19 листопада 2025 року
м. Київ
Справа № 487/4523/23
Провадження № 61-6018св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Ситнік О. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Фаловської І. М.,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Інгульського районного суду м. Миколаєва (раніше - Ленінський районний суду м. Миколаєва) від 22 квітня 2024 року в складі судді Рум'янцевої Н. О., постанову Миколаївського апеляційного суду від 14 квітня 2025 року та додаткову постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 квітня 2025 року в складі колегії суддів Кушнірової Т. Б., Тищук Н. О., Шаманської Н. О.
в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Відділ державної реєстрації актів цивільного стану у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про визнання батьківства, внесення відповідних змін до актового запису про народження дитини, зміну прізвища та
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що з 2005 року він перебував у близьких стосунках з ОСОБА_4
ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син, якого назвали ОСОБА_5 .
Оскільки він на той час перебував у зареєстрованому шлюбу з іншою жінкою, відомості про батька дитини в актовому записі про народження були записані як « ОСОБА_6 » зі слів матері відповідно до статті 135 Сімейного кодексу України (далі - СК України).
У 2009 році було проведено генетичну експертизу та встановлено 99,9 % ймовірності того, що він є батьком ОСОБА_5 .
До 2015 року вони з відповідачкою періодично проживали разом, а у період з 2015 року до 2017 року проживали однією сім'єю.
У 2017 році ОСОБА_1 та ОСОБА_3 почали проживати разом та уклали шлюб.
У 2023 році позивач дізнався про спільне звернення ОСОБА_3 та ОСОБА_1 до органів реєстрації актів цивільного стану в порядку статті 126 СК України із заявою про походження дитини, на підставі якої були змінені прізвище та по батькові дитини на « ОСОБА_7 », а батьком дитини записаний відповідач ОСОБА_3 .
Відповідачі розірвали шлюб та проживають окремо, ОСОБА_3 не спілкується з дитиною та фактично не виконує батьківські обов'язки.
Позивач просив суд визнати його батьком ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; зобов'язати компетентний орган державної реєстрації актів цивільного стану внести зміни до актового запису про народження ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , складеного Міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції 30 липня 2008 року за № 2344, виключивши відомості про батька дитини « ОСОБА_3 , громадянин України», зазначивши батьком дитини « ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , громадянин України, уродженець с. Кведа Гора, Ванського району Грузії»; змінити прізвище дитини з « ОСОБА_8 » на « ОСОБА_9 », по батькові дитини з « ОСОБА_10 » на « ОСОБА_11 », про що видати нове свідоцтво про народження.
ОСОБА_1 подала до суду заяву, в якій просила застосувати до спірних правовідносин наслідки спливу позовної давності, встановленої в один рік. Зазначала, що позивач знав про народження дитини з 2009 року, тобто часу проведення експертизи, тому вважає, що з цього моменту необхідно рахувати строк давності.
Справа розглядалася судами неодноразово.
Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
22 квітня 2024 року рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва позов задоволено. Визнано ОСОБА_2 батьком ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Внесено до актового запису № 2344, складеного 30 липня 2008 року Міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції, про народження дитини - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такі зміни: в графі «Прізвище дитини» змінено з « ОСОБА_8 » на « ОСОБА_9 »; в графі «По батькові дитини» змінено з « ОСОБА_10 » на « ОСОБА_11 »; в графі «Відомості про батька» зазначено « ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ». Інші відомості залишено без змін.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, оскільки судово-медичну генетичну експертизу у справі не було проведено з підстав неприбуття до експертної установи матері та дитини, то на підставі статті 109 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд, з урахуванням досліджених доказів, зокрема висновку спеціаліста з питань судово-медичної експертизи від 05 березня 2009 року № 18, вважає можливим визнання того факту, що позивач є біологічним батьком ОСОБА_7 . Суд вказав на врахування найкращих інтересів дитини і того факту, що батьківство позивача є доведеним.
