща» Волинської митниці з 30 грудня 2021 року та здійснено йому виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 12 673,08 грн. Решту суми, яка підлягала сплаті відповідно до рішення Волинського окружного адміністративного суду у справі № 140/878/22 (27 760,08 грн) безспірно списано Управлінням Державної казначейської служби України у Любомильському районі Волинської області з рахунку Волинської митниці 25 січня 2023 року.
Також встановлено, що ОСОБА_1 - голова комісії з реорганізації Волинської митниці видав наказ № 701-0 від 23 грудня 2021 року про звільнення з роботи із займаної посади ОСОБА_3 , у зв'язку зі скороченням штату на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
У подальшому вказаний наказ був скасований у судовому порядку (справа № 140/878/22), звільнення ОСОБА_3 визнано незаконним, її поновлено на раніше займану посаду, в її користь з рахунку Волинської митниці сплачено відповідні грошові кошти.
Відповідно до листа Івано-Франківській митниці № 7.21-1/25/4/1668 від 04 травня 2023 року, начальник митниці (відповідач) звертався до в. о. Голови Держмитслужби України з листом, в якому просив провести службове розслідування відносно нього у зв'язку зі зверненням прокуратурою в порядку регресу із позовами про відшкодування шкоди, завданої виплатою працівникам середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі рішень Волинського окружного адміністративного суду в тому числі у справах № 140/878/22, № 140/16275/21, № 140/1595/22, № 140/311/22, № 140/422/22, № 140/2607/22, № 140/3608/22, № 140/311/22.
У відповідь на вказаний лист директором Департаменту внутрішньої безпеки Держмитслужби України надано відповідь за № 2718/4-25 від 02 червня 2023 року «Про надання інформації», з якого вбачається, що оскільки звільнення працівників Волинської митниці здійснено з порушенням вимог закону, що встановлено рішення суду, то на ОСОБА_1 , як на особу, за наказом якої проведено звільнення покладається обов'язок відшкодувати шкоди, заподіяну Волинській митниці та Держмитслужбі України, враховуючи наведене не підлягає застосуванню з порушених питань Порядок проведення службового розслідування, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 2000 року № 950 «Про затвердження Порядку проведення службового розслідування», оскільки факт незаконного звільнення вже встановлено в судовому порядку.
Позиція Верховного Суду
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 17 частини першої статті 4 КАС України).
Правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноважені визначені Законом України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України».
У частинах першій - другій статті 14 вказаного Закону передбачено, що до персоналу ДКВС України належать особи рядового і начальницького складу (далі - особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби), спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в ДКВС України (далі - працівники кримінально-виконавчої служби). Служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 638/14011/16-ц зазначено, що «судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Це і компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, що виникають із індивідуальних, цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Ці позиції викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 жовтня 2020 року у справі № 127/18513/18 (провадження № 14-145цс20), від 16 червня 2020 року у справі № 756/3456/19 (провадження № 14-543цс19), від 26 лютого 2020 року у справі № 210/5659/18 (провадження № 14-632цс19) та інших».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 734/3102/16-ц (провадження № 14-481цс18) зроблено висновок, що «спірні правовідносини виникли у зв'язку із завданням відповідачем шкоди державі під час проходження публічної служби. З огляду на вищезазначені вимоги закону, указані спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, і питанням відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди, навіть якщо притягнення цієї особи до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди відбувається після її звільнення з військової служби. Такий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 5 грудня 2018 року у справі № 818/1688/16, в якій зазначено про відступ від раніше висловленої правової позиції у постановах від 10 квітня 2018 року у справі № 533/934/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 815/5027/15, від 3 жовтня 2018 року у справі № 755/2258/17 в аналогічних спорах».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року в справі № 813/1045/18 (провадження № 11-574апп19) зроблено висновок, що «за наслідками розгляду справи № 818/1688/16 (постанова від 5 грудня 2018 року) Велика Палата Верховного Суду з метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції спорів щодо відшкодування шкоди/стягнення збитків, завданих особою, яка перебуває або перебувала на посадах, віднесених до державної або публічної служби, за позовом суб'єкта владних повноважень, відступила від висновку, викладеного, зокрема, й у постанові від 20 червня 2018 року у справі № 815/5027/15 виходячи з таких міркувань. У випадку зобов'язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов'язків, перед судом обов'язково постане питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи. Водночас у рамках цивільного процесу суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише в адміністративному процесі в силу приписів статті 19 КАС, якою охоплюється питання прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення. Указані спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір у цій справі щодо відшкодування державі в особі військової частини НОМЕР_1 шкоди, завданої ОСОБА_1 шляхом втрати майна під час здійснення ним повноважень, пов'язаних з проходженням військової (публічної) служби, є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14 березня 2025 року в справі № 240/33695/23 (адміністративне провадження № К/990/32787/24) зазначено, що «юрисдикція адміністративного суду поширюється на публічно-правові спори, ознаками яких є не лише спеціальний суб'єктний склад (хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції), але й спеціальні підстави виникнення, пов'язані з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Вказана позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 березня 2019 року у справі № 466/1150/18. Частиною четвертою статті 5 КАС України передбачено, що суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України. Згідно з пунктом 17 частини першої статті 4 КАС України публічна служба це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Частиною четвертою статті 19 КАС України установлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - «ЦК України») підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Частиною першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - «ЦПК України») визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Закриваючи провадження у цій справі, апеляційний суд керувався правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 200/22363/16-а (провадження № 11-720апп18). Згідно з частиною п'ятою статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Поряд із цим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 5 грудня 2018 у справі № 818/1688/16 з метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції спорів щодо відшкодування шкоди/стягнення збитків, завданих особою, яка перебуває або перебувала на посадах, віднесених до державної або публічної служби, за позовом суб'єкта владних повноважень, відступила від висновків, викладених у постановах від 10 квітня 2018 року у справі № 533/934/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 815/5027/15, від 03 жовтня 2018 року у справі №755/2258/17 та інших і вказала про наступне. У випадку зобов'язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов'язків, перед судом обов'язково постане питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи. Водночас у рамках цивільного процесу суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише в адміністративному процесі в силу приписів статті 19 КАС, якою охоплюється питання прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення. Вказані спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби. Отже, з огляду на наведене варто констатувати, що практика Верховного Суду щодо юрисдикції спорів цієї категорії є усталеною та послідовною і полягає у тому, що у випадку вирішення спору щодо зобов'язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов'язків, перед судом постає питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи. Отже, подібні спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби. Вказані правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 грудня 2018 року у справі № 818/1688/16, від 22 січня 2020 року у справі №813/1045/18, Верховного Суду у постановах від 05 лютого 2020 року у справі №761/19799/17, від 30 вересня 2020 року у справі №204/2763/18, від 18 листопада 2020 року у справі №756/12568/18, від 27 травня 2021 року у справі №203/3782/19, від 21 лютого 2022 року у справі № 932/14855/19, від 7 березня 2023 року у справі №761/1366/20 та від 24 жовтня 2023 року у справі №160/4643/23, і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від цієї позиції».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 листопада 2025 року у справі № 750/6852/24 (провадження № 61-2485св25) зазначено, що:
«ОСОБА_1 має військове звання полковника та перебуває на військовій службі у Збройних Силах України на посаді заступника командувача підготовки командування підготовки військової частини НОМЕР_1 Сухопутних військ Збройних Сил України, у випадку вирішення спору щодо зобов'язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов'язків, перед судом постає питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи. Отже, подібні спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби;
крім того, обставини, які встановлені у постанові Хмельницького апеляційного суду від 07 вересня 2023 року в справі № 686/16976/22, не мають преюдиційного значення під час вирішення цього спору, адже ОСОБА_1 не брав участі під час її розгляду;
суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що цей спір є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів, у зв'язку з чим закрив провадження у справі за позовом заступника керівника Окружної прокуратури міста Хмельницького в інтересах держави в особі Міністерства юстиції України, Пенітенціарної Академії України до ОСОБА_1 про стягнення шкоди, заподіяної внаслідок незаконного звільнення працівника, на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України».
