20 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 204/1962/21
провадження № 61-15831св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідачка - ОСОБА_2 ,правонаступником якої є ОСОБА_3 ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Орган опіки та піклування Центральної адміністрації Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Олійник Світлана Вікторівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2024 року у складі
судді Дубіжанської Т. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду
від 02 жовтня 2024 року у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Городничої В. С.,
Петешенкової М. Ю.
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2021 року ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Орган опіки та піклування Центральної адміністрації Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Олійник С. В. (далі - приватний нотаріус Олійник С. В.), про визнання договору дарування недійсним.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у 1998 році ОСОБА_5 , збираючись їхати на постійне місце проживання до Ізраїлю, подарував належну йому квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , своїй матері ОСОБА_2 , яка проживала в іншій квартирі за адресою:
АДРЕСА_2 .
Метою укладення цього договору було збереження квартири ОСОБА_5 від можливої втрати зазначеного нерухомого майна або його частки після укладення шлюбу з ОСОБА_6 та його виїзду до Ізраїлю. Однак на постійне місце проживання до Ізраїлю ОСОБА_5 не виїхав.
Між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 існувала усна домовленість про те, що через деякий час після укладення договору дарування остання складе заповіт на його ім'я з метою повернення квартири у власність ОСОБА_5 .
16 грудня 2000 року ОСОБА_2 склала заповіт на ім'я сина ОСОБА_5 , фактично виконавши зазначену домовленість.
Із 2007 року позивачка та ОСОБА_5 почали проживати однією сім'єю без реєстрації шлюбу у квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син - ОСОБА_7 , який, з дозволу відповідачки, у 2016 року був зареєстрований у зазначеній квартирі.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 трагічно загинув внаслідок нещасного випадку на виробництві.
05 червня 2018 року позивачка як законний представник малолітнього сина ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , звернулася до нотаріуса із заявою про вступ у спадщину. Однак, неповнолітній ОСОБА_4 , який є спадкоємцем після смерті батька ОСОБА_5 , не може отримати у спадок нерухоме майно, яке належало його батьку, оскільки таке за удаваним правочином було відчужене на користь відповідачки.
Після трагічної смерті ОСОБА_5 між позивачкою та відповідачкою виник конфлікт з приводу квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки остання почала вимагати звільнити цю квартиру. Відповідачка змінила свою думку стосовно того, що зазначена квартира має належати її онуку ОСОБА_7 , як за життя хотів її син ОСОБА_5 .
У провадженні Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська перебувала справа № 206/4028/18 за позовом ОСОБА_1 , яка діяла як законний представник ОСОБА_4 , до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Чечелівської районної у місті Дніпрі ради, Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про визнання права на проживання в квартирі, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , яка діяла як законний представник ОСОБА_4 , про усунення перешкод у здійсненні права власності.
Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 07 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 , яка діяла як законний представник ОСОБА_4 , відмовлено.
Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено.
Визнано ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постановою Верховного Суду від 16 грудня 2020 року (провадження № 61-1635св20) касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка діяла як законний представник ОСОБА_4 , задоволено частково.
Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 07 жовтня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. \
Ухвалою Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 02 березня 2020 року у справі № 206/437/20 заяву ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , на час його смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ; встановлення факту перебування ОСОБА_2 на утриманні померлого сина ОСОБА_5 на момент його смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 залишено без розгляду.
Крім того, у провадженні Дніпровського окружного адміністративного суду перебувала справа № 160/1841/20 ОСОБА_1 , яка діяла як законний представник ОСОБА_4 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області, третя особа, яка заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року, позов ОСОБА_1 , яка діяла як законний представник ОСОБА_4 задоволено.
Визнано протиправними дії Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області щодо відмови в призначенні одноразової страхової допомоги, що дорівнює 100 розмірам прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на день настання права на страхову виплату, ОСОБА_1 , як законному представнику малолітньої дитини ОСОБА_4 , який є членом сім'ї ОСОБА_5 , що помер внаслідок нещасного випадку на виробництві.
Зобов'язано Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області виплатити ОСОБА_1 , як законному представнику малолітньої дитини ОСОБА_4 , одноразову страхову допомогу, як члену сім'ї ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 внаслідок нещасного випадку, пов'язаного з виробництвом, що дорівнює 100 розмірам прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на день настання права на страхову виплату.
У задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.
Посилаючись на те, що договір дарування 18/60 часток житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3 укладений з порушенням статті 58 ЦК УРСР 1963 року, оскільки порушує права та законні інтереси дитини ОСОБА_4 , який не має можливості успадкувати майно, яке відчужене за удаваним правочином, а отже, не входить до спадкової маси після смерті ОСОБА_5 , позивачка просила суд визнати недійсним договір дарування 18/60 часток житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3 , укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 25 червня 1998 року, посвідчений приватним нотаріусом
Олійник С. В., зареєстрований у реєстрі за № 2250.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2024 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 02 жовтня 2024 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що позивачка не довела наявність правових підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним відповідно до статті 58 ЦК УРСР, яка була чинною на час укладення договору дарування від 25 червня 1998 року, зокрема, що такий правочин укладений лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода), оскільки, про обставини його укладення позивачці стало відомо переважно зі слів померлого ОСОБА_5 , з яким вона почала проживати без реєстрації шлюбу з 2007 року, тобто через дев'ять років після укладання договору дарування.
Суд відхилив посилання позивачки на те, що укладення оспорюваного правочину порушує права неповнолітнього ОСОБА_4 , оскільки зазначений правочин було укладено 25 червня 1998 року а той час, коли син позивачки народився лише 28 травня 2009 року, тобто маже через 11 років після укладення оспорюваного договору дарування. Таким чином, майнові права дитини чи її законі інтереси порушено не було, оскільки позивач, як власник нерухомого майна, мав право розпорядитися своєю власністю на власний розсуд, зокрема, подарувати його своїй матері.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У листопаді 2024 року ОСОБА_1 , звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 жовтня 2024 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального правата порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Посилається на те, порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, зокрема, суди не дослідили зібрані у справі докази та необґрунтовано відмовили у задоволенні клопотань позивачки про витребування доказів
(пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга обґрунтована тим, що вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій необґрунтовано відмовили у задоволенні її клопотань про витребування належним чином завірених копій заповітів ОСОБА_2 ,
від 01 липня 1998 року, від 16 грудня 2000 року, від 02 вересня 2003 року, а також про витребування відомостей щодо того на чиє ім'я зареєстровано особовий рахунок на користування тепловою та електричною енергією за адресою: АДРЕСА_1 .
Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що оспорюваний правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків. Суди не вирішили питання щодо добросовісності дарувальника; чи не укладено оспорюваний правочин з метою ухилення від виконання будь-яких зобов'язань перед третіми особами; у зв'язку з чим дарувальник не передав майно обдаровуваному та чи було надалі у його власності будь-яке інше нерухоме майно; хто сплачував за спожиті комунальні послуги т аз чим це пов'язано; для чого укладати договір дарування нерухомого майна і через короткий проміжок часу фактично повертати це майно дарувальнику на підставі заповіту.
Суди не звернули уваги на те, що дарувальник ОСОБА_5 розумів, що реальних наслідків укладеного договору дарування не буде та до моменту смерті проживав у квартирі, яка була предметом дарування, іншого житла він не мав.
Обдаровувана ОСОБА_2 розуміла фіктивність договору дарування, не претендувала на подароване майно, мала у власності інше. Менше ніж через місяць склала заповіт на ім'я ОСОБА_5 у якому заповіла йому спірну квартиру, тобто фактично повернула у його власність подароване майно.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28 листопада 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 жовтня 2024 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 27 лютого 2025 року (після усунення недоліків) відкрито касаційне провадження у справі з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, витребувано матеріали справи № 204/1962/21 із Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська; надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У квітні 2025 року матеріали справи № 204/1962/21 надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи
з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що 25 червня 1998 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладений договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Олійник С. В., зареєстрований у реєстрі за № 2250, згідно з яким ОСОБА_5 подарував, а ОСОБА_2 прийняла в дар 18/60 часток житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3, яка належала дарувальнику на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Третьою дніпропетровською державною нотаріальною конторою 07 серпня 1990 року за реєстровим № 2-4083, зареєстрованого в Бюро технічної інвентаризації м. Дніпропетровська 13 серпня 1990 року за № 420-98.
