Україна
Донецький окружний адміністративний суд
19 листопада 2025 року Справа№640/20305/20
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лазарєва В.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, в якому просить суд:
1) визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не переведення та не призначення позивача прокурором Офісу Генерального прокурора;
2) визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо залишення без розгляду заяви позивача від 11.10.2019 про переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора;
3) визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо залишення без розгляду звернення ОСОБА_1 від 11.01.2020 про надання відповіді на заяву від 11.10.2019 та переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора;
4) зобов'язати відповідача перевести та призначити позивача на посаду прокурора Офісу Генерального прокурора;
5) визнати дії відповідача в частині завдання позивачу моральної шкоди протиправними;
6) стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 02.01.2020 до дати фактичного призначення на посаді;
7) стягнути з відповідача на користь позивача завдану моральну шкоду в розмірі 350 000 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що в органах прокуратури України працює з липня 2008 року. З липня 2018 року призначена на посаду прокурора третього відділу процесуального керівництва Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України.
Позивач звертає увагу, що має статус одинокої матері та виховує дитину віком до 14 років, а також є особою, в сім'ї якої немає інших працівників з самостійним заробітком.
У зв'язку з прийняттям Верховною радою України 19 вересня 2019 року Закону України №113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (набув чинності 25 вересня 2019 року), яким передбачено створення у системі органів прокуратури Офісу Генерального прокурора, відповідно до Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора 03 жовтня 2019 року №221, з урахуванням наявності конституційних та трудових гарантій, позивач 12 жовтня 2019 року направила на ім'я Генерального прокурора заяву про переведення її на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора. При цьому вказала свій статус, норми Кодексу законів про працю України та зазначила, що зі змістом Порядку проходження прокурорами атестації ознайомлена і вважає його таким, що суперечить вимогам чинного законодавства України, а тому цей Порядок не може бути застосований до неї та інших діючих працівників органів прокуратури України.
Однак відповіді на свою заяву від 12 жовтня 2019 року позивач не отримала і до атестації допущена не була.
Позивач зазначає, що на дату звернення з даним позовом до суду, в Офіс Генерального прокурора її не переведено, в той же час і не звільнено з органів прокуратури.
11 січня 2020 року позивач повторно звернулась із заявою до Офісу Генерального прокурора, однак відповіді не отримала. У подальшому неодноразово зверталась до Офісу Генерального прокурора щодо результатів розгляду її заяв.
Зокрема, у відповіді Офісу Генерального прокурора від 18 травня 2020 року №07-740-20 зазначено, що Офісом враховано положення статті 184 Кодексу законів про працю України, а тому наказ про звільнення позивачки не видавався. При цьому, в трудових відносинах з Офісом Генерального прокурора вона не перебуває, проте згідно постанови Кабінету Міністрів України №505 від 31 травня 2012 року останній нараховується щомісячний посадовий оклад в розмірі 7140,00 грн.
Перебуваючи в стані правової невизначеності щодо зайняття посади в органі прокуратури позивач неодноразово зверталась на ім'я Генерального прокурора із рапортом від 14 травня 2020 року, заявою від 14 травня 2020 року, зверненнями від 18 травня 2020 року, 29 травня 2020 року з приводу необхідності прийняття остаточного рішення по заявах позивача, проте питання залишилось не вирішеним.
Таким чином, на думку позивача вказана бездіяльність відповідача позбавляє її можливості працювати.
У зв'язку з чим позивач звернулася до суду із цим позовом.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 вересня 2020 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду у порядку загального позовного провадження.
Відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому заперечував проти задоволення позовних вимог, вказавши при цьому, що переведення до Офісу Генерального прокурора можливе лише після успішного проходження прокурором атестації на підставі поданої за встановленою формою заяви прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір пройти атестацію і надання згоди на застосування процедур та умов проведення атестації.
Надіслана позивачем заява про переведення до Офісу Генерального прокурора за своїм змістом та формою не відповідала вимогам Порядку. У поданій заяві не зазначено про її бажання пройти атестацію, не надано згоду на застосування процедур та умов проведення атестації, а тому її не було допущено до проходження атестації.
Зважаючи, що позивачка має статус одинокої матері і особою, в сім'ї якої немає інших працівників із самостійним заробітком, ураховуючи норми законодавства, звільнення не відбулось, позивач перебуває на посаді прокурора відділу Генеральної прокуратури України і в трудових відносинах з Офісом Генерального прокурора не перебуває.
Щодо вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, представник відповідача вказав на таке.
Згідно з абзацом 3 пункту 3 Прикінцевих і перехідних положень Закону №113-IX за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури (постанова Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури»).
При цьому, у відповідності з пунктом 7 Прикінцевих і перехідних положень Закону прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Оскільки позивача не було звільнено з Генеральної прокуратури України, то, відповідно, заробітна плата їй нараховувалась, на підтвердження чого відповідачем надані розрахункові листи за січень - квітень 2020 року, які містять інформацію про нараховану та виплачену заробітну плату за видами виплат та копії табелів обліку використання робочого часу за травень - вересень 2020 року.
Таким чином, на думку відповідача посилання позивача на наявність вимушеного прогулу та на статтю 235 Кодексу законів про працю України є безпідставними.
Щодо вимоги позивачки про стягнення моральної шкоди, то представник відповідача наголосив, зокрема, на положеннях абзацу 2 пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», згідно з якими обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправними діяннями заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд повинен з'ясувати чим підтверджується факт завдання потерпілому моральних чи фізичних страждань, за яких обставин і якими діями (бездіяльністю) вони завдані, ступінь вини заподіювача, яких моральних чи фізичних страждань зазнав потерпілий, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі він оцінює пов'язані з ними витрати та з чого при цьому виходить.
В той же час позивачем не долучено належних та допустимих доказів завдання їй моральної шкоди, а також не наведено доводів, з яких вона виходила при визначенні розміру цієї шкоди.
З урахуванням наведеного представник Офісу Генерального прокурора вважає позовні вимоги необґрунтованими.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.01.2021 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо залишення без розгляду заяви ОСОБА_1 від 11.10.2019 щодо переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора.
Визнано протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо залишення без розгляду звернення ОСОБА_1 від 11.01.2020 про надання відповіді на заяву ОСОБА_1 від 11.10.2019 щодо переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора.
Зобов'язано Офіс Генерального прокурора призначити ОСОБА_1 в Офіс Генерального прокурора на посаду, рівнозначну посаді, яку ОСОБА_1 обіймала згідно наказу Генерального прокурора від 21.03.2019 № 182ц.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 07.04.2021 змінено резолютивну частину рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 18.01.2021, виклавши абзац четвертий резолютивної частини наступного змісту:
«Зобов'язати Офіс Генерального прокурора призначити з 02.01.2020 ОСОБА_1 в Офіс Генерального прокурора на посаду, рівнозначну посаді, яку ОСОБА_1 обіймала згідно наказу Генерального прокурора від 21.03.2019 № 182ц».
Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 18.01.2021 скасовано в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 02.01.2020 по дату фактичного призначення на посаді та стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 завданої моральної шкоди в розмірі 350 000, 00 грн. та прийняти в цій частині нове рішення, яким дані позовні вимоги задовольнити частково.
Стягнуто з Офісу Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051, адреса: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ) середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 02.01.2020 по 18.01.2021 у розмірі 564 395, 39 грн.
Стягнуто з Офісу Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051, адреса: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ) завдану моральну шкоду в розмірі 25 224, 00 грн.
В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 18.01.2021 залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 28.07.2022 рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.01.2021 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 07.04.2021 року в частині задоволення позовних вимог про визнання бездіяльності Офісу Генерального прокурора щодо залишення без розгляду звернення ОСОБА_1 від 11.01.2020 про надання відповіді на заяву від 11.10.2019, зобов'язання Офісу Генерального прокурора перевести та призначити ОСОБА_1 на посаду прокурора Офісу Генерального прокурора, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди скасовано, а справу в цій частині позовних вимог направлено на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.
В іншій частині зазначені судові рішення залишено без змін.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 серпня 2022 року прийнято до провадження справу № 640/20305/20 в частині позовних вимог про визнання бездіяльності Офісу Генерального прокурора щодо залишення без розгляду звернення ОСОБА_1 від 11.01.2020 про надання відповіді на заяву від 11.10.2019, зобов'язання Офісу Генерального прокурора перевести та призначити ОСОБА_1 на посаду прокурора Офісу Генерального прокурора, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.
17 червня 2025 року справу № 640/20305/20 прийнято до провадження Донецького окружного адміністративного суду.
Від представника Офісу Генерального прокурора надійшло клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження.
Суд, ознайомившись з матеріалами адміністративної справи та клопотанням відповідача зазначає наступне.
Згідно частини 1 статті 260 Кодексу адміністративного судочинства України, питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Як зазначено у частині 4 статті 260 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо відповідач в установлений судом строк подасть заяву із запереченнями проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження, суд залежно від обґрунтованості заперечень відповідача протягом двох днів із дня її надходження до суду постановляє ухвалу про: 1) залишення заяви відповідача без задоволення; 2) розгляд справи за правилами загального позовного провадження та заміну засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням.
Відповідно до частини 3 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України, загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
Пункт 20 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України надає визначення терміну адміністративна справа незначної складності - як адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.
Разом з тим, згідно частини 4 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах:
1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом;
2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності;
4) щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до пункту 1 частини шостої статті 12 КАС України справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України "Про запобігання корупції" займають відповідальне та особливо відповідальне становище, є для цілей цього Кодексу справами незначної складності.
Відповідно до примітки до статті 51-3 Закону України «Про запобігання корупції» під службовими особами, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, в цій статті розуміються, зокрема, прокурори.
Отже, беручи до уваги, що прокурори відносяться до службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, ця справа не відноситься до малозначних. Проте ця обставина автоматично не наділяє цю справу ознаками справи, що має виняткову складність і вимагає її розгляду із застосуванням особливостей загального позовного провадження.
Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Верховного Суду від 01 червня 2023 року у справі № 140/5478/22.
Частинами другою-третьою статті 257 КАС України передбачено, що за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
При вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Зі змісту пункту 10 частини шостої статті 12 КАС України можна зробити висновок про те, що суд має право віднести до категорії справ незначної складності справу, яка не передбачена у вищезазначеному переліку, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що крім малозначних справ у порядку спрощеного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, за винятком справ, які обов'язково мають бути розглянуті в порядку загального позовного провадження.
Проаналізувавши характер спірних правовідносин, категорію спору та обраний позивачем спосіб захисту його прав, суд дійшов висновку, що предмет даного позову не підпадає під жодну з підстав, визначених частиною четвертою статті 257 КАС України, згідно яким дана справа не може бути розглянута за правилами спрощеного позовного провадження.
За приписами частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України та веденням активних бойових дій на території Донецької області, задля збереження життя та здоров'я учасників справи, працівників суду прийнято рішення про подальшу організацію роботи в дистанційному режимі.
З огляду на викладене, у встановлений КАС України строк рішення по справі з об'єктивних причин не було прийнято, справу розглянуто у розумний строк після виникнення можливості для цього.
Розглянувши наявні заяви по суті справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги, дослідивши докази, які наявні в матеріалах справи, суд встановив наступне.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, про що свідчить копія паспорту громадянина України.
З копії трудової книжки серії НОМЕР_2 вбачається, що позивач працює в органах прокуратури з липня 2008 року на різних посадах.
В квітні 2016 року позивач переведена до Генеральної прокуратури України на посаду слідчого, а в подальшому старшого слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України.
З липня 2018 року призначена на посаду прокурора третього відділу процесуального керівництва першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України.
12 жовтня 2019 року ОСОБА_1 на ім'я Генерального прокурора надіслала заяву від 11 жовтня 2019 року про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, в якій вона просила перевести її на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, зазначивши при цьому, що вона має статус одинокої матері та виховує дитину віком 9 років, а також є особою, в сім'ї якої немає інших працівників з самостійним заробітком. Також, у вказаній заяві позивач процитувала положення статті 42 Кодексу законів про працю України та статті 184 цього Кодексу. Одночасно повідомила, що зі змістом Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора 03.10.2019 №221, ознайомлена і вважає його таким, що суперечить вимогам чинного законодавства України, а тому не може бути застосований до неї та інших діючих працівників органів прокуратури України. Про результати розгляду заяви та прийняте рішення просила повідомити її письмово за вказаною адресою для листування.
11 січня 2020 року у зв'язку з неотриманням відповіді на заяву від 11 жовтня 2019 року, позивач звернулась із заявою на ім'я Генерального прокурора, в якій просила повідомити її: - в яких трудових відносинах вона перебуває з Офісом Генерального прокурора чи іншою державною установою та якими нормативно-правовими актами регулюються такі відносини; - на якій посаді станом на січень 2020 року вона працює; - чи нараховується їй заробітна плата та який її загальний розмір посадового окладу; - чи зберігаються за нею гарантовані державою соціальні пільги, зокрема право на щорічну відпустку та додаткову відпустку згідно зі статтею 19 Закону України «Про відпустки»; - як зараховується період її роботи з січня 2020 року до стажу, що дає право на пенсійне забезпечення та вислугу років; - який розмір єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування буде сплачено за період роботи з січня цього року.
13 січня 2020 року позивач звернулась до Офісу Генерального прокурора із запитом на отримання публічної інформації.
На вказаний запит позивача Офіс Генерального прокурора листом від 20 січня 2020 року № 27/3-393вих-20 повідомив, що станом на січень 2020 року відповідно до наказу Генерального прокурора України від 21 березня 2019 року № 182ц ОСОБА_1 обіймає посаду прокурора відділу процесуального керівництва Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях. При цьому, зазначено, що в трудових відносинах з Офісом Генерального прокурора остання не перебуває. Також, зазначено, що оплата праці прокурорів, яких не переведено до Офісу Генерального прокурора (в тому числі і позивача ) здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури». Згідно з цією постановою посадовий оклад за посадою прокурора відділу становить 7 140, 00 грн.
12 лютого 2020 року позивач звернулась до Офісу Генерального прокурора із запитом на отримання публічної інформації, в якому, зокрема, просила повідомити які функції прокурора з урахуванням її посади прокурора відділу Генеральної прокуратури України вона може та/чи повинна виконувати; які на неї покладені обов'язки як прокурора відділу Генеральної прокуратури України; в якому структурному підрозділі, а саме прокурором якого відділу, управління, департаменту вона працює з 02.01.2020; чи застосовуються до неї, як прокурора відділу ГПУ, станом на 02.01.2020 та 13.02.2020, обмеження, установлені статтею 26 Закону України «Про запобігання корупції», з якої дати, протягом року, Законом заборонено вчиняти певні дії.