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
керівник Ковельської окружної прокуратури Волинської області в інтересах держави в особі Державної митної служби України, Волинської митниці звернувся з позовом до ОСОБА_1 про стягнення майнової шкоди в порядку регресу. В обгрунтування позову вказав, що рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 07 квітня 2022 року у справі № 140/878/22, яке набрало законної сили 31 серпня 2022 року, задоволено адміністративний позов ОСОБА_3 до Волинської митниці про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Вказаним рішенням суду визнано протиправним та скасовано наказ Волинської митниці від 23 грудня 2021 року № 701-о «Про звільнення», поновлено ОСОБА_3 на посаді старшого державного інспектора митного поста «Піща» Волинської митниці з 30 грудня 2021 року та стягнуто з Волинської митниці на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 40 433,16 грн. Наказом Волинської митниці № 12-о «Про поновлення» від 12 квітня 2022 року поновлено ОСОБА_3 на посаді старшого державного інспектора митного поста «Піща» Волинської митниці з 30 грудня 2021 року та здійснено йому виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 12 673,08 грн. Решту суми, яка підлягала сплаті відповідно до рішення Волинського окружного адміністративного суду у справі № 140/878/22 (27 760,08 грн) безспірно списано Управлінням Державної казначейської служби України у Любомильському районі Волинської області з рахунку Волинської митниці 25 січня 2023 року. Просив стягнути з ОСОБА_1 у порядку зворотної вимоги (регресу) на користь Волинської митниці майнову шкоду у розмірі 40 433,16 грн;
суд першої інстанції при відмові у задоволенні позову вказав, що ОСОБА_1 займав посаду голови реорганізаційної комісії Волинської митниці, є державним службовцем категорії «Б». Тому в цій справі першочерговому застосуванню підлягають спеціальні норми права, а саме статей 80-82 Закону України «Про державну службу», які мають пріоритет над загальними нормами права, а саме статті 130, 134 та 237 КЗпП України. Оскільки в діяннях ОСОБА_1 при прийнятті скасованого в подальшому наказі про звільнення не встановлено складу кримінального правопорушення, відносно ОСОБА_1 відсутній обвинувальний вирок суду з цього питання, який набрав законної сили, службове розслідування відносно ОСОБА_1 за його зверненням також не проводилося, тобто, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б підтверджували наявність умислу в діяннях відповідача при прийнятті в подальшому скасованого наказу про звільнення ОСОБА_3 , підстави для задоволення позову відсутні. Також при зверненні до суду порушено порядок відшкодування шкоди державними службовцями, а отже позов є передчасним;
апеляційний суд при задоволенні позову вказав, що факт незаконного звільнення працівника встановлений судами й свідчить про вину особи, яка уповноважена на звільнення працівників. Таким чином, ОСОБА_1 як службова особа, яка видала накази про звільнення працівників, які у подальшому визнано незаконними та скасовано в судовому порядку, несе повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству у зв'язку з оплатою незаконно звільненим працівникам середнього заробітку за час вимушеного прогулу;
проте суди не врахували, що у випадку вирішення спору щодо зобов'язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов'язків, перед судом постає питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи. Отже, подібні спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби;
крім того, обставини, які встановлені у рішенні Волинського окружного адміністративного суду від 07 квітня 2022 року у справі № 140/878/22, не мають преюдиційного значення під час вирішення цього спору, адже ОСОБА_1 не брав участі під час її розгляду;
таким чином, оскільки цей спір є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів, провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, а судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій скасуванню.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду ухвалені без додержання норм процесуального права. Тому колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувати, провадження у справі закрити.
Оскільки касаційний суд вирішив на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України закрити провадження у справі, то він відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України роз'яснює керівнику Ковельської окружної прокуратури Волинської області його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду адміністративної юрисдикції.
Керуючись статтями 255, 256, 400, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , задовольнити частково.
Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 24 січня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 червня 2024 року скасувати.
Провадження у справі № 450/1711/23 за позовом керівника Ковельської окружної прокуратури Волинської області в інтересах держави в особі Державної митної служби України, Волинської митницідо ОСОБА_1 про стягнення матеріальної шкоди в порядку регресу закрити.
Повідомити керівника Ковельської окружної прокуратури Волинської області, що розгляд цієї справи віднесений до юрисдикції адміністративного суду та протягом десяти днів з дня отримання копії судового рішення вона може звернутися до Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 24 січня 2024 року та постанова Львівського апеляційного суду від 17 червня 2024 року втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко