8-й під'їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"21" листопада 2025 р. м. ХарківСправа № 922/3107/25
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Жельне С.Ч.
при секретарі судового засідання Федоровій Т.О.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Харківської міської ради, м.Харків
до Акціонерного товариства "Укрнафта", м.Київ
про стягнення коштів 2 048 679,95 грн.
за участю представників :
позивача: Леонід БЕНДЕНЖУК (самопредставництво);
відповідача: Тимур ЗОТОВ (адвокат).
Харківська міська рада звернулася до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до Акціонерного товариства "Укрнафта" про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати у сумі 2 048 679,95 грн. за використання земельної ділянки по просп. Льва Ландау, 27/1 у м.Харкові з кадастровим номером 6310139600:08:022:0002 за період з 01.01.2020 по 28.02.2022.
Позов мотивовано тим, що відповідач є власником нерухомого майна, котре знаходиться на земельній ділянці, яка перебуває у власності позивача у період з 01.01.2020 по 28.02.2022 відповідач фактично користувався земельною ділянкою безоплатно, без договору оренди, в результаті, на думку позивача, відповідач без достатньої правової підстави зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею; ці кошти на підставі частини першої 1212 ЦК України він зобов'язаний повернути позивачу.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 08.09.2025 позовну заяву залишено без руху, надано позивачу строк на усунення недоліків позовної заяви.
17.09.2025 позивачем поданою до суду заявою (вх.№21378) усунуто недоліки, які були зазначені в ухвалі суду від 08.09.2025.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 22.09.2025 відкрито провадження у справі № 922/3107/255; справу постановлено розглядати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання на 22.10.2025 о 10:25.
07.10.2025 відповідач надав до суду відзив на позовну заяву (вх.№ 23180), в якому просить відмовити у задоволенні позову, вказуючи, що умовами Договору (підпункт «ї» пункту 31) прямо передбачено, що неповернення земельної ділянки в зазначений термін не звільняє Орендаря від сплати орендної плати за фактичне користування. У такому разі орендна плата продовжує нараховуватись у розмірах, визначених Договором. На виконання зазначеного пункту Договору Відповідач у порядку, встановленому чинним законодавством, здійснював декларування та оплату орендної плати в розмірі, визначеному умовами Договору. Наголошує, що Позивач понад 10 років (з 01 вересня 2010 року, строк дії відповідно до пункту 8 Договору до моменту фактичного подання позовної заяви) продовжував приймати від Відповідача орендну плату та не висловлював жодних заперечень. Позивач не надав жодних належних та допустимих доказів повернення земельної ділянки, у тому числі у порядку, визначеному умовами Договору. На думку відповідача, обов'язок сплачувати орендну плату існував і після закінчення договору, а отже, кошти не можуть вважатися безпідставно збереженими. Вказує, що розрахунок здійснено без врахування умов Договору оренди землі від 09.10.2007, який прямо визначає порядок та підстави нарахування орендної плати, у тому числі після закінчення строку його дії - до моменту фактичного повернення земельної ділянки орендодавцеві. Крім цього, Відповідач оспорює належність та допустимість витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки № 4750 від 13.07.2020, який Позивач використав для розрахунку суми позову, оскільки інформація в ньому не відповідає дійсності та спростовується наданим Позивачем витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-0005390852020 від 05.08.2020, який містить цільове призначення спірної земельної ділянки та визначає його як 1.11.3.: роздрібної торгівлі та комерційних послуг; категорія земель: землі промисловості, транспорту, енергетики, оборони та іншого призначення; вид використання: обслуговування АЗС.
Протокольною ухвалою від 22.10.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 19.11.25 о 10:15 год.
19.11.2025 у судовому засіданні оголошено перерву до 21.11.2025 о 13 год. 00 хв.
21.11.2025 від відповідача надішли додаткові пояснення (вх.№ 27098, вх.№27157).
21.11.2025 від Харківської міської ради надійшли письмові пояснення (вх.№27099).
Після перерви у судовому засіданні 21.11.2025 представник позивача наполягав на задоволенні позову у повному обсязі.
Представник відповідача у судовому засіданні заперечував проти позову та просив у його задоволенні відмовити.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, заслухавши пояснення представників сторін, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
На підставі рішень Харківської міської ради від 23.12.2005 № 257/05 «Про припинення та надання юридичним та фізичним особам у користування земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд» та від 27.09.2006 № 122/06 «Про внесення змін до рішень сесій Харківської міської ради» між Харківською міською радою та ВАТ «УКРНАФТА» 09.10.2007 укладено договір оренди землі, зареєстрований у Харківській регіональній філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельним ресурсам» в Державному реєстрі земель 13.12.2007 за № 440767100101.
Відкритим акціонерним товариством "Укрнафта" було змінено організаційно-правову форму на Акціонерне товариство "Укрнафта".
Згідно з планом земельної ділянки, в оренду передано земельну ділянку з кадастровим номером 6310136900:08:022:0002 площею 0,2145 га
Нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить: 886064 гривень (п.5 Договору).
Згідно з п. 9 договору, розмір орендної плати за земельну ділянку в місяць згідно з довідкою № 1054/07 від 15.06.2007 року становить 7383,87 грн.
Відповідно до п. 10 договору обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції.
Згідно з пунктом 8 Договору оренди, договір укладено строком до 01.09.2010. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію.
Орендна плата за земельну ділянку сплачується рівними частками щомісячно протягом 30 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця (п.11 договору).
Відповідно до пункту 13 договору розмір орендної плати переглядається у разі: а) зміни умов господарювання, передбачених договором; б) зміни розмірів земельного податку, підвищення цін, тарифів; в) внаслідок інфляції щорічно; г) погіршення стану орендованої земельної ділянки не з вини орендаря, що підтверджено документами; д) в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з пунктом 15 договору земельна ділянка передається в оренду для обслуговування стаціонарної АЗС з пунктом по продажу супутніх товарів з розташуванням спеціальних конструкцій, призначених для розміщення реклами робіт (послуг, що надаються АЗС).
У пункті 20 договору передбачено, що передача земельної ділянки орендарю здійснюється протягом десяти днів після державної реєстрації цього договору за актом її приймання-передачі.
Відповідно до умов вищевказаного договору відповідачу передано в оренду земельну ділянку по просп. Льва Ландау, 27/1 у м. Харкові загальною площею 0,2145 га (кадастровий номер 6310136900:08:022:0002), несільськогосподарського призначення - землі транспорту для обслуговування стаціонарної АЗС з пунктом продажу супутніх товарів з розташуванням спеціальних конструкцій, призначених для розміщення рекламних робіт (послуг, що надаються АЗС).
Після припинення дії договору орендар повертає орендодавцеві земельну ділянку у стані, не гіршому порівно з тим, у якому він одержав її в оренду (п.21 договору).
Пунктом 30 договору передбачено права орендаря, зокрема, в разі належного виконання своїх обов'язків відповідно до умов договору має за інших рівних умов переважне право на поновлення цього договору після закінчення строку його дії у порядку, визначеному у пункті 8 договору (пп. "д" пункту 30 договору).
До обов'язків орендодавця у відповідно до пункту 31 договору віднесено приступити до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку; сплачувати оренду плату в строки та розмірах, встановленими цим договором (пп. "а" та "б" пункту 31 договору).
Також орендар зобов'язаний при передачі земельної ділянки орендодавцю до підписання акту прийому-передачі привести земельну ділянку у придатний для подальшого використання стан, у тому числі усунути недоліки, вказані орендодавцем. Приведення земельної ділянки у придатний стан включає в себе благоустрій території та інші дії за необхідністю, при цьому за орендарем залишається право власності на всі будівлі, які будуть збудовані на ділянці у відповідності до вимог чинного законодавства України (пп. "з" пункту 31 договору).
За умовами договору неповернення земельної ділянки в зазначений термін не звільняє орендаря від плати за фактичне користування земельною ділянкою. Плата за землю у цьому випадку вноситься у розмірах, визначених цим договором (пп. "ї" п. 31 договору).
Згідно з пунктом 35 договору зміна умов договору здійснюється у письмовій формі за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір розв'язується в судовому порядку.
Відповідно до пункту 36 договору дія договору припиняється у разі закінчення строку, на який його було укладено (пп. "а" п. 36 договору).
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 20.08.2025 № 440283862 право власності на нежитлову будівлю літ. «А-1» загальною площею 71,9 кв.м по просп. Льва Ландау, 27/1 у м. Харкові зареєстроване з 16.12.2014 по теперішній час за АТ «УКРНАФТА» на підставі договору купівлі-продажу від 21.07.2004 № 5573 посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Алексєєвою Л.В.
Вищевказана нежитлова будівля розташована на земельній ділянці комунальної власності з кадастровим номером 6310136900:08:022:0002.
Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 05.08.2020 № НВ-000539085202 площа земельної ділянки з кадастровим номером 6310136900:08:022:0002 складає 0.2145 га, сформована земельна ділянка 14.12.2007. Вищевказана земельна ділянка належить до земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Вид використання - для обслуговування стаціонарної АЗС з пунктом по продажу супутніх товарів з розташуванням спеціальних конструкцій, призначених для розміщення реклами робіт (послуг, що надаються АЗС).
Згідно із листом Головного управління Державної податкової служби у Харківській області від 19.06.2025 № 13391/5/20-40-04-07-12 відповідач обліковується платником податку за земельну ділянку площею 0,2145 га по просп. Льва Ландау, 27/1 у м. Харкові.
За даними податкових декларацій з плати за землю відповідачем задекларовано до сплати та сплачено за земельну ділянку загальною площею 0,2145 га: за 2020 рік - 210 824,53 грн, за 2021 рік - 210 824,53 грн, за 2022 рік - 231 906,98 грн орендної плати.
Позивачем розрахунок розміру безпідставно збережених відповідачем коштів у розмірі орендної плати здійснювався на підставі Положення про порядок визначення розмірів орендної плати при укладанні договорів оренди землі в м. Харкові, затвердженого рішенням Харківської міської ради № 41/08 від 27.02.2008, зі змінами (далі Положення № 41/08) та витягу від 13.07.2020 № 4750 з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки з кадастровим номером 6310136900:08:022:0002 загальною площею 0,2145 га по просп. Льва Ландау, 27/1 у м. Харкові.
Звертаючись до суду з позовом, Харківська міська рада зазначала, що відповідач з дня припинення дії договору оренди землі від 09.10.2007 щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6310136900:08:022:0002 загальною площею 0,2145 га по просп. Льва Ландау, 27/1 у м. Харкові - 01.12.2010 та по теперішній час, використовує її без виникнення права власності/користування та без державної реєстрації цих прав у відповідності до ст. 125, 126 Земельного кодексу України, а відтак у період з 01.01.2020 по 28.02.2022 не сплачував за користування даною земельною ділянкою у встановленому законодавчими актами розмірі, внаслідок чого зберіг за рахунок Харківської міської ради, як власника земельної ділянки, майно - грошові кошти у розмірі орендної плати у сумі 2 048 679,95 грн. У зв'язку з цим просить на підставі статей 1212-1214 ЦК України стягнути з відповідача безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати у сумі 2 048 679,95 грн.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.
Статтею 174 Господарського кодексу України передбачено, що однією з підстав виникнення господарських зобов'язань є укладення господарського договору та інших угод. Зі змістом зазначеної норми кореспондуються приписи частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України, відповідно до яких підставами виникнення цивільних прав і обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до положень статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
За змістом положень статей 626, 627, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно з частиною 1 статті 14 та статтею 629 Цивільного кодексу України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).
Згідно із частиною першою статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Аналогічний за змістом припис містить частина перша статті 193 Господарського кодексу України.
Суд зазначає, що укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором оренди земельної ділянки, а відповідно до положень статті 792 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом (частини перша та дев'ята статті 93 ЗК України).
Частиною 1 статті 2 Закону України "Про оренду землі" унормовано, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
Статтею 1 Закону України "Про оренду землі", яка кореспондує з приписами частини першої статті 93 Земельного кодексу України, визначено, що орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Законом України "Про оренду землі" від 06 жовтня 1998 року №161-ХІV (далі - Закон №161-ХІV) визначено порядок укладення, зміни, припинення і поновлення договору оренди землі.
Статтею 13 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Статтею 15 Закону України "Про оренду землі" (у редакції на час укладення договору оренди землі) визначені істотні умови договору оренди землі. Такими істотними умовами є, зокрема, строк дії договору оренди; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки.
Згідно зі статтею 31 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі припиняється в разі, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено.
Як вже було зазначено вище, 09.10.2007 між Харківською міською радою (орендодавець) та ПАТ "Укрнафта" (орендар) укладений договір оренди землі (далі договір) за умовами пункту 1 якого орендодавець на підставі рішення XLIV сесії Харківської міської ради IV скликання від 23.12.2005 №257/05 "Про припинення та надання у користування земельних ділянок юридичним та фізичним особам для експлуатації та обслуговування будівель і споруд"; рішення 5 сесії Харківської міської ради 5 скликання від 27.09.2006 №122/06 "Про внесення змін до рішень сесій Харківської міської ради" надав, а орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення - землі транспорту, яка знаходиться за адресою: м.Харків, пр. П'ятдесятиріччя, СРСР, 27/1. (спірна земельна ділянка з кадастровим номером 6310136900:08:022:0002, загальною площею 0,2145 га по просп. Льва Ландау, 27/1 у м. Харкові).
Пунктом 30 договору передбачено права орендаря, зокрема, в разі належного виконання своїх обов'язків відповідно до умов договору має за інших рівних умов переважне право на поновлення цього договору після закінчення строку його дії у порядку, визначеному у пункті 8 договору (пп. "д" пункту 30 договору).
Відповідно до пункту 8 цього договору цей договір укладено строком до 01.09.2010. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію.
Відповідно до пункту 36 договору дія договору припиняється у разі закінчення строку, на який його було укладено (пп. "а" п. 36 договору).
Таким чином, умовами договору сторони визначили алгоритм дій в разі припинення строку дії договору.
Разом із цим, матеріали справи не містять доказів дотримання сторонами процедури поновлення договору оренди землі на новий строк відповідно до вимог положень статті 33 Закону України "Про оренду землі" (у відповідній редакції) та умов пункту 8 договору оренди землі.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" № 340-IX (чинний із 16.01.2020) було доповнено розділ IX "Перехідні положення" абзацами 3 і 4 такого змісту: "Договори оренди земельних ділянок приватної власності, а також земельних ділянок державної або комунальної власності, на яких розташовані будівлі, споруди, що перебувають у власності орендаря, укладені до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", у разі їх продовження (укладення на новий строк) мають містити умови, передбачені статтею 33 цього Закону та статтею 126-1 ЗК України.
Правила, визначені статтею 126-1 ЗК України щодо поновлення договорів оренди землі, поширюються на договори оренди землі, укладені або змінені після набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", а поновлення договорів оренди землі, укладених до набрання чинності зазначеним Законом, здійснюється на умовах, визначених такими договорами, за правилами, чинними на момент їх укладення".
Зважаючи на наведені положення законодавства, поновлення спірного договору оренди землі має здійснюватися на умовах, визначених таким договором, за правилами, чинними на момент його укладення, а саме відповідно до положень статті 33 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на час укладення спірного договору).
Відповідно до приписів статті 33 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на час укладення спірного договору оренди землі) після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки відповідно до умов договору, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору. У разі поновлення договору оренди землі на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, то за відсутності письмових заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору він підлягає поновленню на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Письмове заперечення здійснюється листом-повідомленням.
Отже, виходячи з того, що діючим на момент виникнення спірних правовідносин законодавством не передбачено автоматичного поновлення договорів оренди землі, реалізація переважного права на поновлення договору оренди земельної ділянки в разі відсутності заперечень з боку сторін можлива лише за наявності рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.
Зазначений висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 11.11.2014 у справі № 912/1552/13, від 20.11.2012 у справі № 44/69, постановах Верховного Суду від 20.09.2022 у справі № 916/1382/21,від 24.01.2019 у справі № 904/869/18, від 10.01.2019 у справі № 911/3998/16, від 11.12.2018 у справі № 923/111/18, від 03.04.2018 у справі № 904/8168/17, від 22.02.2018 у справі № 922/1008/17 та інших.
Матеріали справи не містять рішення Харківської міської ради щодо поновлення договору оренди землі на тих самих умовах або інших доказів на підтвердження обставин щодо наявності/відсутності волевиявлення Харківської міської ради щодо поновлення спірного договору оренди, вчинення дій, які б свідчили про намір продовжити такий договір, що впливає на правильне застосування приписів статті 33 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на час укладення договору.
Отже, відповідно до пунктів 8, 36 договору оренди землі від 09.10.2007 чинність цього договору припинено внаслідок закінчення строку, на який було його укладено.
Предметом позову у даній справі є вимоги Харківської міської ради про стягнення з АТ "Укрнафта" на підставі приписів статей 1212-1214 ЦК України безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою відповідачем без оформлення у спірний період правовстановлюючих документів на право користування земельною ділянкою, що належить до комунальної власності.
З огляду на заявлені позивачем предмет та підстави позову між сторонами у цій справі виникли спірні правовідносини щодо стягнення безпідставно набутих грошових коштів.
Відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права, урегульовані нормами, закріпленими у главі 83 Цивільного кодексу України.
Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Передбачений інститутом кондикції вид позадоговірних зобов'язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали.
Отже предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права (подібні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 20.11.2018 у справі №922/3412/17 (провадження №12-182гс18) та від 13.02.2019 у справі №320/5877/17 (провадження №14-32цс19)).
Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Аналіз положень статті 1212 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що ця стаття стосується позадоговірних зобов'язань з повернення безпідставно набутого, збереженого майна (кондикційні зобов'язання), що виникають за наявності одночасно таких умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
При цьому, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.
У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України
Такі висновки щодо застосування положень глави 83 Цивільного кодексу України та, зокрема статті 1212 Цивільного кодексу України, є сталими у судовій практиці та викладені у численних постановах Верховного Суду, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28 грудня 2021 року у справі № 911/1101/21, від 06 червня 2022 року у справі № 903/142/21 та в інших.
Отже, основна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не вважається безпідставним.
Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Для виникнення зобов'язання з безпідставного збагачення необхідна наявність наступних умов: 1) збільшення майна в однієї особи (вона набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або звертає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння); 2) втрата майна іншою особою, тобто збільшення або збереження майна в особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою; 3) причинний зв'язок меж збільшенням майна в однієї особи i відповідною втратою майна іншою особою; 4) відсутність достатньої правової підстави для збільшення майна в однієї особи за рахунок іншої особи, тобто обов'язковою умовою є збільшення майна однієї сторони (набувачем), з одночасним зменшенням його в іншої сторони (потерпілого), а також відсутність правової підстави (юридичного факту) для збагачення (відповідний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 01.06.2021 у справі №916/2478/20, від 04.05.2022 у справі №903/359/21, від 05.10.2022 у справі №904/4046/20).
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (постанови Верховного Суду від 06.02.2020 у справі №910/13271/18, від 23.01.2020 у справі №910/3395/19, від 23.04.2019 у справі №918/47/18, від 01.04.2019 у справі №904/2444/18, від 16.09.2022 у справі №913/703/20).
Правові підстави користування земельною ділянкою комунальної власності за змістом глави 15 Земельного кодексу України реалізується через право постійного користування або право оренди.
Частиною 1 статті 93 і статтею 125 Земельного кодексу України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.
Землекористувачі також зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини 1 статті 96 Земельного кодексу України).
Принцип платного використання землі також передбачено статтею 206 ЗК України, за змістом якої використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України.
Земельним податком є обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).
Згідно зі статтями 122-124 Земельного кодексу України міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Особи, які отримують земельну ділянку комунальної власності в користування за договором оренди (договором купівлі-продажу права оренди), зобов'язані сплачувати за неї орендну плату. Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди, як це передбачено частиною 1 статті 21 Закону України "Про оренду землі".
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.
Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об'єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об'єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об'єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об'єкти розташовані. Отже, об'єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об'єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об'єкт права власності.
Звідси власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об'єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об'єктом нерухомого майна.
Таким чином, положення глави 15, статей 120, 125 ЗК України, статті 1212 ЦК України дають підстави вважати, що до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об'єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа яка придбала такий об'єкт стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об'єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17, у постановах Верховного Суду від 14.01.2019 у справі № 912/1188/17, від 21.01.2019 у справі № 902/794/17, від 04.02.2019 у справі № 922/3409/17, від 12.03.2019 у справі № 916/2948/17, від 09.04.2019 у справі № 922/652/18, від 21.05.2019 у справі № 924/552/18, а також у постановах Верховного Суду України від 30.11.2016 у справі № 922/1008/15, від 07.12.2016 у справі № 922/1009/15, від 12.04.2017 у справах № 922/207/15 і № 922/5468/14 та у постанові Верховного Суду від 17.03.2020 у справі № 922/2413/19.
Отже, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.
Такий самий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц та від 20.09.2018 у справі № 925/230/17.
Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у справі № 922/2060/20 вказав, що із дня набуття права власності на об'єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, а тому саме із цієї дати у власника об'єкта нерухомого майна виникає обов'язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташоване. При цьому до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об'єкт, такі кошти є безпідставно збереженими.
Верховний Суд неодноразово викладав правову позицію, згідно з якою для вирішення спору щодо стягнення з власника об'єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів на підставі положень статей 1212-1214 Цивільного кодексу України за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об'єкт розташований, необхідно насамперед з'ясувати: 1) фактичного користувача земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування ділянками у відповідний період, або наявність правової підстави для використання земельної ділянки у такого фактичного користувача; 2) площу земельної ділянки; 3) суму, яку мав би отримати власник земельної ділянки за звичайних умов, яка безпосередньо залежить від вартості цієї ділянки (її нормативно-грошової оцінки); 4) період користування земельною ділянкою комунальної власності без належної правової підстави.
Суд зазначає, що законність, обґрунтованість та вмотивованість судового рішення обумовлюється, зокрема, порядком оцінки доказів і визначенням відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України їх якості з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору вірогідності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
З'ясовуючи вказані обставини, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, суд дійшов висновку, що у спірних правовідносинах підстав для стягнення з Акціонерного товариства "Укрнафта" заявлених Харківською міською радою коштів як безпідставно збережених немає, з огляду на таке.
Наслідки припинення або розірвання договору оренди землі визначено статтею 34 Закону України "Про оренду землі", за умовами якої у разі припинення або розірвання договору оренди землі орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором. Орендар не має права утримувати земельну ділянку для задоволення своїх вимог до орендодавця. У разі невиконання орендарем обов'язку щодо умов повернення орендодавцеві земельної ділянки орендар зобов'язаний відшкодувати орендодавцю завдані збитки.
Пунктом 21, підпунктом "з" пункту 31 договору визначено умови повернення земельної ділянки: після припинення дії договору орендар повертає орендодавцеві земельну ділянку у стані, не гіршому порівняно з тим, у якому він одержав її в оренду. Орендар зобов'язаний при передачі земельної ділянки орендодавцю до підписання акту прийому-передачі привести земельну ділянку у придатний для подальшого використання стан, у тому числі усунути недоліки, вказані орендодавцем.
Таким чином, положеннями договору оренди землі встановлено обов'язок орендаря повернути земельну ділянку саме у спосіб підписання акту приймання-передачі (повернення). Тобто, акт приймання-передачі (повернення) земельної ділянки свідчить про фіксацію факту повернення земельної ділянки орендарем орендодавцю.
17.12.2007 відповідно до акта приймання-передачі земельної ділянки згідно договору оренди землі орендарю передано спірну земельну ділянку в оренду строком до 01.09.2010.
Доказів повернення орендарем земельної ділянки, яка є предметом договору, зокрема, відповідного акту приймання-передачі матеріали справи не містять.
Суд також звертає увагу, що згідно інформації з витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-0005390852020, сформованого 05.08.2020 право користування земельною ділянкою зареєстроване за АТ «Укрнафта» з 13.12.2007.
Водночас зазначений витяг не містить будь-якої інформації про припинення цього речового права чи про строк його дії.
Фактичне користування відповідачем спірної земельної ділянки після закінчення строку дії договору та, зокрема, у спірний період (з 01.01.2020 по 28.02.2022) підтверджується матеріалами справи.
При цьому, у відповідності до підпункту "ї" пункту 31 договору оренди землі неповернення земельної ділянки в зазначений термін не звільняє орендаря від плати за фактичне користування земельною ділянкою. Плата за землю у цьому випадку вноситься у розмірах, визначених цим договором.
Пунктом 287.1 статті 287 Податкового кодексу України встановлено, що власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою плата за землю сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році.
Таким чином, як чинним законодавством, так і спірним договором оренди земельної ділянки передбачено, що у разі припинення договору оренди землі орендар повинен повернути земельну ділянку та сплатити орендну плату до моменту фактичного повернення ділянки, що оформлюється відповідним актом приймання-передачі, а орендодавець, відповідно, має право прийняти земельну ділянку та отримати плату, нараховану до моменту фактичного повернення.
Враховуючи положення підпункту "ї" пункту 31 договору оренди землі, а також неповернення земельної ділянки, не зважаючи на закінчення строку дії договору, вказані обставини не звільняють орендаря від плати за фактичне користування земельною ділянкою у розмірах, визначених цим договором.
Відтак, оскільки відповідач в порушення умов договору не повернув земельну ділянку орендодавцеві та продовжував здійснювати фактичне використання земельної ділянки у спірний період, тому відповідно до підпункту "ї" пункту 31 договору орендодавець (позивач) має правові підстави вимагати плати за землю у порядку та розмірах, визначених саме умовами даного договору.
З огляду на викладене, суд зазначає, що положення статті 1212 Цивільного кодексу України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки враховуючи умови підпункту "ї" пункту 31 договору обов'язок орендаря здійснювати плату за фактичне користування земельною ділянкою у розмірах, визначених цим договором, продовжує діяти та не припинений.
Отже, як Законом України "Про оренду землі", норми якого є спеціальними до даних правовідносин, так і умовами договору передбачено права та обов'язки сторін у випадку припинення дії договору оренди землі. Відтак, за умов існування між сторонами договірних правовідносин, у тому числі у зв'язку з припиненням дії договору/ закінченням строку його дії, помилковим є звернення до суду із позовом на підставі ст. 1212 ЦК України.
Предметом позову вважається певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої суд має ухвалити рішення. Під підставами позову розуміють обставини, якими позивач обґрунтовує свою вимогу, а також факти, що підтверджують ці обставини.
Згідно із частиною першою статті 162 ГПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Відповідно до пунктів 4, 5 частини третьої вищезгаданої статті позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них, а також виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову. З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Так, згідно з принципом "jura novit curia" ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачем спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (пункт 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц [провадження №14-473цс18]).
У зв'язку із цим господарський суд, з'ясувавши в розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх і застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (пункт 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №924/1473/15 [провадження №12-15гс19]).
Разом з тим, суд не має права самостійно змінювати предмет і підстави позову, адже це могло б свідчити про порушення принципів рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін і диспозитивності (подібний висновок викладений Верховний Судом у постанові від 02.02.2023 у справі №922/2507/18).
Відтак, надаючи оцінку предмету та підставам позову, суд повинен здійснювати правильну правову кваліфікацію таких правовідносин та застосовувати для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, а не змінювати підстави позову.
Такі висновки викладені у постанові Верховного Суду 07.11.2023 у справі № 910/2376/22.
Як було встановлено вище, враховуючи договірний характер правовідносин між сторонами у справі позивачем обрано неналежний спосіб захисту права відповідно до ст. 1212-1214 ЦК України.
Заперечення відповідача проти позовних вимог щодо наявності заборгованості є обґрунтованими, зокрема, посиланням на внесення ним плати за земельну ділянку у спірний період відповідно до підпункту «ї» пункту 31 договору. На підтвердження цього відповідач подав податкові декларації, платіжні доручення та акт документальної позапланової виїзної перевірки, складений Державною податковою службою України, який, на його думку, свідчить про відсутність заборгованості.
Таким чином, подаючи цей позов, позивач не визначив у якості підстав позову обставини невиконання або неналежного виконання відповідачем умов договору оренди землі. Крім того, під час розрахунку сум, заявлених до стягнення, позивач не врахував положення договору оренди землі щодо порядку та розміру плати за фактичне користування земельною ділянкою у разі її неповернення, а також не здійснив відповідного розрахунку згідно з умовами цього договору.
З огляду на викладене, суд вважає, що розрахунки, здійснені позивачем, всупереч вимогам чинного законодавства та умовам укладеного договору оренди землі, є неправильними. Відтак позивач не довів належними доказами розмір заявлених у позові вимог, у зв'язку з чим відсутні підстави для їх задоволення.
При прийнятті рішення суд зазначає та враховує, що аналогічна правова позиція щодо застосування до спірних правовідносин названих вище положень чинного законодавства викладена в постанові Східного апеляційного господарського суду від 18.06.2025 по справі № 922/4728/23 в процесі розгляду справи між тими ж сторонами з аналогічних правовідносин.
При цьому посилання позивача на постанову Верховного Суду у справі №922/247/21 не може бути прийняте судом для вирішення цієї справи. У вказаній справі суд касаційної інстанції розглядав спір щодо використання відповідачем іншої земельної ділянки, яка була суміжною з тією, що фактично використовувалась ним як власником нерухомого майна, а також питання припинення сплати орендної плати та обставини фактичного декларування земельного податку замість здійснення орендних платежів. Крім того, ця справа була направлена на новий розгляд для повного з'ясування фактичних обставин та оцінки доказів, а тому викладені у ній правові висновки мають загальний характер і не враховують особливостей конкретно цього спору. З цих підстав наведена постанова не може бути застосована у контексті цієї справи.
Посилання позивача на постанову Верховного Суду у справі №804/4362/18 також не є релевантним. У зазначеній справі суд розглядав вимоги про визнання протиправною бездіяльності міської ради щодо припинення права користування земельною ділянкою та визнання договору оренди припиненим. Вказаний спір адміністративної юрисдикції щодо поведінки суб'єкта владних повноважень у сфері земельних правовідносин, а не спір про розрахунки, пов'язані з виконанням договірного зобов'язання після закінчення строку дії договору. Фактичні та правові підстави спорів істотно відрізняються, тому висновки суду у справі №804/4362/18 не можуть бути використані для вирішення спору у межах цієї справи.
Не є релевантним і посилання позивача на постанову Верховного Суду у справі №910/11131/19, оскільки спір у зазначеній справі стосувався правовідносин оренди нерухомого майна, а не оренди земельної ділянки.У межах справи №910/11131/19 суд касаційної інстанції досліджував умови договору оренди будівлі, характер користування об'єктом нерухомості та обов'язки сторін у разі припинення договору оренди саме нерухомого майна. Такі правовідносини регулюються загальними положеннями Цивільного кодексу України про найм (оренду) майна та не містять спеціального регулювання, притаманного оренді земельних ділянок. На відміну від цього, спір у даній справі виник у зв'язку з орендою земельної ділянки, передачею якої, порядком користування та поверненням регулює спеціальний Закон України «Про оренду землі», а також норми земельного законодавства, які встановлюють окремий порядок визначення моменту фактичного повернення земельної ділянки та наслідки її неповернення. Крім того, у договорі оренди землі між сторонами передбачено обов'язок орендаря сплачувати плату за землю у розмірах і порядку, визначених договором, до моменту фактичного повернення земельної ділянки, що підтверджується актом приймання-передачі. У справі №910/11131/19 такі умови відсутні, що повністю змінює правову природу зобов'язань сторін.
Відповідно до ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно з вимогами ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно з ч.1,2 ст.86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
У відповідності до ч. 1 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до ч. 4 ст. 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Рішення суду, як найважливіший акт правосуддя, має ґрунтуватись на повному з'ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
У п. 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року "Справа "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, п. 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Надавши оцінку наявним у справі доказам на предмет їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності, а також із дослідження кожного із них окремо та у сукупності, суд, на підставі всебічного, повного, об'єктивного з'ясування обставин справи, приходить до висновку про відмову в задоволенні позову.
З урахуванням вимог ст. 129 ГПК України, судові витрати у справі підлягають покладенню на позивача.
Керуючись ст. ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 12, 13, 73, 74, 76-79, 91, 129, 232, 233, 236 - 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
У позові відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення відповідно до ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено "27" листопада 2025 р.
Суддя С.Ч. Жельне