20 листопада 2025 року
Справа № 642/5168/25
Провадження № 2/642/1774/25
Іменем України
20 листопада 2025 року м. Харків
Холодногірський районний суд м. Харкова у складі:
головуючого - судді Гримайло А.М.,
за участю секретаря судового засідання Антонян А. М.,
позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивача - адвоката Шесточенко Т. І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним,
01.09.2025 ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання заповіту померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 недійсним, посилаючись на те, що вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_3 з ІНФОРМАЦІЯ_2 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, після його смерті залишилась спадщина. На час смерті чоловіка їй не було відомо, що за життя ОСОБА_3 склав заповіт, а при спадкуванні за законом вона була єдиною спадкоємицею першої черги відповідно до ст. 1261 ЦК України.
11.06.2015 позивачка звернулась до Другої Харківської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , а 21.07.2022 звернулась до нотаріальної контори з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті чоловіка, але її заява була задоволена частково, були видані свідоцтва про право власності на спадщину за законом на два об'єкти власності нерухомого майна: частку від 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 та на 1/2 частку від 1/6 частки квартири АДРЕСА_2 , в іншій частині винесено постанову від 25.07.2022 про відмову у вчиненні нотаріальної дії, оскільки за життя 02.07.2014 ОСОБА_3 склав заповіт, відповідно до якого все своє майно, де б воно не було і з чого б не складалось заповів ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка у встановлений законом шестимісячний строк 12 жовтня 2015 року звернулась до Другої Харківської міської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини за заповітом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 .
ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_4 померла, спадкові права за заповітом після померлого ОСОБА_3 не оформила, спадкова справа після ОСОБА_4 заведена приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Жамойда Г. М. 20 травня 2019 року за заявою відповідача у справі ОСОБА_2 про спадкування за заповітом.
Згідно з актовим записом про смерть ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , дата її народження ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Таким чином, мають місце розбіжності у даті народження спадкоємця за заповітом ОСОБА_4 , а саме у даті її народження.
Відтак, у постанові про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 21.07.2022 державний нотаріус Другої Харківської міської державної нотаріальної контори Радкевич К. В. зазначила, що ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на 1/2 частку від 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 та на 1/2 частку від 1/6 частки квартири АДРЕСА_2 , оскільки згідно заповіту, посвідченому від імені ОСОБА_3 . Шостою Харківською державною нотаріальною конторою 02 липня 2014 року, все належне йому на день смерті майно, він заповів ОСОБА_4 , яка своєчасно прийняла спадщину за вказаним заповітом. Крім цього, неможливо встановити чинність вказаного заповіту, оскільки в його тексті спадкоємцем вказана ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , а ОСОБА_4 народилася ІНФОРМАЦІЯ_5 .
У зв'язку з наведеним позивачка змушена звертатися до суду за захистом своїх прав, тому просила визнати недійсним заповіт померлого ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_3 , який посвідчено Шостою Харківською державною нотаріальною конторою 02 липня 2014 року за реєстровим номером № 6-683, відповідно до якого все майно, де б воно не було і з чого б не складалось, він заповів ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Ухвалою Холодногірського районного суду м. Харкова від 02.09.2024 року відкрито провадження в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою Холодногірського районного суду м. Харкова від 21.10.2025 закрито підготовче судове засідання та справу призначено до розгляду.
Позивачка та її представник у судове засідання з'явилися, надали пояснення аналогічні доводам позовної заяви, позовні вимоги підтримали у повному обсязі, просили їх задовольнити.
Відповідач у судове засідання повторно не з'явилася, про дату, час і місце розгляду справи повідомлена у встановленому законом порядку шляхом направлення судової повістки на адресу зареєстрованого місця проживання, а також шляхом розміщення оголошення про виклик до суду, причини неявки суду не повідомила, відзив на позов не надала.
Відповідно до довідок відділення поштового зв'язку від 08.10.2025, від 29.10.2025 поштове відправлення не було вручено відповідачу та повернуто на адресу суду із зазначенням причини невручення «адресат відсутній за вказаною адресою».
