Постанова від 17.09.2025 по справі 904/5185/24

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.09.2025 року м.Дніпро Справа № 904/5185/24

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів: Іванова О.Г., Чередка А.Є.

секретар судового засідання Жолудєв А.В.

розглянувши апеляційну скаргу Комунального підприємства «Теплоенерго» Дніпровської міської ради

на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.02.2025 (суддя Новікова Р.Г.)

у справі № 904/5185/24

за позовом Комунального підприємства «Теплоенерго» Дніпровської міської ради

до Державного підприємства «Дніпровський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою»

про стягнення заборгованості

ВСТАНОВИВ:

Комунальне підприємство «Теплоенерго» Дніпровської міської ради звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Державного підприємства «Дніпровський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» про стягнення суми боргу в розмірі 775 478,64 грн., пені в розмірі 386,98 грн., 3% річних в розмірі 63 975,77 грн., інфляційних втрат в розмірі 301 201,10 грн.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 03.02.2025 у справі №904/5185/24 позовні вимоги Комунального підприємства «Теплоенерго» Дніпровської міської ради до Державного підприємства «Дніпровський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» про стягнення суми боргу в розмірі 775 478,64 грн., пені в розмірі 386,98 грн., 3% річних в розмірі 63 975,77 грн., інфляційних втрат в розмірі 301 201,10 грн. задоволено частково. Стягнуто з Державного підприємства «Дніпровський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» на користь Комунального підприємства «Теплоенерго» Дніпровської міської ради суму боргу в розмірі 775 478,64 грн., 3% річних в розмірі 53 036,26 грн., інфляційних втрат в розмірі 159 909,21 грн. та витрати зі сплати судового збору у розмірі 11 861,09 грн. Відмовлено у задоволенні позовних вимог про стягнення пені в розмірі 386,98 грн., 3% річних в розмірі 10 939,51 грн., інфляційних втрат в розмірі 141 291,89 грн.

Не погодившись з вказаним рішенням Комунальним підприємством «Теплоенерго» Дніпровської міської ради подано апеляційну скаргу, згідно якої апелянт просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.02.2025 у справі № 904/5185/24 в частині незадоволених позовних вимог Комунального підприємства «Теплоенерго» Дніпровської міської ради про стягнення пені і ухвалити нове рішення про їх задоволення у відповідній частині.

В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що рішення суду першої інстанції прийняте за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, при неправильному застосуванні норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що:

- при винесенні рішення судом першої інстанції не було досліджено доказу, на підтвердження електронної адреси Відповідача d_p_d_z_i_z@ukr.net, доданого до позовної заяви Позивачем, у зв'язку із чим було безпідставно здійснено перерахунок суми 3% річних та інфляційних втрат з дати отримання Відповідачем рахунків та актів та досудової вимоги поштових відправленням, а не з дати отримання Відповідачем рахунків та актів, які були направлені йому електронною поштою;

- судом не наведено суттєвих обставин, у зв'язку з якими він дійшов висновку про здійснення перерахунку штрафних санкцій з 15.08.2022 року, що свідчить про недотримання справедливого балансу прав та інтересів сторін у спорі№

- з Відповідачем укладено договір постачання, за яким він отримує теплову енергію як товарну продукцію для цілей, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням та не являється споживачем поставленої теплової енергії, як житлово-комунальної послуги. Тому дія Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)", згідно з якою на період дії карантину або обмежувальних заходів, пов'язаних із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), та протягом 30 днів з дня його відміни забороняється нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені) за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги, на відповідача в частині правовідносин, що виникли на підставі Договору купівлі-продажу (постачання) теплової енергії, не розповсюджується.

Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.

Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.

17.09.2025 до Центрального апеляційного господарського суду від позивача (апелянта) надійшла заява про розгляд справи без участі його уповноваженого представника.

Відповідач своїм правом на подання відзиву не скористався.

За приписами ч. 3 ст. 263 ГПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

В судове засідання 17.09.2025 сторони, будучи повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, уповноважених представників не направили, про причини неявки суд не проінформували.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз'яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").

«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G. B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб'єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя навіть в умовах воєнного стану.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов'язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Обов'язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).

Тобто сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об'єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об'єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Так, апеляційне провадження здійснюється на підставі поданої КП «Теплоенерго» апеляційної скарги, в межах її доводів та вимог, що відповідає приписам ч. 1 ст. 269 ГПК України.

Жодних доповнень до апеляційної скарги протягом визначеного ГПК України процесуального строку не подавалося.

Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, з огляду на те, що суд не визнавав обов'язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги заяву позивача (апелянта) про розгляд справи за його відсутності та необхідність дотримання розумних строків провадження, зважаючи на обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без представників сторін.

Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.

Розгляд справи здійснювався судом за відсутності учасників справи, відповідно до ч. 3 ст. 222 ГПК України без фіксування судового процесу за допомогою технічного засобу.

Апеляційний господарський суд, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об'єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити виходячи з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, між Міським комунальним підприємством «Дніпропетровські міські теплові мережі» (далі - енергопостачальна організація) та Державним підприємством «Дніпропетровський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» (далі - споживач) укладено договір про постачання теплової енергії №010417 від 01.02.2012 (далі - договір від 01.02.2012).

Відповідно до пункту 1.1 договору від 01.02.2012 енергопостачальна організація бере на себе зобов'язання постачати споживачеві теплову енергію в гарячій воді в потрібних йому обсягах, а споживач зобов'язується оплачувати одержану теплову енергію за встановленими тарифами (цінами) в терміни, передбачені цим договором.

Пунктами 2.1, 2.2 договору від 01.02.2012 передбачено, що теплова енергія постачається споживачу в обсягах згідно з додатком №1 до цього договору у вигляді гарячої води на такі потреби: опалення та вентиляцію - в період опалювального сезону (175 діб); гаряче водопостачання - протягом 350 діб; технологічні потреби - відповідно з виробничою програмою; кондиціювання повітря - за необхідності.

Рішення про початок та закінчення опалювального сезону приймається виконавчим органом відповідної місцевої ради, виходячи з кліматичних умов.

