03680 м. Київ , вул. Солом'янська, 2-а
Номер апеляційного провадження: 22/-ц/824/4355/2025
10 вересня 2025 року м. Київ
Справа № 357/4938/24
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,
суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.,
за участю секретаря судового засідання Мех В.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 жовтня 2024 року, ухвалене у складі судді Бондаренко О.В.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до Білоцерківської міської ради в особі Центру надання адміністративних послуг Білоцерківської міської ради про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом зобов'язання реєстрації у квартирі,
встановив:
У березні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовом до відповідача Білоцерківської міської ради в особі Центру надання адміністративних послуг Білоцерківської міської ради про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом зобов'язання реєстрації у квартирі.
В обґрунтування вимог вказував, що ОСОБА_1 , у минулому військовослужбовець ЗСУ, з 29 серпня 2013 року є пенсіонером ЗСУ, має другу групу інвалідності. Згідно з ордером № 003354 від 27 липня 1992 року він є наймачем квартири АДРЕСА_1 . Вказану квартиру він отримав як військовослужбовець, в ордері також записана його нині покійна дружина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 Після отримання ордеру, він та члени його сім'ї, 13 січня 1993 року зареєструвалися у вказаній квартирі. На нього також оформлено всі особові рахунки на квартиру, за його участю за весь період проживання до цього часу включно укладалися ряд договорів на обслуговування квартири власника (наймача) в будинках державного або комунального житлового фонду, ряд договорів про надання послуг з газопостачання, ряд договорів про надання послуг з гарячого водопостачання та опалення, ряд договорів про надання послуг водопостачання та водовідведення, договори про користування електричною енергією. Заборгованості по оплаті послуг не має.
22 квітня 2011 року, у зв'язку із службовими обставинами, обумовленими зміною місця служби, позивач змінив місце реєстрації та, не передбачаючи наслідків його зняття з реєстрації, знявся з реєстрації за місцем свого постійного проживання, а саме в квартирі АДРЕСА_1 , та зареєструвався у військовому гуртожитку, за адресою: АДРЕСА_2 , де зареєстрований і на час подання позову. Проте, позивач фактично проживав та проживає по даний час за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з довідкою Міністерства оброни України № 031152 від 27 квітня 2011 року, виданої ОСОБА_1 , останній отримав окрему житлову площу у кількості 2-х кімнат у АДРЕСА_3 , яку не здав квартирним органам Міністерства оборони України. 12 березня 2024 року позивач звернувся до ЦНАП Білоцерківської міської ради задля зняття з реєстрації на АДРЕСА_2 та реєстрації за адресою: АДРЕСА_3 , подавши відповідну заяву №15.2-01/402, проте отримав відмову у реєстрації за вказаним місцем проживання, за адресою АДРЕСА_3 .
У своїй відмові у реєстрації позивача за адресою: АДРЕСА_3 , відповідач посилається на п.п.5 п. 35 «Порядку декларування та реєстрації місця проживання ( перебування) затвердженого постановою КМУ від 07 лютого 2022 року № 265, п.п. 3 п. 2 статті 9 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг, щодо декларування та реєстрацію місця проживання в Україні». Позивач бажає користуватися спірною квартирою, проживає в ній, однак, внаслідок юридичної необізнаності, знявся в минулому з реєстрації, а тепер бажає знову зареєструватися у квартирі та вважає, що відмова в реєстрації порушує його права на житло, передбачені Конституцією України та діючим Житловим Кодексом України. Він є користувачем вищевказаної квартири, має право проживати в ній та користуватися нею, оскільки своєчасно, після надання ордеру, зареєструвався у вказаній квартирі. Жодним рішенням суду чи іншого органу його ордер не визнавався недійсним, так само ні він, ні члени його сім'ї не визнавалися такими, що втратили право на користування житлом. Він бажає проживати у квартирі, однак, відповідач цьому перешкоджає, бо не здійснює реєстрацію у вказаній квартирі.
Тому просив усунути позивачу перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , зобов'язавши відповідача - Білоцерківську міську раду в особі Центру надання адміністративних послуг Білоцерківської міської ради, зареєструвати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , в квартирі АДРЕСА_1 .
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 жовтня 2024 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду позивач ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив її задовольнити, рішення суду скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Не погоджується з висновками суду про те, що ордер згідно п.69 Правил № 470 був дійсним лише 30 днів після зняття з реєстрації у вказаній кімнаті та нової реєстрації в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_2 , оскільки на теперішній час даний ордер не визнавався рішенням суду недійсним, а члени його родини не визнавалися такими, що втратили право на користування житлом.
Вказує, що він більше 32 років постійно проживає в квартирі АДРЕСА_1 , місце проживання не змінював, комунальні платежі здійснює регулярно, відсутня заборгованість з оплати за утримання будинку та прибудинкової території.
Вважає, що відповідачу були надані в повному обсязі всі підтверджуючі документи та відомості, які дають йому право реєстрації місця проживання, а саме: довідку ОСББ «ОБЕРІГ-20» від 15 листопада 2023 року № 15/11/001; договори за період з 2001 по 2009 рік, на підставі яких були відкриті особові рахунки з оплати комунальних послуг у КП БМР «Білоцерківтепломережа», ПрАТ «Київобленерго», ВАТ «Київоблгаз», КП БМР ЖЕК №1, ТОВ «Білоцерківвода», які дійсні по сьогоднішній день. Таким чином, відповідачу було достовірно відомо з його усних пояснень та письмових документів, що він є наймачем житлового приміщення і проживає в ньому разом з сім'єю на законних підставах.
Проте, в порушення норм пункту 40 Правил, відповідач дані відомості не прийняв до уваги та не вказав їх при формуванні заяви від 12 березня 2024 року № 15.2- 01/402, належним чином не перевірив правильність заповнення заяви про реєстрацію місця проживання (перебування), а лише зазначив свідоцтво про шлюб НОМЕР_1 від 01 листопада 1986 року з дружиною ОСОБА_2 , яка на момент подачі заяви вже померла.
Також суд, ухвалюючи рішення, не взяв до уваги, що відповідно до вимог статті 61 ЖК України ОСОБА_1 є наймачем житлової площі (громадянином, на ім'я якого видано ордер) і згода будь-кого із членів сім'ї не є обов'язковою, та не передбачена нормами законів, не застосував норми Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», так як в пункті 2 Порядку визначено, що терміни вживаються у значенні, наведеному в Законах України, в тому числі і Законі України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».
Правом на подання відзиву інший учасник справи не скористався.
У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_4 підтримали вимоги апеляційної скарги та просили скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце слухання справи повідомлений належним чином, причини неявки не повідомив, тому колегією суддів визнано за можливе розглянути справу за його відсутності відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача та його представника, з'ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на такі підстави.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що в надане йому жиле приміщення на підставі ордеру №003354 від 28.07.1992, який був єдиною підставою для вселення у квартиру АДРЕСА_1 , позивач вселився 13.01.1993 року разом зі своєю сім'єю та зареєструвався у квартирі, а 20.04.2011 позивач знявся з реєстрації місця проживання у вказаній квартирі. Відтак, позивач ОСОБА_1 використав своє право, надане йому на підставі ордеру, який згідно п. 69 Правил №470 був дійсним лише 30 днів, тому після закінчення цього строку ордер автоматично втрачає свою силу.
Із заяви №15.2-01/402 від 12.03.2024 встановлено, що ОСОБА_1 , як на підставу для реєстрації в даній квартирі, власником якої він не є, надав лише свідоцтво про шлюб НОМЕР_1 від 01.11.1986 та згоду ОСОБА_2 , яка на момент подачі ним заяви вже померла, та до заяви не було додано інших документів, які є підставою для здійснення реєстрації за адресою: АДРЕСА_3 , передбачені п.п.54 п. 35 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №265 від 07.02.2022 «Деякі питання декларування і реєстрації місця проживання та ведення реєстрів територіальних громад», зокрема, ордер, який дає право на заселення у вказане житлове приміщення.
Тому суд зазначив, що позивач не позбавлений можливості звернутися до адміністративного суду з метою оскарження відмови адміністратора Білоцерківської міської ради у здійсненні реєстрації місця проживання, на предмет перевірки законності відмови яка вчинена посадовою особою при здійсненні владних управлінських функцій та зобов'язати орган місцевого самоврядування вчинити дії щодо реєстрації місця проживання.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність порушеного або оспорюваного права.
З висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог колегія суддів погоджується, проте вважає, що у задоволенні позову слід відмовити з інших підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 29 серпня 2013 року є інвалідом 2 групи, учасником бойових дій, має право на пільги встановлені для ветеранів війни - інвалідів війни, з 01 листопада 1986 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 . Від даного шлюбу у них народилася дочка - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 .
З 13 січня 1993 року до 20 квітня 2011 року місце проживання позивача було зареєстроване за адресою: АДРЕСА_3 , оскільки возивач отримав право на заселення у вказане житлове приміщення, разом із сім'єю: дружиною та дочкою, на підставі ордеру №003354 від 28 липня 1992 року, що підтверджено матеріалами справи.
Також, встановлено, що позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 з 22 квітня 2011 року і по теперішній час зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , разом із дочкою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за погодженням командира Військової частини НОМЕР_2 без надання окремої кімнати, як незабезпеченого житлом військовослужбовця під час проходження служби у м. Києві.
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , з 13 січня 1993 року до 11 липня 2023 року була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_3 .
12 березня 2024 року ОСОБА_1 подав до Білоцерківської міської ради заяву № 15.2-01/402 про реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_3 , з одночасним зняттям із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі свідоцтва про шлюб НОМЕР_1 від 01 листопада 1986 року та згоди ОСОБА_2 .
У задоволенні заяви адміністратором Цупрун Т. В. було відмовлено на підставі п.п. 5 п. 35 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування) затвердженого постановою КМУ від 07.02.2022 року № 265, п.п. 3 п. 2 ст. 9 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг, щодо декларування та реєстрацію місця проживання в Україні».
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom) 1995 року).
ЄСПЛ констатував, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine)).
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваний прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Отже, об'єктом захисту визнано порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.
Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
У статті 395 ЦК України встановлено, що право користування є речовим правом на чуже майно та відповідно до статті 396 ЦК України підлягає захисту відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Отже, особа має право звернутися до суду із позовом про визнання права користування майном, якщо це право порушується, оспорюється чи не визнається.
Передумовою для застосування наведених норм права є відсутність іншого, крім судового, шляху для відновлення порушеного права.
У статті 9 ЖК України встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до частин першої та другої статті 61, статей 64 та 65 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється за правилами, визначеними для договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на ім'я якого видано ордер.
Члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач і члени його сім'ї.
Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 був вселений у житлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , на підставі ордера на житлове приміщення серії БЦВ № 003354 від 28 липня 1992 року. Згідно з приміткою на ордері строк його дійсності складав 30 днів. Цей ордер був єдиною підставою для вселення у спірне приміщення.
На підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення (стаття 58 ЖК України).
Згідно з положеннями статті 59 ЖК України ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жилих приміщень. Вимогу про визнання ордера недійсним може бути заявлено протягом трьох років з дня його видачі.
Відомості про визнання ордера на вселення у спірне житлове приміщення матеріали не містять, а отже зазначений документ є чинним.
У суді першої інстанції позивач пояснив, що 22 квітня 2011 року у зв'язку зі службовими обставинами, обумовленими зміною місця служби, зареєстрував місце проживання за іншою адресою: а саме: АДРЕСА_2 . Реєстрацію місця проживання на час подання позову не змінював. Водночас, позивач стверджує, що після зміни реєстрації місця проживання продовжував проживати у спірній квартирі за адресою: АДРЕСА_3 .