Листом від 20 лютого 2020 року № 27/3-866вих-20 Офіс Генерального прокурора надав відповідь, в якій вказав, що позивач з 02 січня 2020 року працює на посаді згідно з наказом Генерального прокурора України від 21 березня 2019 року №182ц щодо решти питань послався на те, що дія статті 2 Закону України «Про доступ до публічної інформації» не поширюється на відносини у сфері звернення громадян, а розповсюдження на заявницю положень Закону України «Про запобігання корупції» не є предметом регулювання Закону України «Про доступ до публічної інформації».
14 травня 2020 року ОСОБА_1 звернулась із заявою на ім'я Генерального прокурора про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора. У вказаній заяві позивач зазначила, що наказом Генерального прокурора від 21 березня 2019 року №182ц вона призначена на посаду прокурора відділу процесуального керівництва Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях. У зв'язку зі статусом одинокої матері вона не звільнена з Генеральної прокуратури України, в той же час не переведена в Офіс Генерального прокурора. Отримує щомісячний посадовий оклад в розмірі 7 140, 00 грн. та забезпечена робочим місцем в Офісі Генерального прокурора. Цитуючи положення статті 42 Кодексу законів про працю України та статті 184 цього Кодексу, абзацу третього пункту 3 розділу II Прикінцеві і перехідні положення Закону України від 19.09.2019 № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» просила перевести її до Офісу Генерального прокурора та призначити на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора.
Схожого змісту також рапорт позивача від 14 травня 2020 року на ім'я Генерального прокурора.
В подальшому, позивач ще неодноразово зверталась із заявами на ім'я Генерального прокурора щодо свого посадового становища.
Офіс Генерального прокурора листом від 18 травня 2020 року № 07-740-20 на заяву позивача щодо перебування останньої у трудових відносинах з Офісом Генерального прокурора та з інших питань, надав відповідь, що у зв'язку з неподанням позивачем заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора за встановленою формою та не наданням згоди на проходження атестації, вона не допущена до проходження атестації. Водночас, враховано положення статті 184 Кодексу законів про працю України, у зв'язку з чим наказ про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу процесуального керівництва Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях не видавався.
Також, повідомлено, що за позивачем зберігаються гарантовані державою соціальні пільги, а тому на підставі заяв останньої наказами Генерального прокурора від 29 січня 2020 року №1280вц та від 18 лютого 2020 року №309-вц ОСОБА_1 надавалися частина невикористаної щорічної відпустки і додаткова оплачувана відпустка як одинокій матері. Крім того, період роботи з січня 2020 року зараховується до стажу, що дає право на пенсійне забезпечення та вислугу років. Повідомлено, що за інформацією Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності з жовтня 2019 року по квітень 2020 року позивачу нараховано заробіток у сумі 182 778, 29 грн.
Офіс Генерального прокурора листами від 18 червня 2020 року №07-740-20 та від 25 червня 2020 року № 07-740-20 надавав відповідь за змістом, аналогічно наданим раніше.
Враховуючи надані Офісом Генерального прокурора відповіді та зважаючи на те, що наказом Генерального прокурора від 27 листопада 2019 року № 91шц посаду, яку займала позивач, а саме прокурора третього відділу процесуального керівництва Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях було ліквідовано, посадове становище позивача не визначене, остання звернулась до суду для захисту своїх прав та інтересів.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII (далі - Закон № 1697-VII, у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин).
Статтею 4 Закону № 1697-VII установлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом (частина третя статті 16 Закону № 1697-VII із змінами, внесеними згідно із Законом № 113-IX).
Згідно з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX (далі - Закон № 113-IX, у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин).
Згідно зі статтею 21 Закону № 113-IX у тексті Закону № 1697-VII слова "Генеральна прокуратура України", "регіональні прокуратури", "місцеві прокуратури" замінено відповідно словами "Офіс Генерального прокурора", "обласні прокуратури", "окружні прокуратури".
Абзацами першим та другим пункту 3 Розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113 установлено, що до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури. Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором.
Пункти 4 - 6 Розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113 передбачено, що день початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур визначається рішеннями Генерального прокурора стосовно Офісу Генерального прокурора, усіх обласних прокуратур, усіх окружних прокуратур. Вказані рішення публікуються у газеті "Голос України".
Офіс Генерального прокурора є правонаступником Генеральної прокуратури України у міжвідомчих міжнародних договорах, укладених Генеральною прокуратурою України.
З дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру".
Відповідно до абзацу першого пункту 7, пункту 9 Розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113 прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом. Атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором.
Пунктом 10 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 113-ІХ установлено, що прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.
Згідно з пунктом 11 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-IX атестація прокурорів проводиться кадровими комісіями Офісу Генерального прокурора, кадровими комісіями обласних прокуратур.
Предметом атестації є оцінка: 1) професійної компетентності прокурора; 2) професійної етики та доброчесності прокурора (пункт 12 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-IX).
Згідно з пунктом 19 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-IX Прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови настання однієї із наступних підстав: 1) неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію; 2) рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури; 3) в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах відсутні вакантні посади, на які може бути здійснено переведення прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, який успішно пройшов атестацію; 4) ненадання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі.
Порядок проходження прокурорами атестації, затверджений наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 № 221 (далі - Порядок № 221, у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин).
За визначенням, що міститься в пункті 1 розділу І Порядку № 221 атестація прокурорів - це встановлена розділом II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-IX та цим Порядком процедура надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур.
Відповідно до пунктів 2, 4 розділу І Порядку № 221 атестація прокурорів Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), регіональних, місцевих прокуратур та військових прокуратур проводиться відповідними кадровими комісіями. Порядок роботи, перелік і склад кадрових комісій визначаються відповідними наказами Генерального прокурора.
Відповідно до пункту 9 розділу І Порядку № 221 атестація проводиться на підставі письмової заяви прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури про переведення на посаду прокурора відповідно в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Форми типових заяв прокурора встановлено у додатку 2 до цього Порядку.
Заява, вказана у пункті 9 розділу І цього Порядку, подається Генеральному прокурору прокурорами Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), прокурорами регіональних прокуратур, військових прокуратур регіонів (на правах регіональних), прокурорами місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів та інших військових прокуратур (на правах місцевих) до 15 жовтня 2019 року (включно). Заява підписується прокурором особисто (пункт 10 розділу І Порядку № 221).
Додатком 2 до Порядку № 221 встановлено форму заяви про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію.
Спірні правовідносини, які склались у цій справі, зводяться до питання законності бездіяльності Офісу Генерального прокурора щодо непризначення та непереведення позивача на посаду в Офісі Генерального прокурора без проходження атестації на виконання вимог закону, передбаченого розділом II Прикінцеві і перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури".
Питання подання прокурором у встановлений строк заяви, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надання згоди на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації, відповідно до вимог пункту 10 розділу II Закону № 113-ІХ та пункту 9 розділу І Порядку, встановленого зразка, за подібних обставин справи, суті спору і правового регулювання вже досліджувалося Верховним Судом.
Так, у постанові від 05 травня 2022 року у справі № 260/1670/19 Верховний Суд, зокрема, зауважив, що " Водночас, подана позивачем заява, для визначення її відповідності вимогам закону, мала містити у собі такі відомості: про переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора; про намір пройти атестацію; про надання згоди на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації.
Натомість, суть заяви полягає якраз у тому, що позивач уважає незаконним проведення атестації та уважає зобов'язання надання ним згоди на обробку персональних даних, а також на те, що у разі непроходження атестації його буде звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII таким, що порушує його трудові права та суперечить вимогам національних законодавчих та міжнародних актів. Відповідно, у зв'язку із цим, у заяві на ім'я Генерального прокурора від 14 жовтня 2019 року позивач просив припинити з ним трудові відносини на посаді у Генеральній прокуратурі та перевести в Офіс Генерального прокурора на рівнозначну посаду прокурора.
Тож ураховуючи на означену в пункті 7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 113-ІХ імперативність проходження атестації прокурорами, як умови можливості переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, невиявлення позивачем у поданій заяві згоди на застосування до нього процедури атестації унеможливлювало прийняття відповідачем рішення про допущення його до її проходження.
Отже, подану заяву від 14 жовтня 2019 року не можна вважати такою, у якій він надав згоду на застосування процедури та умов проведення атестації і саме це є підставою для висновку про неподання ним заяви, передбаченої пунктом 10 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 113-ІХ та пунктом 9 Порядку № 221 ".
Суд вважає наведені висновки застосовними і у цій справі, позаяк правовідносини у цих справах є подібними.
У додатку 2 до Порядку № 221 встановлено форму заяви про переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора та про намір пройти атестацію. Текст письмової заяви встановлено такий:
"На підставі пункту 10 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-IX прошу перевести мене на посаду прокурора в обласній прокуратурі і для цього допустити до проходження атестації.
З умовами та процедурами проведення атестації, визначеними у Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженому наказом Генерального прокурора, ознайомлений (ознайомлена) та погоджуюся.
Зокрема, підтверджую, що я усвідомлюю та погоджуюся, що у разі неуспішного проходження будь-якого з етапів атестації, передбаченого Порядком, а також за умови настання однієї з підстав, передбачених пунктом 19 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-IX, мене буде звільнено з посади прокурора.
Крім того, погоджуюсь із тим, що під час проведення співбесіди та ухвалення рішення кадровою комісію може братися до уваги інформація, отримана від фізичних та юридичних осіб (у тому числі анонімно), яка не підлягає додатковому офіційному підтвердженню.
Для цілі проходження атестації, яка включає оцінку моєї професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, даю згоду кадровим комісіям і робочим групам на повний та безпосередній доступ до інформації, визначеної у пункті 15 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-IX, з метою її обробки, перевірки та використання під час атестації, включаючи інформацію з обмеженим доступом і таку, що містить персональні дані, а також даю згоду на надсилання мені комісіями, у разі необхідності, письмових запитань щодо професійної етики та доброчесності".
Отже, подана позивачем заява, для визначення її відповідності вимогам закону, мала містити у собі такі відомості: про переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора; про намір пройти атестацію; про надання згоди на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації.
Як встановлено судом, 11 жовтня 2019 року позивач подала заяву про переведення до Офісу Генерального прокурора. Одночасно повідомила, що зі змістом Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора 03.10.2019 №221, ознайомлена і вважає його таким, що суперечить вимогам чинного законодавства України, а тому не може бути застосований до неї та інших діючих працівників органів прокуратури України. Про результати розгляду заяви та прийняте рішення просила повідомити її письмово за вказаною адресою для листування.
Також позивач звернулась із заявою від 11 січня 2020 року, у якій, просила повідомити її: - в яких трудових відносинах вона перебуває з Офісом Генерального прокурора чи іншою державною установою та якими нормативно-правовими актами регулюються такі відносини; - на якій посаді станом на січень 2020 року вона працює; - чи нараховується їй заробітна плата та який її загальний розмір посадового окладу; - чи зберігаються за нею гарантовані державою соціальні пільги, зокрема право на щорічну відпустку та додаткову відпустку згідно зі статтею 19 Закону України «Про відпустки»; - як зараховується період її роботи з січня 2020 року до стажу, що дає право на пенсійне забезпечення та вислугу років; - який розмір єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування буде сплачено за період роботи з січня цього року. Окрім того у вказаній заяві позивач просила письмово повідомити її про результати розгляду заяви про переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора від 11.10.2019 року.
Отже, вищевказані заяви позивача не є заявами про переведення на відповідну посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, яка б містила відомості про її намір пройти атестацію, її згоду на обробку персональних даних та на застосування процедур і умов проведення атестації.
Водночас, за своїм змістом зава від 11 січня 2020 року є зверненням громадянина відповідно до Закону України від 2 жовтня 1996 року №393/96-ВР «Про звернення громадян».
Згідно частини першої статті 2 Закону України «Про звернення громадян» законодавство України про звернення громадян включає цей Закон та інші акти законодавства, що видаються відповідно до Конституції України та цього Закону.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про звернення громадян» громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.
Частиною четвертою статті 3 Закону України «Про звернення громадян» встановлено, що скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб.
Відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про звернення громадян» звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов'язковому прийняттю та розгляду.
Згідно статті 19 Закону України «Про звернення громадян» органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані: об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову; на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу; скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв'язку з заявою чи скаргою рішень; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення; вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об'єднання громадян за місцем проживання громадянина; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз'яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення; не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам; особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи.
Окрім того, пунктом 1 Указу Президента України «Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування» від 07 лютого 2008 року №109/2008 постановлено Кабінету Міністрів України, міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським, районним державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування вжити невідкладних заходів щодо забезпечення реалізації конституційних прав громадян на письмове звернення та особистий прийом, обов'язкове одержання обґрунтованої відповіді, неухильного виконання норм Закону України «Про звернення громадян», упорядкування роботи зі зверненнями громадян, зокрема, щодо: недопущення надання неоднозначних, необґрунтованих або неповних відповідей за зверненнями громадян, із порушенням строків, установлених законодавством, безпідставної передачі розгляду звернень іншим органам; викоренення практики визнання заяв чи скарг необґрунтованими без роз'яснення заявникам порядку оскарження прийнятих за ними рішень; створення умов для участі заявників у перевірці поданих ними заяв чи скарг, надання можливості знайомитися з матеріалами перевірок відповідних звернень; з'ясування причин, що породжують повторні звернення громадян, систематичного аналізу випадків безпідставної відмови в задоволенні законних вимог заявників, проявів упередженості, халатності та формалізму при розгляді звернень; вжиття заходів для поновлення прав і свобод громадян, порушених унаслідок недодержання вимог законодавства про звернення громадян, притягнення винних осіб у встановленому порядку до відповідальності, в тому числі до дисциплінарної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків щодо розгляду звернень громадян.
Згідно статті 15 Закону України «Про звернення громадян» органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).
Заяви (клопотання) Героїв Радянського Союзу, Героїв Соціалістичної Праці, інвалідів Великої Вітчизняної війни розглядаються першими керівниками державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій особисто.
Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов'язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов'язки.
Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
Відповідно до статті 20 Закону України «Про звернення громадян» звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів. На обґрунтовану письмову вимогу громадянина термін розгляду може бути скорочено від встановленого цією статтею терміну. Звернення громадян, які мають встановлені законодавством пільги, розглядаються у першочерговому порядку.
