КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ОДЕСИ
Справа № 947/27744/25
Провадження № 2/947/4871/25
24.11.2025 року
Київський районний суд м. Одеси в складі:
головуючого - судді Калініченко Л.В.
при секретарі Матвієвої А.В.,
представники учасників справи:
- представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Сіржант Юрій Володимирович; - представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Глазирін Олександр Андрійович,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою
ОСОБА_1
до ОСОБА_2
про усунення перешкод у користуванні власністю
та зобов'язання вчинити певні дії,
25.07.2025 року до Київського районного суду м. Одеси надійшла позовна заява від імені ОСОБА_1 , через її представника - адвоката Сіржанта Юрія Володимировича, до ОСОБА_2 про зобов'язання вчинити певні дії, в якій позивачка просить суд:
- зобов'язати ОСОБА_2 не створювати ОСОБА_1 перешкоди в користуванні належною їй земельною ділянкою із кадастровим номером 5110136900:44:003:0054 за адресою: АДРЕСА_1 ;
- зобов'язати ОСОБА_2 використовувати належне йому майно - житловий будинок та земельну ділянку, розташованою за адресою: АДРЕСА_2 виключно для проживання ОСОБА_2 та членів його родини, зареєстрованих за вказаною адресою.
В обґрунтування позову представник позивачки посилається на те, що вона є власником земельної ділянки з кадастровим номером: 5110136900:44:003:0054, за адресою: АДРЕСА_1 . Власником суміжної земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 , із кадастровим номером: 5110136900:44:003:0115, та житлового будинку розташованому на цій земельній ділянці, є відповідач.
Як вказує представник позивачки, відповідач створює позивачці перешкоди у користуванні нею належною земельною ділянкою, оскільки відповідачем використовується належне йому майно не за цільовим призначенням, шляхом переведення житлового будинку під готельно-ресторанний бізнес, в якому на постійній основі на певний час оселяє інших осіб за плату. Представник позивача вказує, що ці обставини підтверджуються: роздруківками з офіційного сайту готелю - ресторану «REDLING», який як зазначає представник фактично розміщений в належному відповідачу житловому будинку; відомостями з порталу «BOOKING.COM», що використовується для бронювання приміщень-готелів всього світу; роздруківками з офіційних акаунтів готелю - ресторану «REDLING» в соціальних мережах FACEBOOK та INSTAGRAM.
Представник позивачки зазначає, що відповідач уклав із іншою особою ФОП ОСОБА_3 відповідний договір, та віддав належне йому майно у використання, для надання іншим особам для тимчасового проживання в готелі - ресторані.
Внаслідок цього, як вказує сторона позивача, ОСОБА_1 систематично: потерпає від гучних звуків, від гучної музики, від криків відвідувачів готелю-ресторану; її бентежить поведінка іноді нетверезих мешканців готелю; повітря навкруги наповнене вихлопними газами від автомобілів, що прибувають до готелю, а також неприємними запахами від кухні готелю-ресторану, де на постійній основі приготовляється їжа; не може припаркувати власний автомобіль біля свого майна, оскільки тротуар заповнений автомобілями відвідувачів готелю.
Представник позивачка вказує, що вирішити спірне питання в позасудовому порядку не вдається, тому позивачка змушена звернутися до суду, адже відповідач має використовувати належне йому майно виключно за його цільовим призначенням - для власного проживання та проживання членів його родини, що виключає можливість експлуатації належного відповідачу будинку в якості готелю-ресторану.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.07.2025 року, цивільну справу на підставі вказаного позову розподілено судді Калініченко Л.В. та передано головуючому по справі 28.07.2025 року.
Ухвалою суду від 31.07.2025 року вказану позовну заяву залишено без руху.
05.08.2025 року на виконання ухвали суду представником позивача надано до суду заяву про усунення недоліків разом з квитанцією про сплату судового збору.
Дослідивши подані до суду документи, суддею встановлено, що позовна заява подана з додержанням вимог ст.ст. 175-177 ЦПК України, позивачем виконані вимоги ухвали суду від 31.07.2025 року, підстави для залишення позовної заяви без руху або відмови у відкритті провадження, визначених у ст. 185, 186 ЦПК України, відсутні.
Справа підсудна Київському районному суду міста Одеси.
Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 08.08.2025 року прийнято вказану позовну заяву до розгляду та відкрито провадження по справі в порядку спрощеного позовного провадження, призначено дату, час і місце проведення підготовчого судового засідання.
01.09.2025 року до суду від відповідача ОСОБА_2 та його представника надійшли відзиви на позовну заяву, в яких останні заперечують проти задоволення позову, з підстав його необґрунтованості та безпідставності, та відсутності порушеного права позивача приймаючи відсутність будь-яких будівель чи споруд на земельній ділянці позивачці з кадастровим номером 5110136900:44:003:0054, що виключає проживання останньої та створенні їй будь-яких перешкод. Також сторона відповідача зазначає про належне і правомірне використання земельної ділянки, оскільки нормами чинного законодавства, а саме: ст. 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, а також приймаючи відсутню пряму заборону законодавства на використання житлового приміщення для підприємницької діяльності. Представник відповідача вказує, що листом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 15.09.2006 № 6700 надано роз'яснення, що громадяни можуть використовувати жиле приміщення для здійснення підприємницької діяльності, що також узгоджується з відповіддю Комітету у листі від 31.07.2007 № 5620. Так, представник відповідача вказує, що якщо жиле приміщення перебуває у власності особи, що бажає здійснювати підприємницьку діяльність така можливість підкріплюється положеннями ст. 319 ЦК України, відповідно до якої власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Також, представник відповідача, що доводи на підтвердження порушення прав позивачки є недостовірними та не заслуговують на увагу. Щодо доводів позивачки про не можливість користування тротуаром, відповідач вказує, що визначена позивачкою територія, як тротуар, є прилегла територія до його ділянки, і жодним чином не відноситься до ділянки позивачки. Крім того, як зазначає сторона відповідача, вищезазначений тротуар, є майданчиком для паркування транспортних засобів, що підтверджується погодженою з органами влади схемою розміщення майданчика для паркування транспортних засобів. Враховуючи викладене, представник відповідача позовні вимоги позивача такими, що не підлягають задоволенню, доводи такими, що не мають юридичного підґрунтя, які б свідчили про порушення будь-яких прав позивача, в тому числі відсутність факту та доказів наявності створення перешкод в користуванні позивачем його власністю, а позовні вимоги взагалі такими, що порушують права власності відповідача, порушують конституційні права відповідача щодо права володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, права на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
У підготовчому судовому засіданні 16.09.2025 року представник позивачки надав до суду відповідь на відзив, в якому вважає безпідставними доводи сторони відповідача викладені у заперечення проти задоволення позову, зазначаючи, що доводи про відсутність позивачеві з боку відповідача перешкод через розташування належної позивачці земельної ділянки на іншій вулиці, які мають лише тильні межі земельних ділянок, які між собою відокремлені кам'яним парканом, є безпідставними. Так, представник позивачки зазначив, що вказана обставин жодним чином не спростовує посилання позивача, що експлуатацією належного відповідачу будинку в якості готелю та ресторану порушуються права та охоронювані законом інтереси позивача.
Також представником позивача не визначається схема розміщення майданчику для паркування, на якій в тому числі відведені місця для паркування протягом провул. Панченко (колишня назва - Рибальський»), з якої як вказує також вбачається можливість паркування автомобілів на тротуарі, в напрямку руху дорогою, на дорозі, та під самий паркан навкруги земельної ділянки позивачки, що порушує її права та інтереси. Також представник позивачки вказує, що розташована паркова не відповідає нормам ДБН.