03 липня 2024 року постановою Миколаївського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 22 квітня 2024 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції зробив помилковий висновок про наявність правових підстав для задоволення позову з огляду на те, що на час звернення ОСОБА_2 до суду в цій справі до актового запису про народження дитини вже були внесені відомості про батька за заявою іншої особи про визнання батьківства. Порушення норм матеріального права, яке допущено судом першої інстанції, призвело не до захисту прав та інтересів дитини, або забезпечення такій дитині захисту і піклування, які необхідні для її благополуччя, а стало безпідставним задоволенням позову особи, якій надано переваги у захисті її цивільного інтересу над інтересом дитини, у якої тричі були змінені відомості про батька. Батьківство ОСОБА_3 у встановленому законом порядку не оспорено.
05 березня 2025 рокупостановою Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 03 липня 2024 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Верховний Суд керувався тим, що суд апеляційної інстанції застосував положення статей 128, 129 СК України без урахування висновків Верховного Суду, не дослідив належним чином зібрані в справі докази, не встановив обґрунтованості відмови відповідачки від проходження молекулярно-генетичної експертизи, не врахував, щовисновок експертизи з питання походження дитини є одним з ключових доказів, який підлягає оцінці судом у сукупності з іншими доказами у справі, оскільки жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
14 квітня 2025 року постановою Миколаївського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Інгульського районного суду м. Миколаєва (раніше - Ленінський районний суду м. Миколаєва) від 22 квітня 2024 року в частині визнання батьківства змінено, викладено мотивувальну частину в редакції постанови.
Рішення в частині внесення до актового запису № 2344, складеного 30 липня 2008 року Міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції, змін щодо прізвища, по батькові ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.
Рішення в частині внесення змін до актового запису № 2344, складеного 30 липня 2008 року Міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції, про народження ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , про батька дитини залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
21 квітня 2025 року додатковою постановою Миколаївського апеляційного суду вирішено питання про розподіл судових витрат.
Суд апеляційної інстанції керувався тим, що жодних доказів на спростування висновку від 05 березня 2009 року № 18 не надано, відповідачкою не доведено, що вказаний висновок є недостатньо обґрунтованим чи суперечить іншим матеріалам справи.Суд врахував право дитини знати свого батька, який вчинив дії спрямовані на забезпечення майбутнього дитини, та вирішив, що задоволення позову в частині визнання батьківства забезпечить права дитини знати свого батька і право на його піклування, а позивачу право на його приватне життя, що в цій справі є пропорційним легітимній меті та необхідним у демократичному суспільстві.
Відмовляючи в позові в частині зміни прізвища та по батькові дитині, суд апеляційної інстанції послався на частину першої статті 149 СК України і вказав, що дитині на час розгляду справи виповнилося шістнадцять років і вона має право на власний розсуд змінити своє прізвище та (або) власне ім'я, та (або) по батькові.
Доводи ОСОБА_1 щодо пропущення позивачем позовної давності, передбаченої частиною другою статті 129 СК України, суд визнав безпідставними з огляду на те, що в частині першій статті 20 СК України закріплено вичерпний перелік статей цього Кодексу і відповідно вимог, що випливають із сімейних відносин, до яких застосовується позовна давність. До цього переліку належить відповідно до частини другої статті 129 СК України вимога про визнання батьківства особою, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком. Тому положення частини другої статті 129 СК України, яке є спеціальним, не може бути поширене на положення про визнання батьківства, передбачені в статті 128 СК України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
09 травня 2025 року ОСОБА_1 через систему «Електронний суд» подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Інгульського районного суду м. Миколаєва (раніше - Ленінський районний суду м. Миколаєва) від 22 квітня 2024 року, постанову Миколаївського апеляційного суду від 14 квітня 2025 року та додаткову постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 квітня 2025 року, в якій просить їх скасувати, рішення суду першої інстанції скасувати повністю; постанову суду апеляційної інстанції скасувати в частині визнання батьківства та внесення змін до актового запису про батька дитини з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову; скасувати додаткову постанову суду апеляційної інстанції.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
На обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження судових рішень особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на те, що суди не врахували правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року в справі № 362/44/17, про те, що в цивільному законодавстві закріплені об'єктивні межі застосування позовної давності. Вони встановлюються (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2018 року в справі № 641/76/17): (а) прямо (стаття 268 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)); (б) опосередковано, тобто з урахуванням сутності заявленої позовної вимоги (див. пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц).
