Номер провадження 22-ц/821/1716/25Головуючий по 1 інстанції
Справа №705/597/25 Категорія: 351000000 Гудзенко В. Л.
Доповідач в апеляційній інстанції
Гончар Н. І.
11 листопада 2025 року м. Черкаси
Черкаський апеляційний суд у складі колегії суддів:
Гончар Н.І., Василенко Л.І., Карпенко О.В.
секретар Любченко Т.М.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
представник ОСОБА_1 - адвокат Чимирис Олександр Вікторович;
відповідач - ОСОБА_2 ;
треті особи : Служба у справах дітей Уманської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
особа, яка подає апеляційну скаргу - представник ОСОБА_1 - адвокат Чимирис Олександр Вікторович;
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Чимириса Олександра Вікторовича на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 14 липня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Уманської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітніх дітей,
29.01.2025 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Уманської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітніх дітей.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 26.09.2009 року Громівською сільською радою Уманського району Черкаської області було зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Під час перебування у шлюбі у них народилося двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 25.10.2018 року шлюб між сторонами розірвано. Після розірвання шлюбу діти залишились проживати разом з ним за адресою: АДРЕСА_1 .
Вказує, що відповідачка залишила сім'ю, покинувши на нього дітей й не приймала участі у їх вихованні та утриманні, не цікавилась їх життям, навчанням, не піклувалася та не піклується про їх фізичний і духовний розвиток, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечує необхідного харчування, медичного догляду та лікування з моменту розірвання шлюбу.
На сьогоднішній день, у зв'язку з введеною в Україні загальною мобілізацією, він, як один з батьків, що займається вихованням та утриманням малолітніх дітей може підлягати загальній мобілізації, у зв'язку з чим будуть порушені права його неповнолітніх дітей - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Просить суд встановити факт самостійного виховання та утримання малолітніх дітей - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , без участі матері з метою подальшого звернення до ІНФОРМАЦІЯ_4 щодо оформлення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 14 липня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції врахував правовий висновок Верховного Суду зазначений у постанові від 10.07.2024 року по справі №127/16211/23 (61-1964 св24) та дійшов висновку, що спір між позивачем та відповідачем з приводу визнання ОСОБА_1 таким, що самостійно виховує та утримує малолітніх дітей відсутній, про що свідчать досліджені в судовому засіданні докази та подана заява відповідача про визнання позову.
Не погоджуючись з рішенням суду представник ОСОБА_5 адвокат Чимирис О.В. подав апеляційну скаргу в якій просить скасувати рішення суду, ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 .
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не надано належної оцінки обставин справи, а саме, що після розірвання шлюбу, діти сторін залишилися проживати з батьком - ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується довідками про реєстрацію місця проживання дітей та рішенням Виконавчого комітету Уманської міської ради «Про визначення місця проживання дітей з одним із батьків» від 12.06.2024 року, та знаходяться на його повному утриманні та самостійному вихованні.
Вказує, що дані обставини підтверджуються також доданими до позовної заяви іншими доказами, зокрема довідкою Уманського ліцею № 3 Уманської міської ради Черкаської області, поясненнями класного керівника 6-А класу ОСОБА_6 , вчителя початкових класів Уманського ліцею № 3 Уманської міської ради Черкаської області Танасюк Н.Г.
Зазначає, що встановлення факту проживання з батьком його неповнолітніх дітей, позивачу необхідне для захисту саме дітей, оскільки мати самоусунулася від виконання своїх батьківських обов'язків та участі у житті дітей, а у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану, він може бути мобілізований, а сини залишитися самі, так як їх мати, відповідачка по справі проживає окремо.
Відзив на адресу Черкаського апеляційного суду на апеляційну скаргу не надходив, що у відповідності до положень ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників процесу, які з'явилися в судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає наступне.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Ухвалене судом першої інстанції рішення суду відповідає зазначеним вимогам.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі та мають спільних дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 15.02.2012, та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 від 22.05.2015 року (а.с.12-13).
Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 25.10.2018 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано (а.с.14).
14.05.2024 року головними спеціалістами служби у справах дітей Уманської міської ради: ОСОБА_7 та ОСОБА_8 було складено акт обстеження умов проживання дітей на підставі заяви ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_1 (а.с.15).
27.05.2024 року виконавчим комітетом Уманської міської ради складено висновок органу опіки та піклування Уманської міської ради про позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , стосовно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
У висновку вказано, що з метою соціального захисту прав дитини, орган опіки та піклування Уманської міської ради вважає про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 (а.с.16-17).
12.06.2024 виконавчим комітетом Уманської міської ради винесено рішення № 257 «Про визначення місця проживання дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з одним з батьків», яким визначено місце поживання дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 , з батьком ОСОБА_1 (а.с.18).
У довідках № 27 та № 15 голови квартального комітету № 16 від 31.10.2024 року та 16.05.2024 року вказано, що ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Разом з ним проживають його діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 . Дружина ОСОБА_2 за даною адресою не проживає та не зареєстрована (а.с.19,24).