Додатково представник позивачки вказує про безпідставність доводів відповідача про відсутність порушеного права позивача через відсутність будь-яких споруд, приймаючи, що ОСОБА_1 має намір використовувати свою земельну ділянку для ведення особистого підсобного господарства, що відповідає цільовому призначенню ділянки, а саме: позивачка хоче завести корову, нутрій, свиней та курей, зберігати на ділянці потрібні корми та добрива, і вільно, як заповідав великий Кобзар, господарювати на своїй землі. За наслідком чого, позивачка хоче мати можливість проїзду до своєї ділянки великим вантажним автомобілем, що не можливо через припарковані автомобілі клієнтів готелю. Також, як вказує представник позивачки, постійний шум готелю, розташованого в належному відповідачу будинку, буде негативно впливати на експлуатацією позивачкою своєї земельної ділянки, оскільки діяльність відповідача буде лякати корову, суттєво знижати надої молока, та негативно впливати на яйценоскість курей, пригничувати нормальну життєдіяльність нутрій.
16.09.2025 року до суду надійшла заява від представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Сіржанта Ю.В. про забезпечення доказів шляхом витребування доказів, у задоволення якої ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 18.09.2025 року відмовлено.
Тієї ж дати, 16.09.2025 року представником позивача надано до суду клопотання про долучення до матеріалів справи доказів, яке задоволено судом у підготовчому судовому засіданні 21.10.2025 року.
17.09.2025 року до суду від представника відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив на позовну заяву, в якому останній вважає доводи сторони позивача необґрунтованими та не підтвердженими жодним доказом.
До підготовчого судового засідання призначеного на 21.10.2025 року сторона позивача не з'явилась, однак до суду надійшла заві від представника позивачки про відкладення розгляду справ з підстав бажання мирного врегулювання спору.
Поряд з цим, представником відповідача у підготовчому судовому засіданні 21.10.2025 року були спростовані вказані доводи та зазначено про відсутність будь-якої інформації щодо мирного врегулювання спору між сторонами по справі. Також представник наполягав на розгляді справи, посилаючись на відсутність поважних причин неявки сторони позивача до підготовчого судового засідання.
З урахуванням відсутності доказів на підтвердження поважних причин неявки сторони позивача до підготовчого судового засідання, відсутності не розглянутих клопотань чи заяв, 21.10.2025 року судом було ухвалено провести підготовче судове засідання за наявною явкою сторін по справі.
За наслідком підготовчого судового засідання, 21.10.2025 року судом було ухвалено закрити стадію підготовчого провадження по справі та призначено справу до розгляду по суті у відкритому судовому засіданні на 12.11.2025 року о 15год.00хв.
До судового засідання призначеного на 12.11.2025 року з'явився представник відповідача.
Сторона позивача до судового засідання 12.11.2025 року не з'явилась, про дату, час і місце проведення якого повідомлена належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками про доставку електронних документів - судових повісток повідомлень про дату, час і місце розгляду справи призначеного на 12.11.2025 року до електронних кабінетів ОСОБА_1 та її представника - адвоката Сержанта Ю.В., які були доставлені 21.10.2025 року о 18:30:18.
Однак, в день судового засідання - 12.11.2025 року до суду надійшла заява через канцелярію суду від представника позивачки - адвоката Сержанта Ю.В. про відкладення судового засідання через врегулювання спору мирним шляхом по даній спарві та перебуванням у судовому засіданні по іншій справі.
Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти відкладення судового засідання, з посиланням на безпідставну неявку сторони позивача, необґрунтованість причин неявки до судового засідання та відсутньої інформації про мирне врегулювання спору між сторонами у даній цивільній справі. За наслідком чого представник відповідача вважав відсутніми підстави для відкладення судового розгляду та вважав за доцільне продовжити розгляд справи по суті.
Розглядаючи вказане клопотання представника позивача суд зазначає, що представником до вказаного клопотання не надано жодних доказів на підтвердження існування обставин, викладених як підстави для відкладення судового засідання, у тому числі перебування адвоката в судовому засіданні в іншій справі, як і не надано доказів, що станом на призначення судового засідання в іншій справі представник позивача не був обізнаний про дату, час і місце розгляду даної справи, приймаючи належне сповіщення у даній справі про розгляд справи 22.10.2025 року. Також, приймаючи доводи представника відповідача, посилання сторони позивача про врегулювання спору мирним шляхом у даній справі не знайшло підтвердження, одночасно враховуючи, що намір сторін врегулювати спір мирним шляхом не звільняє і не перешкоджає участі в судовому засіданні.
За наслідком чого, судом було визнане клопотання представника позивачки - адвоката Сержанта Ю.В. не обґрунтованим та не підлягаючим задоволенню.
Крім того, наслідки неявки в судове засідання учасника справи, передбачені статтею 223 ЦПК України.
У відповідності до положень вказаної статті, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав:
1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання;
2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними;
3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи;
4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження;
5) якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли в справі беруть участь їх представники.
Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі:
1) неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки;
2) повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), крім відповідача, незалежно від причин неявки;
3) неявки представника в судове засідання, якщо в судове засідання з'явилася особа, яку він представляє, або інший її представник;
4) неявки в судове засідання учасника справи, якщо з'явився його представник, крім випадків, коли суд визнав явку учасника справи обов'язковою.
Суд зазначає, що приймаючи вказані обставини, судом не встановлено підстав для відкладення судового засідання у відповідності до положень статті 223 ЦПК України.
Оглянувши матеріали справи, вбачається, що позивач та його представник будучи належним чином повідомленими про розгляд справи по суті у відкритому судовому засіданні призначеного на 12.11.2025, не з'явились без поважних причин, та не надавши заяви про розгляд справи за їх відсутності.
Одночасно судом враховується, що судом здійснено розгляд усіх клопотань поданих сторонами по справі, що виключає підстави для відкладення судового засідання у зв'язку з необхідністю вчинення додаткових процесуальних дій.
Поряд з цим, статтею 43 ЦПК України покладені також і обов'язки на учасників справи, зокрема:
1) виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу;
2) сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи;
4) подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази;
5) надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні;
6) виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки;
7) виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Статтею 210 ЦПК України передбачено, що суд має розпочати розгляд справи по суті не пізніше ніж через шістдесят днів з дня відкриття провадження у справі, а у випадку продовження строку підготовчого провадження - не пізніше наступного дня з дня закінчення такого строку. Суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті.
Одночасно судом враховується, що необґрунтоване затягування розгляду справи суперечить вимогам ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.
При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Згідно з нормами статті 17 Конвенції жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції.
Ратифікуючи зазначену Конвенцію, Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку.
Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року по справі №907/425/16 дійшов до висновку, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Одночасно судом приймається, що судом було розглянуто усі заяви та клопотання сторін по справі, сторони по справі реалізували своє право з подання усіх заяв по суті справи, будь-яких доводів і намірів про подання додаткових доказів і поважність причин їх не подання у процесуальний строк останніми суд не повідомлялось, стадію підготовчого провадження закрито, підстави для відкладення судового засідання відсутні. Також судом враховується, що сторона позивача не відмовлялась від заявлених вимог у передбачений законом спосіб на протязі розгляду справи, якими може бути: залишення позовної заяви без розгляду до початку розгляду справи по суті, та відмова від позову на стадії розгляду справи по суті.
Крім того, заявлені позивачем вимоги стосуються прав та інтересів відповідача, який наполягав на розгляді справи по суті.
Приймаючи вищевикладене в цілому, враховуючи відсутність підстав для залишення позову без розгляду, враховуючи відсутність підстав, що свідчать про втрату позивачами інтересу до підтримання заявленого позову, розгляду судом усіх клопотань сторін по справі, враховуючи категорію справи та значення справи для сторін по справі, з метою дотримання процесуальних строків для розгляду справи та недопущення порушення вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, судом було ухвалено здійснити розгляд справи по суті у відкритому судовому засіданні призначеному на 12.11.2025 року за наявною явкою сторін по справі, за відсутності сторони позивача, на підставі наявних доказів в матеріалах справи.
За наслідком розгляду даної справи, суд перейшовши до стадії ухвалення судового рішення та у відповідності до положень ч.1 ст. 244 ЦПК України відклав судове засідання до 24.11.2025 року о 16 год. 30 хв. для ухвалення та проголошення судового рішення.
Про дату, час і місце судового засідання з проголошення судового засідання, учасники справи повідомлялись належним чином.
Дослідивши, вивчивши та проаналізувавши усі докази наявні в матеріалах справи, суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , з наступних підстав.
Судом встановлено, що відповідачеві - ОСОБА_2 на праві власності належить житловий будинок, загальною площею 1935,5 кв.м., за адресою: АДРЕСА_2 , та земельна ділянка, на якій він розташований , площею 0,1000га, з кадастровим номером 5110136900:44:003:0115, на підставі договору дарування від 20.02.2025 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сизоненко Д.В., зареєстрований в реєстрі за №756, що підтверджується безпосередньо наданою до суду копією договору дарування та інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна.
Відповідачем під час розгляду справи було визнано використання належного йому нерухомого майна у підприємницькій діяльності.
Позивачка з посиланням на порушення її прав, як власника сусідньої земельної ділянки 5110136900:44:003:0054, з боку відповідача, за наслідком неналежного використання нерухомого майна згідно з цільовим призначенням, звернулась до суду з цим позовом.
Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Згідно із частинами першою, другою статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Поняття земельної ділянки як об'єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).
Відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Статтею 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника земельної ділянки, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.
За змістом статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.
Статтею 91 ЗК України встановлено, що власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані зокрема: забезпечувати використання їх за цільовим призначенням; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства.
Інститут земельних відносин добросусідства є нормативно встановленими обмеженнями щодо здійснення прав на землю (включаючи право власності), які мають на меті забезпечити захист інтересів власників (землекористувачів) сусідніх володінь від можливих порушень при використанні земельних ділянок.
Основна мета цих правил полягає в сприянні і забезпеченні такому використанню земельних ділянок, при якому власникам сусідніх земельних ділянок і землекористувачам заподіюється менша кількість незручностей.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з положеннями статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
До способів захисту цивільних прав та інтересів належать зокрема: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить, як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц.
Отже, за змістом положень ст. 15, 16 ЦК України, право на захист цивільного права має кожна особа, у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року в справі № 582/18/21).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19).
Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що в кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року в справі № 9901/172/20, від 01 лютого 2022 року в справі № 750/3192/14, від 20 червня 2023 року в справі № 554/10517/16-ц).
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові (постанова Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18).
Отже, приймаючи викладене, визначальним для захисту права на підставі вказаних норм закону є доведеність факту, що позивач є власником нерухомого майна та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У відповідності до положень статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц).
При цьому, обов'язок з доказування потрібно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
За загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.
За наслідком вищевикладеного в цілому, суд зазначає, що у відповідності до положень статті 391 ЦК України, з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, має саме власник відповідного майна.
Поряд з цим, позивачка звертаючись до суду з відповідним позовом про усунення їй перешкод з боку відповідача у користуванні, як зазначено позивачем, належною їй земельною ділянкою: 5110136900:44:003:0054, в порушення вимог ч.1 ст. 81 ЦПК України не виконала процесуального обов'язку з надання жодних належних доказів на підтвердження належності відповідної земельної ділянки на праві власності позивачці - ОСОБА_1 , як і не заявлялось відповідних клопотань про витребування цих доказів.
Щодо посилань сторони позивача на надану до суду роздруківку рішення Київського районного суду міста Одеси від 12.09.2023 року по справі №947/21675/20, як на підтвердження цих обставин, судом не приймається, оскільки остання не містить інформації про ресурс з якого вона виготовлена, не є належним чином засвідченою судом копією рішення суду, не містить інформації про набрання рішення суду законної сили, що в свою чергу не свідчить про преюдиційність встановлених судом в цьому рішенні обставин, як і не містить відомостей щодо повних даних учасників справи та місце розташування об'єктів нерухомого майна.
У відповідності до положень статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Частиною 7 статті 81 ЦПК України врегульовано, що суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
За наслідком чого, приймаючи положення ч.7 ст. 81 ЦПК України, враховуючи, що відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесений до Реєстру, судом за наслідком аналізу Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що надана рішення Київського районного суду міста Одеси від 12.09.2023 року по справі №947/21675/20, копія якого надана позивачем, не набрала законної сили, апеляційне провадження розглядом не завершено.
У зв'язку з чим, обставини встановлені у надій позивачем до позову копії рішення Київського районного суду міста Одеси від 12.09.2023 року по справі №947/21675/20, яке не набрало законної сили, не створюють преюдиційного значення та не враховуються судом в рамках розгляду даної справи, оскільки відповідно до положень ч.4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом, лише за умови що відповідне судове рішення набрало законної сили.
Одночасно судом враховується, що матеріали справи також не містять жодних належних доказів на підтвердження місця розташування земельної ділянки: 5110136900:44:003:0054, на яку позивачка посилається як на власність та розташовану поруч з земельною ділянкою належною відповідачеві.
За наслідком чого, судом встановлено, що позивачкою - ОСОБА_1 не підтверджено права власника земельною ділянкою: 5110136900:44:003:0054, з якою остання пов'язує наявність порушених її прав, за захистом яких звернулась до суду з цим позовом.
Крім того, матеріали справи також не містять жодних доказів на підтвердження викладених ОСОБА_1 у позові обставин щодо порушення відповідачем її прав та чинення ними перешкод у користуванні нею земельною ділянкою, як і доказів, що дії відповідачів перешкоджають позивачці веденню особистого підсобного господарства, а саме, як зазначає особисто позивачка: заведенню корови, нутрій, свиней та курей, зберігати на ділянці потрібні корми та добрива, і вільно, як заповідав великий Кобзар, господарювати на своїй землі.
Також матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження викладених позивачкою обставин про вчинені відповідачем порушення, як власником земельної ділянки із кадастровим номером: 5110136900:44:003:0115, щодо неналежного використання земельної ділянки, порушення норм шуму та додержання тиші, порушення правил паркування, приймаючи встановлену законом у тому числі адміністративну відповідальність за вчинення відповідних правопорушень.
За наслідком чого в сукупності, суд доходить до висновку, що з досліджених належних, допустимих та достовірних доказів не вбачається можливим встановити порушення прав позивача, як власника земельної ділянки, щодо її користування, оскільки належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження зазначеного матеріали справи не містять.
Ухвалюючи рішення суду в даній справі судом також враховується, що у відповідності до положень статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Разом з тим, у відповідності до Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Зазначений Висновок також акцентує увагу й на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Згідно позиції Європейського суду з прав людини, сформованої, зокрема у справах "Салов проти України", "Проніна проти України" та "Серявін та інші проти України": принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання у першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами.
Проте, Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
З урахуванням вищевикладеного в цілому, аналізуючи зібрані по справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, надавши оцінку наявними в матеріалах справи доказам, суд вважає позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю та зобов'язання вчинити певні дії, не доведеною, за наслідком чого у задоволенні позову слід відмовити.
Враховуючи відмову у задоволенні позовних вимог, у відповідності до ст. 141 ЦПК України, понесені позивачем судом витрати відшкодуванню не підлягають.
На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 1-18, 43, 76-89, 141, 223, 263-266, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд,
У задоволенні позову ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_3 ) до ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_4 ), про усунення перешкод у користуванні власністю та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення суду складено 24.11.2025 року.
Головуючий Л. В. Калініченко