Згідно з додатками №1, №2 до договору від 01.02.2012 об'єктом теплопостачання за цим договором є: адміністративна будівля ДП «Дніпропетровський інститут землеустрою», розташована по вул. Радгоспна, 42, загальною площею 4250,8кв.м (прилад обліку); гаражі по вул. Радгоспна, 42 (без приладу обліку).

Підпунктом 3.2.2 пункту 3.2 договору від 01.02.2012 встановлено, що споживач зобов'язаний: виконувати умови та порядок оплати спожитої теплової енергії в обсягах і в терміни, які передбачені цим договором. На кінець опалювального сезону проводити звіряння розрахунків з енергопостачальною організацією, у разі заборгованості на початок опалювального сезону.

В пунктах 5.1, 5.2, 5.6, 5.9 договору від 01.02.2012 вказано, що споживач зобов'язаний встановити прилади обліку теплової енергії. Облік споживання теплової енергії здійснюється за показниками приладів обліку, встановлених на вводах на опалення за адресою: вул. Радгоспна, 42 (адмін. будівля), та розрахунковим способом: Державне підприємство «Дніпропетровський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» вул. Радгоспна, 42 (гараж).

Споживач, що має прилади обліку, щомісячно подає до енергопостачальної організації у письмовій формі звіт про фактичне споживання теплової енергії, в терміни до 20 числа поточного місяця. За відсутності приладів обліку розрахунки виконуються на підставі проектних даних.

Згідно з пунктами 6.1, 6.2 договору від 01.02.2012 тарифи на теплову енергію, що споживається згідно з цим договором, встановлюються Дніпропетровської міською радою народних депутатів. Тариф для розрахунків за договором складає: теплова енергія - 1 Гкал 1008,34 грн з ПДВ.

Відповідно до пунктів 7.1 - 7.4 договору від 01.02.2012 розрахунки за теплову енергію, що споживається, проводяться в грошовій формі відповідно до встановлених тарифів або за згодою сторін у будь-який інший спосіб, не заборонений чинним законодавством України.

Розрахунковим періодом є календарний місяць, за результатам якого підписується акт (у 2-х примірниках) на відпуск-отримання теплової енергії за формою додатку №4.

Споживач зобов'язаний не пізніше ніж за 5 днів до початку розрахункового періоду сплачувати енергопостачальній організації вартість теплової енергії згідно з її кількістю, передбаченою у додатку 1 до цього договору за власними платіжними дорученнями із зазначенням періоду, за який він сплачує.

Остаточний розрахунок за спожиту теплову енергію проводиться споживачем протягом 5 діб після одержання рахунку енергопостачальної організації, яка зобов'язана направити його споживачу не пізніше 10 числа місяця наступного за розрахунковим. У випадку утворення переплати, вона зараховується в рахунок наступних платежів.

Підпунктом 8.2.3 пункту 8.2 договору від 01.02.2012 передбачено, що у разі несвоєчасної оплати за спожиту теплову енергію нараховується пеня в розмірі 1%, але не більше подвійної ставки НБУ від суми простроченого платежу, за кожний день прострочки.

У пунктах 11.1, 11.3, 11.4 договору від 01.02.2012 визначено, що цей договір набуває чинності з дня його підписання та діє до 01.02.2015.

Припинення дії договору не звільняє споживача від обов'язку повної сплати спожитої теплової енергії.

Цей договір вважається пролонгованим на кожний наступний рік, якщо за місяць до закінчення строку його дії про його припинення не буде письмово заявлено жодною із сторін.

Докази припинення договору суду не надані. Таким чином дія договору продовжувалась і договір був чинний протягом спірного періоду.

На підставі рішення Дніпропетровської міської ради «Про надання дозволу на передачу з балансу КП «Дніпропетровські міські теплові мережі» на баланс КП «Теплоенерго» об'єктів і мереж теплопостачання» №28/12 від 27.07.2016, акту приймання - передачі об'єктів і мереж теплопостачання позивач отримав від КП «Дніпропетровські міські теплові мережі» засоби для теплопостачання приміщень відповідача.

Додатковою угодою №1 від 10.10.2016 до договору від 01.02.2012, підписаною Комунальним підприємством «Теплоенерго» Дніпропетровської міської ради (нова енергопостачальна організація), Комунальним підприємством «Дніпропетровські міські теплові мережі» Дніпропетровської міської ради (енергопостачальна організація) та Державним підприємством «Дніпропетровський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» (споживач), внесені зміни до договору від 01.02.2012.

Відповідно до пункту 1.1 додаткової угоди №1 від 10.10.2016 до договору від 01.02.2012 у порядку та на умовах, визначених цією угодою, енергопостачальна організація передає новій енергопостачальній організації, а нова енергопостачальна організація набуває прав і обов'язків, належних енергопостачальній організації за основним договором, укладеним із споживачем і стає стороною за основним договором.

У зв'язку з передачею об'єктів і мереж теплопостачання на баланс новій енергопостачальній організації та надання ним послуг теплопостачання споживачу, остання приймає на себе зобов'язання з виконання основного договору.

Споживач не заперечує щодо зміни енергопостачальної організації на нову енергопостачальну організацію в основному договорі й, укладаючи угоду, надає згоду на виконання своїх зобов'язань та відповідальність за основним договором перед новою енергопостачальною організацією, а нова енергопостачальна організація надає згоду на виконання своїх зобов'язань та відповідальність за основним договором перед споживачем.

У пункті 2.1 додаткової угоди №1 від 10.10.2016 до договору від 01.02.2012 зазначено, що згідно з Постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП) від 30.06.2016 №1210 «Про внесення змін до деяких постанов НКРЕКП» (а саме до постанови №1372 від 30.04.2015 «Про встановлення тарифів на теплову енергію, її виробництво, транспортування, постачання для потреб бюджетних установ, релігійних організацій та інших споживачів (крім населення) КП «Теплоенерго») затверджено тариф на теплову енергію, що виробляється, транспортується та постачається КП «Теплоенерго» теплова енергія 1Гкал - 1 121 грн 74 коп. (без ПДВ), 1 346 грн 09 коп. з ПДВ.

Ця додаткова угода набуває чинності відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України з 14.09.2016 та є невід'ємною частиною договору про постачання теплової енергії.

Таким чином з 14.09.2016 позивач є енергопостачальною організацією за договором від 01.02.2012.