16 грудня 2000 року ОСОБА_2 склала заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Камеко Т. П., зареєстрований в реєстрі за № 2374, відповідно до якого на випадок своєї смерті вона заповіла ОСОБА_5 18/60 часток житлового будинку з відповідною частиною надвірних побудов та земельною ділянкою, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 .
02 вересня 2003 року ОСОБА_2 склала заповіт, посвідчений
державним нотаріусом Восьмої дніпровської державної нотаріальної контори
Хорошманенко Н. С. (далі - державний нотаріус Хорошманенко Н. С.), зареєстрований у реєстрі за № 2-2191, згідно з яким на випадок своєї смерті вона заповіла все належне їй майно, де б воно не знаходилося, та з чого б воно не складалося і взагалі все те, що буде належати їй на день смерті ОСОБА_5 .
У позовній заяві позивачка зазначає, що з 2007 року вона разом із
ОСОБА_5 почали проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу за адресою: АДРЕСА_4 . ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_7 .
Згідно з довідкою від 16 травня 2017 року, виданою головою квартального комітету Красногвардійського району м. Дніпропетровська, ОСОБА_4
з 17 травня 2016 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер.
Згідно довідкою приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Меньшакової К. О. від 12 жовтня 2020 року № 279/02-14, після
ОСОБА_5 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , спадщину прийняв син спадкодавця - ОСОБА_4 (спадкова справа від 01 червня 2018 року № 21/2018), на підставі частини четвертої статті 1268 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Відповідно до довідок, виданих головою квартального комітету Красногвардійського району м. Дніпропетровська від 25 липня 2018 року та 04 листопада 2019 року, за адресою: АДРЕСА_1
з 1990 року до дня смерті проживав ОСОБА_5 . Разом з ним з 2007 проживала ОСОБА_1 та неповнолітній син ОСОБА_4 , який народився в період спільного проживання і мешкає за цією адресою до цього часу.
24 листопада 2017 року ОСОБА_2 склала новий заповіт, посвідчений державним нотаріусом Хорошманенко Н. С., зареєстрований у реєстрі за № 2-1552, яким заповіла все належне їй майно, де б воно не знаходилося, та з чого б воно не складалося, все те, що буде належати їй на день смерті ОСОБА_3 .
ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_2 померла.
Згідно з листом листа Відділу обліку проживання фізичних осіб Управління у сфері державної реєстрації Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 31 липня 2023 року № 14/5-9601
ОСОБА_2 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 з 19 березня 1965 року до ІНФОРМАЦІЯ_4, інші зареєстровані особи за цією адресою на дату її смерті відсутні.
Ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 13 лютого 2024 року залучено до участі у справі № 204/1962/21 ОСОБА_3 як правонаступника ОСОБА_2 .
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України він застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Оскільки оспорюваний договір дарування укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 25 червня 1998 року, тобто до 2004 року, тому до спірних правовідносин застосовуються положення ЦК УРСР 1963 року.
Відповідно до частин першої, другої статті 243 ЦК УРСР за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.
Згідно зі статтею 244 ЦК УРСР договір дарування на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей - на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений. Договір дарування громадянином майна державній, кооперативній або іншій громадській організації укладається в простій письмовій формі. До договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 і цього Кодексу.
Відповідно до статті 227 ЦК УРСР договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.
Згідно зі статтею 58 ЦК УРСР недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода).
Для визнання угоди мнимою необхідно встановити той факт, що угода була укладена без наміру створити юридичні наслідки, та що сторони за угодою ніяких дій по здійсненню мнимої угоди не вчиняли.
Отже, у ЦК УРСР у редакції, чинній на момент укладення спірного правочину, підставою для визнання договору дарування з мотивів його мнимості, було його укладення без створення юридичних наслідків.
Натомість, у чинній редакції ЦК України законодавець визначив, що правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, що обумовлювалися цим правочином, є фіктивним. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (стаття 234 ЦК України).
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин формально і заздалегідь знаючи, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений, його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним.
