вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"05" листопада 2025 р. Справа №910/11430/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Сітайло Л.Г.
суддів: Шапрана В.В.
Буравльова С.І.
секретар судового засідання - Ярітенко О.В.
представники сторін:
від позивача: Косяк Н.В.
від відповідача-1: не з'явився
від відповідача-2: не з'явився
від відповідача-3: не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Щербакова Ігоря Миколайовича
на ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.09.2025
у справі №910/11430/25 (суддя Балац С.В.)
за позовом Приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Щербакова Ігоря Миколайовича
до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Аскет Шиппінг"
2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Деніз Логістік Корпорація"
3) Товариства з обмеженою відповідальністю "Маістранс"
про визнання недійсними договорів; визнання недійсними актів, скасування рішення про державну реєстрацію, проведення державної реєстрації та визнання права власності
Короткий зміст позовних вимог
Приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Щербаков Ігор Миколайович звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Аскет Шиппінг" (далі - ТОВ "Аскет Шиппінг"), Товариства з обмеженою відповідальністю "Деніз Логістік Корпорація" (далі - ТОВ "Деніз Логістік Корпорація") та Товариства з обмеженою відповідальністю "Маістранс" (далі - ТОВ "Маістранс"), в якому просить:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу транспортних засобів (вагонів) від 04.10.2024 №04/10/2024, укладений між ТОВ "Аскет Шиппінг" та ТОВ "Деніз Логістік Корпорація";
- визнати недійсним акт приймання-передачі від 16.10.2024 транспортних засобів (вагонів) до договору купівлі-продажу транспортних засобів (вагонів) від 04.10.2024 №04/10/2024, укладений між ТОВ "Аскет Шиппінг" та ТОВ "Деніз Логістік Корпорація";
- визнати недійсним договір купівлі-продажу залізничних вагонів від 30.12.2024 №30/12/24, укладений між ТОВ "Деніз Логістік Корпорація" та ТОВ "Маістранс";
- визнати недійсним додаток від 30.12.2025 №1 (специфікація №1) до договору купівлі-продажу залізничних вагонів від 30.12.2024 №30/12/24, укладений між ТОВ "Деніз Логістік Корпорація" та ТОВ "Маістранс";
- визнати недійсними акти 1-15 приймання-передавання вагонів новому власнику від 01.01.2025 до договору купівлі-продажу залізничних вагонів від 30.12.2024 №30/12/24, укладені між ТОВ "Деніз Логістік Корпорація" та ТОВ "Маістранс";
- скасувати рішення про державну реєстрацію прав власності на рухоме майно (вагони, а саме: номер вагону - 59505727, заводський номер 8910, модель 19-6869, номер вагону - 59505685, заводський номер 8907, модель 19-6869, номер вагону - 59505735, заводський номер 8911, модель 19-6869, номер вагону - 59505719, заводський номер 8909, модель 19-6869, номер вагону - 59505743, заводський номер 8912, модель 19-6869, номер вагону - 59505750, заводський номер 8913, модель 19-6869, номер вагону - 59505768, заводський номер 8914, модель 19-6869, номер вагону - 59505776, заводський номер 8915, модель 19-6869, номер вагону - 59505784, заводський номер 8916, модель 19-6869, номер вагону - 59505800, заводський номер 8917, модель 19-6869, номер вагону - 59505818, заводський номер 8918, модель 19-6869, номер вагону - 59505826, заводський номер 8919, модель 19-6869, номер вагону - 59505552, заводський номер 8905, модель 19-6869, номер вагону - 59505578, заводський номер 8906, модель 19-6869, номер вагону - 59505701, заводський номер 8908, модель 19-6869 за ТОВ "Маістранс";
- визнати право власності на рухоме майно (вагони, а саме: номер вагону - 59505727, заводський номер 8910, модель 19-6869, номер вагону - 59505685, заводський номер 8907, модель 19-6869, номер вагону - 59505735, заводський номер 8911, модель 19-6869, номер вагону - 59505719, заводський номер 8909, модель 19-6869, номер вагону - 59505743, заводський номер 8912, модель 19-6869, номер вагону - 59505750, заводський номер 8913, модель 19-6869, номер вагону - 59505768, заводський номер 8914, модель 19-6869, номер вагону - 59505776, заводський номер 8915, модель 19-6869, номер вагону - 59505784, заводський номер 8916, модель 19-6869, номер вагону - 59505800, заводський номер 8917, модель 19-6869, номер вагону - 59505818, заводський номер 8918, модель 19-6869, номер вагону - 59505826, заводський номер 8919, модель 19-6869, номер вагону - 59505552, заводський номер 8905, модель 19-6869, номер вагону - 59505578, заводський номер 8906, модель 19-6869, номер вагону - 59505701, заводський номер 8908, модель 19-6869 за ТОВ "Аскет Шиппінг";
