Справа № 640/19753/21 Суддя першої інстанції: А.Г. Секірська
18 листопада 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
судді-доповідача - Файдюка В.В.,
суддів - Епель О.В., Мєзєнцева Є.І.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 та Апарату Верховної Ради України на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 03 квітня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання протиправною бездіяльності і зобов'язання вчинити дії, -
У липні 2021 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Апарату Верховної Ради України (далі - Відповідач, Апарат ВР України) про:
- визнання протиправною бездіяльності Апарату ВР України щодо відмови нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 26.05.2006 до 27.11.2014;
- зобов'язання Апарату ВР України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 26.05.2006 по 27.11.2014;
- зобов'язання Апарату ВР України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 08.06.2007 по день фактичного розрахунку, з 12.12.2012 по день фактичного розрахунку, з 27.11.2014 по день фактичного розрахунку.
Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 03.04.2025 позов задоволено частково:
- визнано протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за періоди роботи з 26.05.2006 по 08.06.2007, з 26.11.2007 по 12.12.2012, з 13.12.2012 по 27.11.2014;
- зобов'язано Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за періоди роботи з 26.05.2006 по 08.06.2007, з 26.11.2007 по 12.12.2012, з 13.12.2012 по 27.11.2014.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
При цьому суд першої інстанції виходив з того, що підставою для виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку є звільнення його з посади. Підкреслив, що відсутність бюджетних асигнувань на оплату праці не може бути підставою для невиконання вимог закону, у той час як обмежень щодо виплати такої компенсації у випадку відсутності економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України чинним законодавством не встановлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки виплати грошової компенсації, суд зазначив, що хоча останній має право на таку компенсацію, однак відповідні вимоги є передчасними з огляду на неможливість встановлення розміру недоплаченої суми та визначення істотності її частки порівняно із середнім заробітком працівника.
Не погоджуючись із ухваленим судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його в частині відмови у задоволенні позовних вимог та ухвалити нове, яким позовні вимоги у відповідній частині задовольнити повністю.
В обґрунтування своїх доводів зазначає, що судом застосовано до спірних правовідносин нерелевантну практику Верховного Суду натомість залишено поза увагою застосовну позицію суду касаційної інстанції, за якою позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не є передчасними у межах спору про виплату несвоєчасно виплачених при звільненні сум.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.04.2025 відкрито апеляційне провадження у справі, встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.
Крім того, не погоджуючись із вказаним вище судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Свою позицію обґрунтовує тим, що, по-перше, копії процесуальних документів у справі не направлялися судом першої інстанції на адресу Апарату ВР України, адже останнє не має електронного кабінету, а тому відповідач був позбавлений висловити свою позицію щодо предмета спору, по-друге, всупереч усталеної практики Верховного Суду суд першої інстанції не визначив розмір суми, яка належала до виплати позивачеві при звільненні, по-третє, ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах не з Апаратом ВР України, а з народним депутатом України ОСОБА_2 , а тому всі виплати, належні позивачу, мали здійснюватися за рахунок загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України, адже відповідач не є роботодавцем позивача, по-четверте, суд при вирішенні цього спору не застосував положення ч. 2 ст. 6 Закону України «Про виконавче провадження» і ст. 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-ІХ, який набрав чинності 19.07.2022, за якими подальше виконання судового рішення має здійснюватися центральним органом виконавчої влади, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.05.2025 відкрито апеляційне провадження у справі та встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05.11.20225 продовжено строк розгляду справи та призначено її до розгляду у порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню, виходячи з такого.
Як було встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 працював в Управлінні справами Апарату Верховної Ради України на посаді помічника - консультанта народного депутата у період з 2006 по 2019 рік, що підтверджено копією довідки від 01.07.2021 № 20-20/582.
Також відповідно до вказаної довідки від 01.07.2021 № 20-20/582 ОСОБА_1 з 26.05.2006 по 08.06.2007 працював на посаді помічника - консультанта народного депутата України Верховної Ради України 5 скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період роботи не використано 31 календарний день щорічної основної відпустки.
З 26.11.2007 по 12.12.2012 працював на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України 6 скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період роботи не використано 151,5 календарних днів щорічної основної відпустки.
З 13.12.2012 по 27.11.2014 працював на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України 7 скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період роботи не використано 59 календарних днів щорічної основної відпустки.
