8-й під'їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"20" листопада 2025 р.м. ХарківСправа № 922/3129/25
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Добрелі Н.С.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу
за позовом Харківської міської ради
доАкціонерного товариства "УКРНАФТА"
про стягнення коштів
без виклику учасників справи
Харківська міська рада звернулася до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до АТ "УКРНАФТА", в якій просить суд стягнути з відповідача на користь позивача безпідставно збережені кошти в розмірі орендної плати в сумі 100.432,69 грн за використання земельної ділянки по просп. Льва Ландау, 2-Г у м. Харкові з кадастровим номером 6310136900:06:010:0004 за період з 01.01.2020 до 28.02.2022.
Позов мотивовано тим, що відповідач є власником нерухомого майна, котре знаходиться на земельній ділянці, яка перебуває у власності позивача; у період з 01.01.2020 до 28.02.2022 відповідач фактично користувався земельною ділянкою безоплатно, без договору оренди, в результаті, на думку позивача, відповідач без достатньої правової підстави зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею; ці кошти на підставі частини першої 1212 ЦК України він зобов'язаний повернути позивачу.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 05.09.2025 у справі №922/3129/25 позовну заяву Харківської міської ради залишено без руху.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 22.09.2025 з урахуванням малозначності справи №922/3129/25 в розумінні частини п'ятої статті 12 ГПК України відкрито спрощене позовне провадження, призначено розгляд справи без повідомлення сторін та встановлено учасникам справи строк для подання заяв по суті справи.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 29.09.2025 у справі №922/3129/25 відмовлено в задоволенні клопотання АТ "УКРНАФТА" про розгляд справи в порядку загального позовного провадження.
06.10.2025 через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» від відповідача надійшов відзив (вх. №23096/25), в якому останній позовні вимоги не визнає, вважає їх безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню. Зазначає, що після закінчення строку дії договору оренди землі, укладеного з позивачем, він фактично продовжував користуватися спірною земельною ділянкою та сплачувати за користування нею грошові кошти, як передбачено умовами договору. Разом із тим, позивач не надав жодних належних та допустимих доказів повернення земельної ділянки, у тому числі у порядку, визначеному умовами Договору, а саме за Актом приймання-передачі, котрий був би підписаний як зі сторони Харківської міської ради так і зі сторони АТ «УКРНАФТА». Крім того, відповідач зазначає, що оскільки останній не повернув спірну земельну ділянку та продовжував здійснювати фактичне її використання в спірний період, позивач має правові підстави вимагати плату за землю в порядку та розмірах, визначених саме Договором оренди землі від 19.12.2007. Наведене свідчить про договірний характер спірних відносин, що в свою чергу виключає наявність кондиційних відносин. А отже положення статті 1212 ЦК України в даному випадку застосуванню не підлягають як помилково вважає позивач.
Правом на подання відповіді на відзив позивач не скористався.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 10.11.2025 у справі №922/3129/25 відмовлено в задоволенні клопотання АТ "УКРНАФТА" щодо розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням сторін.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66, 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
За висновками суду, в матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розгляну за наявними матеріалами справи.
Перевіривши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, всебічно та повно дослідивши матеріали справи та надані сторонами докази, суд встановив наступне.
На підставі Рішення 44 сесії Харківської міської ради 4 скликання «Про припинення та надання у користування земельних ділянок юридичним та фізичним особам для обслуговування будівель і споруд» від 23.12.2005 №257/05; рішення 5 сесії Харківської міської ради 5 скликання «Про внесення змін до рішень сесій Харківської міської ради» від 27.09.2006 №122/06 між Харківською міською радою як орендодавцем та ВАТ «УКРНАФТА» як орендарем був укладений Договір оренди землі від 19.12.2007, який був зареєстрований у Харківській регіональній філії ДП «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» в Державному реєстрі земель від 06.05.2008 за №440867100042 (далі - Договір).
Згідно з його умовами орендодавець надав, а орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення - землі транспорту, яка знаходиться м. Харків, пр. П'ятдесятиріччя, СРСР, 2Г. В оренду передається земельна ділянка загальною площею 0,1521 га. На земельній ділянці знаходиться об'єкт нерухомого майна - нежитлова будівля літ. «А-1», яка належить орендарю на праві колективної власності.
Договір укладений строком до 01.09.2010. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 90 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію (пункт 8 Договору).
Згідно з пунктом 20 Договору передача земельної ділянки орендарю здійснюється протягом десяти днів після державної реєстрації цього Договору за актом приймання-передачі.
У відповідності до пункту 21 Договору після припинення дії договору орендар повертає орендодавцеві земельну ділянку у стані, не гіршому порівняно з тим, у якому він одержав її в оренду.
Обов'язками орендаря згідно з пунктом 31 Договору є, зокрема: при передачі земельної ділянки орендодавцю до підписання акту прийому-передачі привести земельну ділянку у придатний для подальшого використання стан, у тому числі усунути недоліки, вказані орендодавцем; неповернення земельної ділянки в зазначений термін не звільняє орендаря від плати за фактичне користування земельною ділянкою. Плата за землю в цьому випадку вноситься в розмірах, визначених цим договором.
Дія договору припиняється в разі закінчення строку, на який його було укладено (підпункт «а» пункту 36 Договору).
На підставі Акту приймання-передачі земельної ділянки від 08.05.2008 реєстр. №1592 АТ «УКРНАФТА» отримав земельну ділянку в оренду строком до 01.09.2010 площею 0,1521 га.
Рішенням 11 сесії Харківської міської ради 6 скликання «Про поновлення юридичним та фізичним особам договорів оренди землі для експлуатації та обслуговування будівель і споруд» від 16.11.2011 №481/11 вирішено поновити ПАТ «УКРНАФТА», як правонаступнику ВАТ «УКРНАФТА», строком до 01.09.2016 договір оренди землі, реєстраційний №440867100042 від 06.05.2008, загальною площею 0,1521 га за рахунок земель транспорту по просп. П'ятдестиріччя СРСР, 2-Г у Комінтернівському районі (кадастровий номер 6310136900:06:010:0004) для обслуговування стаціонарної АЗС.
Позивач зазначає, що ним був проведений комплекс перевірочних заходів з питань використання та охорони земель територіальної громади м. Харкова та встановлено, що АТ «УКРНАФТА» з дня припинення Договору та по теперішній час використовує земельну ділянку загальною площею 0,1521 га з кадастровим номером 6310136900:06:010:0004 без виникнення права власності/користування та без державної реєстрації цих прав.
Листом від 19.06.2025 №13391/5/20-40-04-07-12 Головне управління Державної податкової служби у Харківській області повідомило, що АТ «УКРНАФТА» обліковується платником податку на земельну ділянку площею 0,1521 га по просп. Льва Ландау, 2-Г. За даними податкових декларацій з плати за землю АТ «УКРНАФТА» задекларовано до сплати та сплачено за земельну ділянку загальною площею 0,1521 га: за 2020 рік - 185.549,78 грн, за 2021 рік - 185.549,78 грн, за 2022 рік - 204.104,76 грн орендної плати.
Позивач вважає, що в період з 01.01.2020 до 28.02.2022 відповідач не сплачував у встановленому законодавчими актами розмірі плату за користування земельною ділянкою по просп. Льва Ландау, 2-Г у м. Харкові, внаслідок чого останній зберіг за рахунок Харківської міської ради як власника земельної ділянки грошові кошти в розмірі орендної плати в сумі 100.432,69 грн.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.
Суд зазначає, що укладений наприкінці 2007 року між позивачем та відповідачем Договір за своєю правовою природою є договором оренди земельної ділянки, а відповідно до положень статті 792 ЦК України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом (частини перша та дев'ята статті 93 ЗК України).
Частиною першою статті 2 Закону України "Про оренду землі" унормовано, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
Статтею 1 Закону України "Про оренду землі", яка кореспондує з приписами частини першої статті 93 ЗК України, визначено, що орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Законом України "Про оренду землі" визначений порядок укладення, зміни, припинення і поновлення договору оренди землі.
Статтею 13 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Статтею 15 Закону України "Про оренду землі" (у редакції на час укладення договору оренди землі) визначені істотні умови договору оренди землі. Такими істотними умовами є, зокрема, строк дії договору оренди; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки.
Згідно зі статтею 31 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі припиняється в разі, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено.
Як вже було зазначено вище, на підставі Рішення 44 сесії Харківської міської ради 4 скликання «Про припинення та надання у користування земельних ділянок юридичним та фізичним особам для обслуговування будівель і споруд» від 23.12.2005 №257/05; рішення 5 сесії Харківської міської ради 5 скликання «Про внесення змін до рішень сесій Харківської міської ради» від 27.09.2006 №122/06 між Харківською міською радою як орендодавцем та ВАТ «УКРНАФТА» як орендарем був укладений Договір оренди землі від 19.12.2007, який був зареєстрований у Харківській регіональній філії ДП «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» в Державному реєстрі земель від 06.05.2008 за №440867100042.
Згідно з його умовами орендодавець надав, а орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення - землі транспорту, яка знаходиться м. Харків, пр. П'ятдесятиріччя, СРСР, 2Г. В оренду передається земельна ділянка загальною площею 0,1521 га. На земельній ділянці знаходиться об'єкт нерухомого майна - нежитлова будівля літ. «А-1», яка належить орендарю на праві колективної власності.
Договір укладений строком до 01.09.2010. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 90 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію (пункт 8 Договору).
Підпунктом "д" пункту 30 Договору передбачено права орендаря, зокрема, в разі належного виконання своїх обов'язків відповідно до умов договору має за інших рівних умов переважне право на поновлення цього договору після закінчення строку його дії у порядку, визначеному у пункті 8 договору.
Відповідно до підпункту "а" пункту 36 Договору дія договору припиняється у разі закінчення строку, на який його було укладено.
Таким чином, умовами договору сторони визначили алгоритм дій в разі припинення строку дії договору.
Враховуючи вимоги чинного законодавства та встановлені обставини даної справи, суд дійшов висновку про те, що відповідачем належними і допустимими доказами відповідно до положень статей 73, 74 ГПК України не доведено дотримання процедури поновлення договору оренди землі на новий строк відповідно до вимог положень статті 33 Закону України "Про оренду землі" (у відповідній редакції) та умов пункту 8 договору оренди землі.
Відповідно до абзаців 3, 4 розділ IX "Перехідні положення" Закону України "Про оренду землі" (в редакції від 16.07.2020) договори оренди земельних ділянок приватної власності, а також земельних ділянок державної або комунальної власності, на яких розташовані будівлі, споруди, що перебувають у власності орендаря, укладені до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", у разі їх продовження (укладення на новий строк) мають містити умови, передбачені статтею 33 цього Закону та статтею 126-1 ЗК України.
Правила, визначені статтею 126-1 ЗК України щодо поновлення договорів оренди землі, поширюються на договори оренди землі, укладені або змінені після набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", а поновлення договорів оренди землі, укладених до набрання чинності зазначеним Законом, здійснюється на умовах, визначених такими договорами, за правилами, чинними на момент їх укладення".
Зважаючи на наведені положення законодавства, поновлення спірного Договору має здійснюватися на умовах, визначених таким договором, за правилами, чинними на момент його укладення, а саме відповідно до положень статті 33 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на час укладення спірного договору).
Відповідно до приписів статті 33 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на час укладення Договору) після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки відповідно до умов договору, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору. У разі поновлення договору оренди землі на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, то за відсутності письмових заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору він підлягає поновленню на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Письмове заперечення здійснюється листом-повідомленням.
