27 листопада 2025 року, місто Звягель Житомирської області
Звягельський міськрайонний суд Житомирської області
в складі: головуючого - судді Мозгового В.Б.,
за участю секретаря судового засідання Горбатюк І.О.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача ОСОБА_2 ,
(Справа № 285/3734/25, провадження у справі № 2/0285/1762/25)
розглянув у судовому засіданні у загальному порядку цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання удаваним договору дарування нерухомого майна, розірвання договору купівлі-продажу, припинення права власності та визнання права власності, -
У липні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_4 , в подальшому збільшивши позовні вимоги, та остаточно просить: визнати удаваним договір дарування 20/100 ідеальних часток телятника АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Новоград-Волинського районного нотаріального округу Житомирської області Качан О.О. за реєстровим № 111 від 21.03.2018 року;
розірвати договір купівлі-продажу 20/100 ідеальних часток телятника АДРЕСА_1 ;
припинити право власності на зазначене майно за ОСОБА_4 з скасуванням державної реєстрації та визнати за собою право власності на це майно.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що під час укладання договору він вважав, що продає нерухомість відповідачу з відстрочкою платежу. Відтак договір дарування вважає удаваним, вчиненим для приховання правочину купівлі-продажу.
Перший час після укладення договору відповідач, хоча і не в повному обсязі, але виконував свої зобов'язання, а на початку лютого 2024 року припинив навіть будь-яке спілкування із ним, тим самим не виконавши у повному обсязі домовленості. Після цього, він, вивчивши укладені договори з'ясував, що вони не містять тих умов на яких він наполягав, та про які домовлявся з відповідачем.
Позивач керуючись статтею 235 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та посилаючись на те, що між ним та відповідачем фактично було укладено договір купівлі-продажу нерухомості з відстрочкою платежу, а також те, що договір дарування був оплатним, просить суд позовні вимоги задовольнити.
Представник відповідача у поданому відзиві позовні вимоги не визнала. Посилаючись на те, що оскільки позивач ОСОБА_1 під час укладання договору дарування розумів його зміст та бажав настання саме тих наслідків, які в зазначено в договорі, будь-яких заперечень не висловлював та доказів на підтвердження своїх вимог суду не надав, просить у задоволенні позовних вимог відмовити. Крім того, вважає, що позивачем пропущено строк позовної давності, який закінчився 21.03.2021 року.
Позивач та його представник в судовому засіданні позов підтримали у повному обсязі та просять задовольнити.
Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнала та просила відмовити у його задоволенні.
Вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи та давши їм належну оцінку, суд дійшов до наступного висновку.
Встановлено, що 21.03.2018 року було укладено договір дарування, відповідно до якого позивач ОСОБА_1 подарував відповідачу ОСОБА_4 20/100 ідеальних часток телятника АДРЕСА_1 , що розташовані на земельній ділянці загальною площею 0,0763 га з кадастровим номером 1824083400:03:000:0902 (а.с.5, 6)
Крім того, цього ж дня позивач ОСОБА_1 , згідно договору купівлі-продажу, продає відповідачу ОСОБА_4 вищезазначену земельну ділянку, що розташована під 20/100 ідеальних часток телятника. (а.с.7-9)
Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Відповідно до вимог ст. ст. 12, 81 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 квітня 2018 року, справа № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17), зазначив, що преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18) зазначено, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
Аналіз змісту зазначених постанов Верховного Суду дає підстави стверджувати, що преюдицію утворюють лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що відображується в мотивувальній частині судового акта.
Як вбачається з мотивувальної частини рішення Звягельського міськрайонного суду Житомирської області №285/775/25 від 14.05.2025 року, залишеного без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 26.06.2025 р., судом було встановлено, що між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_4 фактично було укладено договір купівлі-продажу 20/100 ідеальних часток телятника у розстрочку. Зазначеним рішенням суду позивачу ОСОБА_1 було відмовлено у задоволенні позовних вимог з підстав, що ним не було заявлено вимогу про визнання договору купівлі-продажу удаваним та щодо застосування норм права, які регулюють відносини між сторонами відповідно до договору купівлі-продажу, а ставилася вимога лише про визнання договору недійсним з підстав його оплатності.
Оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_4 як сторони за договором дарування від 21 березня 2025 року були учасниками справи №285/775/25, тому ухвалене у цій справі рішення має преюдиціальне значення для них під час вирішення спору у даній справі, однак лише щодо підстав, наведених в обґрунтування позовних вимог, щодо волевиявлення учасників правочину (як зовнішній прояв волі), якій не відповідає їх внутрішній волі, тобто, що укладаючи договір дарування, вони насправді укладали договір купівлі-продажу майна у розстрочку.
Згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування, а також з'ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.
Відтак, встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
На відміну від договору купівлі-продажу, договір дарування є безоплатним, а тому встановлені факти в мотивувальній частині вищенавденого судового рішення, свідчить про те, що укладений договір дарування 20/100 ідеальних часток телятника є удаваним, оскільки між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_4 фактично було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна у розстрочку, в зв'язку з чим позовні вимоги в цій частині підлягають до задоволення.
Щодо розірвання договору купівлі-продажу та інших позовних вимог.
На обґрунтування позовних вимог та в судовому засіданні позивач ОСОБА_1 вказував на те, що відповідач ОСОБА_4 сплачував кошти за придбане ним майно, а в лютому 2024 року припинив сплачувати кошти.
Згідно з частинами першою-третьою статті 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.
Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу. У разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.
Відповідно до частини четвертої статті 692 ЦК України, якщо покупець відмовився прийняти та оплатити товар, продавець має право за своїм вибором вимагати оплати товару або відмовитися від договору купівлі-продажу.
Таким чином, лише у випадку, коли покупець відмовився і прийняти, і оплатити товар, продавець може за своїм вибором або вимагати виконання договору з боку покупця, або відмовитися від договору. Друга можливість надана продавцю, виходячи з того, що якщо покупець не виконав жодного свого обов'язку, не сплатив ціни товару та відмовився його прийняти (наприклад, надіслав продавцю заяву про відмову прийняти товар, безпідставно не прийняв запропоноване продавцем виконання зобов'язання з його боку, безпідставно повернув надісланий товар тощо), то така поведінка свідчить про втрату інтересу покупця до виконання договору. Продавець у свою чергу також може втратити інтерес до договору, при цьому він володіє товаром і має можливість розпорядитися ним, зокрема продати його іншій особі, аби отримати покупну ціну. Тобто продавець теж вправі відмовитися від договору купівлі-продажу, тобто розірвати його шляхом вчинення одностороннього правочину чи вимагати виконання договору з боку покупця за умови, якщо покупець втратив інтерес до договору, не прийнявши та не оплативши товар. У таких випадках позовна вимога продавця про розірвання договору в судовому порядку задоволенню не підлягає, оскільки розірвання договору пов'язується законом із вчиненням одностороннього правочину, а не із судовим рішенням.
У постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 194/342/15-ц (провадження № 61-16664св20) з подібними правовідносинами Верховний Суд дійшов висновку, що такий спосіб захисту як розірвання договору купівлі-продажу, що вже частково виконаний з боку продавця, який передав товар, і покупця, який прийняв товар, не є ефективним, а тому у задоволенні позовних вимог слід відмовляти саме з цих підстав.
Зазначений висновок Верховного Суду ґрунтується на правовому висновку Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норми статті 692 ЦК України, викладеному у постанові від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19) про те, що «…покупці отримали товар, але, як стверджує позивачка, не здійснили оплати. За таких умов підлягає застосуванню частина третя статті 692 ЦК України, відповідно до якої у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами. Наведений припис не передбачає можливості продавця за своїм вибором вдатися до іншого способу захисту, зокрема не передбачає можливості розірвання договору в судовому порядку. Якщо порушення права продавця полягає в тому, що він не отримав грошових коштів від продавця, то способу захисту, який належним чином захистить саме це право, відповідає позовна вимога про стягнення неотриманих коштів.
Натомість такий спосіб захисту, як розірвання договору, що вже частково виконаний з боку продавця, який передав товар покупцю, і який його прийняв, не відповідає суті порушення договору, що полягає в несплаті грошових коштів.
Крім того, такий спосіб захисту, як розірвання договору, може бути використаний продавцем не з метою відновлення його права на одержання грошових коштів, а з метою невиправданого збагачення, якщо, наприклад, ринкова ціна на продане майно збільшилася, в тому числі завдяки його поліпшенню покупцем. Такі несправедливі наслідки можуть настати через невідповідність зазначеного способу захисту суті порушення права».
Подібний висновок міститься й у постановах Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 636/5261/18 (провадження № 61-5308св20)та від 16 листопада 2022 року у справі № 308/1927/17 (провадження № 61-1734св22).
Згідно з правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (провадження № 14-626цс18), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.
Таким чином, ураховуючи зазначене, суд доходить висновку про те, що заявивши вимогу про розірвання договору купівлі-продажу, позивач ОСОБА_1 обрав неналежний спосіб захисту в зв'язку з чим позов в цій частині задоволенню не підлягає.
Також не підлягає задоволенню позовні вимоги щодо припинення права власності та визнання права власності на майно, оскільки ці вимоги взаємопов'язані з вимогою про розірвання договору купівлі-продажу, у задоволенні якої суд відмовив.
Щодо заяви представника відповідача про пропуск позивачем строків позовної давності.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22) вказано, що
“154. У разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 травня 2023 року у справі № 938/632/20 (провадження № 61-16716св21) зазначено, що:
«Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 наступного змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
В постановах Верховного Суду від 7 вересня 2022 року у справі № 679/1136/21 (провадження № 61-5238св22) та від 20 квітня 2023 року у справі № 728/1765/21 (провадження № 61-6640св21) зазначено, що «у пункті 12 розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб'єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)».
Також згідно з Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні»», на території України продовжує діяти воєнний стан у зв'язку із військовою агресією російської федерації проти України.
Відповідно до пункту 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України (у редакції, чинній на дату подання позову) у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки позовної давності продовжуються на строк його дії.
Таким чином, спірні правовідносини сторін виникли у період дії карантину на території України у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), а позов подано під час дії воєнного стану.
Враховуючи вищенаведене, а також що останнім днем звернення до суду з позовом у межах строку позовної давності було 21 березня 2021 року (три роки від дня укладання правочину 21.03.2018 р.), а Закон України від 30 березня 2020 року № 540-IX щодо продовження позовної давності на час дії карантину набрав чинності 2 квітня 2020 року, з огляду на встановлений Кабінетом Міністрів України карантин з 12 березня 2020 року, звернення позивача ОСОБА_1 з даним позовом відбулось у межах позовної давності.
Згідно ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи ту обставину, що позивач був звільнений від сплати судового збору за подання даного позову, а також те, що його позовні вимоги задоволено частково, з відповідача на користь держави слід стягнути судовий збір в розмірі 1 211,20 грн.
Керуючись ч. 6 ст. 259, 265, 268, 273 ЦПК України, суд, -
Позовних вимог ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_2 , РНКОПП НОМЕР_1 ) до ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_3 , РНКОПП НОМЕР_2 ) про визнання удаваним договору дарування нерухомого майна, розірвання договору купівлі-продажу, припинення права власності та визнання права власності - задовольнити частково.
Визнати удаваним договір дарування 20/100 ідеальних часток телятника №3 за адресою АДРЕСА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Новоград-Волинського районного нотаріального округу Житомирської області Качан О.О. за реєстровим №111 від 21.03.2018 року.
У задоволенні позовних вимог щодо розірвання договору купівлі-продажу, припинення права власності та визнання права власності - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь держави судовий збір у розмірі 1 211 (одна тисяча двісті одинадцять) грн 20 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Житомирського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повне судове рішення складено - 27.11.2025 року.
Головуючий