Номер провадження 2/754/98/25
Справа №754/2871/22
Іменем України
19 листопада 2025 року Деснянський районний суд м.Києва в складі:
головуючого - судді Скрипки О.І.,
при секретарі Моторенко К.О.,
за участю позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
представника позивачів ОСОБА_5 ,
відповідача ОСОБА_6 ,
представника відповідача ОСОБА_7 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_6 , треті особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Войтовський Валентин Сергійович, староста Колачинського старостівського округу Дівичківської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області, виконавчий комітет №2 ОСОБА_8 , про визнання заповіту недійсним, -
Позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_9 , ОСОБА_4 звернулись до суду з позовом до відповідача ОСОБА_6 про визнання заповіту недійсним.
Свої вимоги позивачі мотивують тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_10 , яка за життя 29.03.2016 року заповіла їм (позивачам) належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 . 09.11.2021 року вони звернулись до приватного нотаріуса КМНО Войтовського В.С. із заявою про прийняття спадщини. Після відкриття спадкової справи № 28/2021 нотаріус повідомив, що 03.11.2021 року ОСОБА_10 склала заповіт, яким заповідала спірну квартиру відповідачу ОСОБА_6 .
Як зазначають позивачі, вони були у хороших стосунках з ОСОБА_10 , доглядали її, матеріально підтримували, допомагали їй вести домашнє господарство. З вересня 2021 року вони помітили значні зміни в її поведінці. Вона почала погано орієнтуватися у просторі, не впізнавати людей, яких знала багато років, а 25.10.2021 року у неї підтвердився ПЦР-тест на Covid-19, 03.11.2021 року вона склала заповіт на відповідача і вже ІНФОРМАЦІЯ_1 померла.
Посилаючись на викладені обставини, позивачі вважають, що наявні підстави стверджувати, що на момент посвідчення заповіту від 03.11.2021 року ОСОБА_10 не могла вчиняти правочини, в тому числі підписувати заповіт, так як не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними, що є підставою для визнання заповіту від 03.11.2021 року недійсним.
Посилаючись на викладені обставини, позивачі просили задовольнити їх вимоги, визнати вищевказаний заповіт недійсним, а також стягнути з відповідача судові витрати.
Ухвалою судді Деснянського районного суду м.Києва від 04.04.2022 року позовну заяву залишено без руху із наданням строку для усунення недоліків.
Ухвалою судді Деснянського районного суду м.Києва від 26.04.2022 року відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.
20.06.2022 року до суду надійшов відзив представника відповідача ОСОБА_11 на позовну заяву. У даному відзиві представник відповідача заперечує проти позовних вимог, вказуючи на те, що відповідачу було відомо про існування заповіту, оскільки зі спадкодавцем ОСОБА_10 вони підтримували дружні стосунки з 2011 року. Враховуючи похилий вік спадкодавця, якій на момент смерті виповнилось 80 років, вона потребувала постійного догляду. Відповідач опікувалась нею, допомагала задовольняти потреби життєдіяльності, готувала їжу, прала, прибирала будинок, купувала ліки. Оскільки родичів у ОСОБА_10 не було, а відповідач багато допомагала і між ним склались довірливі відносини, то ОСОБА_10 повідомила відповідачу про своє бажання скласти заповіт на її ім'я.
Представник відповідача зазначає, що позивачами не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що в момент складання заповіту 03.11.2021 року ОСОБА_10 за своїм психічним станом не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними або вчинила цей правочин проти своєї справжньої волі під впливом насильства, тобто що волевиявлення спадкодавця не було вільним та не відповідало його волі. Їх твердження про те, що померла нібито з вересня 2021 року почала погано орієнтуватися в просторі, не впізнавала людей, хворіла на Covid-19 не підтверджені письмовими доказами та є лише припущеннями позивачів.
Представник позивача стверджує, що при посвідченні заповіту були дотримані всі вимоги, передбачені чинним законодавством щодо його форми, а докази того, що ОСОБА_10 в момент складання заповіту не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними - відсутні, а тому відсутні і підстави для визнання заповіту недійсним.
Посилаючись на викладені обставини, представник відповідача просила відмовити в задоволенні позовних вимог та стягнути з позивачів на користь відповідача судові витрати на професійну правничу допомогу.
Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 21.06.2022 року витребувано від приватного нотаріуса КМНО Войтовського В.С. належним чином завірену копію спадкової справи № 28/2021, відкритої після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 28.11.2022 року призначено по справі посмертну судово-психіатричну експертизу та зупинено провадження у справі до одержання висновку експерта.
