Справа № 136/1009/25
Провадження № 22-ц/801/2291/2025
Категорія: 41
Головуючий у суді 1-ї інстанції Присяжний О. І.
Доповідач:Сопрун В. В.
26 листопада 2025 рокуСправа № 136/1009/25м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд в складі:
головуючого Сопруна В.В.,
суддів Матківської М.В., Сала Т.Б.,
розглянувши у порядку письмового провадження цивільну справу №136/1009/25 запозовом Акціонерного товариства «Акцент-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Акцент-Банк» на заочне рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 05 вересня 2025 року, яке ухвалив суддя Присяжний О.І. у Липовецькому районному суді Вінницької області, повний текст складено 09 вересня 2025 року,
В травні 2025 року АТ «Акцент-Банк» звернулося в суд з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, мотивуючи позовні вимоги тим, що 18 квітня 2024 року відповідач уклав з Банком кредитний договір ABVICT155101302015, щодо надання останньому кредиту в розмірі 20 000 грн строком на 36 місяців, до 17 квітня 2027 року, зі сплатою процентів у розмірі 85% щорічно та комісії в розмірі 0,00 грн. Кредитний договір складається із заяви клієнта та графіку погашення кредиту. Банк свій обов'язок виконав повністю, надав позичальнику кредит згідно до умов кредитного договору.
Станом на 28 травня 2025 року заборгованість відповідача за даним кредитним договором становить в розмірі 37 909,07 грн, яка складається з: 18693,42 грн - загальний залишок заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту); 17198,72 грн - загальний залишок заборгованості за процентами; 0,00 грн - загальний залишок заборгованості за комісією; 2 016,93 грн - загальний залишок заборгованості за пенею, які у добровільному порядку не погашено, що стало підставою звернення позивача до суду із даним позовом.
Заочним рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 05 вересня 2025 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Акцент-Банк» заборгованість за кредитним договором № АВVICT155101302015 від 18 квітня 2024 року станом на 28 травня 2025 року, в розмірі 35 892,14 грн, з яких: 18693,42 грн - заборгованість за наданим кредитом; 17 198,72 грн - заборгованість за процентами.
У решті позову відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Акцент-Банк» судові витрати у вигляді судового збору в розмірі 2293,53 грн.
Не погодившись з вказаним заочним рішенням суду, АТ «Акцент-Банк» подало апеляційну скаргу, оскільки вважає його незаконним, ухвалене з порушенням норм матеріального права. Просило заочне рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 05 вересня 2025 року в частині відмовлених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що відмова суду першої інстанції в стягненні пені за кредитним договором, не відповідає нормам діючого законодавства.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 22 жовтня 2025 року розгляд справи в апеляційній інстанції призначено без повідомлення учасників справи згідно ч.1 ст.369 ЦПК України.
Згідно ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Отже, рішення суду в частині стягнення заборгованості за кредитним договором в розмірі 35892,14 грн, апеляційним судом не перевіряється, оскільки в цій частині рішення суду не оскаржується.
Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, прийшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.
Згідно ч.1-3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам судове рішення відповідає.
Судом першої інстанції встановлено, що 22 червня 2021 року ОСОБА_1 заповнив анкету-заяву про приєднання до умов та правил надання банківських послуг в «А-Банк.
18 квітня 2024 року будучи клієнтом АТ «Акцент-Банк», ОСОБА_1 уклав із банком кредитний договір №ABVICT155101302015, щодо надання йому послуги «Швидка готівка», а саме кредиту в розмірі 20000 грн. Кредитний договір складається із заяви клієнта та графіку погашення кредиту.
У відповідності до п.п. 2-5 Кредитного договору ліміт цього договору: 20000 грн, строком на 36 місяців (до 17 квітня 2027 року) зі сплатою процентів у розмірі 85,00 % на рік, розмір щомісячного платежу - 1 566,57 грн щорічно та комісії в розмірі 0,00 грн.
Згідно п. 6 Кредитного договору, за користування кредитом Позичальник сплачує проценти у розмірі 85.00 % річних.
Відповідно до п. 9 Кредитного договору платіжна картка, що є доступом до поточного рахунку, на який зараховується сума кредиту - 5169155163447814.
Укладення кредитного договору № ABVICT155101302015 від 18 квітня 2024 року підтверджено відповідачем 18-04-2024 11:53 простим електронним підписом за ідентифікатором НОМЕР_1 .
Банк свій обов'язок виконав повністю, надав позичальнику кредит згідно до умов кредитного договору.
Проте відповідач, станом на 28 травня 2025 року, допустив заборгованість за вказаним кредитом, яка складає 37 909,07 грн, з яких: 18 693,42 грн - заборгованість за тілом кредиту, 17 198,72 грн - заборгованість за процентами та 2 016,93 грн - заборгованість за пенею, яку в добровільному порядку відповідачем не погашено.
Таким чином між позивачем та відповідачем виник спір з приводу повернення грошових коштів, отриманих в кредит, та відповідальності за неналежне виконання зобов'язань позичальником.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний недійсним судом. Згідно з частиною першою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження №14-308цс18) зроблений висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору усі права, набуті за ним сторонами правочину, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Відмовляючи в стягненні пені в розмірі 2016,93 грн, суд першої інстанції виходив з того, що нарахування пені суперечить положенням закону.
Апеляційний суд враховує, що відповідно до Закону України від 15.03.2022 № 2120-IX "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану", розділ "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України доповнено пунктом 18, який передбачає, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцяти денний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється, зокрема, від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24.02.2022 за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
Указом Президента України №64/2022 від 24 лютого 2022 року на всій території України введено воєнний стан, строк якого неодноразово продовжувався і який безперервно триває з 24 лютого 2022 року до теперішнього часу.
Відтак висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог банку про стягнення з позичальника пені, нарахованої кредитором за прострочення виконання договірних зобов'язань щодо повернення кредитних коштів у погоджені строки, відповідає вимогам закону.
Апеляційний суд не може погодитися з аргументами скаржника про те, що норми ЦК України в питанні нарахування пені є загальними та поступаються в пріоритеті застосування нормам спеціального законодавства Закону України «Про споживче кредитування», оскільки за змістом ч.2 ст.4 ЦК України основним актом цивільного законодавства України є саме Цивільний кодекс України.
Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проєкт закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України.
Так основним регулятором договірних відносин є ЦК України, а не окремі закони, що вбачається з аналізу висновків постанови Верховного Суду від 10 жовтня 2018 у справі № 362/2159/15-ц.
Водночас, як зазначає скаржник у даній справі, п. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЗУ «Про споживче кредитування» встановлено, що у разі прострочення споживачем у період з 01.03.2020 до припинення зобов'язань за договором про споживчий кредит, укладеним до тридцятого дня включно з дня набрання чинності ЗУ "Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг", у тому числі того, строк дії якого продовжено після набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг", споживач звільняється від відповідальності перед кредитодавцем за таке прострочення. У тому числі, але не виключно, споживач у разі допущення такого прострочення звільняється від обов'язку сплати кредитодавцю неустойки (штрафу, пені) та інших платежів, передбачених договором про споживчий кредит за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) споживачем зобов'язань за таким договором. Забороняється збільшення процентної ставки за користування кредитом з інших причин, ніж передбачені частиною четвертою статті 1056-1 Цивільного кодексу України, у разі невиконання зобов'язань за договором про споживчий кредит у період, зазначений у цьому пункті. Дія положень цього пункту поширюється, у тому числі, на кредити, визначені частиною другою статті 3 цього Закону.
З системного аналізу як приписів п. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЗУ «Про споживче кредитування», про які вказує скаржник, так і п.18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, який застосував суд першої інстанції, відхиляючи відповідні позовні вимоги, вбачається, що відповідні положення Закону України «Про споживче кредитування» не мають предметом свого правового регулювання правовідносини щодо нарахування пені під час воєнного стану в державі, а стосуються унормування цивільного законодавства у зв'язку з іншими обставинами, а саме прийняття Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг".
Проаналізувавши встановлені обставини справи, та надавши їм правову оцінку, з урахуванням зазначених вище положень діючого законодавства, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування або зміни рішення суду першої інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
За змістом ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частини 3 статі 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Так як ціна позову складає 37909,07 грн, що менше двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, то судове рішення не підлягає касаційному оскарженню.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,
постановив:
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Акцент-Банк» залишити без задоволення.
Заочне рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 05 вересня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.
Повний текст судового рішення складено 26 листопада 2025 року.
Головуючий Сопрун В.В.
Судді Матківська М.В.
Сало Т.Б.