З 28.11.2014 по 03.05.2016 працював на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України 8 скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період роботи не використано 05 календарних днів додаткової відпустки згідно зі статтею 35 Закону України «Про державну службу».
З 04.05.2016 по 29.08.2019 працював на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України 8 скликання ОСОБА_2 (патронатна служба). За вказаний період роботи не використано 138,5 календарних днів щорічної основної відпустки.
07.06.2021 позивач звернувся до відповідача із заявою про надання інформації щодо виплати компенсації за невикористані відпустки позивачу, а також довідки про кількість календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки.
Листом від 06.07.2021 №15/26-2021/221192 Апарат ВР України повідомив, що відповідно до Закону України «Про статус народного депутата України» всі виплати помічникам-консультантам виплачуються у межах загального фонду, який встановлюється народному депутату України для оплати праці помічників-консультантів. У зв'язку з відсутністю економії фонду оплати праці вищезазначених помічників-консультантів народних депутатів України компенсація за невикористану відпустку не виплачувалась. При цьому, у листі зазначено, що при звільненні 08.06.2007 позивачу виплачена компенсація за 18 календарних днів щорічної основної відпустки.
На підставі встановлених вище обставин, здійснивши системний аналіз приписів ст. ст. 47, 83, 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України» (далі - Закон), ст. ст. 4, 24 Закону України «Про відпустки» (далі - Закон про відпустки), а також ряду підзаконних актів, суд першої інстанції прийшов до висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог з огляду на те, що відповідач був зобов'язаний виплатити позивачу компенсацію невикористаної відпустки безвідносно до наявності коштів. Водночас суд підкреслив, що хоча несвоєчасний розрахунок при звільненні тягне за собою обов'язок роботодавця з виплати середнього заробітку за час затримки такого розрахунку, однак такі вимоги у межах цієї справи є передчасними з огляду на неможливість визначення суми заборгованості.
З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може повністю погодитися з огляду на таке.
Відповідно до положень ч. ч. 1, 3 ст. 34 Закону (тут і надалі у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.
Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.
У пункті 1 Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 31.05.2000 №459 (далі - Положення №459; у редакції зі змінами, внесеними згідно з розпорядженням Голови Верховної Ради України від 14.03.2006 №217, чинного на період роботи позивача на посаді помічника-консультанта народних депутатів України), визначено, що Апарат Верховної Ради України є органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, кадрове, фінансово-господарське, матеріально-технічне, соціально-побутове та інше забезпечення діяльності Верховної Ради України, народних депутатів України.
Пунктом 12 Положення №459 обумовлено, що до інших функцій діяльності Апарату Верховної Ради України належить, зокрема, організація та здійснення роботи по кадровому обслуговуванню народних депутатів України, їх помічників-консультантів, працівників апарату, забезпечення виконання положень Закону України «Про державну службу»; підготовка інформаційно-аналітичних матеріалів з кадрових питань.
У подальшому, Положення №459 втратило чинність на підставі розпорядження Голови Верховної Ради України від 25.08.2011 №769, яким затверджено нове Положення про Апарат Верховної Ради України (далі - Положення № 769; у редакції зі змінами, внесеними згідно з розпорядженням Голови Верховної Ради України від 20.11.2014 №734).
Згідно з п. 1 розд. І Положення №769 Апарат Верховної Ради України є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.
Підпунктом 23 пункту 7 розділу ІІ Положення № 769 визначено, що у сфері організаційного забезпечення діяльності Верховної Ради України Апарат організовує та здійснює роботу з кадрового обслуговування працівників Апарату, народних депутатів України і помічників-консультантів народних депутатів України.
Із наведеного випливає, що саме на Апарат Верховної Ради України покладено повноваження як кадрового, так і фінансового забезпечення помічників-консультантів народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, і саме Апарат Верховної Ради України здійснює виплату заробітної плати та інших виплат таким помічникам-консультантам, а народні депутати України здійснюють виключно визначення кількості помічників-консультантів, з огляду на розмір загального фонду, які встановлюються для оплати праці, та розподіл (а не виплату) їх місячного фонду заробітної плати.
Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постанові від 01.10.2024 у справі № 640/12080/22.
Таким чином, враховуючи наведені норми законодавства України, а також беручи до уваги те, що позивач був прийнятий та звільнений із посади помічника-консультанта народного депутата України саме розпорядженнями Апарату ВР України, то суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про те, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах саме із Апаратом ВР України, а не із народним депутатом України.