Ухвалою судді Деснянського районного суду м.Києва від 07.03.2023 року поновлено провадження у справі та призначено підготовче судове засідання.
Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 31.03.2023 року витребувано у КНП «Переяславська багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Переяславської міської ради, Студениківської сільської ради, Тащанської сільської ради, Дівичківської сільської ради та Циблівської сільської ради всі оригінали медичних карток або виписки з історії хвороби та медичної картки про знаходження на стаціонарному лікуванні в неврологічному відділенні, в тому числі з психоневрологічного диспансеру або з кабінету психіатра, ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживаючої за адресою: АДРЕСА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , за період з 2018 по 2021 рік.
Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 24.04.2023 року призначено по справі посмертну судово-психіатричну експертизу та зупинено провадження у справі до одержання висновку експерта.
Ухвалою судді Деснянського районного суду м.Києва від 04.09.2023 року поновлено провадження у справі та призначено підготовче судове засідання.
Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 25.12.2023 року призначено по справі повторну посмертну судово-психіатричну експертизу та зупинено провадження у справі до одержання висновку експерта.
Постановою Київського апеляційного суду від 26.03.2024 року ухвалу Деснянського районного суду м.Києва від 25.12.2023 року залишено без змін.
Ухвалою судді Деснянського районного суду м.Києва від 02.09.2024 року поновлено провадження у справі та призначено підготовче судове засідання.
Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 18.11.2024 року витребувано у КНП «Переяславська багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Переяславської міської ради, Студениківської сільської ради, Тащанської сільської ради, Дівичківської сільської ради та Циблівської сільської ради уточнені відомості щодо надання ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживаючої за адресою: Київська область, Переяслав-Хмельницький район, с.Дівички, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , амбулаторної психіатричної допомоги з КНП «Переяславська багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» за весь час архівного обліку (а не тільки за період 2018-2021 р.р.). У випадку, якщо їй надавалася амбулаторна психіатрична допомога, надати відповідну медичну карту амбулаторного хворого; відомості з КНП «Переяславська багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» про перебування ОСОБА_10 на наркологічному обліку. У випадку, якщо вона перебувала на наркологічному обліку, надати відповідну медичну карту амбулаторного хворого; медичну карту стаціонарного хворого ОСОБА_10 з КНП «Переяславська багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування», де вона перебувала на стаціонарному лікуванні у неврологічному відділенні з 31.05.2019 року по 10.06.2019 року.
Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 04.03.2025 року закрито підготовче судове засідання та призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження.
В судовому засіданні позивачі та їх представник ОСОБА_5 позовні вимоги підтримали та просили про їх задоволення.
Відповідач та її представник ОСОБА_7 в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечували та просили відмовити в їх задоволенні.
Треті особи, будучи належним чином повідомленими про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явились, причини неявки суду не повідомили.
Враховуючи обставини справи, суд вважає можливим розглянути справу у відсутність третіх осіб на підставі наявних доказів.
Заслухавши пояснення учасників судового розгляду, допитавши свідків, вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом і вбачається з матеріалів справи, ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_10 , після смерті якої відкрилась спадщина, що складається з квартири АДРЕСА_1 .
За життя 10.11.2011 року ОСОБА_10 склала два заповіти, якими заповідала житловий будинок, земельні ділянки відповідачу ОСОБА_6 , а вказану квартиру ОСОБА_12 .
В подальшому, 29.03.2016 року ОСОБА_10 склала заповіт, яким заповіла спірну квартиру позивачам в рівних частках кожному.
Надалі, 03.11.2021 року ОСОБА_10 склала новий заповіт, яким заповідала вищевказану квартиру відповідачу ОСОБА_6 .
Позивачі просять задовольнити їх вимоги, вважаючи, що оспорюваний заповіт від 03.11.2021 року складений особою, яка за станом здоров'я через хронічні хвороби не усвідомлювала значення своїх дій.
Сторона відповідача проти вказаних доводів заперечувала, вказуючи що заповідач усвідомлювала значення своїх дій, перебувала у здоровому глузді та розуміла значення своїх дій, про що свідчать заповіти від 2011 року, а проведені експертизи є необґрунтованими.
Суд вважає, що доводи позивачів знайшли своє підтвердження під час судового розгляду, в той час, як доводи сторони відповідача слід відхилити, виходячи з наступного.
У статті 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Стаття 1257 ЦК України передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, в якій передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
Так, у приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.
Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені (частина перша статті 225 ЦК України).
Тлумачення статті 225 ЦК України свідчить, що правила цієї статті поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
З позовом про визнання правочинів недійсними на підставі статті 225 ЦК України звертається:
(а) або сторона правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними;
(б) або в разі її смерті - інші особи, чиї цивільні права або інтереси порушені. До інших осіб відносяться, зокрема, спадкоємці сторони правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (частина друга статті 1257 ЦК України).
Тлумачення частини другої статті 1257 ЦК України свідчить, що для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити юридичну долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) вказано, що «правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Тобто, для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 145 ЦПК України 2004 року (пункт 2 частини першої статті 105 ЦПК України) зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року (стаття 89 ЦПК України). Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року, частина 6 статті 81 ЦПК України). Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними».
Також, відповідно до сталої практики Верховного Суду, викладеної у постановах від 06 лютого 2020 року у справі № 495/538/16-ц, від 24 травня 2021 року у справі № 607/13067/17, від 16 вересня 2021 року у справі № 643/6473/17 та від 25 листопада 2021 року у справі № 210/573/19, застосування норми права, відповідно до якої підставою для визнання правочину недійсним, згідно з ч.1 ст.225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Відповідно до постанови Верховного Суду від 30 червня 2022 року в справі № 641/8187/17, висновок про недієздатність учасника такого правочину слід робити перш за все на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину.
Хоча висновок експертизи у справі є лише одним із доказів і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, інші докази (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 103 ЦПК України, суд призначає експертизу в справі за сукупності таких умов: для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 105 ЦПК України, призначення експертизи судом є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи.
З урахуванням наведених норм судом за клопотанням сторони позивачів призначалась посмертна судово-психіатрична експертиза.
За висновком судово-психіатричного експерта № 649 від 28.06.2023 року, складеного експертами ДУ «Інститут психіатрії, судово-психіатричної експертизи та моніторингу наркотиків МОЗ України» Ревенком О.А. та ОСОБА_13 , ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на момент складання заповіту 03.11.2021 року виявляла ознаки психічного розладу у вигляді Органічного розладу складного ґенезу (ГПМК, церебральний атеросклероз, дисциркуляторна енцефалопатія (атеросклеротична, гіпертонічна, діабетична) ІІІ ступеню, інфекційне COVID-ураження головного мозку з виразним психоорганічним синдромом (F07.8 згідно МКХ-10). ОСОБА_10 на момент складання заповіту 03.11.2021 року за психічним станом не була здатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
В подальшому під час слухання справи за клопотанням сторони відповідача було призначено по справі повторну посмертну судово-психіатричну експертизу.
За висновком судово-психіатричного експерта № 758 від 26.06.2024 року, складеного експертами ДУ «Інститут психіатрії, судово-психіатричної експертизи та моніторингу наркотиків МОЗ України» Козерацькою О.А. та ОСОБА_14 з урахуванням додаткових доказів та матеріалів, ОСОБА_10 , на час складання заповіту 03.11.2021 року страждала на стійкий хронічний психічний розлад: Органічне ураження головного мозку складного ґенезу (судинно-інфекційний) із вираженим психоорганічним синдромом (згідно МКХ-10: F07.9). ОСОБА_10 за своїм психічним станом на час складання заповіту 03.11.2021 року не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
У вказаних висновках експерти вказують на виникнення такого стану внаслідок перенесеного Covid-19 на фоні наявних у ОСОБА_10 хронічних захворювань. В цьому вказані висновки повністю узгоджуються між собою, уточнення діагнозу та шифру МКХ у висновку від 26.06.2024 року зумовлено аналізом додаткових матеріалів і жодним чином попередній висновок від 28.06.2023 року про те, що ОСОБА_10 на момент складення заповіту не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними - не спростовує.
Суд також враховує, що згідно з ч. 1 ст. 102 ЦПК України, висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством.
З точки зору закону висновок експерта вважається достатньо мотивованим, якщо він містить докладний опис проведених досліджень, обґрунтовані висновки та відповіді на питання, поставлені судом або сторонами. Крім того, висновок повинен бути зрозумілим та чітким, а також заснований на наукових методах та аргументах.
Суд вважає, що вказані експертні висновки відповідають даним критеріям, в них дані повна оцінка стану здоров'я померлої, медичній документації, наданій експертній установі, а також проаналізовано діагнози, які ставилися різними спеціалістами померлій за життя, її поведінку під час знаходження на лікуванні, а також досліджено та оцінено покази свідків як сторони позивачів, так і сторони відповідачів, з урахуванням чого експертами надано чіткі та однозначні відповіді.
Аналізуючи дані висновки, пояснення допитаних у судовому засіданні свідків у їх сукупності, суд вважає, що пояснення свідків, допитаних за ініціативою відповідача, про поведінку померлої в певні періоди часу, не можуть судом прийматися до уваги, оскільки спростовуються зібраними в справі доказами. Тим більш, що покази даних свідків досліджувались і експертами під час проведення експертиз як за клопотанням позивачів, так і за клопотанням відповідача. Суд зауважує, що саме у зв'язку з тим, що для висновку про спроможність або неспроможність особи розуміти значення своїх дій та керувати ними необхідні спеціальні знання, покази свідків з цього питання мають лише побічне значення, оскільки вони не є фахівцями чи спеціалістами в даній галузі медицини, щоб робити такі висновки.
Відтак, суд вважає вищевказані експертні висновки належними доказами, якими встановлено, що в момент посвідчення заповіту ОСОБА_10 не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, а відтак волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі, що відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України є підставою для визнання заповіту недійсним.
Дійсно, стороною відповідача на обґрунтування заперечень проти позову надано висновок судово-психіатричного експерта № 3, складеного ФОП ОСОБА_15 02.10.2025 року на замовлення ОСОБА_6 , за висновками якого ОСОБА_10 на момент складання заповіту 03.11.2021 року виявляла психічний розлад у формі органічного астенічного розладу та за своїм психічним станом була здатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Так, порівнюючи зміст висновків судово-психіатричних експертів та ФОП ОСОБА_15 , суд вважає перші висновки більш повними, детальними та об'єктивними, складеними з урахуванням всіх фактичних обставин.
Відтак, суд приходить до висновку, що вказані висновки експертів є обґрунтованими та науково-мотивованими, містять докладний опис та аналіз усіх даних які були у розпорядженні експертів, зокрема, як показань свідків, наданих під час судового розгляду так і даних медичних документів з приводу стану здоров'я та лікування ОСОБА_10 . Експертизи проведені відповідно до Порядку проведення судово-психіатричної експертизи, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України № 865 від 8 травня 2018 року, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 14 червня 2018 року за № 719/32171, а висновок складений згідно вимог Інструкції щодо заповнення форми первинної облікової документації № 100/о «Висновок судово-психіатричного експерта №__», затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України № 527 від 28 липня 2014 року, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 13 серпня 2014 року за № 973/25750.
На підставі викладеного та з урахуванням вищенаведених правових норм, суд вважає, що висновок ФОП ОСОБА_15 не спростовує доводи, наведені позивачами, та обставини, встановлені двома висновками посмертної судово-психіатричної експертизи, що проводились згідно ухвал суду чотирма судово-психіатричними експертами, і не є належним доказом, а тому не приймається судом.
Таким чином, стороною відповідача не надано належних доказів на спростування позовних вимог, в той час, як вимоги позивачів підтверджені належними та допустимими доказами. Відтак, позовні вимоги є такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Згідно із статтями 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частинами першою статті 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно із ст.5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтями 10-13 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Таким чином, проаналізувавши вищевказані норми діючого законодавства та встановлені у справі докази та обставини, суд вважає, що позивачами наведено достатньо доказів на підтвердження підстав для визнання недійсним оспорюваного заповіту, а тому вбачає підстави для задоволення вимог. Інші твердження відповідача, зокрема, щодо міжособистісних стосунків між померлою та нею, також висновки суду не спростовують і підстав для відмови в задоволенні позову не дають, оскільки позивачами доведено належними та допустимими доказами, що ОСОБА_10 на день посвідчення заповіту не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними, а відтак, її волевиявлення не було вільним та не відповідало її внутрішній волі.
Відповідно ст.141 ЦПК України, з відповідача на користь позивача ОСОБА_1 належить стягнути судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 992,40 грн.
На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 19, 81, 141, 158, 258-260, 263-265 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 - задовольнити.
Визнати недійсним заповіт від 03 листопада 2021 року, складений ОСОБА_10 , що померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , на ім'я ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ІПН НОМЕР_1 .
Стягнути зі ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ІПН НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ІПН НОМЕР_2 , судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 992,40 грн.
Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне рішення складено та підписано 20 листопада 2025 року.
Суддя: