24 вересня 2025 року м. Київ
Справа № 382/1146/20
Провадження: № 22-ц/824/3830/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,
суддів Нежури В. А., Соколової В. В.,
секретар Лаврук Ю. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги адвоката Суслікова Юрія Анатолійовича в інтересах ОСОБА_1 та ОСОБА_2
на рішення Яготинського районного суду Київської області від 19 вересня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Кисіль О. А.,
у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог на предмет спору: приватний нотаріус Яготинського районного нотаріального округу Черних О.В., про визнання недійсним державного акту на право приватної власності на земельну ділянку, скасування його державної реєстрації, визнання права власності на частку земельної ділянки та виділення в натурі частки земельної ділянки,
У вересні 2020 року ОСОБА_3 звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що він є власником окремого житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі рішення Яготинського районного суду Київської області від 31 липня 2014 року, яким здійснено поділ у натурі житлового будинку №17 та припинено право спільної часткової власності між співвласниками. Інша частка, 2/3 житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, належала на праві спільної власності ОСОБА_4 та її дочці ОСОБА_1 . Однак, ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , а її спадкоємцями за заповітом стали син, ОСОБА_2 та дочка, ОСОБА_1 .
Так, земельна ділянка загальною площею 0,1471 га, розташована за адресою: АДРЕСА_2 , була передана у власність ОСОБА_4 згідно з державним актом на право приватної власності на землю №807 від 17 грудня 1999 року, з яких 0,10 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, 0,0471 га, для ведення особистого селянського господарства.
ОСОБА_3 зазначає, що на час видачі зазначеного державного акта власниками житлового будинку, розташованого на цій земельній ділянці, були він, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , по 1/3 частці кожен, тому акт мав бути оформлений на всіх співвласників будинку, а не лише на ОСОБА_4 .
Після смерті ОСОБА_4 відповідачі 09 листопада 2018 року звернулися до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини та 21 липня 2020 року отримали свідоцтва про право на спадщину на спірну земельну ділянку, у тому числі, площею 0,10 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку (кадастровий номер 3225510100:08:043:0046).
Вважає, що тим самим порушено його право власника частини житлового будинку користуватися земельною ділянкою, на якій цей будинок розташований, оскільки відповідачі відмовляються добровільно вирішити питання щодо виділення йому в натурі належної частини земельної ділянки, що, на його думку, перешкоджає йому у вільному розпорядженні власним майном.
У зв'язку з цим, він, ОСОБА_3 просив суд: визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю серії ІІІ-КВ №033118 від 17.12.1999 року, виданий на ім'я ОСОБА_4 , скасувати його реєстрацію у книзі записів державних актів за №807 від 17.12.1999 року; визнати недійсними свідоцтва про право на спадщину від 21.07.2020 року, зареєстровані за №№1021, 1023, видані приватним нотаріусом Черних О.В.; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 53226164 від 21.07.2020 року, а також припинити право власності відповідачів на вказану земельну ділянку; визнати за позивачем право власності на 1/3 частку земельної ділянки площею 0,10 га, кадастровий номер 3225510100:08:043:0046, та виділити в натурі відповідну частку, припинивши право спільної часткової власності на земельну ділянку.
Рішенням Яготинського районного суду Київської області від 19 вересня 2024 року позов ОСОБА_3 задоволено частково.
Визнано державний акт на право приватної власності на землю серії III- КВ №033118, загальною площею 0,1471 га, з яких: для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд - 0,10 га, для ведення особистого селянського господарства - 0,0471 га, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , що виданий 17 грудня 1999 року на ім'я ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , недійсним, що зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 807 від 17.12.1999 р.
Визнано недійсними свідоцтва про право на спадщину, виданих 21.07.2020 приватним нотаріусом Яготинського районного нотаріального округу Київської області, Черних О.В., зареєстрованих в реєстрі за №№ 1021, 1023, після смерті ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , на земельну ділянку площею 0,10 га, наданої для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер: 3225510100:08:043:0046, що зареєстровані за індексним номером: 53226164 від 21.07.2020 р. державного реєстратора: приватний нотаріус Яготинського районного нотаріального округу Київської області, Черних О.В, номер запису про право власності: 37409631.
Визнано за ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянином України, право на 1/3 частку земельної ділянки площею 0,10 га, наданої для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер: 3225510100:08:043:0046, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 .
Виділено ОСОБА_3 у користування 1/3 частку земельної ділянки, площею 0,10 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розтащована за адресою: АДРЕСА_4 , кадастровий номер: 3225510100:08:043:0046, виділивши у користуванння ОСОБА_3 земельну ділянку площею 293 кв.м : 10.0 кв.м, що знаходиться під сараєм "в"; 95.00 кв.м, що знаходиться під погребом "Г" та 1/2 сараю "В" та земельну ділянку, якою за домовленістю користується ОСОБА_3 ; 188 кв.м, що знаходиться під житловим будинком, 1/2 вимощень, 1/2 частиною огорожі № 3 та у спільне користування земельну ділянку площею 122 кв.м, що обмежена лініями розподілу, які проходить по точках: 38-39-14-13-12-40-32-31-41-11-10-2-3-42-43-22-29-28-44-45.
Стягнуто в рівних частках з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 1681 (одна тисяча шістсот вісімдесят одну) гривню 60 (шістдесят) копійок частину сплаченого ним судового збору, а також частину витрат на виготовлення топографічної зйомки у розмірі 2000 (дві тисячі) гривень, частину витрати пов'язані із виготовленням висновку експерта в розмірі 5692 (п'ять тисяч шістсот дев'яносто дві) гривні 80 (вісімдесят) копійок.
Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Сусліков Ю. А. в інтересах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подав апеляційні скарги, в яких, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, рішення суду першої інстанції просив скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові.
На обґрунтування доводів апеляційних скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначив, що суд першої інстанції мав би залишити позовну заяву без руху, оскільки позивач не виконав вимог п. 5, ч. 3, ст. 175 ЦПК України та не обґрунтував того, внаслідок чого ОСОБА_5 (попередня власниця земельної ділянки) набула право власності на цю земельну ділянку. Крім того, вважає, що суд вийшов за межі позовних вимог та вирішив інші позовні вимоги ніж ті, що позивач просив у позовній заяві. Вказує й на те, що суд не вирішив позовну вимогу про визнання за позивачем права власності на земельну ділянку та не вказав про це в резолютивній частині судового рішення, у зв'язку з чим, суд порушив вимоги положень п. 1 ч. 5 ст. 265 ЦПК України. Одночасно суд першої інстанції залишив поза увагою, що станом на вересень 1998 року ОСОБА_4 (яка була на той момент громадянкою України) а ОСОБА_1 та позивач не були на той момент громадянами України, у зв'язку із чим, через дію положень ст. 6 ЗК України, купуючи будинок, не могли набути права власності на землю. Крім того, вважає, що відповідачі не можуть бути відповідачами у справі за дії Яготинської міської Ради з видання спірного акту на право приватної власності на землю, що є самостійною підставою для відмови в позові. Вважає, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права тим, що не застосував п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України та безпідставно не закрив провадження у справі. Окремо, увагу звертає на те, що суд не вирішив клопотання відповідачів про застосування строків позовної давності щодо позовних вимог ОСОБА_3 .
Ухвалами Київського апеляційного суду від 21 листопада 2024 року відкрито провадження у даній справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.
Відзив на апеляційні скарги не надходив.
В судовому засіданні ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їх представник, адвокат Сусліков Ю. А., підтримали доводи апеляційної скарги та просили задовольнити скарги.
Позивач, ОСОБА_3 , в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за його відсутності.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Вислухавши пояснення учасників справи які з'явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 25 вересня 1998 року є власником 1/3 частини житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 (т.1, а.с.16, 137, 152).
Відповідно до рішення Яготинського районного суду Київської області від 31 липня 2014 року, житловий будинок №17 у м. Яготині було поділено в натурі, а право спільної часткової власності між співвласниками припинено.
Згідно з указаним рішенням, ОСОБА_3 став власником окремого житлового будинку за №17-А (виділена частка в натурі - 39/100, ідеальна частка - 1/3), загальною площею 41,1 кв. м, із господарськими будівлями та спорудами: частина сараю «В», сарай «в», погріб з шийкою «Г», частка огорожі №3, частки огорожі №4, частки водопроводу №5, частки вимощення №1 (т.1, а. с.17, 138-140, 153-155).
Інша частка будинку (61/100, ідеальна частка - 2/3) належала на праві спільної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_1 .
Питання щодо належності та користування земельною ділянкою у цьому провадженні не вирішувалося.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла (т.1, а.с.25).
Спадкоємцями після її смерті є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (т. 1, а. с.26-27).
Згідно з довідкою Яготинської міської ради та матеріалами справи, земельна ділянка загальною площею 0,1471 га (у тому числі 0,10 га - для будівництва та обслуговування житлового будинку і 0,0471 га - для ведення особистого селянського господарства), розташована за адресою: АДРЕСА_2 , передана у власність ОСОБА_4 відповідно до державного акта №807 від 17 грудня 1999 року (т.1, а.с.28-31, 34).
Із матеріалів спадкової справи №172/2018 убачається, що 21 липня 2020 року відповідачі, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 отримали свідоцтва про право на спадщину за реєстровими №№1021, 1023 на зазначені земельні ділянки:
площею 0,10 га - для будівництва та обслуговування житлового будинку (кадастровий номер 3225510100:08:043:0046),
площею 0,0471 га - для ведення особистого селянського господарства (кадастровий номер 3225510100:08:043:0047) (т.1, а.с.52-121).
Як убачається з договору купівлі-продажу від 08 вересня 1999 року, укладеного між ОСОБА_5 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець), остання придбала у власність земельну ділянку площею 0,1471 га за адресою: АДРЕСА_2 .
Договір посвідчено приватним нотаріусом Яготинського районного нотаріального округу Овчаренко І. Ж. та зареєстровано в реєстрі за №2131 (т.1, а.с.132-135, 147-149, 151).
Станом на час звернення до суду спірна земельна ділянка належить на праві спільної часткової власності: 5/6 часток - ОСОБА_2 , 1/6 частки - ОСОБА_1 (т.1, а.с.32).
З довідки Яготинської міської ради №141 від 23 вересня 2020 року вбачається, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_5 обліковувалася за ОСОБА_4 (т.1, а.с.136, 150).
Згідно з висновком судової земельно-технічної експертизи №03-СЕ/2022 від 08 вересня 2022 року, експертом запропоновано чотири можливі варіанти розподілу земельної ділянки площею 0,10 га (для будівництва та обслуговування житлового будинку) відповідно до часток співвласників, з урахуванням розташування житлових будинків і господарських споруд.
Схеми варіантів розподілу наведені в додатках №1-4 до висновку (т.2, а.с.86-123).
Обґрунтовуючи звернення до суду із вказаним позовом, ОСОБА_3 зазначав, що на підставі договору купівлі-продажу від 25 вересня 1998 року він є власником 1/3 частини житлового будинку з господарськими будівлями за адресою: АДРЕСА_2 (нині - 17-А). Після виділу частки в натурі рішенням Яготинського районного суду Київської області від 31 липня 2014 року позивач став одноосібним власником окремого житлового будинку.
На його переконання, у зв'язку з переходом до нього права власності на частину житлового будинку, до нього також повинно було перейти право власності на відповідну частину земельної ділянки, на якій цей будинок розташований, у тому ж обсязі та на тих самих умовах, що й у попереднього власника нерухомості.
Вважає, що одноосібне оформлення у 1999 році права власності на земельну ділянку виключно за ОСОБА_4 порушило його майнові права як співвласника об'єкта нерухомого майна. Крім того, про факт набуття ОСОБА_4 права власності на спірну земельну ділянку йому стало відомо лише у 2019 році після отримання відповідної довідки з Яготинської міської ради, тому строк позовної давності ним не пропущено.
У зв'язку з цим, він просив визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю, скасувати реєстрацію спадкових прав відповідачів на цю ділянку, а також визнати за ним право власності на 1/3 частину земельної ділянки з виділом її в натурі.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив із того, що позивач є власником частини житлового будинку, розташованого на спірній земельній ділянці, а отже відповідно до положень статті 30 Земельного кодексу Української РСР (в редакції 1990 року) та статті 120 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час розгляду справи) має право на набуття у власність частини земельної ділянки пропорційно частці у праві власності на будинок.
Суд дійшов висновку, що оформлення у 1999 році права власності на всю земельну ділянку лише за ОСОБА_4 відбулося без урахування прав співвласника будинку - ОСОБА_3 , що порушує принцип єдності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій він розташований.
З урахуванням висновку судової земельно-технічної експертизи суд першої інстанції визнав за ОСОБА_3 право власності на 1/3 частину земельної ділянки, площею 0,10 га, та виділив її в натурі відповідно до запропонованого експертом варіанта розподілу.
Колегія суддів не може погодитися із такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа може звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Серед способів захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом, визнання права, яке полягає у підтвердженні судом існування у позивача вже набутого, але оспорюваного або невизнаного іншими особами права.
Відповідно до частини першої статті 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує його право власності.
За змістом цієї норми, позов про визнання права власності є способом судового захисту існуючого права, яке вже виникло у позивача на передбачених законом підставах, але підлягає підтвердженню внаслідок спору чи сумнівів у його наявності.
Тобто стаття 392 ЦК України не є підставою для виникнення нового права власності, а лише підтверджує раніше набуте право, якщо воно оспорюється або заперечується іншими особами.
Передумовою для застосування положень статті 392 ЦК України є наявність у позивача правовстановлюючих підстав набуття власності та відсутність іншого способу відновлення порушеного права.
Як зазначено у постановах Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №127/10011/18 та від 22.09.2021 у справі №463/1696/15-ц, суд не може визнати право власності на майно за особою, якщо воно не було набуте нею на законних підставах до моменту звернення з позовом.
Крім того, згідно з частиною п'ятою статті 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, прямо передбачених законом.
Такі випадки визначені у статтях 335 (набувальна давність) та 376 (самочинне будівництво) ЦК України.
Усі інші права власності набуваються з інших не заборонених законом підстав, зокрема з договорів, актів органів влади чи місцевого самоврядування тощо.
Відтак, стаття 392 ЦК України не породжує права власності, а лише підтверджує його наявність у позивача.
Отже, позов про визнання права власності може бути задоволений лише тоді, коли позивач доведе існування раніше набутого права власності на спірне майно, підтверджене належними та допустимими доказами.
Якщо ж такого права не виникло, то застосування статті 392 ЦК України є неможливим.
Щодо застосування земельного законодавства, чинного на час переходу права.
До спірних правовідносин підлягає застосуванню законодавство, чинне на момент переходу права власності на житловий будинок, тобто редакція Земельного кодексу України (УРСР) 1990 року.
Відповідно до статті 30 ЗК УРСР 1990 року, при переході права власності на будівлю чи споруду, разом з цими об'єктами переходить і право власності або користування земельною ділянкою, на якій вони розташовані, без зміни її цільового призначення, якщо інше не передбачено договором відчуження.
Разом з тим, частина четверта статті 30 ЗК УРСР встановлювала, що право власності або користування земельною ділянкою у таких випадках підтверджується державними актами, які видаються відповідними радами народних депутатів згідно з вимогами статті 23 цього Кодексу.
Відповідно до статті 23 ЗК УРСР, право власності або постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими чи районними радами народних депутатів.
Крім того, згідно з частиною першою статті 22 ЗК УРСР 1990 року, право власності на землю виникає лише після одержання документа, що посвідчує це право, тобто після видачі та державної реєстрації відповідного державного акта.
Отже, для визнання переходу права власності або користування земельною ділянкою до особи, яка придбала будинок, обов'язковою передумовою є наявність у продавця чинного права власності або користування землею на момент продажу будинку, підтвердженого державним актом.
Якщо ж такого права у продавця не існувало, то перехід права на землю не відбувається автоматично, а новий власник будинку може оформити його самостійно у встановленому законом порядку.
Як убачається з матеріалів справи, договір купівлі-продажу житлового будинку між ОСОБА_5 як продавцем та ОСОБА_4 , ОСОБА_1 і ОСОБА_3 як покупцями укладено 25 вересня 1998 року.
Разом з тим, відповідно до наданих доказів, державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, на якій розташований зазначений будинок, було видано ОСОБА_5 03 листопада 1998 року (на підставі рішення виконкому Яготинської міської ради № 9 від 11.08.1998 року), тобто, після укладення договору купівлі-продажу будинку.
Отже, на момент відчуження житлового будинку ОСОБА_5 не мала права власності на земельну ділянку, оскільки таке право згідно зі статтею 23 Земельного кодексу Української РСР (у редакції 1990 року, чинній час укладення договору) виникає лише з моменту видачі та реєстрації державного акта на землю.
Відповідно до частини першої статті 30 Земельного кодексу УРСР 1990 року, при переході права власності на будівлю і споруду разом із цими об'єктами переходить і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення, якщо інше не передбачено у договорі відчуження.
Застосування цієї норми можливе лише за умови, що продавець будівлі на момент відчуження мав право власності або користування земельною ділянкою, на якій розташована ця будівля.
Оскільки колегією суддів встановлено, що на дату укладення договору (25.09.1998) ОСОБА_5 не мала оформленого права власності на земельну ділянку, положення зазначеної статті не могли бути реалізовані, а отже, автоматичного переходу права власності чи користування землею до покупців будинку не відбулося.
При цьому, з матеріалів справи убачається, що ОСОБА_4 придбала земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу від 08.09.1999 року, посвідченого приватним нотаріусом Яготинського районного нотаріального округу Овчаренко І.Ж., що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю №807 від 17.12.1999 року.
Тобто, право власності ОСОБА_4 на земельну ділянку виникло на законних підставах і самостійно, після набуття нею права власності на житловий будинок.
Водночас, позивач не скористався своїм правом на набуття у власність або користування відповідної частини земельної ділянки, на якій розташована належна йому частина будинку, хоча не був позбавлений можливості вчинити аналогічні дії, як це зробила ОСОБА_4 .
З матеріалів справи не вбачається, що позивач звертався із відповідною заявою до органу місцевого самоврядування чи вчиняв будь-які дії для оформлення прав на земельну ділянку, ані на момент укладення договору купівлі-продажу будинку, ані після набуття ним громадянства України.
Отже, його бездіяльність у цьому питанні свідчить про наявність у нього можливості реалізувати своє право, якою він свідомо не скористався.
Колегія суддів також звертає увагу на правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі №127/10011/18, де зазначено, що якщо продавець на момент укладення договору купівлі-продажу житлового будинку не мав права власності на земельну ділянку, то покупець не може набути такого права автоматично.
Відтак, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що позивач набув право власності на частину земельної ділянки внаслідок придбання частини житлового будинку.
Колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції не врахував встановлені колегією суддів обставини справи, а саме; відсутність у ОСОБА_5 права власності на земельну ділянку на момент відчуження будинку, факт подальшого самостійного набуття ОСОБА_4 права власності на спірну земельну ділянку на законних підставах, а також бездіяльність позивача, який не скористався своїм правом на оформлення земельної ділянки, хоча мав реальну можливість вчинити такі самі дії, у тому числі, після набуття ним громадянства України.
За таких обставин, висновок суду першої інстанції про наявність у позивача права власності на частину земельної ділянки є необґрунтованим і не підтверджується жодними допустимими доказами.
Оскільки вимоги про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю, скасування реєстрації спадкових прав та визнання за позивачем права власності на частку земельної ділянки є похідними від основної вимоги про встановлення права власності позивача на землю, колегія суддів не входить в обговорення питання про їх обґрунтованість, адже, відсутність у позивача права власності або права користування земельною ділянкою виключає можливість задоволення цих вимог, оскільки вони прямо залежать від доведеності основного права.
Отже, суд першої інстанції, неправильно застосувавши норми матеріального права (статті 23, 30 Земельного кодексу УРСР 1990 року, статті 256-267 Цивільного кодексу України), дійшов передчасного та необґрунтованого висновку про часткове задоволення позову.
При цьому, колегія суддів зауважує, що є й помилковими посилання суду першої інстанції на статтю 120 Земельного кодексу України та статтю 377 Цивільного кодексу України (редакції 2001-2003 рр.), оскільки на момент укладення договору (1998 рік) ці норми ще не діяли і не можуть мати зворотної сили.
Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що в суді першої інстанції відповідачами порушувалося питання про застосування строків позовної давності.
Водночас, відповідно до усталеної практики Верховного Суду, суд розглядає питання застосування строків позовної давності лише у випадку обґрунтованості заявлених позовних вимог. Якщо ж позовні вимоги є необґрунтованими по суті, то вхід у правову оцінку питань позовної давності є зайвим і недоцільним.
З огляду на необґрунтованість позовних вимог відсутні підстави обговорення питання дотримання строків позовної давності.
Разом з тим, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на те, що доводи позивача про те, що про порушення свого права він дізнався лише у 2019 році не відповідають дійсності.
Із матеріалів цивільної справи №382/1021/14-ц убачається, що ще у 2014 році позивач подавав до суду копію державного акта на право приватної власності на землю, виданого на ім'я ОСОБА_4 , що свідчить про його обізнаність із фактом набуття останньою права власності на спірну земельну ділянку.
Колегія суддів вважає слушними доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції, дійшовши висновку про визнання за ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянином України, права на 1/3 частину земельної ділянки, порушив вимоги закону та вийшов за межі наданих йому повноважень.
Суд першої інстанції, фактично визнавши за позивачем певне «право» на спірну земельну ділянку, не конкретизував його правову природу, не зазначивши, чи йдеться про право власності, право користування чи інше речове право. Така невизначеність у судовому рішенні є істотним порушенням вимог статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості судового рішення, оскільки створює невизначеність у правовідносинах сторін і унеможливлює його належне виконання.
Більше того, зміст мотивувальної частини рішення суду першої інстанції свідчить, що суд не встановив наявності у позивача жодних правових підстав для набуття ані права власності, ані права користування спірною земельною ділянкою, проте без належного аналізу доказів і норм права самостійно сформулював нове речове право, чим фактично створив право власності судовим рішенням, що прямо суперечить частині п'ятій статті 11 ЦК України.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
У зв'язку із наведеним вище, апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 слід задовольнити, а рішення Яготинського районного суду Київської області від 19 вересня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові.
Згідно з вимогами п. п. в) п. 4 ч.1 ст. 382 ЦПК України у резолютивній частині постанови апеляційного суду зазначається щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України).
Ураховуючи, що наслідком апеляційного перегляду справи є скасування судового рішення, з ОСОБА_3 слід стягнути на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 судові витрати по сплаті збору у розмірі 12 672 грн 60 коп у рівних частинах, тобто по 6 306 грн 60 коп кожному.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376 , 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційні скарги адвоката Суслікова Юрія Анатолійовича в інтересах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Яготинського районного суду Київської області від 19 вересня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові.
Стягнути з ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_6 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_6 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 , АДРЕСА_6 ) судові витрати по сплаті збору у розмірі 12 672 грн 60 коп у рівних частинах, тобто, по 6 306 грн 60 коп, кожному.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.
Головуючий Т. О. Невідома
Судді В. А. Нежура
В. В. Соколова