При фіктивному правочині у сторін такого правочину відсутній намір створити ті правові наслідки, які задекларовані у правочині. Тобто волевиявлення учасників правочину не відповідає їх дійсній волі. Ознаками фіктивності договору є наявність зовнішньої форми правочину, що фіксує удавані наміри сторін; відсутність у сторін дійсного наміру створити наслідки, які зумовлювалися у цьому правочині. Тобто має місце лише імітація правочину, а в діях сторін, що імітують правочин, відсутня головна ознака правочину - спрямованість на встановлення, припинення або іншу видозміну цивільних правовідносин.
Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним (фіктивним), повинен довести, що обидві сторони правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, діяли умисно, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.
Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-116цс14, від 21 січня 2015 року у справі
№ 6-197цс14, від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2690цс16.
Вказані правові висновки надалі підтримала Велика Палата Верховного Суду у постановах від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20 (провадження № 12-60гс21).
Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дослідивши зібрані у справі докази та надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про те, що позивачка не довела наявності правових підстав для висновку про те, що оспорюваний договір дарування 18/60 часток житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3 укладений з порушенням статті 58 ЦК УРСР.
Звертаючись до суду з позовом в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_7 , ОСОБА_1 посилалася на те, що оспорюваний правочин порушує його право на спадщину після смерті батька, водночас як обґрунтовано зазначили суди, такі доводи заявниці є безпідставними, оскільки оспорюваний правочин було укладено 25 червня 1998 року в той час, коли син ОСОБА_5 та ОСОБА_1 - ОСОБА_7 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Суди встановили, що 18/60 часток житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3 належали ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 07 серпня 1990 року, тобто були його особистою власністю, якою він розпорядився на власний розсуд і за життя договір дарування від 25 червня 1998 року не оспорював.
Зазначене дає підстави для висновку про те, що вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що розпорядження ОСОБА_5 належною йому на праві власності часткою у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_3 у 1998 році жодним чином не порушує прав його сина, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто майже через 11 років після укладення оспорюваного правочину.
Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій необґрунтовано відмовили у задоволенні клопотань позивачки про витребування належним чином завірених копій заповітів ОСОБА_2 , від 01 липня 1998 року, від 16 грудня 2000 року, від 02 вересня 2003 року, а також про витребування відомостей щодо того на чиє ім'я зареєстровано особовий рахунок на користування тепловою та електричною енергією за адресою: АДРЕСА_1 є безпідставними.
Із матеріалів справи відомо, що 04 червня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська з клопотанням про витребування копій заповітів ОСОБА_2 , від 01 липня 1998 року, від 16 грудня 2000 року, від 02 вересня 2003 року у задоволенні якого ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 10 червня 2021 року було відмовлено з підстав його необґрунтованості.
У судовому засіданні 02 листопада 2021 року клопотання позивачки про витребування доказів, задоволено частково. Витребувано відомості у ДТЕК Дніпровські електричні мережі щодо особового рахунку ОСОБА_5 ; у задоволенні клопотання в частині витребування копій заповітів ОСОБА_2 суд відмовив, оскільки нотаріус до моменту відкриття спадщини не має права відкривати зміст заповіту.
Аналогічне клопотання ОСОБА_1 про витребування копій заповітів
ОСОБА_2 , від 01 липня 1998 року, від 16 грудня 2000 року, від 02 вересня
2003 року було розглянуто судом апеляційної інстанції у судовому засіданні
02 жовтня 2024 року та протокольною ухвалою відмовлено у його задоволенні.
За таких обставин доводи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України не знайшли свого підтвердження.
Верховний Суд не бере до уваги доводи позивачки про те, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що дарувальник ОСОБА_5 розумів, що реальних наслідків укладеного договору дарування не буде, а також, що обдаровувана ОСОБА_2 розуміла фіктивність договору дарування, оскільки зазначене є лише припущенням ОСОБА_1 , яка на час укладення оспорюваного договору не проживала однією сім'єю з ОСОБА_5 .
Висновки судів попередніх інстанцій, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які містяться посилання у касаційній скарзі.
Порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, які відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, чи апеляційної інстанції, Верховний Суд не встановив.
Інші доводи, викладені у касаційній скарзі, правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди з оцінкою доказів, наданою судами попередніх інстанцій, а також пов'язуються з необхідністю встановлення обставин, які, на думку заявниці встановлені судом неповно і неправильно, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків суду першої та апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Щодо розподілу судових витрат
Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, ВерховнийСуд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 жовтня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник