про відмову у відкритті касаційного провадження
20 листопада 2025 року
м. Київ
справа №620/16318/24
адміністративне провадження № К/990/45545/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Єзерова А.А., суддів Кравчука В.М., Стародуба О.П.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 11.03.2025 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 07.10.2025 у справі № 620/16318/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
У грудні 2024 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській (далі - ГУ ПФУ в Чернігівській області, відповідач), в якому просив:
визнати протиправними та скасувати рішення ГУ ПФУ в Чернігівській області від 01.11.2024 №2500-0205-8/74127 щодо відмови у наданні житлової субсидії позивачу з 01.09.2024;
зобов'язати ГУ ПФУ в Чернігівській області призначити та виплатити житлову субсидію для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг позивачу за його заявою з 01.09.2024 та на опалювальний сезон: з 01.10.2024 по 30.04.2025.
Чернігівський окружний адміністративний суд рішенням від 11.03.2025 у задоволенні позову відмовив.
Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 07.10.2025 апеляційну скаргу позивача задовольнив частково. Рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги задовольнив частково. Визнав протиправним та скасував рішення відповідача від 29.10.2024 №1186182230-2024-5 про відмову у наданні житлової субсидії позивачу. Зобов'язав ГУ ПФУ в Чернігівській області повторно розглянути заяву позивача та прийняти відповідне рішення з урахуванням висновків суду, викладених в мотивувальній частині цього рішення. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Не погодившись з постановою суду апеляційної інстанції в частині відмови в позові щодо зобов'язання відповідача призначити та виплатити житлову субсидію для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг позивачу за його заявою з 01.09.2024 на опалювальний сезон з 01.10.2024 по 30.04.2025, позивач оскаржив її у касаційному порядку, просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції в цій частині та ухвалити рішення, яким задовольнити позов в цій частині.
Дослідивши зміст касаційної скарги, колегія суддів дійшла такого висновку.
Приписи пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України передбачають, що однією із основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Цей принцип конкретизований у положеннях частини першої статті 13 Кодексу адміністративного судочинства України (далі за текстом - КАС України) й частини першої статті 328 КАС України, згідно з якими учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їхнього перегляду в апеляційному порядку, можуть реалізувати право на їхнє оскарження у касаційному порядку тільки у визначених законом випадках.
Тому розв'язуючи питання про прийнятність касаційної скарги, Верховний Суд насамперед має з'ясувати, чи належить справа, що в ній подається касаційна скарга, за своїми ознаками до тих справ, судові рішення в яких можуть оскаржуватися у касаційному порядку.
Законодавець у КАС України встановив диференційований (розрізнений) підхід до визначення категорій справ, які належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, за критерієм їхньої складності, виокремивши з-поміж них справи незначної складності, для яких з огляду на їхні змістовні ознаки встановлений особливий порядок судового розгляду, зокрема й щодо обмеження можливості касаційного оскарження судових рішень, ухвалених в таких справах.
За приписами пункту 20 частини першої статті 4 КАС України адміністративною справою незначної складності (малозначна справа) вважається адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.
У частині шостій статті 12 КАС України закріплений перелік справ, які для мети КАС України слід вважати справами незначної складності. Зокрема, положення пункту 3 частини шостої статті 12 КАС України передбачають, що для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.
Спір у цій справі виник через дії компетентного органу щодо відмови призначення житлової субсидії.
Ця справа є справою незначної складності відповідно до вимог пункту 3 частини шостої статті 12 КАС України.
Чернігівський окружний адміністративний суд ухвалою від 23.12.2024 про відкриття провадження вирішив питання про розгляд цієї справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідно до пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Буквальне тлумачення положень зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що процесуальний закон пов'язує можливість касаційного перегляду у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), тільки з тими юридичними фактами, вичерпний перелік яких викладений у підпунктах «а», «б», «в» та «г» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України. Водночас обов'язок доведення наявності таких виняткових обставин покладається на особу, яка звертається до суду з касаційною скаргою.
Означені критерії прийнятності касаційної скарги встановлені задля можливості забезпечення Верховним Судом ключової мети касаційного перегляду - виправлення судових помилок та усунення недоліків судочинства, що призвели до порушення прав учасників справи. Тобто касаційний перегляд за своєю сутністю має екстраординарний характер і спрямований на забезпечення основоположних гарантій справедливого судового розгляду, які становлять зміст конституційного принципу верховенства права.
Колегія суддів не встановила випадків, в чому саме полягає значний суспільний інтерес для розгляду цієї справи для формування єдиної правозастосовної практики, зазначених у пункті 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, які могли б слугувати підставою для відкриття касаційного провадження у справі незначної складності.
Доводи скаржника у касаційній скарзі зводяться до незгоди з рішенням суду апеляційної інстанції в частині відмови у позові в частині зобов'язання відповідача призначити та виплатити житлову субсидію для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг позивачу за його заявою з 01.09.2024 та на опалювальний сезон; з 01.10.2024 по 30.04.2025. Позивач вважає, що належним способом захисту його прав є саме зобов'язання призначити та виплатити житлову субсидію для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг позивачу за його заявою з 01.09.2024 та на опалювальний сезон; з 01.10.2024 по 30.04.2025
Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи постанову, дійшов висновку, що у разі, якщо суб'єктом владних повноважень на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб'єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт владних повноважень має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати його прийняти рішення з урахуванням оцінки суду. Таким чином, з огляду на те, що відповідач прийняв рішення від 29.10.2024 №1186182230-2024-5 про відмову у наданні житлової субсидії позивачу без належної мотивації підстав та причин відмови, що позбавляє можливості суд апеляційної інстанції надати належну оцінку, то суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що належним та достатнім способом захисту прав позивача в даному випадку буде зобов'язання Пенсійного фонду України повторно розглянути заяву позивача та прийняти відповідне рішення з урахуванням висновків суду, викладених в мотивувальній частині цього рішення.
Ці висновки апеляційного суду узгоджуються з висновками Верховного Суду, сформульованими у постановах від 08.07.2025 у справі №280/2822/23, від 17.06.2025 у справі №620/5059/24.
Відповідно до пункту 7 частини першої статті 2 Закону України «Про адміністративну процедуру» від 17.02.2022 №2073-IX дискреційне повноваження - повноваження, надане адміністративному органу законом, обирати один із можливих варіантів рішення відповідно до закону та мети, з якою таке повноваження надано.
Частиною третьою статті 6 цього ж Закону визначено, що здійснення адміністративним органом дискреційного повноваження вважається законним у разі дотримання таких умов: 1) дискреційне повноваження передбачено законом; 2) дискреційне повноваження здійснюється у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законом; 3) правомірний вибір здійснено адміністративним органом для досягнення мети, з якою йому надано дискреційне повноваження, і відповідає принципам адміністративної процедури, визначеним цим Законом; 4) вибір рішення адміністративного органу здійснюється без відступлення від попередніх рішень, прийнятих тим самим адміністративним органом в однакових чи подібних справах, крім обґрунтованих випадків.
Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи (далі - КМРЄ) № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень (concerning the exercise of discretionary powers by administrative authorities), прийнятими 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
У пункті 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5, дискреційні повноваження визначаються як сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Здійснюючи судочинство, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово аналізував межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні ЄСПЛ від 17.12.2004 у справі «Педерсен і Баадсгаард проти Данії» («Pedersen and Baadsgaard v. Denmark», заява № 49017/99) зазначено, що, здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, відміняти замість нього рішення, яке визнається протиправним, приймати інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.
Водночас у рішенні ЄСПЛ від 02.06.2006 у справі «Волохи проти України» (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. «…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».
З огляду на це дискреційними є такі повноваження, у межах яких норма права допускає кілька варіантів поведінки суб'єкта владних повноважень у кожній конкретній ситуації та встановлених обставинах справи, кожна з яких буде правомірною.
Характерними ознаками адміністративного розсуду є: 1) реалізація дискреційних повноважень має відповідати принципу верховенства права; 2) їх здійснення можливе лише у разі відсутності єдиного можливого варіанту поведінки; 3) суб'єкти владних повноважень мають можливість вибрати оптимальний варіант поведінки з метою врегулювання певного кола суспільних відносин; 4) суб'єкти управлінської діяльності застосовують адміністративний розсуд відповідно до належної мети, без наявності власної вигоди та впливу сторонніх факторів.
Аналогічні висновки щодо тлумачення дискреційних повноважень суб'єкта управлінської діяльності викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 01.05.2023 у справі №540/913/21, від 16.05.2023 у справі №380/3195/22, від 23.06.2023 у справі №160/6214/21.
Частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
За приписами вказаної правової норми слідує, що у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення.
Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб'єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб'єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб'єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.
Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 17.06.2025 №620/5059/24.
Висновки суду апеляційної інстанції, викладені в оскаржуваній постанові узгоджуються з наведеними вище висновками Верховного Суду і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від цих висновків.
Заявник касаційної скарги не обґрунтував підстав для відступу від цих висновків.
Колегія суддів не приймає посилання скаржника на встановлення єдиного тлумачення підпункту десятого пункту 14 Положення №848, як на підставу касаційного оскарження, оскільки наведена підстава не передбачена положенням частини четвертої статті 328 КАС України і доводи скаржника зводяться лише до незгоди із відмовою у частині зобов'язання відповідача призначити субсидію.
Також, колегія суддів вбачає необґрунтованим посилання скаржника на порушення норм процесуального права, оскільки доводи скаржника зводяться до незгоди з оцінкою доказів щодо повідомлення відповідача про купівлю іноземної валюти та банківських металів на загальну суму, що перевищує 50 тисяч гривень. Позивач у касаційній скарзі фактично просить про переоцінку доказів, наявних у матеріалах справи, що виходить за межі касаційного оскарження судових рішень, визначених статтею 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Оцінивши доводи касаційної скарги та правове значення цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики, колегія суддів вважає, що ухвалені у цій справі судові рішення не впливають на кінцеве формування судової практики та не змінюють її. Також колегія суддів відхиляє посилання скаржника на підпункт «в» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, як на підставу для відкриття касаційного провадження, оскільки такі не підтверджені належними доказами та не обґрунтовані обставинами, які б виділяли вимоги скаржника у цій справі в якусь особливу категорію спорів або свідчили про наявність заінтересованості необмеженої кількості осіб в результатах розгляду саме цієї справи.
Колегія суддів зауважує, що посилання скаржника є загальними, скаржником не наведено мотивованих аргументів неправильного застосування вказаних норм права, необхідності формування правових висновків щодо їх застосування, що не є підставою для відкриття касаційного провадження.
Верховний Суд звертає увагу, що на стадії відкриття касаційного провадження касаційний суд не перевіряє законність і обґрунтованість судових рішень, а перевіряє касаційну скаргу на предмет дотримання особою, яка її подає, вимог щодо форми і змісту касаційної скарги, а також дотримання строків реалізації права на касаційне оскарження.
З урахуванням змін до КАС України, внесених Законом України від 15.01.2020 №460-IX і які набрали чинності 08.02.2020, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття до розгляду і відкриття касаційного провадження.
Також Верховний Суд встановив, що в касаційній скарзі скаржником не зазначено та не доведено існування обставин, визначених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, за яких допускається касаційне оскарження судових рішень у справах незначної складності.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 333 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Враховуючи викладені вимоги Кодексу адміністративного судочинства України, для можливості відкриття провадження у справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження, у касаційній скарзі скаржник має обґрунтовано зазначити підстави, вказані у підпунктах "а"-"г" пункту 2 частини п'ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
З огляду на наведене, Суд вважає, що у відкритті касаційного провадження за поданою касаційною скаргою слід відмовити.
Керуючись статтями 248, 328, 333, 347, 355, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 11.03.2025 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 07.10.2025 у справі № 620/16318/24.
Копію ухвали про відмову у відкритті касаційного провадження надіслати скаржникові.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не може бути оскаржена.
Суддя-доповідач А.А. Єзеров
Суддя В.М. Кравчук
Суддя О.П. Стародуб