12 березня 2024 року позивач звернувся до ЦНАП Білоцерківської міської ради для реєстрації місця проживання у спірній квартирі, однак йому було відмовлено на підставі підпункту 5 пункту 35 Порядку декларування реєстрації місця проживання, тобто у зв'язку з тим, що ОСОБА_1 не надав належні докази, що підтверджують право проживання у спірному жилому приміщенні.
Підставою заявленого позову ОСОБА_1 зазначає, що бажає і надалі користуватися спірною квартирою, оскільки не втратив право користування нею, однак відповідач шляхом відмови у реєстрації його місця проживання у цій квартирі перешкоджає йому у користуванні спірним житлом.
Статтею 107 ЖК України визначено, що у разі вибуття наймача та членів його сім'ї, договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття. У зв'язку зі смертю основного наймача, договір найму на квартиру підлягає оформленню на ім'я члена сім'ї, який має право користуватися квартирою.
Суд першої інстанції встановив, що позивач у 2011 році вибув до іншого жилого приміщення, натомість у спірній квартирі продовжувала проживати його дружина ОСОБА_2 , яка була внесена до ордера на зайняття житлового приміщення на час вселення, однак померла ІНФОРМАЦІЯ_4 .
12 березня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Центру надання адміністративних послуг Білоцерківської міської ради Київської області з заявою про зміну реєстрації місця проживання, тобто після смерті іншого наймача та члена його сім'ї.
Аналіз зазначених обставин та позовних вимог свідчить про невизнання відповідачем права користування ОСОБА_1 спірною квартирою за відсутності у останнього будь-яких правовстановлюючих документів з переліку, визначеного підпунктом 5 пункту 35 Порядку декларування реєстрації місця проживання, які підтверджують наявність у нього права користування спірною квартирою.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про надання публічних ( електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», декларування місця проживання, реєстрація місця проживання (перебування) особи не є підставою для набуття такою особою права володіння, користування чи розпорядження житлом (у тому числі не є підставою для вселення чи визнання за особою права на проживання та/або права користування житлом), про проживання в якому особа повідомила.
За таких обставин, з врахуванням вимог статті 107 ЖК України, задоволення позовних вимог про зобов'язання відповідача здійснити реєстрацію місця проживання не призведе до ефективного поновлення невизнаного права користування позивача спірною квартирою за відсутності відповідних документів, які можуть підтвердити наявність у ОСОБА_1 права користування цим житловим приміщенням після вибуття його до іншого житла, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 .
Водночас, таке право, у разі його порушення, невизнання чи оспорювання може бути поновлене шляхом пред'явлення позову про визнання права користування житловим приміщенням.
Як зазначено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц, від 25 січня 2022 року в справі № 143/591/20, від 18 січня 2023 року в справі № 488/2807/17, як правило, суб'єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновлює порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16).
Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду у постановах від 29 вересня 2020 року в справі № 378/596/16, від 19 січня 2021 року в справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19, від 15 вересня 2022 року в справі № 910/12525/20, обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.
Оскільки позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушеного чи невизнаного права, то така обставина є окремою підставою для відмови у задоволенні позову.
Суд першої інстанції зазначене не взяв до уваги, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог внаслідок недоведеності позивачем факту порушення його права.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до пунктів 3, 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Ураховуючи наведене, встановивши невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, нормам матеріального права, апеляційний суд дійшов висновку про часткове задоволення апеляційної скарги та зміну оскаржуваного рішення в частині мотивів відмови у задоволенні позову.
Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 жовтня 2024 року - змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 24 листопада 2025 року.
Суддя - доповідач: Ящук Т.І.
Судді: Кирилюк Г.М.
Рейнарт І.М.