У свою чергу, частиною 6 статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» передбачено, що у випадку звільнення помічника-консультанта народного депутата на підставі дострокового припинення повноважень народного депутата відповідно до частини третьої статті 5 цього Закону помічнику-консультанту народного депутата, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, виплачується одноразова грошова допомога у розмірі його середньої місячної заробітної плати за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України.
Разом з тим, судовою колегією враховується, що відповідно до абз. 1 ст. 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Проте, ні Законом України «Про статус народного депутата України», ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання проведення повного розрахунку при звільненні помічника-консультанта народного депутата України. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з патронатної служби.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Указана позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 17.02.2015 у справі №21-8а15 та була підтримана у подальшому Верховним Судом і є усталеною.
У статті 94 КЗпП України закріплено, що заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Положеннями статті 2 Закону України «Про оплату праці» врегульовано питання складових заробітної плати, до яких належать:
- основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців;
- додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій;
- інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Відповідно до пп. 2.2.12 п. 2 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженою наказом Державного комітету статистики України від 13.01.2004 № 5, суми грошових компенсацій у разі невикористання відпусток є платою за невідпрацьований час.
Згідно із ст. 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей.
Аналогічні норми закріплені у ст. 24 Закону України «Про відпустки».
Системний аналіз викладених правових норм дозволяє стверджувати, що помічники-консультанти народного депутата України, на яких поширюється дія Закону України «Про статус народного депутата України», мають право на отримання передбачених законодавством виплат, зокрема, компенсації за невикористану відпустку при звільненні.
Водночас, всупереч наведених вище норм, як було встановлено раніше, зазначені види виплат позивачу при його звільненні проведені відповідачем не були, що призвело до порушення його майнових прав та конституційної гарантії оплати праці.
Доводи апелянта про те, що умови проходження державної служби помічниками-консультантами народних депутатів України є специфічними, оскільки їх безпосереднім роботодавцем та керівником є народні депутати, а Апарат ВР України здійснює лише документальне та фінансове обслуговування трудових відносин між ними, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки як було встановлено вище, ОСОБА_1 було прикріплено для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату ВР України.
При цьому посилання відповідача в апеляційній скарзі на те, що фінансове забезпечення помічників-консультантів народного депутата є можливим виключно у межах коштів, виділених за бюджетними призначеннями, і що Апарат ВР України не може брати на себе фінансові зобов'язання щодо помічників-консультантів народних депутатів України поза межами таких коштів, судова колегія оцінює критично, оскільки відсутність фінансових ресурсів не може бути підставою для позбавлення особи права на отримання законодавчо гарантованих виплат.
Аналогічна позиція щодо спірних правовідносин викладена й у постанові Верховного Суду 27.03.2019 у справі № 757/9144/16-ц.
Згідно з висновками Європейського Суду з прав людини, викладених у рішеннях від 08.11.2005 у справі «Кечко проти України», від 27.07.2004 у справі «Ромашов проти України», від 04.04.2006 у справі «Шевченко проти України», реалізація особою права, що пов'язано з отриманням бюджетних коштів та базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов'язань, є безпідставними.
Крім того, Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях констатував, що не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Також Конституційним Судом України у рішеннях від 20.03.2002 №5-рп/2002, від 17.03.2004 №7-рп/2004, від 01.12.2004 №20-рп/2004, від 09.07.2007 №6-рп/2007 неодноразово наголошувалося на неможливості ставлення гарантованих законом виплат, пільг тощо в залежність від видатків бюджету.
З урахуванням наведеного суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про те, що саме в Апарату ВР України, а не народного депутата України, виникає обов'язок із здійснення звільненому помічнику-консультанту ОСОБА_3 виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, що гарантовано трудовим законодавством, а відсутність виділених на це бюджетних асигнувань не може ставити у залежність реалізацію особою такого права.
Поряд з викладеним судова колегія також за необхідне підкреслити, що оскільки наведеними вище нормативними актами не врегульовано питання строків повного проведення розрахунку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, то до спірних правовідносин у відповідній частині підлягають застосуванню приписи КЗпП України.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
При цьому згідно ч. 1 ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України.
Наведена позиція щодо застосування вказаних норм матеріального права викладена у постанові Верхового Суду України від 15.09.2015 у справі №21-1765а15.
Суд апеляційної інстанції зауважує, що норми, зокрема, ч. 1 ст. 117 КЗпП України у цій справі застосовуються у редакції Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX, який набрав чинності 19.07.2022. Водночас з урахуванням положень ч. 1 ст. 58 Конституції України указані приписи в частині строкового обмеження виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, застосовуються до спірних правовідносин, починаючи саме з 19.07.2022, а відтак шестимісячний строк закінчується 19.01.2023.
У свою чергу, судова колегія вважає за необхідне підкреслити, що визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні з вини роботодавця та факт проведення з ним остаточного розрахунку. У випадку вирішення спору на користь працівника, в тому числі в судовому порядку на спірну суму також підлягає нарахування середнього заробітку за час затримки, розмір якої визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Указаний правовий висновок щодо застосування положень ст. ст. 116, 117 КЗпП України викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20.10.2022 у справі №280/3370/21, від 29.09.2022 у справі №160/2006/21, від 15.09.2022 у справі №640/25949/19, від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17, від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18.
Крім того, судова колегія вважає за необхідне підкреслити, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 та у подальшому підтримана у постановах Верховного Суду від 22.07.2022 у справі № 420/428/20, від 26.01.2022 у справі №280/4816/20.
Як правильно підкреслено позивачем в апеляційній скарзі, послідовною є практика Верховного Суду про наявність підстав при вирішенні спору про стягнення невиплаченої у строки, встановлені статтею 116 КЗпП України, належної працівнику заробітної плати (її частини), одночасно вирішувати питання про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, вимоги щодо якого є похідними від вимог про стягнення невиплаченої (не своєчасно виплаченої) працівнику заробітної плати (її частини) при звільненні (постанови Верховного Суду від 09.02.2023 у справі № 620/2338/20; від 25.04.2023 у справі № 460/49364/22).
Таким чином, колегія суддів вважає помилковими висновки суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про зобов'язання Апарату ВР України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з підстав передчасності, що узгоджується й з постановою Верховного Суду від 01.10.2024 у справі № 640/12080/22 у подібній справі.
Як було встановлено вище, всупереч вимог ст. 116 КЗпП України відповідачем не було забезпечено виплату позивачу компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки при звільненні 08.06.2007, 12.12.2012 та 27.11.2014. При цьому, оскільки остаточний розрахунок з позивачем не проведений на час апеляційного перегляду оскаржуваного рішення, то колегія суддів приходить до висновку, що період, протягом якого відповідач не виконував свій обов'язок щодо виплати належних позивачеві, як звільненому працівникові, сум, є період з 08.06.2007, з 12.12.2012 та з 27.11.2014 по 19.01.2023 (день закінчення шестимісячного строку, встановленого ст. 117 КЗпП України).
Відповідно п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100), у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Згідно з п. 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
За правилами п. 8 вказаного Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
При обчисленні середньої заробітної плати за два місяці, виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення суми, розрахованої відповідно до абзацу п'ятого пункту 4 цього Порядку, на число робочих днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, згідно з графіком підприємства, установи, організації.
У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим або другим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Згідно з довідкою від 30.06.2021 №9-1-15/883 середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 з розрахунку робочих днів складає 127,70 грн ((2 554 грн (заробітна плата за квітень 2007 року) + 2 554 грн (заробітна плата за травень 2007 року)) / 40 (кількість робочих днів у квітні-травні 2007 року)). Кількість днів затримки розрахунку при звільненні при цьому складає 3 922 робочих дні (з 08.06.2007 по 19.01.2023).
Згідно з довідкою від 29.06.2021 №9-1-15/884 середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 з розрахунку робочих днів складає 222,22 грн ((5 000 грн (заробітна плата за жовтень 2012 року) + 5 000 грн (заробітна плата за листопад 2012 року)) / 45 (кількість робочих днів у жовтні-листопаді 2012 року)). Кількість днів затримки розрахунку при звільненні при цьому складає 2 531 робочий день (з 12.12.2012 по 19.01.2023).
Згідно з довідкою від 29.06.2021 №9-1-15/885 середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 з розрахунку робочих днів складає 222,22 грн ((5 000 грн (заробітна плата за вересень 2014 року) + 5 000 грн (заробітна плата за жовтень 2014 року)) / 45 (кількість робочих днів у вересні-жовтні 2014 року)). Кількість днів затримки розрахунку при звільненні при цьому складає 2 038 робочих дні (з 27.11.2014 по 19.01.2023).
У свою чергу, судовою колегією враховується, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (постанова від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16).
Згідно вже згаданої вище постанови Великої Палати Верховного Суду у справі №761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Колегія суддів звертає увагу, що фактично зміст ч. 1 ст. 117 КЗпП України із набранням чинності Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX не змінився, а лише доповнився формулюванням «але не більше як за шість місяців». Отже, обмеживши з 19.07.2022 шестимісячним строком час, за який роботодавець має виплатити працівникові середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, законодавець як і в попередній редакції норми ч. 1 ст. 117 КЗпП України, не передбачав можливості зменшення його розміру. Протилежний підхід був сформований правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду з урахуванням її висновків про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності. У згаданих рішеннях суду касаційної інстанції критерій періоду затримки (прострочення) виплати такої заборгованості був лише одним з принаймні чотирьох інших. Разом з тим, такі критерії як: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум; причини тривалості невиплати заборгованості, ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні - фактично не скасовані та/або змінені, починаючи з 19.07.2022.
Відтак, надаючи оцінку спірним правовідносинам через призму правозастосування норми статті 117 КЗпП України Великою Палатою Верховного Суду, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.
Матеріали справи свідчать, що загальна сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні складає 500 839,40 грн (127,70 грн х 3 922 дні), 562 438,82 грн (222,2 грн х 2 531 день), 452 884,36 грн (222,22 грн х 2 038 днів), що разом складає 1 516 162,58 грн. При цьому загальна сума невиплаченої компенсації за невикористані щорічні відпустки, обчислена судом на підставі наявних у матеріалах справи документах з урахуванням правил Порядку №100, складає 931,48 грн (за 13 днів невикористаної щорічної відпустки при звільненні 08.06.2007), 23 690,65 грн (за 151,5 днів невикористаної щорічної відпустки при звільненні 12.12.2012), 10 085,47 грн (за 59 днів невикористаної щорічної відпустки при звільненні 27.11.2014), що разом складає 34 707,60 грн.
Водночас, виходячи з принципу пропорційності, враховуючи тривалу відсутність спору між позивачем та відповідачем щодо повноти розрахунку при звільненні, судова колегія приходить до висновку, що належним і достатнім способом захисту порушених прав ОСОБА_1 є зобов'язання Апарата ВР України нарахувати та виплатити на користь позивача 34 707,60 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за періоди з 06.08.2007, з 12.12.2012 та з 27.11.2014 по 19.01.2023. Відтак позовні вимоги в частині зобов'язання Апарату ВР України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки підлягають частковому задоволенню.
Аргументи Апарата ВР України про те, що судом першої інстанції не були враховані положення Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у редакції Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX, який набрав чинності 19.07.2022, колегія суддів вважає необґрунтованими з огляду на те, що указані норми законів України, до яких внесені зміни, визначають порядок виконання рішень судів про стягнення коштів за час роботи стягувача на посаді помічника-консультанта народного депутата України (ч. 1 ст. 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та ч. 2 ст. 6 Закону України «Про виконавче провадження»).
Разом з тим, з приводу доводів відповідача в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції розглянуто справу без повідомлення Апарату ВР України та направлення на його адресу копій процесуальних документів та позовної заяви з додатками, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.
Як вбачається з матеріалів справи, провадження у ній відкрито Окружним адміністративним судом міста Києва ухвалою від 02.08.2021, пунктом 5 якої запропоновано відповідачу протягом 15 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі надати відзив на позовну заяву.
У свою чергу, як правильно зазначено Апаратом ВР України, матеріали справи не містять доказів направлення на його адресу копії згаданої ухвали, позовної заяви з додатками, а також ухвал Луганського окружного адміністративного суду від 05.02.2025, від 18.02.2025 та від 05.03.2025, адже останні направлялися до електронного кабінету Управління справами Апарату Верховної Ради України (код ЄДРПОУ 20064120), а не Апарата ВР України, який такого кабінету не має.
Приписи ч. 6 ст. 162 КАС України визначають, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Отже, лише у випадку неподання відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вправі здійснювати вирішення справи за наявними у ній матеріалами.
Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 317 КАС України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення суду, якщо справу розглянуто адміністративним судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
Оскільки справа розглядалася в письмовому провадженні, тобто без виклику сторін, і судове засідання не проводилося, то положення п. 3 ч. 3 ст. 317 КАС України не може бути застосовано при буквальному тлумаченні.
Водночас, судова колегія з урахуванням позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 17.08.2021 у справі № 657/1284/16-а, звертає увагу, що положення п. 3 ч. 3 ст. 353 КАС України (які є аналогічні приписам п. 3 ч. 3 ст. 317 КАС України) слід тлумачити розширено, з метою забезпечення права особи на участь у справі, а не лише в судовому засіданні.
Із змісту зазначеної постанови суду касаційної інстанції також випливає висновок, що неповідомлення сторони про відкриття провадження чи залучення її в якості співвідповідача та ненадсилання їй копії позовної заяви є не менш суттєвим порушенням, ніж розгляд справи у судовому засіданні за її відсутності внаслідок неналежного повідомлення. У зв'язку з ненадсиланням Апарату ВР України копії ухвали про відкриття провадження у справі і позовної заяви, а також інших процесуальних ухвал у цій справі, він був позбавлений можливості реалізувати усі свої процесуальні права, зокрема, право на подання відзиву на позов, право заявити клопотання про розгляд справи за його участю в судовому засіданні, і як наслідок - взяти участь у ньому.
Аналогічна за змістом правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 14.03.2024 у справі № 620/5558/22, від 01.02.2023 у справі №640/5208/21, від 23.11.2022 у справі №300/2890/21, від 20.01.2022 у справі №1340/6225/18, від 19.01.2022 у справі №280/5168/19, від 30.09.2021 у справі №640/6470/19.
Крім іншого, судова колегія звертає увагу, що, як було підкреслено вище, одним із доводів апеляційної скарги Апарата ВР України є саме неналежне його повідомлення про розгляд справи судом першої інстанції і ненадсилання копії позовної заяви і доданих до неї матеріалів, що, з урахуванням встановлених вище обставин є підставою для скасування судового рішення на підставі п. 3 ч. 3 ст. 317 КАС України.
При цьому, згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Приписи п. 4 ч. 1, ч. 2 ст. 317 КАС України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Як було зазначено вище, відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 317 КАС України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення суду, якщо справу розглянуто адміністративним судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
У зв'язку з цим колегія суддів вважає за необхідне апеляційні скарги задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції - скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити частково.
Крім того, відповідно до ч. 6 ст. 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
Згідно з ч. 3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
З урахуванням наведеного, враховуючи, що фактично позовні вимоги задоволені у повному обсязі однак в іншому викладі, ніж просив позивач, судова колегія приходить до висновку про необхідність стягнення з Апарата ВР України за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 витрат, пов'язаних зі сплатою судового збору, в сумі 1 816,00 грн, сплачених за подання позовної заяви (726,40 грн) та апеляційної скарги (1 089,60 грн). Частина судового збору в сумі 181,60 грн та 272,40 грн, сплачені за подання позовної заяви та апеляційної скарги в електронному вигляді без урахування понижуючого коефіцієнту 0,8, може бути повернута відповідним судом як надміру сплачена у порядку, встановленому ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір».
Керуючись ст. ст. 139, 242-244, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, суд, -
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Апарата Верховної Ради України - задовольнити частково.
Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 03 квітня 2025 року - скасувати.
Ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо відмови нарахуванні та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 26 травня 2006 року по 08 червня 2007 року, з 26 листопада 2007 року по 12 грудня 2012 року, з 13 грудня 2012 року по 27 листопада 2014 року.
Зобов'язати Апарат Верховної Ради України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 5) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 26 травня 2006 року по 08 червня 2007 року, з 26 листопада 2007 року по 12 грудня 2012 року, з 13 грудня 2012 року по 27 листопада 2014 року.
Зобов'язати Апарат Верховної Ради України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 5) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки за періоди з 06 серпня 2007 року, з 12 грудня 2012 року та з 27 листопада 2014 року по 19 січня 2023 року у розмірі 34 707 (тридцять чотири тисячі сімсот сім) гривень 60 копійок.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Апарата Верховної Ради України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 5) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати, пов'язані із сплатою судового збору, в сумі 1 816 (одна тисяча вісімсот шістнадцять) гривень 00 копійок.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені статтями 328-331 КАС України.
Суддя-доповідач В.В. Файдюк
Судді О.В. Епель
Є.І. Мєзєнцев
Повне рішення виготовлено 18 листопада 2025 року.