Послалася на те, що в суді першої інстанції неодноразово заявляла про застосування позовної давності, яка відповідно до статті 129 СК України встановлена в один рік, проте суди помилково виснували, що до спірних правовідносин позовна давність не застосовується.
Звертала увагу, що на перше місце ставляться якнайкращі інтереси дитини, оцінка яких включає в себе знаходження балансу між усіма елементами, необхідними для ухвалення рішення, а тому задоволення позовних вимог, ОСОБА_2 , який протягом тривалого часу (16 років) не цікавився дитиною, не утримував її, не виконував батьківських обов'язків, не відповідає інтересам дитини, її психологічному та гармонійному розвитку. Тому втручання держави в життя сім'ї загалом та дитини зокрема у цьому випадку не може вважатися пропорційним заявленій меті, тобто формальні обставини, а не налагодження контакту з дитиною, її матеріальне забезпечення, фізичний та духовний розвиток тощо.
Звертала увагу, що задоволення позову зумовить необхідність отримувати у позивача дозволи на придбання та продаж дитиною нерухомого майна та вчинення інших юридичних дій, дозволить позивачу вимагати в подальшому у дитини аліменти на своє утримання.
Доводи інших учасників справи
У відзивах на касаційну скаргу ОСОБА_3 зазначив, що до вимог про визнання батьківства не можуть застосовуватися положення статті 129 СК України, яка регулює спір про батьківство між чоловіком матері дитини та особою, яка вважає себе батьком дитини. Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_2 просив визнати батьківство, посилаючись на статтю 128 СК України, оскільки на момент народження дитини ОСОБА_1 не перебувала в зареєстрованому шлюбі, а батька дитини було записано на підставі статті 135 СК України. Звертав увагу, що в період з травня 2017 року до липня 2023 року діяли карантинні обмеження, спричинені гострою респіраторною хворобою COVID-19та введенням воєнного стану в Україні, тому позовна давність позивачем не пропущена.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
30 липня 2008 року Міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції вчинено актовий запис № 2344 про народження ОСОБА_12 , що народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у матері ОСОБА_13 . Відомості про батька дитини - ОСОБА_6 записані зі слів матері відповідно до частини першої статті 135 СК України (т. 1, а. с. 11, 12).
Із пояснень сторін у справі слідує, що ОСОБА_3 та ОСОБА_14 зареєстрували шлюб в березні 2017 року.
У 2017 році ОСОБА_1 та ОСОБА_3 почали проживати разом та уклали шлюб.
17 травня 2017 року відомості до актового запису про народження ОСОБА_12 було змінено на підставі спільної заяви матері дитини та її чоловіка - ОСОБА_3 про визнання батьківства відповідно до статті 126 СК України.
Як видно з копії витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про внесення до актового запису змін, доповнень 17 травня 2017 року за внесеними змінами прізвище дитини « ОСОБА_15 » змінено на « ОСОБА_8 », по батькові « ОСОБА_16 » змінено на « ОСОБА_10 ». Відомості про батька дитини « ОСОБА_17 » змінено на « ОСОБА_10 », по батькові « ОСОБА_5 » змінено на « ОСОБА_18 ».
25 травня 2023 року рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було розірвано.
12 жовтня 2023 року ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва за заявою ОСОБА_2 у справі призначено судово-молекулярно генетичну експертизу на підтвердження заявлених вимог та факту кровного споріднення між ним і дитиною.
На виконання вимог зазначеної ухвали суду експертиза не була проведена у зв'язку з неявкою ОСОБА_1 із дитиною для відібрання експериментальних зразків.
Позиція Верховного Суду
Касаційне провадження в справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в. порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзивів та вважає за необхіднекасаційну скаргу задовольнити частково.
Мотиви, якими керується Верховний Суд
У статті 51 Конституції України, частинах другій, третій статті 5 СК України передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 121 СК України права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 125 СК України (у редакції, чинній на момент народження дитини) якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров'я про народження нею дитини. Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається: 1) за заявою матері та батька дитини; 2) за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини; 3) за рішенням суду.
Відповідно до частини першої статті 126 СК України походження дитини від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до органу державної реєстрації актів цивільного стану.
При народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем матері, а ім'я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою (частина перша статті 135 СК України у редакції, чинній на момент народження дитини).
Відповідно до частин першої, другої статті 128 СК України за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України.
Позов про визнання батьківства може бути пред'явлений матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Позов про визнання батьківства може бути пред'явлений особою, яка вважає себе батьком дитини (частина третя статті 128 СК України).
Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу (частина четверта статті 128 СК України).
У рішенні від 13 жовтня 2020 року в справі «Койчев проти Болгарії» (Koychevv. Bulgaria, заява № 32495/15) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) виснував про те, що неможливість стверджуваного біологічного батька дитини домогтися розгляду по суті питання про визнання його батьківства є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція). Хоча національні органи та суди у своїх рішеннях навели конкретні причини, які, на їхню думку, виправдовували відмову в наданні дозволу заявникові встановити своє батьківство, процес прийняття цих рішень, як вбачається, не гарантував належного захисту інтересів заявника та не дав змоги детально оцінити факти і збалансувати відповідні інтереси. Як наслідок, ЄСПЛ визнав, що, незважаючи на широкі межі свободи розсуду, наданої державам у таких справах, право на повагу заявника до його приватного життя було порушено.
Порушення статті 8 Конвенції установлено також тоді, коли національні органи влади відмовляли в розгляді позову ймовірного біологічного батька про встановлення його батьківства, лише пославшись на визнання батьківства іншим чоловіком та не розглянувши при цьому фактичні обставини справи (рішення ЄСПЛ від 18 травня 2006 року в справі «Ружанські проти Польщі» (Rozanski v. Poland, заява № 55339/00, § 78, 79).
На противагу, стаття 8 Конвенції не була порушена у випадах, коли національні органи влади відмовляли в розгляді такого позову після ретельного вивчення інтересів зацікавлених осіб, приділивши особливу увагу інтересам дитини та не проігнорувавши при цьому інтереси ймовірного біологічного батька (рішення ЄСПЛ від 12 лютого 2013 року у справі «Кріштіан Барнабас Тот проти Угорщини» (Krasztian Barnabas Tot v. Hungary, заява № 48494/06, § 33-38).
Той факт, що національні органи влади, дозволяючи або відхиляючи позов про встановлення батьківства, користуються дискреційними повноваженнями, спрямованими на захист найкращих інтересів дитини та збалансування інтересів як дитини, так і передбачуваного біологічного батька, як такий не суперечить гарантіям, які містяться у статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 12 лютого 2013 року в справі «Кріштіан Барнабас Тот проти Угорщини» (Krasztian Barnabas Tot v. Hungary, заява № 48494/06, § 33)). Тим не менш, абсолютна неможливість передбачуваного біологічного батька намагатися встановити своє законне батьківство лише на тій підставі, що інший чоловік уже визнав батьківство дитини, про яку йде мова, без розгляду конкретних обставин справи та різноманітних інтересів, що поставлені на карту, було визнано судом таким, що порушує статтю 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 18 травня 2006 року в справі «Ружанські проти Польщі» (Rozanski v. Poland, заява № 55339/00, §§ 77-79)».
У справах, в яких чоловік бажає ініціювати провадження про оспорювання батьківства щодо дитини, суть позову заявника полягає не у тому, що держава повинна була утриматися від дій, а радше в неспроможності національних судів вирішити питання його біологічних відносин з дитиною, тим самим забезпечивши «повагу» до «приватного життя» заявника. Хоча основною ціллю статті 8 Конвенції є захист особи від свавільного втручання органів державної влади, вона не лише зобов'язує державу утримуватися від такого втручання, на додаток до цього негативного зобов'язання можуть існувати позитивні зобов'язання, притаманні ефективній повазі до приватного або сімейного життя. Ці зобов'язання можуть передбачати вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері відносин осіб між собою (див. рішення ЄСПЛ у справі «Фон Ганновер проти Німеччини (№ 2)» [ВП] (Von Hannover v. Germany (no. 2) [GC], заяви № 40660/08 та № 60641/08, пункт 98, ЄСПЛ 2012). Межа між позитивними та негативними зобов'язаннями держави за статтею 8 Конвенції не підлягає чіткому визначенню, проте застосовні принципи є подібними. В обох контекстах слід враховувати справедливий баланс, який має бути встановлений між конкуруючими інтересами (там само, пункт 99) (рішення ЄСПЛ від 14 грудня 2018 рокув справі «Якушев проти України», № 15978/09, § 16, 21, 22).
ЄСПЛ зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення від 06 грудня 2007 року в справі «Воловік проти України», № 15123/03, § 45).
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК Украйни).
Результат тлумачення приватно-правових норм, тобто діяльності зі з'ясування їхнього змісту (сенсу), має бути розумним. Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду вже звертав увагу на те, що загальні засади (принципи) цивільного права є фундаментальними, й інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту цих засад (принципів). Останні мають пряму дію, а тому їх слід ураховувати, здійснюючи, зокрема, тлумачення приписів актів цивільного законодавства (див. постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц).
Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2025 року в справі № 306/44/22).
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СКУкраїни).
Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства (див. постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2021 року в справі № 758/10761/13-ц).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див. постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).
Якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами або домовленістю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього Кодексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону) (частина перша статті 10 СК України).
Законодавець визначив порядок усунення прогалин в сімейному праві. Сімейні відносини є різноманітними, а соціальне життя - рухливе. У зв'язку з цим може виникнути необхідність визначення певного правила, яке не закріплено в законі безпосередньо. Умовами застосування аналогії закону є те, що: відносини, до яких застосовується аналогія, охоплюються предметом сімейно-правового регулювання (статті 1, 2 СК України); наявність прогалини в їх регулюванні (прогалини в праві); відсутній регулятор, який визначав би правило поведінки учасників сімейних відносин (норми законодавства або договору); існує норма, що регулює подібні за змістом відносини; застосування аналогії закону не повинно суперечити суті цих відносин (див. постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 31 липня 2023 року в справі № 461/3122/19).
19 лютого 2024 року Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду розглянула питання звернення до суду із позовом особи, яка вважає себе біологічним батьком дитини, зокрема у порядку статті 128 СК України, у випадку, коли під час реєстрації народження дитини запис про батька був вчинений у порядку частини першої статті 135 СК України, однак згодом після реєстрації матір'ю дитини шлюбу відомості до актового запису змінено на підставі заяви її чоловіка про визнання батьківства.
У постанові від 19 лютого 2024 року в справі № 639/2026/17 Верховний Суд в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду констатував, що в СК України є прогалина та відсутній регулятор, який визначав би правило поведінки учасників сімейних відносин для випадку, коли чоловік, який вважає себе біологічним батьком та ініціює позов про визнання батьківства щодо дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття та народження не перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, запис про батька дитини у Книзі записів народжень зроблено за вказівкою матері, проте після реєстрації матір'ю дитини шлюбу з іншим чоловіком відомості до актового запису було змінено на підставі заяви її чоловіка про визнання батьківства і такі обставини вже існували на момент подання позову. Очевидно, що позбавлення чоловіка, який вважає себе біологічним батьком, права ініціювати позов про визнання батьківства суперечить принципу розумності та справедливості.
Об'єднана палата виснувала, що позов чоловіка, який вважає себе біологічним батьком, про визнання батьківства щодо дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття та народження не перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, запис про батька дитини у Книзі записів народжень зроблено за вказівкою матері, проте після реєстрації матір'ю дитини шлюбу з іншим чоловіком відомості до актового запису було змінено на підставі заяви її чоловіка про визнання батьківства, підлягає розгляду по суті з дотриманням статей 128, 129 СК України на підставі аналогії закону.
У частині першій статті 129 СК України закріплено, що особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала в шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства.
Водночас частина друга зазначеної статті регулює, що до вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.
Отже, оскільки Об'єднана палата Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду в постанові від 19 лютого 2024 року в справі № 639/2026/17 виснувала про те, що позов чоловіка, який вважає себе біологічним батьком, про визнання батьківства щодо дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття та народження не перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, запис про батька дитини у Книзі записів народжень зроблено за вказівкою матері, проте після реєстрації матір'ю дитини шлюбу з іншим чоловіком відомості до актового запису було змінено на підставі заяви її чоловіка про визнання батьківства, яким є позов, заявлений ОСОБА_2 у справі, що переглядається, - підлягає розгляду по суті з дотриманням статей 128, 129 СК України на підставі аналогії закону, то до цих правовідносин підлягає застосуванню, зокрема, і частина друга статті 129 СК України про застосування позовної давності в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (частина перша статті 256 ЦК України).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Згідно із частиною третьою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частини четверта та п'ята статті 267 ЦК України).
Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності в здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість цивільних відносин (див. постанову Верховного Суду від 29 липня 2025 року в справі № 755/1861/19).
ЄСПЛ наголосив, що застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення в справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року, заяви № 22083/93, 22095/93, пункт 51).
У справі, що переглядається ОСОБА_2 знав про своє батьківство щодо ОСОБА_19 щонайменше з 2009 року, коли з ініціативи позивача було проведено генетичну експертизу та встановлено 99,9 % ймовірності того, що він є батьком дитини. Про таку обставину зазначав сам позивач у позовній заяві (т. 1, а. с. 1).
Водночас з позовом про встановлення батьківства щодо дитини ОСОБА_2 звернувся лише в липні 2023 року, тобто після спливу не менш ніж 14 років.
Мати дитини - відповідачка ОСОБА_1 у суді першої інстанції неодноразово, зокрема 15 вересня, 09 жовтня, 12 жовтня 2023 року, заявляла про застосування позовної давності (т. 1, а. с. 77, 102-103, 124-127).
Відповідачка наполягала, що позивачу було достеменно відомо, що дитина - ОСОБА_20 є його сином з моменту проведення експертизи у 2009 році, вони проживали разом в 2015 та 2017 роках, тому річна позовна давність у будь-якому випадку вже спливла.
Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
В оцінці обставин справи суд має виходити з того, що на першому місці стоять якнайкращі інтереси дитини, і оцінка обставин яких включає знаходження балансу між усіма елементами, потрібними для постановлення рішення.
Відповідачка в заявах про застосування позовної давності також звертала увагу, що ОСОБА_2 , який протягом тривалого часу не цікавився дитиною, не утримував її, не виконував батьківських обов'язків, тому поновлення позовної давності для звернення ним до суду з позовом про встановлення батьківства не відповідає інтересам дитини, її психологічному та гармонійному розвитку. Таке втручання держави в життя сім'ї загалом та дитини зокрема у цьому випадку не може вважатися пропорційним заявленій меті, а призведе до того, що дитині необхідно буде отримувати у позивача дозволи для вчинення багатьох юридичних дій, а також дасть змогу позивачу вимагати в подальшому у дитини аліменти на себе.
Вказувала, що зміна прізвища дитині, якій наразі виповнилося 17 років,і яка має статус біженця на території Словаччини, призведе до того, що дитина буде вимушена змінювати всі документи, зокрема свідоцтво про народження, закордонний паспорт і повторно подавати запит на отримання статусу біженця, правила отримання якого ускладнилися. Крім того, необхідно буде вирішувати і зміну документів в учбовому закладі Словаччини.
Суди не з'ясували і не врахували думку дитини, яка досягла сімнадцятирічного віку, щодо вирішення спору.
Отже, у цій справі ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не надали неналежну правову оцінку обставинам початку перебігу позовної давності та не врахували наведених вище висновків Верховного Суду та ЄСПЛ.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Колегія суддів Верховного Суду вважає, що в справі, що переглядається, не можна вважати, що суди встановили всі обставини справи, сприяли всебічному й повному з'ясуванню дійсних обставин справи, що мають значення для правильного її вирішення, та порушили норми процесуального права щодо правил оцінки доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи.
Тому ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Щодо судових витрат
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки справа направляється на новий розгляд, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
З цих же підстав Верховний Суд не висловлює висновку щодо застосування положень частини третьої статті 142 ЦПК України щодо розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Інгульського районного суду м. Миколаєва (раніше - Ленінський районний суду м. Миколаєва) від 22 квітня 2024 року, постанову Миколаївського апеляційного суду від 14 квітня 2025 року та додаткову постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 квітня 2025 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. М. Ситнік
Судді:В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
І. М. Фаловська