27 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 463/3329/24
провадження № 61-8791св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Луспеника Д. Д., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідач - Львівська міська рада,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - адвоката Дарморіс Оксани Маркіянівни на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 28 листопада 2024 року, ухвалене в складі судді Мармаша В. Я. та постанову Львівського апеляційного суду від 09 червня 2025 року, ухвалену у складі колегії суддів: Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2024 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до Львівської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.
Позовна заява ОСОБА_1 , ОСОБА_2 мотивована тим, щона підставі рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради від 05 листопада 1954 року № 1521 ОСОБА_3 набула право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , про що Виконавчим комітетом Львівської міської ради народних депутатів видано свідоцтво про право особистої власності на житловий будинок від 06 листопада 1954 року.
13 травня 1957 року ОСОБА_3 подарувала своїй племінниці ОСОБА_4 згідно з договором дарування 1/2 ідеальної частини домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер чоловік ОСОБА_3 - ОСОБА_5 , який проживав разом із ОСОБА_3 у житловому будинку АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 померла.
Після смерті ОСОБА_3 спадщина не була прийнята, держава в особі відповідних фінансових органів за видачею свідоцтва про право на спадщину не зверталася; нотаріус після закінчення шестимісячного строку з дня відкриття спадщини свідоцтва про право на спадщину державі в особі відповідного фінансового органу не видавав. Після смерті ОСОБА_3 у спірному житловому будинку залишились проживати ОСОБА_4 , її чоловік - ОСОБА_6 та їх неповнолітні діти: ОСОБА_7 (14 років) та ОСОБА_8 (11 років).
ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_4 .
Після смерті ОСОБА_4 спадщину у виді 1/2 житлового будинку на АДРЕСА_1 прийняли в рівних частинах її чоловік - ОСОБА_6 та діти: ОСОБА_1 ( ОСОБА_9 - прізвище до укладення шлюбу) та ОСОБА_8 (свідоцтво про право на спадщину від 24 липня 1974 року, видане Сьомою львівською державною нотаріальною конторою). На підставі вказаного свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_6 , ОСОБА_1 та ОСОБА_8 набули кожен право власності по 1/6 зазначеного житлового будинку (реєстраційні посвідчення, видані 31 червня 1974 року Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації).
ІНФОРМАЦІЯ_4 помер ОСОБА_6 , після смерті якого належну спадкодавця 1/6 частини житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами на АДРЕСА_1 успадкували його діти (позивачі): ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , про що П'ятою львівською державною нотаріальною конторою видано свідоцтво про право на спадщину за законом від 18 січня 1999 року № 2-146.
03 лютого 1999 року Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 видані реєстраційні посвідчення про право власності кожній на 1/12 частини вказаного житлового будинку.
Позивачі вказували на те, що наразі кожній із них після смерті батьків належить ідеальна 1/4 частки житлового будинку на АДРЕСА_1 , спадщина на решту вказаного житлового будинку (1/2 частини) після смерті ОСОБА_3 не прийнята.
Зазначали, що з часу смерті ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) вони відкрито та більше десяти років проживають, користуються у цілому спірним житловим будинком, сплачують комунальні послуги й утримують будинок в цілому, не зважаючи на те, що у його складі є 1/2 частини, яка їм не належить.
Вказували на те, що намомент смерті ОСОБА_3 вони були неповнолітніми, а тому вважали, що до строку володіння спірним майном слід приєднати строк володіння цим майном їхніми батьками: ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , місце проживання яких з 1957 року було зареєстровано за адресою спірного нерухомого майна.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 просили суд визнати за ними на підставі статті 344 ЦК України право власності за набувальною давністю на 1/2 ідеальну частку (без виділу в натурі) житлового будинку, із відповідною часткою у господарських будівлях, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 28 листопада 2024 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 09 червня 2025 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 і ОСОБА_2 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позивачі (чи їх попередники у спірних правовідносинах) здійснили самочинне будівництво, яке на час розгляду справи судом не узаконено у встановленому законом порядку, а тому користування відповідним майном з боку позивачів не може вважатися правомірним та добросовісним, у зв'язку з чим підстави для визнання права власності на таке майно за набувальною давністю відсутні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У липні 2025 року представник ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - адвокат Дарморіс О. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що ОСОБА_3 , якій належить спірна 1/2 частини житлового будинку, померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . У період до часу проведення інвентаризації 25 вересня 2000 року позивачі здійснили самовільну реконструкцію житлового будинку з господарськими спорудами, однак предметом реконструкції була 1/2 ідеальна частка житлового будинку, право власності на яку зареєстровано на законних підставах за позивачами. Вказаній 1/2 ідеальної частці позивачі з самовільною реконструкцією присвоєно окрему адресу: АДРЕСА_1 згідно з розпорядженням Личаківської районної державної адміністрації від 23 січня 2001 року № 51, а щодо спірної частки жодних самочинних дій з реконструкції, переобладнанню, тощо здійснено не було. Крім того, самовільну реконструкцію позивачі провели вже після смерті ОСОБА_3 у 2000-х роках.
Позивачі добросовісно заволоділи спірною 1/2 часткою нежитлового будинку після смерті у 1968 році ОСОБА_3 , оскільки самовільну реконструкцію провели у 2000-х роках, а не у момент заволодіння спірним майном у 1968 році. Таку самовільну реконструкцію провели до 1/2 частки, яка належала їм на праві власності.
Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявників зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) та у постановах Верховного Суду від 10 січня 2023 року у справі № 462/1720/21 (провадження № 61-7977св22) від 16 квітня 2025 року у справі № 461/5075/23 (провадження № 61-42св25).
Відзив на касаційну скаргу не надходив
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями від 10 липня 2025 року для розгляду справи визначено такий склад колегії: суддя-доповідач - Коломієць Г. В. та судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І. Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 18 липня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2025 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
У вересні 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.
Розпорядженням заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2025 року призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями.
Системою автоматизованого розподілу справ (протокол повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24 листопада 2025 року) визначено суддю-доповідача - Коломієць Г. В. та суддів, які входять до складу колегії: Луспеника Д. Д., Черняк Ю. В.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_3 на підставі рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради від 05 листопада 1954 року № 1521 набула право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , про що Виконавчим комітетом Львівської міської ради народних депутатів видано свідоцтво про право особистої власності на житловий будинок від 06 листопада 1954 року. Будинок складався із двох житлових кімнат, загальною площею 43 кв. м (житлова площа 33,6 кв. м).
13 травня 1957 року ОСОБА_3 подарувала своїй племінниці ОСОБА_4 згідно з договором дарування 1/2 ідеальну частину домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер чоловік ОСОБА_3 - ОСОБА_5 , який проживав разом із ОСОБА_3 у житловому будинку на АДРЕСА_1 ,
ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_3 .
Згідно з інформацією, яка міститься у будинковій книзі, на час смерті ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) у житловому будинку на АДРЕСА_1 залишились проживати ОСОБА_4 , її чоловік - ОСОБА_6 та їхні неповнолітні діти: ОСОБА_7 (14 років) та ОСОБА_8 (11 років)
ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_4 .
Після смерті ОСОБА_4 спадщину у виді 1/2 житлового будинку на АДРЕСА_1 прийняли у рівних частинах її чоловік ОСОБА_6 та діти: ОСОБА_1 (прізвище до укладення шлюбу - ОСОБА_9 ) та ОСОБА_8 (свідоцтво про право на спадщину від 24.07.1974, видане Сьомою львівською державною нотаріальною конторою). На підставі вказаного свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_6 , ОСОБА_1 та ОСОБА_8 набули кожен право власності по 1/6 зазначеного житлового будинку (реєстраційні посвідчення, видані 31 червня 1974 року Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації).
ІНФОРМАЦІЯ_4 помер ОСОБА_6 .
Після смерті ОСОБА_6 належну йому 1/6 житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами на АДРЕСА_1 успадкували його діти: ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину, виданим 18 січня 1999 року П'ятою львівською державною нотаріальною ОСОБА_2. та ОСОБА_1 , останні є спадкоємицями майна ОСОБА_6 у рівних частках. Спадкове майно, на яке видано це свідоцтво, складається з 1/6 частини житлового будинку разом із відповідною частиною господарських будівель та споруд, що знаходиться на АДРЕСА_1 , який в цілому складається з двох кімнат, житловою площею 33,6 кв. м, та однієї кухні.
03 лютого 1999 року Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 видані реєстраційні посвідчення про право власності кожній на 1/12 житлового будинку АДРЕСА_2 .
Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 кожній після смерті батьків належить ідеальна 1/4 частка житлового будинку на АДРЕСА_1 .
Згідно з матеріалами інвентаризаційної справи, до часу проведення інвентаризації 25 вересня 2000 року мешканцями будинку АДРЕСА_1 здійснено самовільну реконструкцію житлового будинку з господарськими спорудами. Після реконструкції будинок складається з чотирьох житлових кімнат, загальною площею 117 кв. м (житлова площа 53,4 кв. м).
Розпорядженням Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради від 23 січня 2001 року № 51 затверджено висновок міжвідомчої комісії про технічну можливість експлуатувати частину будинку АДРЕСА_1 після самовільно здійсненої реконструкції з 2-поверховою прибудовою та господарських споруд. Зобов'язано ОСОБА_2 вчинити певні дії, пов'язані зі здачею будинку в експлуатацію та оформленням права власності на такий.
Це розпорядження не виконано.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - адвоката Дарморіс О. М. не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
У відповідності до пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права.
Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, таких як: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, необхідно виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном). Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для правомірного володіння майном.
Отже, йдеться про добросовісне, безтитульне заволодіння майном особою, яка у подальшому може претендувати на набуття цього майна у власність за набувальною давністю.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може набути право власності на нього, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17.
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У справі, яка переглядається, суди встановили, що предметом спору є 1/2 частини спірного житлового будинку після смерті ОСОБА_3 , право власності на яку за жодною особою не зареєстровано.
Також суди встановили, що мешканцями спірного будинку здійснено самовільну реконструкцію житлового будинку з господарськими спорудами. Після реконструкції будинок складається з чотирьох житлових кімнат, загальною площею 117 кв. м (житлова площа 53,4 кв. м).
Розпорядженням Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради від 23 січня 2001 року № 51 затверджено висновок міжвідомчої комісії про технічну можливість експлуатувати частину будинку АДРЕСА_1 після самовільно здійсненої реконструкції з 2-поверховою прибудовою та господарських споруд. Зобов'язано ОСОБА_2 вчинити певні дії, пов'язані зі здачею будинку в експлуатацію та оформленням права власності на такий, однак це розпорядження позивачі не виконали.
Установивши, що спірне нерухоме майноє самочинним будівництвом, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, правильно виходив із того, що користування вказаним нерухомим майном позивачами не може вважатися правомірним та добросовісним, а тому дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання права власності на таке майно за набувальною давністю.
Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновком судів попередніх інстанцій стосовно установлених обставин справи та до переоцінки доказів, їх належності та допустимості.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів касаційної скарги по суті спору та їх відображення в оскаржених рішенні суду першої інстанції та постанові апеляційного суду (з урахуванням доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження), питання вмотивованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка розглядається, судами сторонам спору надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих висновків судів попередніх інстанцій.
Колегія суддів, надаючи оцінку судовим рішенням на предмет їх законності у межах доводів касаційної скарги, погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції. За встановлених у цій справі обставин суди правильно застосували норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли цілком обґрунтованих висновків про відмову у задоволенні позовних вимог.
Посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду, є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у вказаних справах відрізняються від тих, що установлені судами у справі, яка переглядається в касаційному порядку,
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
У справі, яка розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли при кваліфікації спірних відносин. Наявність у позивачів іншої точки зору на встановлені судами обставини не спростовує законності та обґрунтованості ухвалених судами попередніх інстанцій судових рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь позивачів.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.
Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - адвоката Дарморіс Оксани Маркіянівни залишити без задоволення.
Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 28 листопада 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 09 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Г. В. Коломієць Д. Д. Луспеник Ю. В. Черняк