Справа № 638/2590/21
Провадження № 2/638/400/25
Іменем України
17 листопада 2025 року м. Харків
Шевченківський районний суд міста Харкова у складі:
головуючого судді Шишкіна О.В.,
за участю секретаря судового засідання Лозової А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя,
У лютому 2021 року ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_2 , звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що сторони з 28.04.2018 перебували у зареєстрованому шлюбі, позов про розірвання шлюбу подано до суду та перебуває на розгляді. Вказує, що сторони прожили у шлюбі менше ніж два роки, на підтвердження надає довідки про фактичне не проживання осіб. У період шлюбу було придбано автомобіль HYUNDAI TUCSON, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер шасі НОМЕР_2 , який зареєстрований на відповідача. Позивач зазначає, що автомобіль був придбаний у період шлюбу, але за особисті кошти позивача, отримані у борг. Під час шлюбу з відповідачем, працював тільки позивач, крім того у позивача до шлюбу у власності був автомобіль Форд Транзит, реєстраційний номер НОМЕР_3 , який він продав, щоб частково віддати борг. Щодо вартості автомобіля, зазначає, що з сайту продажів України ціна такого автомобіля становить 540000 грн., на підстави викладеного позивач просить здійснити поділ майна, шляхом визнання права власності на автомобіль за позивачем.
13 вересня 2021 року ОСОБА_3 , від імені якої діє представник ОСОБА_4 , подала зустрічний позов до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя.
Відзив відповідач не подавала до суду, але відповідачем 10.01.2022 подано заяву, в якій позивач вказала, що позивач забрав у відповідача спірний автомобіль, всі документ перебувають у позивача та автомобіль перебуває у його користуванні. Також зазначає, що спірний автомобіль був придбаний за сумісні кошти батьків сторін та був подарунок відповідачу та зареєстрований на неї, тому вважає позов не обґрунтованим за безпідставним.
Ухвалою суду від 26 квітня 2021 року відкрито загальне позовне провадження, призначено підготовче засідання.
Ухвалою суду від 22 жовтня 2021 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_3 , від імені якої діє представник ОСОБА_4 , про забезпечення зустрічного позову.
Ухвалою суду від 16 лютого 2022 року прийнято до спільного розгляду зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, яку об'єднано з первісним позовом.
Ухвалою суду від 25 січня 2024 року закрито підготовче провадження, призначено судовий розгляд.
Ухвалою суду від 08 квітня 2025 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя залишено без розгляду.
У встановлений судом строк відповідач відзиву на позовну заяву не подала, у зв'язку з чим суд розглядає справу на підставі наявних доказів відповідно до ч. 8 ст. 178 ЦПК України.
Сторони в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином і в установленому законом порядку.
Позивачем подано до суду клопотання, в якому останній просив справу розглядати без участі позивача, проти заочного розгляду справи та постановлення заочного рішення не заперечує.
Відповідач в судове засідання не з'явилася, про судове засідання повідомлена належним чином, причини неявки суду не повідомила, клопотань про відкладення розгляду справи не надходило.
Відповідно до ч. 3 ст. 131 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов'язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, не з'явились в судове засідання без поважних причин.
Таким чином, суд вважає, що відповідач не з'явилася в судове засідання без поважних причин, причину неявки суду не повідомила, про час і місце судового засідання була повідомлена належним чином відповідно до положень п. 4 ч. 8, ч. 11 ст. 128 ЦПК України.
Суд, дослідивши матеріали цивільної справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, дійшов наступного висновку.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 зареєстрували шлюб 28.04.2018, що підтверджується копією свідоцтвом про шлюбу серія НОМЕР_4 , видане повторно 10.11.2020 Харківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області, який рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 01.04.2021, яке набуло законної сили 05.05.2021, у цивільній справі № 638/16221/20 розірвано, що підтверджується копією рішення суду.
Відповідно до копії свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_5 , 27.11.2018 року, тобто у період шлюбу, за ОСОБА_3 був зареєстрований транспортний засіб HYUNDAI TUCSON, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер шасі НОМЕР_2 .
Згідно зі ст.60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того,що один з них не мав з поважної причини (навчання,ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку(доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.
Системний аналіз наведених норм матеріального права свідчить про існування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов'язком особи, яка з нею не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц.
У позовній заяві позивач зазначає, що автомобіль HYUNDAI TUCSON, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер шасі НОМЕР_2 був придбаний ним за кошти взяти ним у борг, тобто за особисті кошти. Позивачем надано копію розписки від 20.03.2018 про отримання грошових коштів у ОСОБА_6 у розмірі 28000 доларів США для купівлі автомобіля. Також позивачем надано копію акта приймання-передачі грошових коштів від 20.03.2018 , в якій зазначено, що позивач отримав від ОСОБА_6 28000 доларів США.
Також позивачем у позовній заяві зазначено, що до укладення шлюбу з відповідачем у його власності перебував автомобіль Форд Транзіт, реєстраційний номер НОМЕР_3 , який він продав, щоб часткового повернути грошові кошти, які отримав у борг.
Так, матеріали справи містять копію довіреності від 29.07.2020 відповідно до якої позивач уповноважив ОСОБА_7 керувати, експлуатувати та розпоряджатись вищевказаним автомобілем та копію розписки позивача про отримання грошових коштів після продажу вищевказаного автомобіля у розмірі 6200 доларів США.
Однак, відсутні будь-які документи, як б підтверджували факт повернення грошових коштів у розмірі 28000 доларів США позивачем ОСОБА_6 у період до дати придбання спірного автомобілю.
Суд дійшов висновку, що позивач не надав належних та допустимих доказів щодо саме за кошти, які були отримано позивачем в борг було здійснено купівлю автомобілю HYUNDAI TUCSON, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер шасі НОМЕР_2 , також відсутні інші належні та допустимі докази на підтвердження того, що вищевказані кошти було використано саме в цих цілях, а не в інтересах сім'ї.
Отже, дослідивши вищевказані письмові докази, суд дійшов висновку, що ці докази ніяким чином не підтверджують того, що спірний автомобіль HYUNDAI TUCSON, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер шасі НОМЕР_2 , придбаний на ім'я відповідача 27.11.2018 (під час шлюбу сторін) був набутий ним за особисті кошти.
Інші аргументи сторін висновків суду не спростовують.
Оцінивши подані сторонами докази суд вважає, що презумпцію спільності права власності подружжя на придбаний автомобіль позивачем не спростовано і придбаний під час шлюбу автомобіль є спільним сумісним майном подружжя, а підстав, визначених у ст. 57 СК України, для визнання автомобіля HYUNDAI TUCSON особистою приватною власністю немає.
Таким чином, цей цивільно-правовий спір виник з приводу майна (вищевказаного транспортного засобу), яке є спільною сумісною власністю подружжя позивача та відповідача.
Частиною першою статті 368 Цивільного кодексу України надано визначення спільної сумісної власності як спільної власності двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (ч.3 ст.368 ЦК України).
Згідно з ч.1ст.69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
У відповідності до ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна,що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї (ч. 2 ст. 70 СК України).
За змістом ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя,ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік недомовилися про порядок поділу майна,спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (ч.1 цієї статті).
Згідно з ч. 2 ст. 183 Цивільного кодексу України неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення
Транспортні засоби є неподільними речами.
Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (ч.2 ст.71 СК України).
Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України (ч. 4 ст. 71 СК України).
Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання (ч. 2 ст. 364 ЦК України).
Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (ч.45 ст.71 СК України).
У постанові від 08.02.2022 у справі №209/3085/20 Велика Палата Верховного Суду дійшла такого висновку: якщо за позовом одного із подружжя (який відмовляється від його частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ на користь відповідача іншого із подружжя та просить стягнути відповідну грошову компенсацію за таку частку) суд визначить кожному з подружжя ідеальні частки у цьому майні, бо відповідач не погодився на присудження грошової компенсації позивачеві та не вніс відповідну суму на депозитний рахунок, таке судове рішення не буде ефективним для захисту прав та інтересів позивача як співвласника. Залишення неподільної речі у спільній власності не позбавить того із подружжя, хто фактично користується річчю, можливості це робити надалі. Але інший із подружжя, який формально залишається співвласником,усупереч частинам першій і сьомій статті 41 Конституції України з а відсутності окремої домовленості фактично позбавляється можливості такого користування, впливу на долю речі, а також грошової компенсації, яку інша сторона добровільно на депозитний рахунок не внесла.
При цьому Велика Палата Верховного Суду задля ефективного захисту прав кожного зі співвласників неподільних речей і забезпечення єдності судової практики щодо застосування приписів частин четвертої та п'ятої статті 71 СК України, частини другої статті 364 ЦК України відступила від сформульованого, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-2811цс15іВерховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 559/609/15 висновку про те, що суд має визначити ідеальні частки співвласників у неподільній речі без її реального поділу та залишити відповідне майно у спільній частковій власності у разі, коли відповідач попередньо не вніс на депозитний рахунок суду кошти за частку позивача у праві спільної сумісної власності на неподільну річ, а останню не можна поділити в натурі відповідно до часток.
Статтею 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Способи захисту, які застосовуються судом, передбачені статтею 5 ЦПК України.
Так, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Стаття 16 ЦК України визначає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
У постанові від 22.09.2020 року у справі № 910/3009/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ефективний спосіб захисту прав повинен: 1) забезпечити поновлення порушеного права 2) в разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування 3) такий захист повинен бути повним (тобто не частковим) 4) забезпечувати мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії 5) забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.
Тобто у своїй практиці Верховний Суд виходить з правила, за яким одне право має захищатися одним позовом, тобто рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті та захищати порушене право чи інтерес. Якщо для реалізації рішення суду потрібно знову звертатися до суду з іншим позовом, то обраний спосіб захисту є неефективним.
Отже, ефективним способом правового захисту у цьому цивільно-правовому спорі є той, який остаточно вирішить правовий конфлікт між сторонами.
Таким способом може бути надання одному з подружжя грошової компенсації за його частку у вартості спільного майна та залишення цього майна у власності іншого з подружжя.
Проте, за правилами ч.1 ст.13 ЦК України суд не може виходити за межі заявлених позовних вимог.
При цьому суд приймає до уваги, що жодною стороною не заявлялося про готовність попередньо внести відповідну грошову суму на депозит суду для присудження одному з подружжя грошової компенсації.
Отже, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Такі ж висновки викладені в постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 571/1306/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 16 листопада 2022 року у справі № 333/3529/19.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, яке складається з двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є безпосередньо матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої особа звертається до суду за захистом своїх прав чи інтересів, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.
Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує його вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Визначаючи підстави позову, як елементи його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону, позивач просить про захист свого права.
Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ч. 1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
У відповідності до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Враховуючи викладене, суд відмовляє позивачу у задоволенні позовних вимог, з підстав не доведення ним набуття у особисту власність даного майна.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог..
У задоволенні позову відмовлено, отже підстав для стягнення понесених позивачем витрат немає.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст.76-81,133,137, 139, 141, 246,263-265,273,280-282,354,355 ЦПК України, суд,
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , від імені якого діє представник ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Відомості щодо учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_6 , місце проживання зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 ;
Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_7 , місце проживання зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 .
Повний текст рішення суду складено 17.11.2025.
Суддя О.В. Шишкін