- провести державну реєстрацію прав власності на рухоме майно (вагони, а саме: номер вагону - 59505727, заводський номер 8910, модель 19-6869, номер вагону - 59505685, заводський номер 8907, модель 19-6869, номер вагону - 59505735, заводський номер 8911, модель 19-6869, номер вагону - 59505719, заводський номер 8909, модель 19-6869, номер вагону - 59505743, заводський номер 8912, модель 19-6869, номер вагону - 59505750, заводський номер 8913, модель 19-6869, номер вагону - 59505768, заводський номер 8914, модель 19-6869, номер вагону - 59505776, заводський номер 8915, модель 19-6869, номер вагону - 59505784, заводський номер 8916, модель 19-6869, номер вагону - 59505800, заводський номер 8917, модель 19-6869, номер вагону - 59505818, заводський номер 8918, модель 19-6869, номер вагону - 59505826, заводський номер 8919, модель 19-6869, номер вагону - 59505552, заводський номер 8905, модель 19-6869, номер вагону - 59505578, заводський номер 8906, модель 19-6869, номер вагону - 59505701, заводський номер 8908, модель 19-6869 за ТОВ "Аскет Шиппінг".
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ТОВ "Аскет Шиппінг" здійснено реалізацію належного останньому рухомого майна, всупереч діючої заборони на вчинення таких дій, а саме ухвали Господарського суду міста Києва про забезпечення позову від 25.10.2024 у справі №910/11684/24 та постанови про арешт майна боржника від 28.10.2024 ВП №76410952.
Короткий зміст ухвали місцевого господарського суду та мотиви її постановлення
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.09.2025 відмовлено у відкритті провадження у справі, на підставі пункту 1 частини 1 статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Відмовляючи у відкритті провадження у даній справі, місцевий господарський суд виходив з того, що приватний виконавець є особою, яка проводить незалежну професійну діяльність у сфері виконання судових рішень і рішень інших органів, як самозайнята особа та не є юридичною особою або фізичною особою-підприємцем, а також не є суб'єктом господарювання, що виключає можливість звернення приватного виконавця до суду з цим позовом в порядку господарського судочинства. При цьому, судом першої інстанції роз'яснено заявнику про те, що позовна заява взагалі не охоплюється юрисдикцією судів.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів
Не погоджуючись з ухвалою місцевого господарського суду, приватний виконавець Щербаков І.М. звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.09.2025 у справі №910/11430/25 та повернути справу до суду першої інстанції на стадію вирішення питання про відкриття провадження у справі.
В обґрунтування вимог та доводів апеляційної скарги позивач посилається на те, що оскаржувана ухвала місцевого господарського суду є необґрунтованою та такою, що постановлена з порушенням норм процесуального права і неправильним застосуванням норм матеріального права.
Так, скаржник вважає, що Господарський суд міста Києва повинен був відкрити провадження у цій справі та встановити відповідність поданої приватним виконавцем позовної заяви вимогам статей 162, 164 ГПК України та обґрунтовано вийти з того, що приватний виконавець у цій справі виступає як позивач.
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті
Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.09.2025 апеляційну скаргу приватного виконавця Щербакова І.М. у справі №910/11430/25 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Сітайло Л.Г., судді: Шапран В.В., Буравльов С.І.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 01.10.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою приватного виконавця Щербакова І.М. на ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.09.2025 у справі №910/11430/25. Розгляд апеляційної скарги призначено на 05.11.2025. Витребувано з Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/11430/25. Сторонам становлено строк на подання відзиву, заяв, пояснень, клопотань, заперечень до 15.10.2025.
16.10.2025 до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №910/11430/25.
Короткий зміст відзивів на апеляційну скаргу
13.10.2025, через систему "Електронний суд", ТОВ "Маістранс" подано відзив на апеляційну скаргу, в якому останнє просить суд апеляційну скаргу приватного виконавця Щербакова І.М. залишити без задоволення, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.09.2025 у справі №910/11430/25 - без змін.
Так, у відзиві ТОВ "Маістранс" зазначає, що виконавець пред'явив позов в інтересах боржника, незважаючи на те, що підставою позову визначено порушення цим же боржником засад добросовісності та, фактично, вчинення ним протиправних дій, спрямованих на приховання майна в процедурі виконавчого провадження. Заявлення приватним виконавцем позову в інтересах боржника є підставою для залишення позовної заяви без розгляду.
Також, ТОВ "Маістранс" вказує, що відповідно до сталої судової практики з питань фраудаторних правочинів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №2-591/11, постанови Верховного Суду від 19.05.2021 у справі №693/624/19 та від 23.05.2023 у справі №936/721/21), фраудаторний правочин укладається боржником у період проведення виконавчого провадження з метою унеможливлення накладення стягнення на майно. Договір купівлі-продажу залізничних вагонів від 04.10.2024 №04/10/2024 між ТОВ "Аскет Шиппінг" та ТОВ "Деніз Логістік Корпорація" укладався до відкриття виконавчого провадження у справі про стягнення з ТОВ "Аскет Шиппінг" заборгованості на користь ТОВ "ОТП Лізинг" (28.10.2024), а отже вказаний правочин не містить ознак фраудаторного правочину.
14.10.2025, через систему "Електронний суд", ТОВ "ОТП Лізинг", як стягувачем у виконавчому провадженні №77916587, в інтересах якого подано позов приватним виконавцем Щербаковим І.М., подано відзив на апеляційну скаргу приватного виконавця та заявлено про повну підтримку апеляційних вимог щодо скасування ухвали Господарського суду міста Києва від 15.09.2025 у справі №910/11430/25 та направлення справи до суду першої інстанції для відкриття провадження.
Позиції учасників справи та явка представників сторін у судове засідання
У судове засідання 05.11.2025 з'явився представник позивача.
Відповідачі своїх представників в судове засідання не направили, про причини неявки суд не повідомили, про час та місце розгляду справи повідомлені у встановленому законом порядку.
Згідно з частинами 3, 8 статті 120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.
Якщо учасник судового процесу повідомляє суду номери телефонів і факсів, адресу електронної пошти або іншу аналогічну інформацію, він повинен поінформувати суд про їх зміну під час розгляду справи.
Таким чином, відповідачі повідомлені судом апеляційної інстанції про дату, час та місце проведення судового засідання апеляційним господарським судом. При цьому, явка обов'язковою не визнавалась, а тому справа №910/11430/25 розглядається за їх відсутності.
Представник позивача у судовому засіданні вимоги апеляційної скарги підтримав з викладених у ній підстав та просив її задовольнити. Скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.09.2025 у справі №910/11430/25 та направити справу до суду першої інстанції на стадію вирішення питання щодо відкриття провадження у справі.
Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції
Згідно зі статтею 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею (частина 1 статті 271 ГПК України).
Обставини справи, мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови
Приватний виконавець Щербаков І.М. звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ "Аскет Шиппінг", ТОВ "Деніз Логістік Корпорація" та ТОВ "Маістранс" про визнання недійсними договорів та актів, скасування рішення про державну реєстрацію, проведення державної реєстрації та визнання права власності.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ТОВ "Аскет Шиппінг" здійснено реалізацію належного останньому рухомого майна, всупереч діючої заборони на вчинення таких дій, а саме ухвали Господарського суду міста Києва про забезпечення позову від 25.10.2024 у справі №910/11684/24 та постанови про арешт майна боржника від 28.10.2024 ВП №76410952.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.09.2025 відмовлено у відкритті провадження у справі, на підставі пункту 1 частини 1 статті 175 ГПК України.
Колегія суддів апеляційного господарського суду не погоджується з таким висновком місцевого господарського суду з огляду на наступне.
За приписами частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частинами 1-3 статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Відповідно до частин 1, 3 статті 41 ГПК України, у справах позовного провадження учасниками справи є сторони та треті особи. У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Частинами 1, 2 статті 44 ГПК України встановлено, що всі фізичні і юридичні особи здатні мати процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, боржника (процесуальна правоздатність). Фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи здатні особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (процесуальна дієздатність).
Згідно з частиною 1 статті 53 ГПК України у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересах та брати участь у цих справах.
В свою чергу, статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими, відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (частина 2 статті 3); в Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина 1 статті 8); права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини 1, 2 статті 55); обов'язковість судового рішення є однією з основних засад судочинства (пункт 9 частини 2 статті 129); суд ухвалює рішення іменем України, судове рішення є обов'язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку (частини 1, 2 статті 129-1).
З практики Європейського суду з прав людини вбачається, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов'язкове судове рішення не виконувались на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов'язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок. Водночас ухиленням від виконання цього обов'язку є перекладення державою відповідальності за фінансове забезпечення організації виконавчого провадження на особу, на користь якої ухвалене судове рішення. Ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок. Держава і її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (§43 рішення у справі "Shmalko v. Ukraine" від 20.07.2004, §84 рішення у справі "Fuklev v. Ukraine" від 07.06.2005, §64 рішення у справі "Apostol v. Georgia" від 28.11.2006, §§46, 51, 54 рішення у справі "Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine" від 15.10.2009).
На продовженні існування зазначеної проблеми наголошувалось, зокрема, і справі "Burmych and others v. Ukraine" від 12.10.2017 де Європейський суд з прав людини наголосив, що ці справи були розпочаті внаслідок тієї самої системної проблеми, встановленої у згаданому пілотному рішенні у справі "Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine" (пункти 83-88), а саме низки порушень в українській правовій системі, які перешкоджають виконанню остаточних рішень, що призводить до системної проблеми невиконання або тривалого виконання рішень національних судів у поєднанні з відсутністю ефективних національних засобів юридичного захисту щодо таких порушень (§143).
Тривале, протягом багатьох років, невиконання Україною рішення у справі "Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine" унеможливило вирішення системної проблеми невиконання рішень національних судів, спровокувавши тим самим подальше подання великої кількості заяв, які піднімають питання, аналогічні тим, що розглядаються у цій справі (§148).
Конституційний Суд України у своїх рішеннях також послідовно наголошує на зобов'язанні держави забезпечувати конституційні права і свободи:
- конституційні права і свободи є фундаментальною основою існування та розвитку Українського народу, а тому держава зобов'язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для їх реалізації. Відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними, а це є неприпустимим у правовій державі (абзац 4 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 12.04.2012 №9-рп/2012);
- держава, виконуючи свій головний обов'язок - утвердження і забезпечення прав і свобод людини (частина 2 статті 3 Конституції України) - повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією. З цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини (абзац 1 пункту 3 мотивувальної частини рішення від 01.06.2016 №2-рп/2016).
Конституційний Суд України також неодноразово підкреслював, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац 3 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 13.12.2012 №18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (перше речення абзацу 2 пункту 3 мотивувальної частини рішення від 25.04.2012 №11-рп/2012); право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац 5 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 26.06.2013 №5-рп/2013).
Обов'язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов'язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов'язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов'язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання (абзац 6 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 15.05.2018 №2-р (ІІ)/2019).
Таким чином, визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов'язку щодо забезпечення функціонування запровадженої нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.06.2022 у справі №2-591/11 виснувала, що відповідно до положень частини 4 статті 9 Закону України "Про виконавче провадження" укладення протягом строку, зазначеного в частині 3 цієї статті, правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, є підставою для визнання такого правочину недійсним (пункт 46 постанови).
Водночас, частиною 3 статті 9 Закону України "Про виконавче провадження" врегульовано, що державні органи, органи місцевого самоврядування, нотаріуси, інші суб'єкти при здійсненні ними владних управлінських функцій відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, у разі звернення особи за вчиненням певної дії щодо майна, що належить боржнику, який внесений до Єдиного реєстру боржників, зобов'язані не пізніше наступного робочого дня повідомити про це зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця із зазначенням відомостей про майно, щодо якого звернулася така особа.
Банки, небанківські надавачі платіжних послуг, емітенти електронних грошей у разі відкриття або закриття рахунку/електронного гаманця фізичній або юридичній особі, внесеній до Єдиного реєстру боржників, у тому числі через відокремлені підрозділи банку, небанківських надавачів платіжних послуг, емітентів електронних грошей, зобов'язані у день відкриття або закриття рахунку/електронного гаманця повідомити про це зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця. Порядок надання такої інформації та форма повідомлення встановлюються Національним банком України за погодженням із Міністерством юстиції України.
Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня отримання повідомлення зобов'язаний прийняти рішення про накладення арешту на майно та/або на кошти/електронні гроші, що знаходяться на рахунках/електронних гаманцях боржника в банках, небанківських надавачах платіжних послуг, емітентах електронних грошей, у порядку, визначеному статтею 56 цього Закону, крім випадку, коли на таке майно арешт уже накладено з тих самих підстав.
Тобто за змістом частини 4 статті 9 Закону України "Про виконавче провадження" якщо після звернення особи до виконавця за вчиненням дій щодо майна, що належить боржнику, має місце укладення правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна то це є підставою для визнання такого правочину недійсним.
Фактично в даному випадку законодавець за певних умов презюмує фраудаторність такого правочину та можливість захисту в судовому порядку прав стягувача.
Частиною 1 статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
В аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у виконавця окремо визначеного повноваження звертатися до суду із позовною заявою про оспорювання фраудаторного правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору, не повинна перешкоджати реалізації права цього кредитора на виконання судового рішення.
Покладення тягаря щодо повернення майна боржника (спонукання до оспорювання фраудаторного правочину, тобто ініціювання наступних судових процесів) на кредитора, який уже виграв попередній судовий процес щодо стягнення суми боргу і правомірно очікує від Держави вчинення усіх можливих дій на забезпечення виконання судового рішення компетентними органами, нівелює сутність конституційного права кредитора на судовий захист та суперечить положенням статей 3, 8, частин 1, 2 статті 55, частин 1, 2 статті 129-1 Конституції України.
Враховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду у наведеній вище постанові зазначила, що обов'язок ініціювання будь-якого наступного судового процесу, з метою виконання попереднього судового рішення Законом України "Про виконавче провадження", покладено на компетентні органи, уповноважені Державою на забезпечення виконання судових рішень, а не на кредитора, який правомірно очікує від Держави належного виконання остаточного судового рішення про стягнення боргу.
Отже, з урахуванням положень Конституції України, Закону України "Про виконавче провадження", практики Європейського суду з прав людини, Конституційного суду України та позицією сформовану у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №2-591/11 про те, що повноваження виконавця на звернення з позовною заявою про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, в порядку позовного провадження є повноваженням звертатися до суду в інтересах інших осіб, в тому числі за позовом про визнання недійсним правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна (оспорення фраудаторного правочину) (пункт 61 наведеної постанови).
Таким чином, як вбачається зі змісту Закону України "Про виконавче провадження" та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №2-591/11 виконавець (в т.ч. приватний) за певних умов фактично наділений правом на звернення до суду з позовом про порушене права стягувача, посилаючись на пункт 4 статті 42 Цивільного процесуального кодексу України, яким передбачено, що у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Аналогічна норма міститься і в частині 3 статті 41 ГПК України, згідно з якою у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Питання участі у судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб врегульовано статтею 53 ГПК України:
1. У випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересах та брати участь у цих справах.
2. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, які звертаються до суду за захистом прав і інтересів інших осіб, повинні надати суду документи, які підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах таких осіб.
3. У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
4. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
5. У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
6. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, звертаючись з позовом про відшкодування шкоди (збитків) у порядку статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", діє від імені та в інтересах неплатоспроможного банку або банку, щодо якого прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність", а у разі припинення неплатоспроможного банку або банку, щодо якого прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність", як юридичної особи - в інтересах кредиторів, вимоги яких залишилися незадоволеними після завершення ліквідації банку.
Отже, виходячи з аналізу цієї статті, особа має право звертатися до суду в інтересах інших осіб виключно у випадках, встановлених законом, а також з урахуванням процесуальних особливостей передбачених для окремих суб'єктів (органів державної влади, органи місцевого самоврядування, прокурора, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб тощо).
Водночас зміст юридичної конструкції "право звертатися до суду в інтересах інших осіб" означає, що 1) у певної особи існує право або порушений інтерес; 2) іншій особі законом надано право звертатися до суду в її інтересах.
Тобто у випадку подання позову, позивачем є саме особа у якої існує порушене право або інтерес, а не та особа, яка звертається до суду з таким позовом, що і підлягає відображенню у відповідних процесуальних документах, впливає на обсяг процесуальних прав та обов'язків та порядок їх реалізації.
Зазначене цілком відповідає правовим висновкам, які містяться у пункті 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №2-591/11.
Частинами 1-4 статті 55 ГПК України передбачено, що органи та особи, які відповідно до цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права та обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком обмежень, передбачених частиною 2 цієї статті. Органи та особи, які відповідно до цього Кодексу мають право звертатися до суду в інтересах осіб, за винятком осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах юридичної особи у спорах про відшкодування збитків, заподіяних її посадовою особою, не мають права укладати мирову угоду. Відмова органів та осіб, які відповідно до цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, від поданої ними заяви або зміна позовних вимог не позбавляє особу, на захист прав та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первісному обсязі. Якщо особа, яка має процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених позовних вимог, суд залишає заяву без розгляду, крім позову про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, поданого власником (власниками), учасником (учасниками), акціонером (акціонерами) цієї юридичної особи в її інтересах, а також позову прокурора в інтересах держави.
Саме тому, зазначення особи в інтересах якої уповноважена особа звертається до суду є не просто формальністю, а - обов'язком, який безпосередньо впливає як на обсяг її повноважень, так процесуальні права, обмеження, поінформованість такої особи щодо ініційованих процесів, реалізацію передбачених законодавством повноважень щодо розгляду справи, відмови від позову, підтримання позовних вимог тощо.
Посилання на покладення Законом України "Про виконавче провадження" обов'язку ініціювання будь-якого наступного судового процесу, з метою виконання попереднього судового рішення, на компетентні органи не може нівелювати процесуального права особи, в інтересах якої здійснюється звернення до суду бути обізнаною про наявність такої справи, вчиняти передбачені законом процесуальні дії, в тому числі з метою попередження ризиків настання наслідків, пов'язаних з вчиненням або невчиненням процесуальних дій, і, найголовніше, така особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному законом порядку та у відповідному процесуальному статусі.
Як вбачається зі статті 1 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" визначені органи та особи, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів: примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України "Про виконавче провадження" випадках на приватних виконавців. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Конституцією України, Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", Законом України "Про виконавче провадження" та інших нормативно-правових актів.
У правових відносинах, які існують у цій справі, приватний виконавець є суб'єктом владних повноважень та на нього поширюються правила статті 19 Конституції України. Згідно з цими приписами органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тому, звертаючись до суду в інтересах стягувача з позовом про визнання недійсними договорів, приватний виконавець повинен діяти у межах наданих йому законом повноважень, зокрема і підтвердження належної правової підстави щодо можливості даного звернення.
Разом з тим, у Законі України "Про виконавче провадження" не визначені: 1) порядок звернення державного/приватного виконавця до суду щодо визнання недійсними правочинів здійснених до моменту відкриття виконавчого провадження; 2) можливість виконавця оскаржувати судові рішення у справах у яких не був учасником не тільки він, а і особа в інтересах, якої він виступає; 3) процесуальні повноваження та обмеження виконавця, який виступає в інтересах особи; 4) можливість виконавця визнавати недійсними правочини, які вчинені поза періодом існування виконавчого провадження.
Як зазначалося вище, суд першої інстанції постановив оскаржувану ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження приватному виконавцеві у справі на підставі пункту 15 частини 1 статті 20 ГПК України з посиланням на те, що позовна заява не охоплюється юрисдикцією судів.
Предметом позову у цій справі є визнання недійсними договорів.
За приписами частини 3 статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою (частина 5 статті 215 ЦК України).
В постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 14.06.2019 у справі №910/6642/18 зазначено, що вирішуючи господарський спір, суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.
У постанові від 03.04.2024 у справі №917/97/23 Верховний Суд зазначив: "6.42. Отже, підсумовуючи вищевикладене та відповідаючи на питання поставлені в пункті 6.3. цієї постанови Суд доходить таких висновків:
1) виконавець, в тому числі приватний, має право представляти інтереси стягувача у спірних правовідносинах виключно в порядку встановленому господарським процесуальним законодавством із зазначенням стягувача у відповідному процесуальному статусі;
2) у справі, що розглядається, Приватний виконавець, хоча і стверджує, що діє в інтересах Третьої особи, однак виступає у самостійному процесуальному статусі в якості Позивача із визначеними ним предметом та підставами позову;
3) з урахуванням самостійного статусу Приватного виконавця суд апеляційної інстанції дійшов помилкових висновків про відсутність у нього повноважень на звернення до суду з даним позовом, залишення позову без розгляду та скасування рішення суду першої інстанції".
З огляду на наведене, враховуючи зміст Закону України "Про виконавче провадження", постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №2-591/11, постанови Верховного Суду від 03.04.2024 у справі №917/97/23, виконавець (в т.ч. приватний) за певних умов наділений правом на звернення до суду з позовом про порушене права стягувача, посилаючись на частину 3 статті 41 ГПК України, де зазначено, що у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Таким чином, приймаючи до уваги викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у справі №910/11430/25, з огляду на що оскаржувана ухвала підлягає скасуванню з направленням справи до Господарського суду міста Києва для вирішення питання щодо відкриття провадження у справі.
Згідно з частиною 4 статті 11 ГПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча, пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення.
При ухваленні даної постанови судом апеляційної інстанції надані вичерпні відповіді на доводи апелянта, з посиланням на норми права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно зі статтями 73, 74 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
За приписами частини 2 статті 86 ГПК України жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
За змістом статті 280 ГПК України підставами для скасування ухвали, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є, зокрема, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Згідно з частиною 3 статті 271 ГПК України у випадку скасування судом апеляційної інстанції ухвали про відмову у відкритті провадження у справі, справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувана ухвала Господарського суду міста Києва від 15.09.2025 у справі №910/11430/25 є такою, що постановлена з неповним дотриманням норм процесуального права, а відтак, підлягає скасуванню з направленням даної справи до суду першої інстанції для вирішення питання щодо відкриття провадження у справі.
Розподіл судових витрат
У зв'язку зі скасуванням ухвали місцевого господарського суду з передачею справи на розгляд до суду першої інстанції, розподіл сум судового збору повинен бути здійснений судом першої інстанції за результатами розгляду ним справи, згідно з загальними правилами статті 129 ГПК України.
Керуючись статтями 129, 269, 270, 271, 275, 280, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Щербакова Ігоря Миколайовича на ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.09.2025 у справі №910/11430/25 задовольнити.
2. Ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.09.2025 у справі №910/11430/25 скасувати.
3. Матеріали справи №910/11430/25 направити до Господарського суду міста Києва на стадію вирішення питання про відкриття провадження у справі.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений статтями 287-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено та підписано суддями 24.11.2025, у зв'язку з перебуванням суддів Сітайло Л.Г., Буравльова С.І. та Шапрана В.В. на навчанні (з 17.11.2025 до 21.11.2025).
Головуючий суддя Л.Г. Сітайло
Судді В.В. Шапран
С.І. Буравльов