Отже, виходячи з того, що діючим на момент виникнення спірних правовідносин законодавством не передбачено автоматичного поновлення договорів оренди землі, реалізація переважного права на поновлення договору оренди земельної ділянки в разі відсутності заперечень з боку сторін можлива лише за наявності рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.
Зазначений висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 11.11.2014 у справі № 912/1552/13, від 20.11.2012 у справі № 44/69, постановах Верховного Суду від 20.09.2022 у справі № 916/1382/21,від 24.01.2019 у справі № 904/869/18, від 10.01.2019 у справі № 911/3998/16, від 11.12.2018 у справі № 923/111/18, від 03.04.2018 у справі № 904/8168/17, від 22.02.2018 у справі № 922/1008/17 та інших.
Як свідчать матеріали справи, рішенням 11 сесії Харківської міської ради 6 скликання «Про поновлення юридичним та фізичним особам договорів оренди землі для експлуатації та обслуговування будівель і споруд» від 16.11.2011 №481/11 вирішено поновити ПАТ «УКРНАФТА», як правонаступнику ВАТ «УКРНАФТА», строком до 01.09.2016 договір оренди землі, реєстраційний №440867100042 від 06.05.2008, загальною площею 0,1521 га за рахунок земель транспорту по просп. П'ятдестиріччя СРСР, 2-Г у Комінтернівському районі (кадастровий номер 6310136900:06:010:0004) для обслуговування стаціонарної АЗС.
Таким чином, спірний Договір на підставі відповідного рішення Харківської міської ради був продовжений до 01.09.2016.
Разом із тим, на час вирішення даного спору матеріали справи не містять доказів на підтвердження продовження строку дії спірного Договору після 01.09.2016, як і доказів звернення АТ "УКРНАФТА" як орендаря у встановлений Договором строк (за 30 днів до його закінчення) з письмовим повідомленням орендодавця про намір продовжити дію цього Договору.
А отже станом на дату розгляду цієї справи чинність спірного Договору відповідно до пунктів 8, 36 припинено внаслідок закінчення строку, на який було його укладено.
Суд зазначає, що предметом спору в даній справі є вимоги позивача про стягнення з відповідача безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою без оформлення в період з 01.01.2020 до 28.02.2022 правовстановлюючих документів на право її користування.
Відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права, урегульовані нормами, закріпленими у главі 83 Цивільного кодексу України.
Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Передбачений інститутом кондикції вид позадоговірних зобов'язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали.
Отже предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права (подібні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 20.11.2018 у справі №922/3412/17 (провадження №12-182гс18) та від 13.02.2019 у справі №320/5877/17 (провадження №14-32цс19)).
Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Аналіз положень статті 1212 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що ця стаття стосується позадоговірних зобов'язань з повернення безпідставно набутого, збереженого майна (кондикційні зобов'язання), що виникають за наявності одночасно таких умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
При цьому, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.
У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України
Такі висновки щодо застосування положень глави 83 Цивільного кодексу України та, зокрема статті 1212 Цивільного кодексу України, є сталими у судовій практиці та викладені у численних постановах Верховного Суду, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №922/3412/17, від 13.02.2019 у справі №320/5877/17, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.12.2021 у справі №911/1101/21, від 06.06.2022 у справі №903/142/21 та в інших.
Отже, основна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не вважається безпідставним.
Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Для виникнення зобов'язання з безпідставного збагачення необхідна наявність наступних умов: 1) збільшення майна в однієї особи (вона набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або звертає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння); 2) втрата майна іншою особою, тобто збільшення або збереження майна в особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою; 3) причинний зв'язок меж збільшенням майна в однієї особи i відповідною втратою майна іншою особою; 4) відсутність достатньої правової підстави для збільшення майна в однієї особи за рахунок іншої особи, тобто обов'язковою умовою є збільшення майна однієї сторони (набувачем), з одночасним зменшенням його в іншої сторони (потерпілого), а також відсутність правової підстави (юридичного факту) для збагачення (відповідний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 01.06.2021 у справі №916/2478/20, від 04.05.2022 у справі №903/359/21, від 05.10.2022 у справі №904/4046/20).
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (постанови Верховного Суду від 06.02.2020 у справі №910/13271/18, від 23.01.2020 у справі №910/3395/19, від 23.04.2019 у справі №918/47/18, від 01.04.2019 у справі №904/2444/18, від 16.09.2022 у справі №913/703/20).
Правові підстави користування земельною ділянкою комунальної власності за змістом глави 15 ЗК України реалізується через право постійного користування або право оренди.
Частиною першою статті 93 і статтею 125 ЗКК України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.
Землекористувачі також зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини першої статті 96 Земельного кодексу України).
Принцип платного використання землі також передбачено статтею 206 ЗК України, за змістом якої використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України.
Земельним податком є обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).
Згідно зі статтями 122-124 Земельного кодексу України міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Особи, які отримують земельну ділянку комунальної власності в користування за договором оренди (договором купівлі-продажу права оренди), зобов'язані сплачувати за неї орендну плату. Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди, як це передбачено частиною першою статті 21 Закону України "Про оренду землі".
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.
Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 у справі №200/606/18 зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об'єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об'єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об'єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об'єкти розташовані. Отже, об'єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об'єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об'єкт права власності.
Звідси власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об'єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об'єктом нерухомого майна.
Таким чином, положення глави 15, статей 120, 125 ЗК України, статті 1212 ЦК України дають підстави вважати, що до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об'єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа яка придбала такий об'єкт стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об'єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17, у постановах Верховного Суду від 14.01.2019 у справі № 912/1188/17, від 21.01.2019 у справі № 902/794/17, від 04.02.2019 у справі № 922/3409/17, від 12.03.2019 у справі № 916/2948/17, від 09.04.2019 у справі № 922/652/18, від 21.05.2019 у справі № 924/552/18, а також у постановах Верховного Суду України від 30.11.2016 у справі № 922/1008/15, від 07.12.2016 у справі № 922/1009/15, від 12.04.2017 у справах № 922/207/15 і № 922/5468/14 та у постанові Верховного Суду від 17.03.2020 у справі № 922/2413/19.
Отже, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини першої статті 1212 ЦК України.
Верховний Суд неодноразово викладав правову позицію, згідно з якою для вирішення спору щодо стягнення з власника об'єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів на підставі положень статей 1212-1214 Цивільного кодексу України за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об'єкт розташований, необхідно насамперед з'ясувати: 1) фактичного користувача земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування ділянками у відповідний період, або наявність правової підстави для використання земельної ділянки у такого фактичного користувача; 2) площу земельної ділянки; 3) суму, яку мав би отримати власник земельної ділянки за звичайних умов, яка безпосередньо залежить від вартості цієї ділянки (її нормативно-грошової оцінки); 4) період користування земельною ділянкою комунальної власності без належної правової підстави.
Суд зазаначає, що законність, обґрунтованість та вмотивованість судового рішення обумовлюється, зокрема, порядком оцінки доказів і визначенням відповідно до статті 86 ГПК України їх якості з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору вірогідності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
З'ясовуючи вказані обставини, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, суд дійшов висновку, що у спірних правовідносинах підстав для стягнення з АТ "УКРНАФТА" заявлених до стягнення Харківською міською радою коштів як безпідставно збережених немає, з огляду на таке.
Наслідки припинення або розірвання договору оренди землі визначено статтею 34 Закону України "Про оренду землі", за умовами якої у разі припинення або розірвання договору оренди землі орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором. Орендар не має права утримувати земельну ділянку для задоволення своїх вимог до орендодавця. У разі невиконання орендарем обов'язку щодо умов повернення орендодавцеві земельної ділянки орендар зобов'язаний відшкодувати орендодавцю завдані збитки.
Пунктом 21, підпунктом "з" пункту 31 Договору були передбачені умови повернення земельної ділянки, а саме: після припинення дії договору орендар повертає орендодавцеві земельну ділянку у стані, не гіршому порівняно з тим, у якому він одержав її в оренду. Орендар зобов'язаний при передачі земельної ділянки орендодавцю до підписання акту прийому-передачі привести земельну ділянку у придатний для подальшого використання стан, у тому числі усунути недоліки, вказані орендодавцем.
Таким чином, положеннями укладеного між сторонами Договору встановлено обов'язок орендаря повернути земельну ділянку саме у спосіб підписання акту приймання-передачі (повернення). Тобто, акт приймання-передачі (повернення) земельної ділянки свідчить про фіксацію факту повернення земельної ділянки орендарем орендодавцю.
Як було встановлено судом, на підставі Акту приймання-передачі земельної ділянки від 08.05.2008 реєстр. №1592 АТ «УКРНАФТА» отримав земельну ділянку в оренду строком до 01.09.2010 площею 0,1521 га.
Проте, доказів повернення орендарем земельної ділянки, яка є предметом договору, зокрема, відповідного акту приймання-передачі матеріали справи не містять. Факт відсутності складеного за участю орендодавця та орендаря акту позивачем не спростовано. Також матеріали справи не містять доказів виконання відповідачем обов'язку щодо повернення земельної ділянки або зобов'язання орендаря вчинення відповідних дій в судовому порядку після закінчення строку дії спірного Договору.
Натомість, фактичне користування відповідачем спірної земельної ділянки після закінчення строку дії Договору та, зокрема, у спірний період з 01.01.2020 до 28.02.2022 підтверджується матеріалами справи та стверджується самим позивачем у позовній заяві.
Разом із тим, у відповідності до підпункту "кї" пункту 31 Договору неповернення земельної ділянки в зазначений термін не звільняє орендаря від плати за фактичне користування земельною ділянкою. Плата за землю у цьому випадку вноситься у розмірах, визначених цим договором.
Пунктом 287.1 статті 287 Податкового кодексу України встановлено, що власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою плата за землю сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році.
Таким чином, як чинним законодавством, так і спірним договором оренди земельної ділянки передбачено, що у разі припинення договору оренди землі орендар повинен повернути земельну ділянку та сплатити орендну плату до моменту фактичного повернення ділянки, що оформлюється відповідним актом приймання-передачі, а орендодавець, відповідно, має право прийняти земельну ділянку та отримати плату, нараховану до моменту фактичного повернення.
Враховуючи положення підпункту "к" пункту 31 Договору, а також неповернення земельної ділянки, не зважаючи на закінчення строку дії договору, вказані обставини не звільняють орендаря від плати за фактичне користування земельною ділянкою у розмірах, визначених цим договором.
Відтак, оскільки відповідач в порушення умов договору не повернув земельну ділянку орендодавцеві та продовжував здійснювати фактичне використання земельної ділянки у спірний період, тому відповідно до підпункту "к" пункту 31 Договору орендодавець (позивач) має правові підстави вимагати плати за землю у порядку та розмірах, визначених саме умовами даного договору.
За таких обставин, положення статті 1212 ЦК України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки враховуючи умови підпункту "к" пункту 31 Договору обов'язок орендаря здійснювати плату за фактичне користування земельною ділянкою у розмірах, визначених цим договором, продовжує діяти та не припинений.
Отже, як Законом України "Про оренду землі", норми якого є спеціальними до даних правовідносин, так і умовами договору передбачено права та обов'язки сторін у випадку припинення дії договору оренди землі. Відтак, за умов існування між сторонами договірних правовідносин, у тому числі у зв'язку з припиненням дії договору/ закінченням строку його дії, помилковим є звернення до суду із позовом на підставі статті 1212 ЦК України.
Таким чином, спірні правовідносини мають договірний характер, що виключає можливість застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/1739/17 суд висловив наступну правову позицію: "суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому суди, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту".
Суд зазначає, що предметом позову вважається певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої суд має ухвалити рішення. Під підставами позову розуміють обставини, якими позивач обґрунтовує свою вимогу, а також факти, що підтверджують ці обставини.
Згідно з частиною першою статті 162 ГПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Відповідно до пунктів 4, 5 частини третьої вищезгаданої статті позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них, а також виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову. З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Так, згідно з принципом "jura novit curia" ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачем спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (пункт 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц).
У зв'язку із цим господарський суд, з'ясувавши в розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх і застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (пункт 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №924/1473/15).
Разом з тим, суд не має права самостійно змінювати предмет і підстави позову, адже це могло б свідчити про порушення принципів рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін і диспозитивності (подібний висновок викладений Верховний Судом у постанові від 02.02.2023 у справі №922/2507/18).
Відтак, надаючи оцінку предмету та підставам позову, суд повинен здійснювати правильну правову кваліфікацію таких правовідносин та застосовувати для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, а не змінювати підстави позову. Такі висновки викладені у постанові Верховного Суду 07.11.2023 у справі № 910/2376/22.
Враховуючи договірний характер правовідносин між сторонами у справі позивачем обрано неналежний спосіб захисту права відповідно до статей 1212-1214 ЦК України. Вказане призвело до заявлення позивачем вимог про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою, розрахунок яких здійснено на підставі Витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 09.06.2020 №4341 та Положення про порядок визначення розмірів орендної плати при укладанні договорів оренди землі в м. Харкові, затвердженого рішенням Харківської міської ради № 41/08 від 27.02.2008 (зі змінами). У відповідності до Витягу нормативна грошова оцінка земельної ділянки з кадастровим номером 6310136900:06:010:0004 складає 2.014.945,00 грн.
Разом із тим заперечення відповідача проти позовних вимог щодо наявності заборгованості є обґрунтовані, оскільки обставинами внесення ним плати за земельну ділянку з урахуванням підпункту "к" пункту 31 договору в спірний період є податкові декларації, платіжні доручення та акт документальної позапланової виїзної перевірки від 28.06.2023 №1357/Ж5/31-00-07-01-03-20/00135390, складений Центральним міжрегіональним управлінням ДПС по роботі з великими платниками податків.
Тобто, звертаючись до суду з даним позовом позивачем не було визначено в якості підстав позову обставини невиконання або неналежного виконання відповідачем умов Договору та під час здійснення розрахунку заявлених до стягнення сум не було враховано його умови в частині визначення порядку та розміру плати за фактичне користування земельною ділянкою у разі неповернення земельної ділянки, не здійснено відповідний розрахунок у відповідності до умов цього договору.
При цьому, суд позбавлений можливості змінити в даному випадку позовні вимоги щодо стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати відповідно до статті 1212 ЦК України та здійснити власний перерахунок таких сум на підставі умов договору оренди землі, оскільки такий Договір не був визначений позивачем в якості підстав позову.
Враховуючи, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту прав, що є самостійною підставою для відмови в позові, судом не надається правова оцінка обставинам щодо належного / неналежного виконання умов договору сторонами та відповідних правових наслідків.
Підсумовуючи викладене, враховуючи фактичні обставини справи та наведені норми законодавства, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.
Відповідно до діючого законодавства обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.
Відповідно до статті ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Частиною четвертою статті 11 ГПК України унормовано, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Серявін та інші проти України" від 10.02.2010 вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 09.12.1994).
З огляду на вищевикладене, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Частиною четвертою статті 129 ГПК України визначено, що судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача. Таким чином, витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви залишаються за позивачем.
На підставі викладеного, керуючись статтями 1, 4, 13, 20, 73, 74, 76-79, 86, 123, 129, 236-238 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. В позові відмовити повністю.
2. Витрати зі сплати судового збору залишити за Харківською міською радою.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом двадцяти днів з дня складання повного рішення безпосередньо до суду апеляційної інстанції Східного апеляційного господарського суду.
Повне рішення складено "20" листопада 2025 р.
Суддя Н.С. Добреля