Постанова
Іменем України
12 листопада 2025 року
м. Київ
cправа № 306/2708/23
провадження № 14-84цс25
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідачаТкачука О. С.,
суддів: Банаська О. О., Білоконь О. В., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Дашутіна І. В., Ємця А. А., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Погрібного С. О., Стефанів Н. С., Стрелець Т. Г., Ткача І. В., Шевцової Н. В.
розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Фінансування інфраструктурних проектів» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за касаційною скаргою Державного підприємства «Фінансування інфраструктурних проектів» на постанову Закарпатського апеляційного суду від 01 серпня 2024 року, ухвалену колегією суддів у складі Мацунича М. В., Кожух О. А., Собослоя Г. Г.,
Короткий зміст позовних вимог та рух справи в суді першої інстанції
1. У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства «Фінансування інфраструктурних проектів» (далі - ДП «Фінансування інфраструктурних проектів», підприємство), у якому посилався на те, що він працював у ДП «Фінансування інфраструктурних проектів» на різних посадах, а 02 серпня 2021 року був звільнений з роботи у зв'язку зі скороченням чисельності штату працівників. У день звільнення підприємство не провело із ним повного розрахунку, зокрема не виплатило одноразову винагороду за вислугу років за 2020 - 2021 роки у розмірі 605 625 грн.
2. Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 19 вересня 2022 року, залишеним в силі постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 липня 2023 року, стягнуто з підприємства на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати у розмірі 605 625 грн.
3. Виплату наведеної вище заборгованості ДП «Фінансування інфраструктурних проектів» здійснило 25 липня 2023 року.
4. Ураховуючи викладене, позивач просив стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03 серпня 2021 року по 19 січня 2023 року у розмірі 2 331 864 грн 60 коп.
Короткий зміст судових рішень і мотиви їх ухвалення
5. Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 16 лютого 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
6. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відлік визначеного частиною першою статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) тримісячного строку звернення до суду із цим позовом починається з 02 серпня 2021 року (день звільнення позивача з роботи), а ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом лише 02 листопада 2023 року, тобто поза межами наведеного тримісячного строку.
7. Крім того, районний суд у своєму рішенні вказав, що оскільки позивачеві здійснено виплату належних йому сум, тому немає підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03 серпня 2021 року по 19 січня 2023 року.
8. Постановою Закарпатського апеляційного суду від 01 серпня 2024 року рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 16 лютого 2024 року скасовано й ухвалено нове - про часткове задоволення позову. Стягнуто з ДП «Фінансування інфраструктурних проектів» на користь ОСОБА_1 суму в розмірі 605 625 грн (вказана сума зазначена з податками та обов'язковими платежами) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та 29 524 грн судового збору. У решті позову про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відмовлено.
9. Апеляційний суд виходив із того, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у визначені трудовим законодавством строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.
10. При цьому, апеляційний суд зазначив, що оскільки належні позивачу суми при звільненні відповідач сплатив лише 25 липня 2023 року, а із позовом до суду ОСОБА_1 звернувся 24 жовтня 2023 року, тому він дотримався вимог частини другої статті 233 КЗпП України, яка передбачає тримісячний строк для звернення із позовом про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, відлік якого, у цьому випадку, розпочався з 26 липня 2023 року.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
11. 20 серпня 2024 року ДП «Фінансування інфраструктурних проектів» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду.
12. Касаційна скарга аргументована тим, що апеляційний суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновків при вирішенні спору.
13. Заявник зазначає, що під час розгляду справи № 306/2066/22, яка є першоджерелом цієї справи, суд повинен був вирішувати питання про стягнення компенсації за затримку розрахунку, проте Свалявський районний суд Закарпатської області рішенням від 19 вересня 2022 року відмовив у задоволенні цієї вимоги. Обставини, якими позивач обґрунтовував позовні вимоги у справі № 306/2066/21 та справі, яка переглядається, є ідентичними. При наявності рішення суду з тими самими позовними вимогами, між тими самими сторонами, яке набрало законної сили, суд повинен був закрити провадження за цією позовною вимогою.
14. Також заявник наголосив на тому, що позивач пропустив тримісячний строк звернення до суду із цим позовом, що є підставою для відмови в його задоволенні.
15. ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити її без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.
16. Зазначав, що у період із 03 серпня 2021 року до 25 липня 2023 року з вини відповідача мала місце затримка проведення повного розрахунку у зв'язку з його звільненням. Перебіг строку для звернення з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні розпочався з 26 липня 2023 року (наступного дня після здійснення фактичного розрахунку). Останнім днем строку для пред'явлення цього позову є 26 жовтня 2023 року, а позов ним пред'явлений 24 жовтня 2023 року, тобто із додержанням строку, передбаченого частиною другою статті 233 КЗпП України.
Рух справи в суді касаційної інстанції
17. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний цивільний суд) від 19 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження у цій справі.
18. Ухвалою Касаційного цивільного суду від 20 березня 2025 року справу призначено до судового розгляду у складі колегії суддів, а ухвалою від 11 червня 2025 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
19. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного цивільного суду вказала на необхідність відступу від висновку, сформульованого Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, відповідно до якого «у межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року із урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, які безпосередньо стосуються норм статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. Належить також враховувати приписи чинної редакції статті 117 Кодексу законів про працю України щодо періоду з 19 липня 2022 року, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.».
20. На переконання колегії суддів Касаційного цивільного суду, трудовий договір як угода між роботодавцем та працівником припиняється, і саме в день звільнення роботодавець повинен сплатити працівникові все, що йому належить при звільненні. Порушення цього обов'язку тягне за собою відповідальність, передбачену статтею 117 КЗпП України. Оскільки порушення прав працівника відбулося (за умови невиплати йому всіх сум, що належать при звільненні) саме в день звільнення, ці відносини повинні регулюватися нормою статті 117 КЗпП України в редакції, яка діяла на час звільнення. Тривалість часу невиплати належних працівникові сум при звільненні не може бути підставою для застосування іншої редакції цієї статті, в тому числі, щодо обмеження строку виплати середнього заробітку, оскільки право працівника порушується саме в день звільнення, а трудових відносин між сторонами не існує.
21. Колегія суддів Касаційного цивільного суду наголосила на необхідності розглядати систему порушень роботодавцем трудового законодавства у цій справі як необхідну послідовність систематичних діянь, спрямованих на порушення прав працівника. За таких обставин фактичне пом'якшення відповідальності роботодавця виглядає як схвалення подібної логіки і поведінки. Натомість застосування правила статті 117 КЗпП України і до другого періоду (з 19 липня 2022 року до 18 січня 2023 року) без обмеження строком, на думку колегії суддів, відповідало б принципу справедливості та забезпечувало б реалізацію захисної функції - однієї з головних функцій трудового права.
22. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2025 року справу прийнято до провадження.
Обставини справи, встановлені судами
23. Суди встановили, що згідно з наказом ДП «Фінансування інфраструктурних проектів» від 30 липня 2021 року № 307-к ОСОБА_1 звільнений із посади заступника директора з юридичних питань ДП «Фінансування інфраструктурних проектів» на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників, з 02 серпня 2021 року.
24. Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 19 вересня 2022 року, залишеним в силі постановою Верховного Суду від 05 липня 2023 року, за наслідками розгляду позову у справі № 306/2066/21 з ДП «Фінансування інфраструктурних проектів» на користь ОСОБА_1 стягнуто заробітну плату в частині одноразової винагороди за вислугу років за 2020 та 2021 роки у розмірі 605 625 грн.
25. На виконання зазначеного рішення суду ДП «Фінансування інфраструктурних проектів» 25 липня 2023 року виплатило ОСОБА_1 одноразову винагороду за вислугу років у сумі 605 625 грн (після вирахування податків та обов'язкових платежів - 487 528,12 грн).
26. Пред'являючи позов, ОСОБА_1 просив стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 03 серпня 2021 року по 19 січня 2023 року.
Щодо нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку
27. Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
28. Частиною першою статті 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
29. Відповідно до статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній на час звільнення позивача) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
30. Отже, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
31. Статтею 117 КЗпП України (в редакції, чинній станом на час звільнення позивача) передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
32. Передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення з ним остаточного розрахунку та встановлення вини.
33. Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 рок у справі № 755/12623/19, провадження № 14-47цс21).
34. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18) вказано, що під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
35. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими ЦК України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, який спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 (провадження № 11 -1210апп19)».
36. Таким чином, ОСОБА_1 у зв'язку з непроведенням із ним повного розрахунку в день звільнення набув право на стягнення з колишнього роботодавця сум, передбачених статтею 117 КЗпП України.
37. Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-ІХ), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Щодо принципу зворотної дії в часі
38. Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
39. Особливість внесених Законом № 2352-ІХ змін полягають в тому, що попередня редакція статті 117 КЗпП України не містила обмеження стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку шестимісячним строком.
40. Тобто вказані вище зміни пом'якшують відповідальність роботодавця за неналежне виконання обов'язку з проведення повного розрахунку при звільненні працівника.
41. Разом з тим, у Рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-7/99 Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб.
42. Таким чином, пом'якшення відповідальності, передбаченої Законом № 2352-ІХ, не може застосовуватися до роботодавця - юридичної особи, відтак нова редакція статті 117 КЗпП України не може застосовуватись до правовідносин, що виникли і закінчилися до 19 липня 2022 року.
Щодо принципу безпосередньої дії
43. Конституційний Суд України у Рішенні від 12 липня 2019 року № 5-р(I)/2019 виснував, що «за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовуєтьсяз дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування.
Закон не має зворотної дії в часі, оскільки не поширюється на безстрокові трудові договори, укладені до його прийняття, а передбачає припинення цих договорів з моменту набрання ним чинності та можливість продовження трудових правовідносин на умовах контракту між професійними творчими працівниками (художнім та артистичним персоналом) і державними та комунальними закладами культури. Таким чином, Закон спрямований на регулювання тих правовідносин, які виникнуть після набрання ним чинності, а трудові правовідносини, що виникли раніше, повинні бути приведені у відповідність із новим юридичним регулюванням».
44. Проаналізувавши наведені норми трудового законодавства та рішення Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що до правовідносин, які виникли до набрання чинності Законом № 2352-ІХ, проте не припинилися або припинилися після набрання ним чинності (триваючі правовідносини), з 19 липня 2022 року слід застосовувати положення статті 117 КЗпП України у новій редакції та обмежувати нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку шістьма місяцями.
45. Тобто, якщо працівника звільнено з роботи 02 серпня 2021 року, проте повного розрахунку станом на день набрання чинності Законом № 2352-ІХ із ним не проведено, то суми, передбачені статтею 117 КЗпП України, йому слід нараховувати в такому порядку: з 03 серпня 2021 року по 18 липня 2022 року без обмеження строку шістьма місяцями, оскільки попередня редакція наведеної норми не містила відповідних обмежень; з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року (6 місяців, відлік яких починається з дня набрання Законом № 2352-ІХ чинності) або до дня остаточного розрахунку, якщо він здійснений раніше спливу наведених шести місяців.
Щодо відступу від висновку, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду
46. Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.
47. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49).
48. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути: вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29), від 8 червня 2021 року у справах № 346/1305/19 (пункт 32) та № 487/8206/18 (пункт 95), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49)].
49. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, просив відступити від висновку, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, відповідно до якого середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні стягується без обмеження строку, якщо період затримки розрахунку регулюється приписами статті 117 КЗпП України в редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, а після 19 липня 2022 року цей строк повинен обмежуватися шестимісячним строком, якщо невиплата належних працівникові сум при звільненні триває.
50. На думку колегії суддів Касаційного цивільного суду, порушення прав працівника відбулося (за умови невиплати йому всіх сум, що належать при звільненні) саме в день звільнення, тому ці відносини повинні регулюватися нормою статті 117 КЗпП України в редакції, яка діяла на час звільнення. Тривалість часу невиплати належних працівникові сум при звільненні не може бути підставою для застосування іншої редакції цієї статті, в тому числі, щодо обмеження строку виплати середнього заробітку, оскільки право працівника порушається саме в день звільнення, а трудових відносин між сторонами не існує.
51. Велика Палата Верховного Суду, врахувавши правову позицію Конституційного Суду України, виснувала, що до правовідносин, які виникли до набрання чинності Законом № 2352-ІХ та продовжилися після цього, з 19 липня 2022 року слід застосовувати положення статті 117 КЗпП України у новій редакції та обмежувати нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку шістьма місяцями.
52. З огляду на висновки, сформульовані у цій постанові, Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду у справі № 440/6856/22, щодо періодів нарахування сум, передбачених статтею 117 КЗпП України.
Щодо суті спору
53. Як уже зазначалося, ОСОБА_1 звільнився з роботи 02 серпня 2021 року, а остаточний розрахунок із ним проведено лише 25 липня 2023 року.
54. Таким чином, протягом всього цього строку права ОСОБА_1 були порушені затримкою розрахунку при звільненні і відповідно до положень статті 117 КЗпП України та наведених вище висновків Великої Палати Верховного Суду він мав право на стягнення середнього заробітку за період з 03 серпня 2021 року по 19 січня 2023 року.
55. Проте трудове законодавство містить певні обмеження щодо строків звернення працівників, у тому числі й колишніх, до суду.
56. Так, відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
57. У постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-2426цс15 зроблено висновок, що «статтею 233 КЗпП України визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду. Так, перебіг строку звернення до суду починається у разі: вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду)».
58. У Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу Конституційний Суд України вказав, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117 цього Кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
59. Крім того, правовий висновок про необхідність застосування тримісячного строку для звернення колишнього працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні викладено також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц (провадження № 14-429цс19) та від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21). Верховний Суд України свого часу також дотримувався цього принципу, про що зазначав у постановах від 26 грудня 2011 року у справі № 6-77цс11, від 24 червня 2015 року у справі № 6-116цс15, від 06 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16, від 11 жовтня 2017 року у справі № 311/136/16, від 08 листопада 2017 року у справі № 202/4914/16-ц.
60. Строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється за правилами, визначеними нормами статті 233 КЗпП України. Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішенні судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі (частина третя статті 267 ЦК України) (постанови Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18, від 03 жовтня 2022 року у справі № 204/1724/20, від 26 жовтня 2022 року у справі № 757/62971/19-ц, від 16 листопада 2022 року у справі № 240/19150/20, від 09 травня 2023 року у справі № 398/1985/22.
61. Суди встановили, що остаточний розрахунок при звільненні із ОСОБА_1 проведено 25 липня 2023 року. Отже, відповідно до наведених вище положень статті 233 КЗпП України ОСОБА_1 мав звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку у тримісячний строк, тобто до 26 жовтня 2023 року.
62. Проте позов ним було подано безпосередньо до Свалявського районного суду Закарпатської області лише 02 листопада 2023 року о 15 год 07 хв, про що на першій сторінці позовної заяви міститься відповідна відмітка суду.
63. Доводи апеляційного суду про те, що позов подано 24 жовтня 2023 року за допомогою засобів поштового зв'язку АТ «Укрпошта», не знайшли підтверджень у жодному з трьох томів матеріалів справи. Так, у справі відсутні конверт, в якому б надходила позовна заява, або інший доказ (квитанція про її надсилання, опис вкладення у цінний лист, зворотне повідомлення про вручення поштового відправлення, витяг з офіційного сайту АТ «Укрпошта» про відстеження поштового відправлення (трекінг) тощо), який би доводив, що позов було подано засобами поштового зв'язку. Натомість, як уже зазначено, на самому позові міститься відмітка суду про його подачу заявником безпосередньо до суду (нарочно) та навіть вказано точний час такої дії.
64. Слід наголосити, що апеляційний суд відповідно до положень статей 367 та 382 ЦПК України мав перевірити доводи апеляційної скарги, у тому числі й аргументи заявника про направлення позовної заяви за допомогою засобів поштового зв'язку, надати їм належну оцінку та викласти у постанові мотиви їх прийняття або відхилення.
65. Проте суд апеляційної інстанції, не виконавши свого процесуального обов'язку та не впевнившись в обґрунтованості доводів апеляційної скарги, взяв їх за основу свого рішення. Тобто суд обґрунтував свою постанову припущеннями щодо дати звернення позивача до суду, які до того ж суперечать наявним матеріалам справи.
66. У постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 758/9773/15-ц вказано, що «установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. Відповідно до статті 234 КЗпП у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском зазначеного строку».
67. У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16 зазначено, що «У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк».
68. Тобто стаття 234 КЗпП України не пов'язує можливість поновлення пропущеного строку звернення із поданням клопотання про поновлення строку на звернення до суду.
69. У постанові Верховного Суду від 30 липня 2021 року у справі № 263/6538/18 зазначено, що «у статті 234 КЗпП України не передбачений перелік поважних причин для поновлення строку, їх поважність визначається судом в кожному випадку залежно від конкретних обставин. Як поважні причини пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об'єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами. Поважними причинами пропуску строку є обставини, що позбавили особу можливості подати заяву у визначений законом строк, вони об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волі заявника і пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами, що унеможливили або суттєво ускладнили можливість своєчасного звернення до суду. Ці обставини мають бути підтверджені належними та допустимими доказами».
70. Суд апеляційної інстанції наведеного не врахував, не дослідив наявності поважних причин пропуску позивачем встановленого статтею 233 КЗпП України тримісячного строку звернення до суду та не навів у рішенні мотивів можливості або неможливості поновлення цього строку.
71. Суд касаційної інстанції з огляду на положення статті 400 ЦПК України позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій.
72. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а справу слід направити на новий апеляційний розгляд для встановлення обставин та причин пропуску позивачем строку звернення до суду, а також вирішення питання щодо можливості його поновлення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
73. Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
74. Частиною четвертою статті 411 ЦПК України визначено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.
75. Ураховуючи те, що апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення всіх дійсних обставин справи, судове рішення апеляційної інстанції слід скасувати, а справу направити на новий апеляційний розгляд.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
1. Касаційну скаргу Державного підприємства «Фінансування інфраструктурних проектів» задовольнити.
2. Постанову Закарпатського апеляційного суду від 01 серпня 2024 року скасувати.
3. Справу № 306/2708/23 направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. С. Ткачук
Судді: О. О. Банасько О. В. Кривенда
О. В. Білоконь М. В. Мазур
О. Л. Булейко С. Ю. Мартєв
І. А. Воробйова С. О. Погрібний
І. В. Дашутін Н. С. Стефанів
А. А. Ємець Т. Г. Стрелець
Л. Ю. Кишакевич І. В. Ткач
В. В. Король Н. В. Шевцова