Верховний Суд у постанові від 18 березня 2021 року у справі № 911/3142/19 сформував правовий висновок про те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі №913/879/17, від 21 травня 2020 року у справі № 10/249-10/19, від 15 червня 2020 року у справі № 24/260-23/52-б).
Судом враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.
При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.
Суд, вислухавши пояснення позивача та її представника, дослідивши наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності, встановив наступні факти та відповідні їм правовідносини.
Як вбачається з повторного свідоцтва про шлюб НОМЕР_1 , виданого 22.09.2021 Холодногірським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), ОСОБА_3 та ОСОБА_1 (до шлюбу - ОСОБА_5 ) 17.06.1972 зареєстрували шлюб у Ленінському відділі державної реєстрації актів цивільного стану Харківського міського управління юстиції (а. с. 10).
Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 29.06.1985, виданого державним нотаріусом Другої Харківської державної нотаріальної контори Алтуніною Л. А., ОСОБА_1 є спадкоємцем за заповітом після смерті ОСОБА_6 , спадкове майно, на яке видано свідоцтво складається з житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 (а. с. 14).
Зі свідоцтва про право власності на нерухоме майно Ленінської районної ради від 26.04.2005, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Ленінської районної ради м. Харкова від 05.04.2004 за № 143, витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 18.05.2005 вбачається, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 (а. с. 15).
Як вбачається з Державного акту на право власності на земельну ділянку від 26.12.2007, реєстраційної картки земельної ділянки НОМЕР_2 , витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 17.02.2022, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 16-17).
02 липня 2014 року ОСОБА_3 склав заповіт, посвідчений Шостою Харківською державною нотаріальною конторою за реєстровим номером № 6-683, відповідно до якого все своє майно, де б воно не було і з чого б не складалось і взагалі все те, що буде належати йому на день смерті і на що він за законом матиме право, він заповів ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а. с. 19).
Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 17.02.2014 шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 розірвано, житловий будинок АДРЕСА_1 визнано спільною сумісною власністю подружжя, за ОСОБА_3 визнано право власності на частину зазначеного житлового будинку в порядку розподілу спільного майна подружжя, у задоволені іншої частини позову відмовлено.
Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 23.04.2014 рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 17.02.2014 залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06.08.2014 рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 17.02.2014 та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 23.04.2014 залишено без змін.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується повторним свідоцтвом про смерть НОМЕР_3 , виданим 10.06.2015 Відділом державної реєстрації актів цивільного стану по м. Харкову реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції (а. с. 11).
З інформаційної довідки зі Спадкового реєстру від 11.06.2015 вбачається, що Другою Харківською державною нотаріальною конторою була відкрита спадкова справа після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 22).
З інформаційної довідки зі Спадкового реєстру від 11.06.2015 вбачається, що Другою Харківською державною нотаріальною конторою була відкрита спадкова справа після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , за заявою ОСОБА_4 про прийняття спадщини на підставі заповіту, посвідченого Шостою Харківською державною нотаріальною конторою 02.07.2014 за реєстром № 6-683 (а. с. 20).
Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 25.12.2015 рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 17.02.2014 по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя в частині вимог про розірвання шлюбу скасовано; у задоволенні позовних вимог про розірвання шлюбу відмовлено.
Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 07.04.2016 рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 25.12.2015 скасовано, апеляційне провадження у справі закрито.
Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 21.07.2022, виданого державним нотаріусом Другої Харківської міської державної нотаріальної контори Радкевич К. В., ОСОБА_1 як дружина померлого ОСОБА_3 , отримала свідоцтво про право на спадщину на 1/12 частину квартири АДРЕСА_2 (а. с. 18).
Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 21.07.2022, виданого державним нотаріусом Другої Харківської міської державної нотаріальної контори Радкевич К. В., ОСОБА_1 як дружина померлого ОСОБА_3 , отримала свідоцтво про право на спадщину на частину житлового будинку АДРЕСА_1 , витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 21.07.2022.
Постановою державного нотаріусу Другої Харківської міської державної нотаріальної контори Радкевич К. В. про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 25.07.2022 ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтв про право на спадкування за законом на частку від частки житлового будинку АДРЕСА_1 та на частку від 1/6 частки квартири АДРЕСА_2 , оскільки згідно з заповітом, посвідченим від імені ОСОБА_3 Шостою Харківською державною нотаріальною конторою 02 липня 2014 року за реєстровим номером № 6-683, все належне йому на день смерті майно заповів ОСОБА_4 , яка своєчасно прийняла спадщину за вказаним заповітом. Крім цього, неможливо встановити чинність вказаного заповіту, оскільки в його тексті спадкоємцем вказана ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , а ОСОБА_4 народилася ІНФОРМАЦІЯ_5 (а. с. 12-13).
31 січня 2017 року ОСОБА_4 склала заповіт, посвідчений Першою Харківською державною нотаріальною конторою за реєстровим номером № 3-46, відповідно до якого все належне їй майно, де б таке не було та з чого б не складалось і, взагалі, все те, що буде належати їй на день смерті і на що вона буде мати право, у тому числі всю належну їй частку квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , а також речі домашнього вжитку та споживання, розташовані у цій квартирі, вона заповіла своїй дочці - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 (а. с. 27).
ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_4 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть НОМЕР_4 , виданим 24.12.2018 Харківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області (а. с. 25).
З витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі від 20.05.2019 вбачається, що приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Жамойда Г. М. була зареєстрована спадкова справа після смерті ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_4 , № 15/2019 (а. с. 24).
Як вбачається з ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Відповідно до ч. 3 ст. 13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України, за змістом частин 1, 2 якої, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Згідно зі ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
До складу спадщини згідно зі ст. 1218 ЦК України входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
За вимогами ст. 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
Статтею 1223 ЦК України передбачено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті, у разі відсутності заповіту, право на спадкування за законом одержують особи, визначені у ст. ст. 1261-1265 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
За вимогами ст. 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.
Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини. (частини 1, 2, 3 ст. 1235 ЦК України).
Статтею 1241 ЦК України передбачено право на обов'язкову частку у спадщині, згідно з якою малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).
Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.
До обов'язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.
Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку.
Згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (ч. 1 ст. 1269 ЦК).
Cудам слід враховувати, що свідоцтво про право на спадщину видається нотаріусом на підставі письмової заяви спадкоємців після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, а у випадках, передбачених ч. 2 ст. 1270, ст. 1276 ЦК, - не раніше зазначених у цих статтях строків. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто тим, які постійно проживали разом зі спадкодавцем чи подали заяву нотаріусу про прийняття спадщини (п. 3 листа Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16.05.2013 № 24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування»).
Оформлення спадщини, здійснюється на підставі Глави 89 Книги 6 Цивільного кодексу України та передбачає право спадкоємця на одержання свідоцтва про право на спадщину. При цьому строку для здійснення спадкоємцем дії, щодо отримання такого свідоцтва після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини законом не встановлено. Підстави щодо обов'язку спадкоємця звернутися за свідоцтвом про право на спадщину визначені статтею 1297 Цивільного кодексу України, та передбачають наявність у складі спадщини майна та/або майнових прав, які обтяжені, та/або нерухомого майна та іншого майна, щодо якого здійснюється державна реєстрація. Однак, відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (ч. 3 ст. 1296 ЦКУ).
Верховний суд у постанові від 18.02.2021 у справі № 609/1231/19 відзначив, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку. Проте відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном. Такий же висновок міститься у постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 303/6974/16 (провадження № 61-39511св18).
Таким чином, аналіз норм права що регламентують порядок оформлення права на спадщину, що відкрилась після 1 січня 2004 року передбачає звернення спадкоємця як за законом так і за заповітом до нотаріуса і видачі ним відповідного свідоцтва.
Відповідно до абз. 2-3 п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розгляді не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.
За приписами ст. 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Позивач - це фізична або юридична особа, яка звертається до суду з позовом, щоб захистити свої порушені права, свободи чи інтереси від іншої особи (відповідача). Він ініціює судовий процес у цивільних, господарських, адміністративних, сімейних чи трудових спорах, а також може бути стороною у кримінальному провадженні, якщо йому завдано майнової чи моральної шкоди.
З аналізу даної норми слідує, що відповідач це особа, на яку вказує позивач в позовній заяві, як на порушника своїх прав. Тому саме позивач визначає до кого пред'явити позов. Якщо позивач помилиться (неправильно зазначивши сторону) і притягне відповідачем особу, яка його прав не порушила або не повинна відповідати за позовом з інших причин, суд у такому позові відмовляє.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 607/14378/21, провадження № 61-5246св22 досліджував питання щодо визначення належного позивача та дійшов висновку, що суд, розглядаючи справу, повинен вирішити питання про правильність визначення процесуальної правосуб'єктності сторін, зокрема, що позивач дійсно є суб'єктом тих прав, законних інтересів та юридичних обов'язків, які становлять зміст спірних правовідносин і з приводу яких суд повинен ухвалити судове рішення. Нормами ЦПК України не передбачено можливості заміни позивача чи залучення особи як співпозивача. Не підлягає судовому захисту також і похідний інтерес позивача у захисті порушеного права іншої особи (постраждалого), оскільки судовому захисту підлягає саме порушене право останнього. Такий захист за участі позивача можливий лише за умови здійснення ним процесуального представництва постраждалого, у цьому разі, боржника. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц, у постанові Верховного Суду від 26.05.2022 зі справи № 1-23-32/135-08-4825.
Верховний Суд зазначає, що встановивши те, що оспорюваний правочин або інші правовідносини не порушують прав і законних інтересів позивача, суд не повинен вдаватися до перевірки ефективності обраного позивачем способу захисту та правової оцінки по суті спору, встановлення обставин наявності/відсутності ідентифікуючих ознак, оскільки вказане є самостійною, достатньою підставою для відмови в позові (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19, від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.
Вимога про визнання заповіту недійсним або частково недійсним може заявлятись особою, права і законні інтереси якої порушено у зв'язку із складанням цього правочину, зокрема, у випадку втрати цією особою права на спадкування за законом або через скасування заповіту на свою користь наступним заповітом.
В абз. 2 п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» зазначено, що оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частина перша та друга ст. 3 ЦПК України), то суд повинен встановити чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
У п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних прав про визнання правочину недійсними» вказано, що відповідно до ст. ст. 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Відповідно до абз. 2 п. 16, п. п. 20, 24 постанови Пленуму Верховного суду України від 30.05.2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК України немає відповідного правила. За відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини, відмови від її прийняття всіма спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують спадкоємці відповідної черги. Зокрема, у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив та батьки. При розгляді цих справ слід перевіряти наявність або відсутність спадкової справи стосовно спадкодавця у державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини, наявність у матеріалах справи обґрунтованої постанови про відмову нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії, зокрема відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину.
У правовому висновку, викладеному у постанові від 03.04.2019 року у справі № 362/3878/16-ц Верховний Суд зазначив, що за змістом ст. 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: - пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; - наявність підстав для оспорення правочину; - встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
При вирішенні спору про недійсність заповіту принципове значення має наявність в особи права на звернення до суду з відповідним позовом, тобто чи належить позивач до кола осіб, наділених правом на оскарження спірного заповіту. У випадку коли наявність чи відсутність заповіту не впливає на одержання такою особою права спадкування, суд відмовляє в позові. Це зумовлено тим, що закликання до спадкування спадкоємців за заповітом не порушує права та інтереси такої особи .