На виконання умов договору позивач в період з листопада 2021 року по березень 2022 року поставив відповідачу теплову енергію на загальну суму 775 478 грн 64 коп., що підтверджується актами №010417 прийому-передачі послуги:

- від 30.11.2021 прийому-передачі послуги, згідно якого відповідачу поставлено 2,01397 + 7,19036 Гкал теплової енергії на суму 59 498 грн 56 коп.;

- від 31.12.2021 прийому-передачі послуги, згідно якого відповідачу поставлено 20,35716 Гкал теплової енергії на суму 114 989 грн 19 коп.;

- від 31.01.2022 прийому-передачі послуги, згідно якого відповідачу поставлено 40,05309 Гкал теплової енергії на суму 275 436 грн 29 коп.;

- від 28.02.2022 прийому-передачі послуги, згідно якого відповідачу поставлено 25,35744 Гкал теплової енергії на суму 174 377 грн 53 коп.;

- від 31.03.2022 прийому-передачі послуги, згідно якого відповідачу поставлено 21,57734 + 25,7638 - 25,35744 Гкал теплової енергії на суму 151 177 грн 07 коп.

Позивач вказав про направлення рахунків на електронну адресу відповідача (d_p_d_z_i_z@ukr.net) та стверджував про отримання відповідачем рахунків 08.12.2021 (за листопад 2021 року), 12.01.2022 (за грудень 2021 року), 10.02.2022 (за січень 2022 року), 09.03.2022 (за лютий 2022 року), 12.04.2022 (за березень 2022 року).

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вказав, що докази оплати відповідачем вартості поставленої теплової енергії за листопад 2021 року - березень 2022 року на суму 775 478 грн 64 коп. в матеріалах справи відсутні, а тому позовні вимоги про стягнення суми боргу в розмірі 775 478 грн 64 коп. підлягають задоволенню.

Водночас, суд, зокрема, зазначив, що позивач не долучив до позову докази належності відповідачу електронної скриньки d_p_d_z_i_z@ukr.net. Ця електронна скринька не зазначена серед реквізитів відповідача у договорі та додатковій угоді. Відсутнє листування відповідача з позивачем саме з цієї адреси.У витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань серед інформації для здійснення зв'язку з відповідачем зазначена інша адреса електронної скриньки: SVIDI.LAW@GMAIL.COM.

Згідно з матеріалами справи акти та рахунки за листопад 2021 року - березень 2022 року та досудову вимогу про сплату основного боргу у сумі 775 478 грн 64 коп. позивач направив 02.08.2022 відповідачу засобами поштового зв'язку (з описами вкладення у цінні листи).

У зв'язку з чим, господарський суд дійшов висновку, що позивач визначив помилкові дати початку нарахування 3% річних за порушення зобов'язання оплатити теплову енергію, поставлену в період з листопада 2021 року по березень 2022 року.

За розрахунками суду обґрунтований розмір 3% річних, нарахованих за порушення відповідачем строків оплати теплової енергії, становить 53 036 грн 26 коп. за період 16.08.2022 - 25.11.2024, а тому в задоволенні позовних вимог про стягнення 3% річних в розмірі 10 939 грн 51 коп. слід відмовити.

Також, за розрахунками суду обґрунтований розмір інфляційної складової, нарахованих за порушення відповідачем строків оплати теплової енергії, становить 159 909 грн 21 коп. за період вересень 2022 року - жовтень 2024 року, відтак задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційної складової в розмірі 141 291 грн 89 коп. слід відмовити.

Крім того, суд виснував, що позивач помилково нараховував пеню за період з 15.12.2021 по 19.10.2022 за порушення строків оплати послуг з постачання теплової енергії протягом за листопад 2021 року - березень 2022 року, відмовивши у задоволенні вказаних вимог.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.

Апеляційна скарга не містить заперечень в частині стягнення основної заборгованості, а тому згідно з ч. 1 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України в апеляційному порядку судове рішення у цій частині не переглядається.

Комунальне підприємство «Теплоенерго» Дніпровської міської ради звернулось до Державного підприємства «Дніпровський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» з позовом про стягнення суми боргу в розмірі 775 478 грн 64 коп., пені в розмірі 386 грн 98 коп., 3% річних в розмірі 63 975 грн 77 коп., інфляційних втрат в розмірі 301 201 грн 10 коп.

В обґрунтування заявлених вимог позивач послався на порушення відповідачем зобов'язання з оплати вартості одержаної теплової енергії на підставі договору №010417 від 01.02.2012 про постачання теплової енергії (в редакції додаткової угоди №1 від 10.10.2016).

Позивач стверджував, що з листопада 2021 року по березень 2022 року поставив відповідачу теплову енергію на загальну суму 775 478 грн 64 коп. Факт отримання відповідачем теплової енергії підтверджений актами прийому-передачі теплової енергії:

- від 30.11.2021 прийому-передачі послуги, згідно якого відповідачу поставлено 2,01397 + 7,19036 Гкал теплової енергії на суму 59 498 грн 56 коп.;

- від 31.12.2021 прийому-передачі послуги, згідно якого відповідачу поставлено 20,35716 Гкал теплової енергії на суму 114 989 грн 19 коп.;

- від 31.01.2022 прийому-передачі послуги, згідно якого відповідачу поставлено 40,05309 Гкал теплової енергії на суму 275 436 грн 29 коп.;

- від 28.02.2022 прийому-передачі послуги, згідно якого відповідачу поставлено 25,35744 Гкал теплової енергії на суму 174 377 грн 53 коп.;

- від 31.03.2022 прийому-передачі послуги, згідно якого відповідачу поставлено 21,57734 + 25,7638 - 25,35744 Гкал теплової енергії на суму 151 177 грн 07 коп.

Позивач зазначив, що рахунки направлялись на офіційну електронну адресу відповідача та були ним отримані за листопад 2021 року - 08.12.2021; за грудень 2021 року - 12.01.2022; за січень 2022 року - 10.02.2022; за лютий 2022 року - 09.03.2022; за березень 2022 року - 12.04.2022.

Пославшись на пункт 7.4 договору №010417 від 01.02.2012, позивач стверджував, що граничними для остаточної оплати та початком порушення зобов'язання є:

- за листопад 2021 року -14.12.2021, зобов'язання порушено з 15.12.2021;

- за грудень 2021 року - 18.01.2022, зобов'язання порушено з 19.01.2022;

- за січень 2022 року - 15.02.2022, зобов'язання порушено з 16.02.2022;

- за лютий 2022 року - 14.03.2022, зобов'язання порушено з 15.03.2022;

- за березень 2022 року - 19.04.2022, зобов'язання порушено з 20.04.2022.

Позивач вказував, що внаслідок невиконання відповідачем своїх зобов'язань існує сума боргу в розмірі 775 478 грн 64 коп.

На підставі п. 8.2.3 договору за порушення строку оплати позивач нарахував та заявив до стягнення пеню за загальний період з 15.12.2021 по 19.10.2022 в розмірі 386 грн 98 коп.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України позивач також нарахував та заявив до стягнення 3% річних в розмірі 63 975 грн 77 коп. за загальний період з 15.12.2021 по 25.11.2024 та інфляційні втрати в розмірі 301 201 грн 10 коп. за загальний період грудень 2021 року - жовтень 2024 року.

Колегія суддів зауважує, що відповідно до ч. 1 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти (ч. 2 ст. 11 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ч. 1 ст. 174 ГК України).

Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до статті 714 Цивільного кодексу України за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.

Згідно з ч. 2 ст. 714 ЦК України до договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін.

Частиною 2 ст. 265 ГК України визначено, що договір поставки укладається на розсуд сторін або відповідно до державного замовлення.

За матеріалами справи судом встановлено, що укладений між сторонами правочин за своїм змістом та правовою природою є договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, який підпадає під правове регулювання норм § 5 глави 54 Цивільного кодексу України та § 3 глави 30 Господарського кодексу України, а саме - договором постачання теплової енергії.

Відповідно до ч. 1 ст. 193 ГК України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексів України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України. Суб'єкти господарювання повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином, відповідно до закону, інших правових актів, договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 275 ГК України за договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.

Відпуск енергії без оформлення договору енергопостачання не допускається (ч. 2 ст. 275 ГК України).

Розрахунки за договорами енергопостачання здійснюються на підставі цін (тарифів), встановлених/визначених відповідно до вимог закону.

Оплата енергії, що відпускається, здійснюється відповідно до умов договору. Договір може передбачати попередню оплату, планові платежі з наступним перерахунком або оплату, що проводиться за вартість прийнятих ресурсів (ч.ч. 6,7 ст. 276 ГК України).

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ч. 1 ст. 526 ЦК України).

Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України).

Якщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк. Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства (ст. 530 ЦК України).

Відповідно до статті 19 Закону України "Про теплопостачання" споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

Частиною 6 статті 25 Закону України "Про теплопостачання" визначено, що в разі відмови споживача оплачувати споживання теплової енергії заборгованість стягується в судовому порядку.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, на виконання умов договору позивач в період з листопада 2021 року по березень 2022 року поставив відповідачу теплову енергію на загальну суму 775 478 грн 64 коп., що підтверджується наявними в матеріалах справи актами прийому-передачі послуги.

Так, згідно з ч. 2 ст. 8 ЗУ «Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання» на вимогу або за згодою Споживача рахунки можуть надаватись Споживачу в електронному вигляді, у тому числі за допомогою доступу до електронних систем обліку розрахунків.

Позивач, керуючись ч. 2 ст. 8 ЗУ «Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання», направляв рахунки на електронну адресу відповідача (d_p_d_z_i_z@ukr.net), які були ним отримані за листопад 2021 року - 08.12.2021; за грудень 2021 року - 12.01.2022; за січень 2022 року - 10.02.2022; за лютий 2022 року - 09.03.2022; за березень 2022 року - 12.04.2022, що підтверджується Довідкою про направлення документів на електронну адресу споживача комунальної послуги.

Згідно з даною Довідкою вбачається, що кожного місяця в програмному продукті системи HAS відділу збуту теплової енергії (юр. особи) Служби реалізації та збору платежів формуються рахунки та акти прийому-передачі послуги з постачання теплової енергії та направляються з поштової скриньки абонентського відділу через застосунок - органайзер Microsoft Outlook від корпорації Microsoft на електронні адреси споживачів комунальної послуги.

Водночас, відхиляючи дані твердження суд, зокрема, зазначив, що позивач не долучив до позову докази належності відповідачу електронної скриньки d_p_d_z_i_z@ukr.net. Ця електронна скринька не зазначена серед реквізитів відповідача у договорі та додатковій угоді. Відсутнє листування відповідача з позивачем саме з цієї адреси. У витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань серед інформації для здійснення зв'язку з відповідачем зазначена інша адреса електронної скриньки: SVIDI.LAW@GMAIL.COM.

Однак, при винесенні рішення судом першої інстанції не було досліджено доказу, на підтвердження електронної адреси Відповідача d_p_d_z_i_z@ukr.net, доданого до позовної заяви Позивачем, у зв'язку із чим було безпідставно здійснено перерахунок суми 3% річних та інфляційних втрат з дати отримання Відповідачем рахунків та актів та досудової вимоги поштових відправленням, а не з дати отримання Відповідачем рахунків та актів, які були направлені йому електронною поштою.

Таким доказом є роздруківка з сайту https://mestam.info/ щодо офіційних даних відповідача, а саме: найменування, адресу, телефон, електронну адресу d_p_d_z_i_z@ukr.net, графік роботи та інше.

Проте, зазначений доказ на підтвердження належності електронної адреси Відповідачу судом не був прийнятий до уваги та не був оцінений, всупереч вимогам процесуального закону, а саме ч. 3 ст. 86 ГПК України, якою передбачено, що суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Апеляційний суд враховує, що згідно відкритих відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 19.07.2021 було затверджено мирову угоду між сторонами у справі №904/5603/20 року, в резолютивній частині якої викладено текст мирової Угоди між КП «Теплоенерго» та Державним підприємством «Дніпровський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою», в якій зазначено електронну адресу Відповідача станом на кінець 2021 року: d_p_d_z_i_z@ukr.net.

Крім того, самим ДП «Дніпровський інститут землеустрою» адресувався до КП Теплоенерго» лист №01-07/178 від 10.02.17р., в якому підприємством було зазначено свою офіційну електронну адресу: d_p_d_z_i_z@ukr.net

Поза увагою суду залишилось те, що Відповідач не заперечив обставин належності йому електронної адреси d_p_d_z_i_z@ukr.net у період 2021-2022 років, як і отримання рахунків та актів приймання-передачі послуг на зазначену електронну адресу у заявлений період.

В матеріалах справи відсутні беззаперечні докази на спростування того, що електронна адреса d_p_d_z_i_z@ukr.net не використовується Відповідачем або доступ до останньої був втрачений.

Більше того, рахунки направлялись на адресу Споживача у період з листопада 2021 року по березень 2022 року, тобто 3 роки тому, а тому електронна адреса Споживача svidi.law@gmail.com, яка зазначена станом на кінець 2024 року у витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань щодо Споживача, не може бути розцінена як актуальна у період з листопада 2021 - березень 2022 року. Також, наявність іншої офіційної електронної адреси не виключає можливість у Відповідача мати іншу електронну адресу.

Як зазначає Позивач, на адресу КП «Теплоенерго» від Споживача не надходило звернень щодо направлення йому рахунків та наданих послуг на електронну пошту SVIDI.LAW@GMAIL.COM і матеріали справи таких не містять.

Водночас, слід зауважити, що згідно зі ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були (аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18).

Тобто, обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосований ЄСПЛ у рішенні від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

ЄСПЛ у рішенні від 21.10.2011 у справі "Дія-97" проти України" зазначив, що процесуальні правила призначені для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, а також, що учасники судового провадження повинні мати право розраховувати на те, що ці правила застосовуватимуться. Цей принцип застосовується до усіх - не лише до сторін провадження, але й до національних судів.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів доходить висновку про більшу вірогідність щодо належності Відповідачу електронної адреси d_p_d_z_i_z@ukr.net та отримання ним рахунків і актів приймання-передачі послуг на зазначену електронну адресу у період 2021-2022 років, про що стверджує позивач та надає на підтвердження відповідні докази.

Згідно зі ст. 19 Закону України «Про теплопостачання» споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.

Відповідно до п.3.2.2 Договору Споживач зобов'язався виконувати умови та порядок оплати спожитої теплової енергії і обсягах і терміни, передбачені Договором.

Пунктом 7.4 Договору визначено, що остаточний розрахунок Споживач здійснює впродовж 5 діб після одержання рахунку Енергопостачальної організації.

Отже, граничними для остаточної оплати та початком порушення зобов'язання є:

- за листопад 2021 року - 14.12.2021, зобов'язання порушено з 15.12.2021;

- за грудень 2021 року - 18.01.2022, зобов'язання порушено з 19.01.2022;

- за січень 2022 року - 15.02.2022, зобов'язання порушено з 16.02.2022;

- за лютий 2022 року - 14.03.2022, зобов'язання порушено з 15.03.2022;

- за березень 2022 року - 19.04.2022, зобов'язання порушено з 20.04.2022.

З огляду на викладене, господарським судом помилково здійснено перерахунок сум інфляційних збитків та 3% річних, з моменту отримання Відповідачем рахунків та актів прийому-передачі послуг засобами поштового зв'язку, а саме з 15.08.2022.

Як вбачається з матеріалів справи, на підставі статті 625 Цивільного кодексу України позивач нарахував та заявив до стягнення 3% річних в розмірі 63 975 грн 77 коп. за загальний період з 15.12.2021 по 25.11.2024 та інфляційні втрати в розмірі 301 201 грн 10 коп. за загальний період грудень 2021 року - жовтень 2024 року.

Так, інфляційні втрати пов'язані з інфляційними процесами в державі та за своєю природою є компенсацією за понесені збитки, спричинені знеціненнями грошових коштів, а три проценти річних - платою за користування коштами, що не були своєчасно сплачені боржником, тому ні три проценти річних, ні індекс інфляції не можна розцінювати як заходи відповідальності за порушення зобов'язань.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Відтак, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

Об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 905/21/19 наведено формулу за якою можна розрахувати інфляційні втрати: "Х" * "і-1" - 100 грн. = "ЗБ", де "Х" - залишок боргу на початок розрахункового періоду, "і-1" - офіційно встановлений індекс інфляції у розрахунковому місяці та 100 грн - умовна сума погашення боргу у цьому місяці, а "ЗБ" - залишок основного боргу з інфляційною складовою за цей місяць (вартість грошей з урахуванням інфляції у цьому місяці та часткового погашення боргу у цьому ж місяці). При цьому зазначено, що за наступний місяць базовою сумою для розрахунку індексу інфляції буде залишок боргу разом з інфляційною складовою за попередній місяць ("ЗБ" відповідно до наведеної формули), який перемножується на індекс інфляції за цей місяць, а від зазначеного добутку має відніматися сума погашення боржником своєї заборгованості у поточному місяці (якщо таке погашення відбувалося).

У випадку якщо погашення боргу не відбувалося декілька місяців підряд, то залишок основного боргу з інфляційною складовою за перший розрахунковий місяць такого періоду ("ЗБ") перемножується послідовно на індекси інфляції за весь період, протягом якого не відбувалося погашення боргу, та ділиться на 100%.

Зазначена правова позиція також викладена у постанові Верховного Суду від 20.08.2020 у справі № 904/3546/19.

Крім того, Об'єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19 надала роз'яснення, що сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.

Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов'язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц, від 13.11.2019 у справі № 922/3095/18, від 18.03.2020 у справі № 902/417/18.

Отже, з метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному, заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що звертаючись з вимогою про стягнення процентів річних та інфляційних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, кредитор (постраждала сторона) також не повинен доводити розмір дійсних майнових втрат, яких він зазнав, на відміну від доведення розміру збитків. Тому оцінка таких втрат кредитора, пов'язаних із затримкою розрахунку, не має на меті встановлення точного їх розміру.

Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з порушенням відповідачем строків виконання грошових зобов'язань, позивач на підставі статті 625 ЦК України має право нараховувати 3% річних та інфляційні втрати.

При цьому стягнення 3% річних та інфляційних втрат не пов'язується з наявністю в діях відповідача вини, оскільки такі нарахування не є санкціями, а виступають мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, тобто способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (неналежне виконання зобов'язання), а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

Слід наголосити на тому, що обчислення пені, 3% річних та інфляційних втрат не потребує спеціальних знань, оскільки їх розмір визначається шляхом математичних розрахунків з урахуванням норм законодавства та умов договору, що віднесено до компетенції суду (правова позиція Верховного Суду в постанові від 02.07.2019р. у справі 925/1641/17).

У постанові Верховного Суду від 28.01.2019 у справі № 922/3782/17 викладений наступний правовий висновок: «З огляду на вимоги статей 79, 86 ГПК України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контр розрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем)».

Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 05.03.2019 у справі № 910/1389/18, від 14.02.2019 у справі № 922/1019/18, від 22.01.2019 у справі №905/305/18, від 21.05.2018 у справі № 904/10198/15, від 02.03.2018 у справі № 927/467/17.

Суд перевірив складений позивачем розрахунок 3% річних та інфляційних втрат встановив, що такий виконаний арифметично та методологічно правильно, контррозрахунок у справі відсутній, а тому вимоги в цій частині є обґрунтованими та такими, що належить задовольнити.

Крім того, варто наголосити, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання); у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки (ст.ст. 610, 611 ЦК України).

Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором (ч. 1 ст. 216 ГК України).

Пунктом 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України встановлено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою.

За визначенням ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Споживач теплової енергії несе відповідальність за порушення умов договору з теплопостачальною організацією, відповідних нормативно-правових актів та виконання приписів органів, уповноважених здійснювати державний нагляд за режимами споживання теплової енергії згідно із законом (частина 4 статті 24 Закону України "Про теплопостачання").

Частинами 5, 6 статті 25 Закону України "Про теплопостачання" передбачено, що в разі несвоєчасної сплати платежів за споживання теплової енергії споживач сплачує пеню за встановленими законодавством або договором розмірами. У разі відмови споживача оплачувати споживання теплової енергії заборгованість стягується в судовому порядку.

Згідно ч. 6 ст. 231 ГК України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Аналогічні приписи містяться у частині другій статті 343 Господарського кодексу України.

Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам ч. 4 ст. 231 ГК України, в силу якої у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.

Підпунктом 8.2.3 пункту 8.2 договору від 01.02.2012 передбачено, що в разі несвоєчасної оплати за спожиту теплову енергію нараховується пеня в розмірі 1%, але не більше подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу, за кожний день прострочення.

На підставі п. 8.2.3 договору за порушення строку оплати позивач нарахував та заявив до стягнення пеню за загальний період з 15.12.2021 по 19.10.2022 в розмірі 386 грн 98 коп.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог в цій частині зазначив, що надані відповідачу послуги з постачання теплової енергії є комунальними послугами, що регулюються нормами Закону України «Про житлово-комунальні послуги».

При цьому, місцевий господарський суд дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача пені не підлягають задоволенню, як такі, що нараховані позивачем за період з 13.03.2020 по 31.07.2023, оскільки у цей період та до 01.07.2023 діяв карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та врахував норми Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 17.03.2020, приписи яких забороняють нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені), за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги.

Щодо цього колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що положення Постанови Кабінету Міністрів України від 05.03.2022 № 206 "Деякі питання оплати житлово-комунальних послуг в період воєнного стану" відповідно до яких, в умовах воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24.02.2022 №64 "Про введення воєнного стану в Україні", до припинення чи скасування воєнного стану в Україні забороняється: нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені), інфляційних нарахувань, процентів річних, нарахованих на заборгованість, утворену за несвоєчасне та/або неповне внесення населенням плати за житлово-комунальні послуги, не поширюються на відповідача, оскільки він не відноситься до категорії населення.

При цьому відповідно до п. 7 розділу ІХ Прикінцеві положення ГК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 232, 269, 322, 324 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Верховний Суд у постанові від 27.02.2024 у справі № 911/858/22, проаналізувавши приписи статті 232 Господарського кодексу України з урахуванням положень пункту 7 розділу ІХ "Прикінцеві положення" Господарського кодексу України констатував, що приписи пункту 7 розділу ІХ "Прикінцеві положення" Господарського кодексу України продовжували на строк дії карантину можливість нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання більше ніж за шість місяців.

За таких умов, положення підпункту 4 пункту 3 розділу ІІ "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 17.03.2020 не поширюються на спірні відносини.

У даному випадку відносини щодо постачання та споживання теплової енергії регулюються Законами "Про теплопостачання" та "Про житлово-комунальні послуги".

Закон України "Про теплопостачання" визначає основні правові, економічні та організаційні засади діяльності на об'єктах сфери теплопостачання та регулює відносини, пов'язані з виробництвом, транспортуванням, постачанням та використанням теплової енергії.

Закон України "Про житлово-комунальні послуги" регулює відносини, що виникають у процесі надання та споживання житлово-комунальних послуг.

Статтею 1 Закону України "Про теплопостачання" визначено, що постачання теплової енергії (теплопостачання) - господарська діяльність, пов'язана з наданням теплової енергії (теплоносія) споживачам за допомогою технічних засобів транспортування та розподілом теплової енергії на підставі договору.

Теплова енергія - це товарна продукція, що виробляється на об'єктах сфери теплопостачання для опалення, підігріву питної води, інших господарських і технологічних потреб споживачів, призначена для купівлі-продажу (стаття 1 Закону України "Про теплопостачання").

Тобто, зазначеною нормою визначено, що теплова енергія як товар не використовується для її безпосереднього споживання споживачами комунальних послуг (зокрема, власниками приміщень у багатоквартирному будинку), а визначає перелік саме господарських і технологічних потреб, де її застосування можливе, а саме: для опалення (послуг з централізованого опалення), підігріву питної води (послуг централізованого постачання гарячої води), інших господарських і технологічних потреб (використання, наприклад, у промисловому виробництві). Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.11.2018 у справі № 904/7024/17, на яку посилається скаржник.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про теплопостачання" споживачем теплової енергії є фізична або юридична особа, яка використовує теплову енергію на підставі договору; суб'єктами відносин у сфері теплопостачання є фізичні та юридичні особи незалежно від організаційно-правових форм та форми власності, які здійснюють виробництво, транспортування, постачання теплової енергії, теплосервісні організації, споживачі, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Відповідно до пункту 3 Правил користування тепловою енергією, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 3 жовтня 2007 р. № 1198 (в редакції чинній на момент укладення договору), споживач теплової енергії - фізична особа, яка є власником будівлі або суб'єктом підприємницької діяльності, чи юридична особа, яка використовує теплову енергію відповідно до договору.

Споживачем теплової енергії як товарної продукції в розумінні Закону України "Про теплопостачання" можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, які використовують теплову енергію на підставі договору, теплоспоживче обладнання яких (внутрішньобудинкові системи, мережі, устаткування тощо) через тепловий ввід приєднане або має технічні можливості для приєднання до місцевої (розподільчої) теплової мережі. З огляду на зазначене (за умови технічної можливості для приєднання внутрішньобудинкових мереж, теплоспоживчого устаткування до місцевої (розподільчої) теплової мережі) до споживачів теплової енергії належать, зокрема, власники / балансоутримувачі будинків (споруд), будинки яких приєднані до місцевої (розподільчої) теплової мережі.

Близькі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 14.12.2023 у справі № 908/2078/22, від 09.04.2024 у справі № 908/710/23.

Натомість відносини, що виникають у процесі надання та споживання житлово-комунальних послуг, регулюються Законом України "Про житлово-комунальні послуги" №2189-VIII від 09.11.2017.

Предметом регулювання цього Закону є відносини, що виникають у процесі надання споживачам послуг з управління багатоквартирним будинком, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення та поводження з побутовими відходами, а також відносини, що виникають у процесі надання послуг з постачання та розподілу електричної енергії і природного газу споживачам у житлових, садибних, садових, дачних будинках (частина 1 статті 2 цього Закону).

Норми цього Закону застосовуються з урахуванням особливостей, встановлених законами, що регулюють відносини у сферах постачання та розподілу електричної енергії і природного газу, постачання теплової енергії, централізованого постачання гарячої води, централізованого водопостачання та централізованого водовідведення, поводження з побутовими відходами (частина 3 статті 2 цього Закону).

Статтею 6 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" визначено, що учасниками правовідносин у сфері надання житлово-комунальних послуг є: 1) споживачі (індивідуальні та колективні); 2) управитель; 3) виконавці комунальних послуг.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг;

індивідуальний споживач - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об'єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги;

колективний споживач - юридична особа, що об'єднує споживачів у будівлі та в їхніх інтересах укладає договір про надання комунальної послуги.

Таким чином, споживачем житлово-комунальних послуг в розумінні Закону України "Про житлово-комунальні послуги" може бути власник (співвласник) нерухомого майна, або за згодою власника користувач об'єкта нерухомого майна, який отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з яким або від імені якого укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги. При цьому до колективних споживачів належать лише юридичні особи, яка об'єднують споживачів у будівлі та укладають договори про надання комунальних послуг в інтересах цих осіб.

У пункті 2 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 р. № 630 (в редакції чинній на дату укладення договору), застосовуються, зокрема, такі терміни: централізоване опалення - послуга, спрямована на задоволення потреб споживача у забезпеченні нормативної температури повітря у приміщеннях квартири (будинку садибного типу), яка надається виконавцем з використанням внутрішньобудинкових систем теплопостачання.

Тобто зазначеними нормами визначено обов'язкову ознаку споживача послуг, а саме: споживачем послуг може бути фізична/юридична особа, відповідне обладнання приміщення якої приєднане або має технічні можливості для приєднання до відповідних внутрішньобудинкових систем.

Отже, якщо відповідне устаткування житлових/нежитлових приміщень, що належать власникам таких приміщень, приєднане до внутрішньобудинкових систем, то власники таких приміщень є споживачами послуг та суб'єктами у сфері житлово-комунальних послуг.

Слід зазначити, що внутрішньобудинкові системи не відносяться до місцевої (розподільчої) теплової мережі, що ще раз підтверджує те, що постачальник теплової енергії не здійснює постачання теплової енергії власникам жилих/нежилих приміщень, обладнання яких приєднані до відповідних внутрішньобудинкових систем.

Відносини у сфері житлово-комунальних послуг встановлюються шляхом укладення договору про надання відповідних житлово-комунальних послуг між власником / балансоутримувачем/ управителем будинку (ОСББ, житлово-комунальні організації, виконавці послуг) та кінцевими споживачами (споживачами послуг) - власниками житлових/нежитлових приміщень.

Вказані висновки узгоджуються з постановами Великої Палати Верховного Суду від 06.11.2018 у справі № 904/7024/17, Верховного Суду від 03.12.2024 у справі № 910/11443/23.

Необхідно наголосити, що предметом укладеного між сторонами договору є постачання, користування та своєчасна сплата в повному обсязі спожитої теплової енергії на умовах, передбачених цим договором. За умовами договору теплопостачальна організація зобов'язується постачати теплову енергію у вигляді гарячої води на потреби: опалення та вентиляції, гарячого водопостачання, технологічні потреби, кондиціонування повітря.

Теплова енергія постачається відповідачу в окрему будівлю - адміністративний будинок (офіс), теплоспоживче обладнання відповідача через тепловий ввід приєднане до місцевої (розподільчої) теплової мережі.

Відповідно до Договору та його додатків Відповідач використовує опалювальне приміщення для цілей, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням.

Постачання останньому теплової енергії здійснювалось до належних йому приміщень, розташованих за адресою м. Дніпро, вул. Радгоспна, буд.42 - нежитлові приміщення - нежитлові приміщення, адмінбудівля та гаражі.

Також тарифи, які застосовані при розрахунках із Відповідачем відносяться до категорії "інші споживачі (крім населення)".

Так, відповідно до положень ч. 1 ст. 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін, а у випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Згідно з статтями 189, 191 ГК України та статтями 10, 11 та 12 Закону України «Про ціни і ціноутворення» суб'єкти господарювання використовують у своїй діяльності вільні та державні регульовані ціни, а вартість транспортування теплової енергії не є договірною, а є державною регульованою ціною. Державні регульовані ціни запроваджуються Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої влади, державними колегіальними органами та органами місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень у встановленому законодавством порядку.

Згідно із статтею 20 Закону України "Про теплопостачання" тарифи на теплову енергію, реалізація якої здійснюється суб'єктами господарювання, що займають монопольне становище на ринку, є регульованими. Тарифи на виробництво теплової енергії, у тому числі на теплоелектроцентралях, теплоелектростанціях, атомних електростанціях і когенераційних установках та установках з використанням нетрадиційних або поновлюваних джерел енергії, на транспортування та постачання теплової енергії встановлюються національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, та органами місцевого самоврядування у межах повноважень, визначених законодавством.

Тариф на опалення визначений рішеннями Виконкому Дніпровської міської ради № 1103 від 19.10.2021, № 1137 від 29.10.2021 "Про встановлення тарифів на теплову енергію, її виробництво, транспортування, постачання та послуги з постачання теплової енергії КП "Теплоенерго", з урахуванням постанови НКРЕКП № 2257 від 30.11.2020.

Відповідно до п.1.5. Порядку формування тарифів на теплову енергію, її виробництво, транспортування та постачання, затвердженого Постановою НКРЕКП від 25.06.2019 № 1174, тарифи формуються для таких категорій споживачів: населення, бюджетні установи, релігійні організації (крім обсягів, що використовуються для провадження виробничо-комерційної діяльності), інші споживачі.

Відповідно до роз'яснення НКРЕКП від 22.04.2013: «Згідно зі статтею 2 Бюджетного кодексу України, бюджетні установи - органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також організації, створені ними у встановленому порядку, що повністю утримуються за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевого бюджету. Бюджетні установи є неприбутковими.

До категорії споживачів "населення" відносяться споживачі, що проживають в будинках житлового фонду незалежно від відомчого підпорядкування, в кооперативних будинках, у гуртожитках підприємств, організацій, установ та учбових закладів, а також у будинках, квартирах, що належать громадянам на правах приватної власності.

Всі інші споживачі, які не підпадають під вище зазначені категорії, відносяться до категорії споживачів "інші"».

Отже, враховуюче зазначене, з ДП «Дніпровський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою», як суб'єктом господарювання, укладено договір постачання, за яким він отримує теплову енергію як товарну продукцію для цілей, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням та не являється споживачем поставленої теплової енергії, як житлово-комунальної послуги.

Оскільки відповідач не є споживачем поставленої теплової енергії в контексті житлово-комунальної послуги для кінцевих споживачів, відтак на нього не поширюються норми Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)" в частині заборони нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені) за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги.

За викладеного вище, колегія суддів вважає, що пеня за несвоєчасне здійснення платежів за фактично спожиту теплову енергію заявлена позивачем за порушення Відповідачем строків оплати послуг з постачання теплової енергії протягом за листопад 2021 року - березень 2022 року, яка нарахована у період з 15.12.2021 по 19.10.2022 на суму 386 грн 98 коп. є правомірною та такою, що підлягає задоволенню.

При цьому позивачем не пропущено спеціальну позовну давність (ст. 285 ЦК України) для заявлення вимог щодо стягнення пені.

Згідно п. 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Пунктом 19 "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України передбачено, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

Підсумовуючи усе вищенаведене, колегія суддів зауважує, що відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Принцип справедливості судового розгляду (ст. 6 Конвенції) в рішеннях ЄСПЛ трактується як належне відправлення правосуддя, право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер судового розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду тощо.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що: «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".

Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Ван де Гурк проти Нідерландів").

ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію стосовно того, що одним із елементів права на справедливий суд є право на виправлення судової помилки, включаючи право на скасування неправосудного рішення та прийняття правового рішення по справі.

Суд має пересвідчитися, чи провадження в цілому, включаючи спосіб збирання доказів, було справедливим, як того вимагає п. 1 ст. 6 Конвенції (див., mutatismutandis, рішення у справі «Шенк проти Швейцарії» (Schenk v. Switzerland) від 12.07.1988, серія A № 140, с. 29, п. 46).

Відповідно до п. 48 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Мала проти України" від 03.07.2014, остаточне 17.11.2014: "Більше того, принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення у справах "Проніна проти України" (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, п. 25, від 18.07.2006, та "Нечипорук і Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 280, від 21.04.2011).

Як передбачено п. 2 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Згідно ч. 1 та 2 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) нез'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (ч. 4 ст. 277 ГПК України).

За таких умов, доводи апелянта знайшли своє підтвердження, апеляційним судом встановлено наявність правових та фактичних підстав для зміни рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.02.2025 як такого, що прийнято за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду встановленим обставинам, при неправильному застосуванні норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, шляхом задоволення позову та стягнення з ДП «Дніпровський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» на користь КП «Теплоенерго» Дніпровської міської ради суми боргу в розмірі 775 478 грн 64 коп., 3% річних в розмірі 63 975 грн 77 коп., інфляційних втрат в розмірі 301 201 грн 10 коп., пені в розмірі 386 грн 98 коп.

Частиною 14 статті 129 ГПК України визначено, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч. 1 ст. 129 ГПК України).

Зважаючи на результат апеляційного перегляду оскаржуваного рішення та фактичного вирішення справи на користь Позивача, понесені ним судові витрати у вигляді сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги належить покласти на Відповідача.

Керуючись ст.ст. 123, 129, 236, 269, 277, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Комунального підприємства «Теплоенерго» Дніпровської міської ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.02.2025 у справі №904/5185/24 задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.02.2025 у справі №904/5185/24 змінити.

Позов задовольнити.

Стягнути з Державного підприємства «Дніпровський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» (код ЄДРПОУ 00689177; 52005, Дніпропетровська обл., смт. Слобожанське, вул. Василя Сухомлинського, буд. 42) на користь Комунального підприємства «Теплоенерго» Дніпровської міської ради (код ЄДРПОУ 32688148; 49081, м. Дніпро, просп. Слобожанський, буд. 29, офіс 504) суму боргу в розмірі 775 478,64 грн, 3% річних в розмірі 63975,77 грн, інфляційні втрати в розмірі 301 201,10 грн, пеню в розмірі 386,98 грн, витрати зі сплати судового збору за подання позову в розмірі 33 543,53 грн та апеляційної скарги в розмірі 2 747,13 грн, про що видати наказ.

Видачу наказу на виконання даної постанови доручити Господарському суду Дніпропетровської області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 24.11.2025

Головуючий суддя В.Ф. Мороз

Суддя О.Г. Іванов

Суддя А.Є. Чередко