Аналіз положень Закону № 393/96-ВР свідчить, що в разі надходження до органу заяви такий орган повинен об'єктивно, всебічно і вчасно перевірити викладені в цій заяві обставини, за результатом проведеної перевірки прийняти відповідне рішення, яке забезпечить поновлення порушених прав заявника, та письмово повідомити громадянина про результати перевірки заяви і суть прийнятого рішення.
Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом в постанові від 01 жовтня 2020 року у справі № 815/1178/17.
На звернення позивача від 11 січня 2020 року Офіс Генерального прокурора листом від 18 травня 2020 року № 07-740-20 надав відповідь, що у зв'язку з неподанням заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора за встановленою формою та не наданням згоди на проходження атестації, позивач не допущена до проходження атестації. Водночас, враховано положення статті 184 Кодексу законів про працю України, у зв'язку з чим наказ про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу процесуального керівництва Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях не видавався.
Також, повідомлено позивача, що за нею зберігаються гарантовані державою соціальні пільги, а тому на підставі заяв останньої наказами Генерального прокурора від 29 січня 2020 року №1280вц та від 18 лютого 2020 року №309-вц надавалися частина невикористаної щорічної відпустки і додаткова оплачувана відпустка як одинокій матері. Крім того, період роботи з січня 2020 року зараховується до стажу, що дає право на пенсійне забезпечення та вислугу років. Повідомлено, що за інформацією Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності з жовтня 2019 року по квітень 2020 року позивачу нараховано заробіток у сумі 182 778, 29 грн.
Суд звертає увагу, що відповідач, надаючи відповідь на звернення позивача від 11 січня 2020 року листом від 18 травня 2020 року № 07-740-20, порушив визначені частиною 1 статті 20 Закону №393/96-ВР терміни розгляду звернення.
Поряд з цим, досліджуючи обраний позивачем спосіб судового захисту порушеного права, суд звертає увагу на наступне.
Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з пунктом 8 частини першої статті 4 КАС України позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду.
Гарантоване статтею 55 Конституції України та КАС України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
За правилами пункту 4 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Згідно із частиною другою статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Водночас, як свідчать обставини цієї справи, відповідачем надано відповідь на звернення позивача від 11 січня 2020 року.
За правилами пункту 4 частини другої статті 245 КАС України, яка передбачає повноваження суду при вирішенні справи, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Зі змісту цієї норми випливає, що суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною, одночасно зобов'язавши його виправити оскаржувані порушення.
Таким чином, визнавши протиправною бездіяльність відповідача щодо недотримання строку розгляду звернення громадянина, суд не відновить порушеного права на звернення до органу державної влади, оскільки відповідь на це звернення вже отримана позивачем.
Аналогічну правову позицію викладено в рішенні Верховного Суду від 22 грудня 2022 року у справі № 990/64/22, постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 800/580/17 (провадження № 11-333заі18) та від 21 квітня 2021 року у справі № 9901/327/20 (провадження № 11-8заі21).
В аспекті викладеного суд вважає за необхідне також звернути увагу на те, що відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Так, статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо залишення без розгляду звернення ОСОБА_1 від 11.01.2020 про надання відповіді на заяву від 11.10.2019 та переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора.
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача перевести та призначити позивача на посаду прокурора Офісу Генерального прокурора, суд зазначає наступне.
25 вересня 2019 року набув чинності Закон № 113-IX, яким запроваджено реформування системи органів прокуратури, у зв'язку із чим до Закону № 1697-VII були внесені зміни. Зокрема, змінами, унесеними законодавцем, установлено, що загальна чисельність прокурорів органів прокуратури становить не більше 10 000 осіб. Приведення у відповідність із вимогами статті 14 Закону № 1697-VII кількісного складу органів прокуратури здійснюється, крім іншого, шляхом проведення атестації на виконання вимог Закону № 113-ІХ. У тексті Закону № 1697-VII слова «Генеральна прокуратура України», «регіональні прокуратури», «місцеві прокуратури» замінено відповідно словами «Офіс Генерального прокурора», «обласні прокуратури», «окружні прокуратури».
Згідно з пунктами 6, 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ, з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII. Прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Пунктом 10 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ установлено, що прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.
Згідно з пунктом 11 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX атестація прокурорів проводиться кадровими комісіями Офісу Генерального прокурора, кадровими комісіями обласних прокуратур.
З системного аналізу наведених законодавчих приписів висновується, що запровадження Законом № 113-IX атестації прокурорів Генеральної прокуратури України як однієї з умов для їх переведення в Офіс Генерального прокурора пов'язане, зокрема, зі створенням передумови для побудови системи прокуратури, кадровим перезавантаженням органів прокуратури та способом перевірки та оцінки кваліфікації чинних прокурорів на відповідність їх посадам прокурора в таких органах. Така атестація визначена законодавцем та відбувалася у спосіб і порядок, що є чинними і стосуються усіх прокурорів, які має намір пройти атестацію, а тому не може вважатися протиправною чи такою, що носить дискримінаційний характер щодо позивача.
Увівши в дію визначену процедуру реформування органів прокуратури, законодавець вказав, які саме дії мають учинити особи з метою подальшого проходження служби в органах прокуратури, та явно і очевидно окреслив умову продовження служби шляхом успішного проходження атестації. Наслідки неуспішного проходження одного з етапів атестації також були сформульовані та визначені законодавцем з достатньою для розуміння чіткістю і ясністю.
Так, на виконання вимог Закону № 113-IX наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року № 221 затверджено Порядок проходження прокурорами атестації (по тексту - Порядок № 221).
За визначенням, що міститься у пункті 1 розділу 1 Порядку № 221 атестація прокурорів - це встановлена розділом II «;Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» та цим Порядком процедура надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур.
Відповідно до пунктів 2, 4 Порядку № 221 атестація прокурорів Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), регіональних, місцевих прокуратур та військових прокуратур проводиться відповідними кадровими комісіями. Порядок роботи, перелік і склад кадрових комісій визначаються відповідними наказами Генерального прокурора.
Як обумовлено пунктом 9 Порядку № 221, атестація проводиться на підставі письмової заяви прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури про переведення на посаду прокурора відповідно в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Форми типових заяв прокурора встановлено у додатку 2 до цього Порядку.
Заява, вказана у пункті 9 розділу I цього Порядку, подається Генеральному прокурору прокурорами Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), прокурорами регіональних прокуратур, військових прокуратур регіонів (на правах регіональних), прокурорами місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів та інших військових прокуратур (на правах місцевих) до 15 жовтня 2019 року (включно). Заява підписується прокурором особисто (пункт 10 Порядку № 221).
Відповідно до підпункту 1 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію.
Пунктами 9, 10 розділу І Порядку № 221 визначено, що атестація проводиться на підставі письмової заяви, зокрема, прокурора Генеральної прокуратури України про переведення на посаду в Офісі Генерального прокурора, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Така заява подається у строк до 15 жовтня 2019 року (включно) та підписується прокурором особисто. Форми типових заяв прокурора встановлено у додатку 2 до цього Порядку.
Верховний Суд неодноразово, зокрема у постановах від 05.05.2022 у справі №260/1670/19, від 24.06.2022 у справі №120/3846/19-а та від 30.06.2022 у справі №640/23131/19 наголошував саме на імперативності проходження атестації прокурорами як умови можливості переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, обласні та окружні прокуратури.
Враховуючи на означену в пункті 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ імперативність проходження атестації прокурорами, як умови можливості переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, невиявлення позивачем у поданій заяві згоди на застосування до нього процедури атестації унеможливлювало прийняття відповідачем рішення про допущення до її проходження.
Як вже зазначалось судом, подані позивачем заяви не можна вважати такими, у яких вона надала згоду на застосування процедури та умов проведення атестації і саме це є підставою для висновку про неподання нею заяви, передбаченої пунктом 10 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ та пунктом 9 Порядку № 221.
Суд звертає увагу на те, що спеціальним законом для цієї категорії спірних правовідносин (які виникають у зв'язку з (не)проходженням прокурорами атестації в рамках реформування органів прокуратури), є Закон №113-IX, на чому неодноразово наголошував Верховний Суд у своїх постановах. Положення трудового законодавства, які містить КЗпП України, є загальними для правовідносин, пов'язаних з проходженням публічної служби, їх можна і потрібно застосовувати у тому випадку, коли спеціальні норми не регулюють певних аспектів правовідносин, які є об'єктом спеціального регулювання. Втім, у вимірі обставин цієї справи потрібно зауважити, що спеціальні норми достатньо чітко й однозначно регулюють питання, пов'язані з припиненням публічної служби (в органах прокуратури) і умовами/правилами переведенням прокурорів на посади в Офісі Генерального прокурора, обласних і регіональних прокуратурах в рамках реформування органів прокуратури, але це регулювання відрізняється від правил загального трудового законодавства.
Отже, позивач не скористалась наданим Законом правом бути переведеним на відповідну посаду з дотриманням законодавчої процедури.
Приймаючи до уваги наведене, відсутні підстави для задоволення позову в частині вимог про зобов'язання відповідача перевести та призначити позивача на посаду прокурора Офісу Генерального прокурора.
Позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди є похідними, тому задоволенню не підлягають.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.
Слід зазначити, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п.29).
Згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Згідно з частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Приймаючи до уваги наведене в сукупності, суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди не підлягає задоволенню.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати не підлягають відшкодуванню.
На підставі викладеного, керуючись нормами Конституції України та Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Офісу Генерального прокурора (місцезнаходження: вул. Різницька, буд. 13/15, м. Київ, 01011, код ЄДРПОУ 00034051) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя В.В. Лазарєв