Згідно із роз'ясненнями, які містяться в абз. 15 п. 6 листа ВССУ від 16.05.2013 р. №24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування», в якості заінтересованих осіб, повноважних предявляти позовні вимоги про визнання заповіту недійсним відповідно до ч. 2 ст. 1257 ЦК України, можуть розглядатися виключно особи, суб'єктивні спадкові права яких, що виникають відповідно до норм книги шостої ЦК (спадкоємців за законом, спадкоємців за іншим заповітом, відказоодержувачів) порушені у зв'язку із вчиненням заповіту.
Аналогічне правове тлумачення щодо суб'єктів - заінтересованих осіб, повноважених оспорити заповіт, викладене у правових позиціях Верховного Суду (постанови від 20.05.2021 року справа № 683/2807/18 , від 20.12.2021 року справа № 635/3664/16, від 26.05.2021 року справа № 639/348/17).
Згідно з правовою позицією Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеної у постанові від 19.03.2025 у справі № 495/1174/20, якщо позивачка не входить до кола спадкоємців, які прийняли спадщину, вона не є особою, за позовом якої можна надавати оцінку законності складеного заповіту, оскільки її права порушені не були. Для визнання заповіту недійсним позивач повинен довести як факт порушення його прав таким заповітом, так і те, що він належить до кола осіб, які прийняли спадщину або мають право на її прийняття.
Згідно з п. 4 ч. 4 ст. 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначається, чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду.
За змістом наведених норм процесуального права суд може задовольнити позов лише тієї особи, яка має право пред'явлення вимоги до відповідачів. У разі відсутності у позивача такого права, його вимоги не підлягають задоволенню. Виходячи з вказаних положень судовому захисту підлягає саме порушене право, тому відсутність доказів щодо наявності порушеного права є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Подібний правовий висновок викладений у постанові ВС від 16.06.2021 року у справі № 751/968/18.
Усталеною практикою Європейського суду з прав людини визначено, що для того, щоб мати можливість звернутися за захистом до суду, особа має довести, що вона є жертвою порушення прав. Аби претендувати на статус жертви такого порушення, оспорюваний захід має безпосередньо зашкодити особі (рішення «Аксу проти Туреччини» (Aksu v.Turkey) пункт 50; «Берден» (Burden v. The United Kingdom) пункт 33; «Тенасе проти Молдови» (Trnase v. Moldova).
Визнання заповіту нікчемним без встановлених законом підстав позбавляє особу, яка набула у власність майно в порядку спадкування, права мирного володіння своїм майном (стаття 1 протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). А в разі, якщо особа мала його набути, то правомірного очікування цього.
Зазначене узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 25.05.2021 року у справі № 522/9893/17.
Так, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх рішеннях у справах "Малахер та інші проти Австрії" від 19 грудня 1998 року, "Бурдов проти Росії" від 07 травня 2002 року, "Прессос Компанія Нав'єра С.А." та інші проти Бельгії" від 28 жовтня 1995 року, "Пайн Велі Девелопмент ЛТД" та інші проти Ірландії" від 23 жовтня 1991 року визначив, що під поняттям "майно" розуміється не лише майно, яке належить особі на праві власності згідно із законодавством країни, в якій виник спір, а також під даним поняттям можуть бути "активи", які можуть виникнути, "правомірні очікування"/"законні сподівання" особи.
Практика ЄСПЛ виходить із принципу співмірності наслідків порушення закону.
Про це, зокрема, йдеться у рішенні ЄСПЛ у справі "Сьорінг проти Сполученого Королівства", де зазначається, що "в основі всієї Конвенції лежить пошук справедливого балансу між загальними інтересами суспільства і вимогами щодо захисту основних прав індивіда".
Судом встановлено, що за життя ОСОБА_3 склав заповіт, посвідчений 02.07.2014 Шостою Харківською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 6-683, згідно з яким все належне йому на праві власності майно він заповів ОСОБА_4 , яка прийняла спадщину у встановленому законом порядку, оскільки своєчасно звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини та на момент своєї смерті була єдиним власником зазначеного майна.
Як вбачається з матеріалів справи шлюб між позивачкою ОСОБА_1 на момент смерті ОСОБА_3 був розірваний на підставі рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 17.02.2014, ухвали Апеляційного суду Харківської області від 23.04.2014, залишених без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06.08.2014, а також підтверджується ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 07.04.2016, якою рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 25.12.2015 про скасування рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 17.02.2014 за нововиявленими обставинами у частині розірвання шлюбу та відмові у задоволенні позову скасовано, апеляційне провадження у справі закрито на підставі ч. 6 ст. 205 ЦПК України у зв'язку з тим, що спірні правовідносини не допускають правонаступництва.
Отже, спадкоємцем померлого ОСОБА_3 була ОСОБА_4 на підставі заповіту, у той час як ОСОБА_1 дружиною померлого ОСОБА_3 на момент його смерті не була, до кола осіб, які прийняли спадщину або мають право на її прийняття не входила, а тому жодних прав на оформлення спадщини не мала, у тому числі не мала права на обов'язкову частку у спадщині на підставі ст. 1241 ЦК України.
Установлені судом у справі фактичні обставини дозволяють зробити недвозначний висновок про те, що позивачка не відноситься до категорії осіб, що мають право на спадщину, оскільки не є дружиною та спадкоємцем ОСОБА_3 , а тому позивач не наділена самостійними правомочностями відповідно до норм спадкового права вимагати за цим позовом перегляду волевиявлення колишнього чоловіка ОСОБА_3 відносно розпорядження ним своїм майном за заповітом, який не порушує її суб'єктивні права на спадкове майно останнього.
Під час судового розгляду належними та допустимими доказами не підтверджено факт порушення прав позивача складеним ОСОБА_3 на користь його сестри ОСОБА_4 заповітом, а також не встановлено у зв'язку із цим обставин і підстав для захисту такого права шляхом визнання цього одностороннього правочину недійсним за позовом особи, яка фактично право на спадкування не набула.
Тобто заповіт ОСОБА_3 та спадкування за ним визначеним спадкоємцем ОСОБА_4 ніяким чином не порушує і не може порушувати законні права та інтереси позивача, яка не має спадкових прав на майно ОСОБА_3 (спадщину), а тому позивачка ОСОБА_1 не є належним позивачем щодо оспорювання заповіту колишнього чоловіка, що є безумовною підставою для відмови у позові.
Суд за таких оставин не вправі оцінувати заповіт ОСОБА_3 на предмет його дійсності, як це описується і вимагається у позові, по суті, оскільки цей процес ініційований неналежним суб'єктом - позивачем, яка не є учасником даних спадкових правовідносин, а оспорюваний заповіт не порушує її субєктивних цивільних прав.
Зважаючи на те, що спадкові права позивача оспорюваним у цій справі заповітом не порушені, тому позовні вимоги про визнання такого правочину недійсним за позовом ОСОБА_1 задоволенню не підлягають саме з цих підстав, оскільки вона до кола спадкоємців ОСОБА_3 не відноситься.
У відповідності до положень ч. 1 ст. 82 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, які мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості та кожна із сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно з пунктом 4 частини 2 статті 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Положеннями ч. 2 ст. 78 ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до положень ст. 83 ЦПК України позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
Як вбачається зі ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ немає для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.
У п. 27 постанови № 2 Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» роз'яснено, що виходячи з принципу процесуального рівноправ'я сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.
Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують в державах учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. («Проніна проти України», № 63566/00, пр. 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 р.).
Згідно з висновками Європейського суду з прав людини зазначеного у рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994 № 303А, п. 2958 суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
На підставі викладеного суд дійшов висновку, що позивачка є неналежним позивачем, а тому вважає за необхідне у задоволенні позову відмовити.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України у зв'язку з відмовою у задоволенні позову понесені судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 10, 11, 48, 76-80, 133, 141, 258, 259, 263-265, 274 ЦПК України, суд
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а у разі проголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення виготовлений 20.11.2025.
Суддя - А. М. Гримайло