17.05.2024 КНП «Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги» видало довідку № 358, в якій вказано, що супровід медичного обслуговування дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 , на чергові та позачергові огляди дітей приводив батько. Мати не з'являлася до медичного закладу та не цікавилася здоров'ям дітей (а.с.20).
Відповідно до довідки класного керівника та директора Уманського ліцею № 3 Уманської міської ради, мати ОСОБА_9 , протягом 2022-2024 навчальних років не приймала участі у навчальних та виховних заходах класного колективу, не цікавилася навчанням ОСОБА_10 , його вихованням (а.с.25).
Начальнику служби у справах дітей Уманської міської ради надавалися пояснення вчителем початкових класів Уманського ліцею № 3, у яких вказувалося, що ОСОБА_11 з 01.09.2018 року по 17.06.2022 року був учнем початкових класів, навчанням та його вихованням займався батько ОСОБА_1 та бабуся ОСОБА_2 . Мати за цей період жодного разу не цікавилася навчанням сина, участі у вихованні сина не брала (а.с.26).
У поясненнях вчителя початкових класів Уманської гімназії № 14 вказано, що починаючи з першого класу навчанням на вихованням дитини ОСОБА_12 займається виключно батько ОСОБА_1 , мати дитини не цікавилася його життям, навчанням та вихованням (а.с.27).
У поясненнях сусідів ОСОБА_13 , ОСОБА_14 та ОСОБА_15 вказано, що діти проживають з батьком, який займається їх вихованням, з 2018 року мати покинула дітей та не піклується про них (а.с.28-30).
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
З системного аналізу вказаних норм права вбачається, що позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, що складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимоги про захист порушеного права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, у позовній заяві повинна чітко зазначити, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якого пред'явлено позов, та призначає, які саме дії необхідно вчинити судом для відновлення права. У своєму розгляді суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи воно буде відновлено у заявлений спосіб.
Для визначення предмета позову, як способу захисту права чи інтересу, важливим є перелік способів захисту цивільного права та інтересу, наведений у статті 16 ЦК України, за змістом якої способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права, припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, тощо. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
З урахуванням цих правових норм правом звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, особою до якої пред'явлено позов.
Отже, суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відповідно до ч.1, 2 ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно зі ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Відповідно до ст. 7 СК України сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї.
Згідно з ст. 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
Відповідно до ч. 4 ст. 15 СК України невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Права та обов'язки батьків щодо виховання дитини передбачені у ст. ст. 150, 151 СК України.
Відповідно до ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого ч. 5 ст. 157 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого ч. 5 цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
З аналізу зазначених норм, СК України передбачено рівні права та обов'язки батьків (матері і батька) щодо дітей, незалежно від того, чи перебувають вони у шлюбі між собою. При цьому один із батьків, який проживає окремо від дітей, зобов'язаний брати участь у їх вихованні та має право на особисте спілкування з ними. Сплата аліментів є одним із способів виконання батьками обов'язку з утримання дітей.
За змістом статей 12, 13, 81 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Встановлено, що на момент звернення позивача із даним позовом, сини сторін ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , проживають із батьком.
При встановленні факту самостійного виховання неповнолітньої дитини/дітей батьком, обсяг прав матері дитини обмежується або припиняється.
Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження №12-80гс20) вказано, що розглядаючи справу суд має з'ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
У ч. 1 ст. 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави - учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена ч. 1 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Позивач, звертаючись в судовому порядку з позовом про встановлення факту самостійного виховання ним малолітніх дітей зазначає зокрема про те, що він може підлягати мобілізації, у зв'язку з чим будуть порушені права його дітей та посилається на Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
За п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі ч.1 ст. 135 СК України;
Водночас слід зауважити, що саме по собі встановлення судом факту самостійного виховання дитини батьком не породжує для заявника юридичних наслідків, тобто, від встановлення вказаного факту не буде залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав останнього, у тому числі і надання відстрочки від призиву.
Верховний Суд у постанові від 02 квітня 2025 року у справі №127/3622/24 дійшов наступних висновків: «В умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.
Так, законодавець уточнив поняття «військовозобов'язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років», тобто розширив перелік осіб, які мають право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби за наведених підстав. Таке унормування зумовлене врахуванням усіх наявних життєвих ситуацій, коли особа самостійно виховує дитину (наприклад: особа, яка розлучена та самостійно здійснює обов'язки по вихованню та утриманню дитини, у той час коли інший з батьків позбавлений фактичної змоги виконувати свої обов'язки; батько або матір не беруть участі у вихованні та утриманні дитини або зникли, проте не визнані судом безвісно відсутніми або такими, що позбавлені батьківських прав; якщо один з батьків перебуває на окупованій території і не може фактично виховувати та утримувати дитину тощо).
Диспозиція п. 4 ч. п. ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду.
Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може отримати відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов'язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.
Отож, удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.
У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами особи та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.
Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній Верховним Судом, у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24).
Отже, у даній справі факт самостійного виховання неповнолітньої дитини є умовою для отримання відстрочки від призову під час мобілізації на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку».
Разом з тим, як зазначили судді Великої Палати Верховного Суду, викладаючи спільну окрему думку щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, з огляду на встановлений статтею 65 Конституції України конституційний обов'язок захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, надаючи оцінку доводам і доказам у вказаній категорії справ стосовно самостійного виховання і утримання одним з батьків дитини, суди мали б обережно застосовувати таку процедуру, не допускаючи ситуацій, за яких виникав би сумнів у пред'явленні позовів військовозобов'язаних / військовослужбовців з метою штучного створення умов та обставин, які могли б бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку» та / або звільнення з військової служби на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
За положеннями ч. 4 ст. 155 СК України ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, N 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
Закон не передбачає обов'язку підтверджувати факт відсутності участі батьків у вихованні дитини або підтверджувати його безумовну та одноосібну участь у вихованні та піклуванні шляхом встановлення юридичного факту в судовому порядку. Натомість, такий факт може бути встановлений та підтверджений за рішенням суду в разі вирішення питання щодо позбавлення особи батьківських прав.
Відповідно до п. 2 ч. 1 статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона/він ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.
Таким чином, факт відсутності участі батька або матері у вихованні дітей може бути підтверджений рішенням суду під час вирішення питання щодо позбавлення особи батьківських прав.
Суд констатує, що проживання батьків окремо, розірвання шлюбу, визначення місця проживання дитини з одним із батьків не впливає на обсяг прав та обов'язків батьків щодо виховання дитини, а також не звільняє того з батьків, хто проживає окремо від батьківського обов'язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дитини.
Ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (ст.164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.09.2024 року по справі № 201/5972/22 вказала, що факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
У постанові Велика Палата Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 зазначила, що для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує.
У постанові Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 201/5972/22 зазначено, що відповідно до ч.ч. 3,4 ст. 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
У постанові Верховного Суду від 04.10.2024 по справі № 752/5665/23 зазначено, що оскільки заявник просить встановити факт самостійного виховання ним дітей, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини, потребує дослідження й врахування інтересів дітей.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що надані позивачем докази суду на підтвердження позовних вимог свідчать лише про проживання дітей разом з батьком, що ніким не заперечується, однак жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дітей та її не участь в утриманні дітей.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
З урахуванням встановлених обставини справи, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спір між позивачем та відповідачем з приводу визнання ОСОБА_1 таким, що самостійно виховує та утримує малолітніх дітей відсутній, про що свідчать докази, які наявні в матеріалах справи та подана заява відповідача про те, що факт утримання спільних з ОСОБА_1 дітей його особою визнається та не заперечується, так як це було обговорено і погоджено одразу після розлучення у 2018 році (а.с.56).
Доводи апеляційної скарги з приводу того, що судом першої інстанції не були досліджені надані позивачем суду докази на підтвердження позовних вимог не приймаються до уваги колегією суддів, оскільки зазначені докази на які посилається позивач як у позовній заяві так і в апеляційній скарзі свідчать про проживання дітей разом з батьком та участь його у їх вихованні, проте не вказують про відмову матері у вихованні дітей чи свідчать про спір про самостійне виховання та утримання дітей батьком.
Про відсутність спору про самостійне виховання та утримання малолітніх дітей свідчить заява відповідачки про те, що факт утримання спільних з ОСОБА_1 дітей його особою визнається та не заперечується, так як це було обговорено і погоджено одразу після розлучення у 2018 році.
Доводи апеляційної скарги з приводу того, що позивач звернувся в суд з даним позовом, оскільки встановлення факту проживання з ним його неповнолітніх дітей йому необхідне для захисту саме дітей, оскільки мати дітей самоусунулася від виконання своїх батьківських обов'язків та участі у житті дітей не приймає, також не приймаються до уваги колегією суддів, оскільки позивачем не доведено, що поведінка відповідачки відносно своїх дітей є свідомим нехтуванням нею своїми батьківськими обов'язками, не доведено та не надано суду достатніх доказів, в чому полягає захист інтересів дитини шляхом саме встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей.
Посилання скаржника на той факт, що висновком від 27.05.2024 року виконавчого комітету Уманської міської ради органу опіки та піклування Уманської міської ради вирішено позбавити батьківських прав ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , стосовно дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 не є підставою для скасування рішення суду, оскільки позбавлення батьківських прав регулюються статтею 164 СК України та таких вимог до суду позивачем заявлено не було.
В матеріалах справи також не містяться відомостей про застосування до ОСОБА_2 заходів попередження та впливу про необхідність змінити ставлення до дітей.
Доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильність застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За вказаних обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 14 липня 2025 року ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Чимириса Олександра Вікторовича - залишити без задоволення.
Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 14 липня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції з підстав та на умовах, викладених у статті 389 ЦПК України.
Судді