Україна
Донецький окружний адміністративний суд
19 листопада 2025 року Справа№200/8169/25
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Молочної І. С., розглянувши в порядку спрощеного провадження (в письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом адвоката Біцулової Анни Анатоліївни в інтересах ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
23 жовтня 2025 року адвокат Біцулова Анна Анатоліївна в інтересах ОСОБА_1 , позивача, звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області з вимогами:
- визнати протиправною та скасувати постанову Черкаського міського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Черкаській області від 12 травня 2022 року №71011/559606/12013/776 «Про припинення (затримання) щомісячної страхової виплати» ОСОБА_1 з 01 травня 2022 року;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Черкаській області поновити ОСОБА_1 нарахування та виплату щомісячних страхових виплат з 01 травня 2022 року, а також виплатити заборгованість по щомісячним страховим виплатам з моменту її виникнення, яка утворилась за період її несплати у повному обсязі.
За змістом викладеного позивач щомісячні страхові виплати отримував по квітень 2022 року включно, але з 01 травня 2022 року виплати були припинені без будь-яких пояснень. На адвокатський запит від 13 жовтня 2025 року за №103 відповідач повідомив, що позивачу призупинено щомісячні страхові виплати з 01 травня 2022 року відповідно до постанови Черкаського міського відділення управління виконавчої дирекції фонду соціального страхування України у Черкаській області від 12 травня 2022 року №71011/559606/12013/776 на підставі пункту 6 частини першої статті 46, частини другої статті 16 Закону України від 23 вересня 1999 року №1105-ХІV «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (невідоме місце мешкання).
Відповідач проти задоволення заявлених позивачем вимог заперечував, просив суд відмовити в задоволенні позову. У наданому до суду відзиві на позов відповідач зазначив, що у зв'язку з не підтвердженням місця проживання позивача як внутрішньо-переміщеної особи винесено постанову від 12 травня 2022 року №71011/559606/12013/776 про припинення щомісячних страхових виплат.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 27 жовтня 2025 року відкрито провадження по справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін та витребувано визначені судом докази по справі. Вирішено ряд процесуальних питань.
Ухвалами Донецького окружного адміністративного суду від 12 листопада 2025 року виправлено описку в ухвалі суду від 27 жовтня 2025 року та витребувано у відповідача визначені судом докази по справі.
Позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 .
Позивач є внутрішньо перемішеною особою з міста Макіївка Донецької області до міста Черкаси Черкаської області, що підтверджується довідкою №7101001010 від 03 грудня 2014 року про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.
Відповідно до довідки серії 10 ААА №252317 від 22 липня 2018 року про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, потреби у наданні медичної та соціальної допомоги ОСОБА_1 встановлено 25% втрати професійної працездатності безтерміново, на підставі акта огляду МСЕК №3412.
Отже, позивач є особою, яка має право на страхові виплати, відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування».
Відповідно до повідомлення Міністерства фінансів України від 10 травня 2022 року про результати запиту на відповідність повідомленої реципієнтом інформації даним, що обробляються стосовно нього в інформаційно-аналітичній платформі електронної верифікації та моніторингу, відповідно до статті 10 Закону України «Про верифікацію та моніторинг державних виплат» ОСОБА_1 , за даними Адміністрації Державної прикордонної служби України особа, яка претендує на страхову виплату, проживає за кордоном: рнокпп НОМЕР_2 , закордонний паспорт НОМЕР_3 , виїхав з території України через пункт перетину «Мілове» 15 вересня 2021 року.
Постановою Черкаського міського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Черкаській області «Про припинення (затримання) щомісячної страхової виплати» від 12 травня 2022 року №71011/559606/12013/776 припинено потерпілому ОСОБА_1 , номер справи 559606, номер випадку 12013, виплату щомісячної страхової виплати в розмірі 3203,34 грн. з 01 травня 2022 року. Підстава припинення: пункт 6 частини першої статті 46, частина друга статті 16 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (невідоме місце мешкання).
15 жовтня 2025 року Головне управління Пенсійного фонду України в Черкаській області листом вих.№2300-0311-8/80256 надав відповідь на адвокатський запит в інтересах позивача від 13 жовтня 2025 року №103, в якому серед іншого повідомив, що відповідно до постанови Черкаського міського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Черкаській області «Про припинення (затримання) щомісячної страхової виплати» від 12 травня 2022 року №71011/559606/12013/776 ОСОБА_1 призупинено щомісячну страхову виплату з 01 травня 2022 року.
Відповідно до довідки про нараховані та фактично виплачені страхові виплати ОСОБА_1 за період з 01 січня 2022 року по 31 жовтня 2025 року страхові виплати нараховувались та виплачувались позивачу включно по квітень 2022 року.
Доказів нарахування та виплати ОСОБА_1 спірних страхових виплат за період з 01 травня 2022 року відповідачем суду не надано.
У зв'язку з чим позивач звернувся до адміністративного суду з цим позовом.
Право позивача на отримання щомісячних страхових виплат відповідачем не заперечується.
В судовому порядку виплата щомісячних страхових виплат позивачу не припинялась.
ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ, ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ, ОЦІНКА АРГУМЕНТІВ УЧАСНИКІВ СПРАВИ ТА ВИСНОВКИ
Статтею 19 Конституції України встановлено, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Статтею 173 Кодексу законів про працю України регламентовано, що шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.
Закон України від 23 вересня 1999 року №1105-XIV «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (у редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин) (далі - Закон №1105-XIV) відповідно до Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування, гарантії працюючих громадян щодо їх соціального захисту у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, охорони життя та здоров'я.
Відповідно до частини другої статті 16 Закону №1105-XIV застраховані особи зобов'язані:
1) надавати страхувальнику, страховику достовірні документи, на підставі яких призначається матеріальне забезпечення та надаються соціальні послуги відповідно до цього Закону;
2) своєчасно повідомляти страхувальника та страховика про обставини, що впливають на умови або зміни розміру матеріального забезпечення та соціальних послуг;
3) знати та виконувати вимоги законодавчих та інших нормативно-правових актів про охорону праці, що стосуються застрахованого, а також додержуватися зобов'язань щодо охорони праці, передбачених колективним договором (угодою, трудовим договором, контрактом) та правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства, установи, організації, гіг-контрактом та внутрішніми документами резидента Дія Сіті;
4) у разі настання нещасного випадку або професійного захворювання:
лікуватися в лікувально-профілактичних закладах або в медичних працівників, з якими Фонд уклав угоди на медичне обслуговування;
дотримуватися правил поведінки та режиму лікування, визначених лікарями, які його лікують;
не ухилятися від професійної реабілітації та виконання вказівок, спрямованих на якнайшвидше повернення його до трудової діяльності;
5) дотримуватися режиму, визначеного лікарем на період тимчасової непрацездатності;
6) виконувати інші вимоги, передбачені цим Законом.
Розділом V Закону №1105-XIV врегульовані питання загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.
Згідно з частиною першою статті 36 Закону №1105-XIV страховими виплатами є грошові суми, які Фонд виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку.
Відповідно до частини сьомої статті 36 Закону №1105-XIV страхові виплати складаються із:
1) страхової виплати втраченого заробітку (або відповідної його частини) залежно від ступеня втрати потерпілим професійної працездатності (далі - щомісячна страхова виплата);
2) страхової виплати в установлених випадках одноразової допомоги потерпілому (членам його сім'ї та особам, які перебували на утриманні померлого);
3) страхової виплати дитині, яка народилася з інвалідністю внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності;
4) страхових витрат на медичну та соціальну допомогу.
Частиною першою статті 47 №1105-XIV визначено, що страхові виплати провадяться щомісячно в установлені Фондом дні на підставі постанови цього Фонду або рішення суду:
1) потерпілому - з дня втрати працездатності внаслідок нещасного випадку або з дати встановлення професійного захворювання;
2) особам, які мають право на виплати у зв'язку зі смертю годувальника, - з дня смерті потерпілого, але не раніше дня виникнення права на виплати.
Відповідно до частини третьої статті 47 Закону №1105-XIV якщо справи про страхові виплати розглядаються вперше по закінченню трьох років з дня втрати потерпілим працездатності внаслідок нещасного випадку або з дня смерті годувальника, страхові виплати провадяться з дня звернення.
Страхові виплати провадяться протягом строку, на який встановлено втрату працездатності у зв'язку із страховим випадком, а фінансування додаткових витрат згідно з цим Законом - протягом строку, на який визначено потребу в них (частина п'ята статті 47 Закону №1105-XIV).
Згідно з частинами четвертою, сьомою статті 47 Закону №1105-XIV виплати, призначені, але не одержані своєчасно потерпілим або особою, яка має право на одержання виплат, провадяться за весь минулий час, але не більш як за три роки з дня звернення за їх одержанням. Якщо потерпілому або особам, які мають право на одержання страхової виплати, з вини Фонду своєчасно не визначено або не виплачено суми страхової виплати, ця сума виплачується без обмеження протягом будь-якого строку та підлягає коригуванню у зв'язку із зростанням цін на споживчі товари та послуги в порядку, встановленому статтею 34 Закону України «Про оплату праці».
Інших строків Законом №1105-XIV для внутрішньо переміщених осіб не передбачено.
Статтею 27 Закону України від 14 січня 1997 року №16/98-ВР «Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (у редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин) визначені підстави припинення виплат і надання соціальних послуг за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням. Так, виплати та надання соціальних послуг, на які має право застрахована особа за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, може бути припинено:
а) якщо виплати призначено на підставі документів, що містять неправдиві відомості;
б) якщо страховий випадок стався внаслідок дії особи, за яку настає кримінальна відповідальність;
в) якщо страховий випадок стався внаслідок умисної дії особи;
г) внаслідок невиконання застрахованою особою своїх обов'язків щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування;
д) в інших випадках, передбачених законами.
Частиною першою статті 46 Закону №1105-XIV регламентовано, що страхові виплати і надання соціальних послуг припиняються:
1) на весь час проживання потерпілого за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
2) на весь час, протягом якого потерпілий перебуває на державному утриманні, за умови, що частка виплати, яка перевищує вартість такого утримання, надається особам, які перебувають на утриманні потерпілого;
3) якщо з'ясувалося, що виплати призначено на підставі документів, які містять неправдиві відомості. Сума витрат на страхові виплати, отримані застрахованим, стягується в судовому порядку;
4) якщо страховий випадок настав внаслідок навмисного наміру заподіяння собі травми;
5) якщо потерпілий ухиляється від реабілітації у сфері охорони здоров'я чи професійної реабілітації або не виконує правил, пов'язаних з установленням чи переглядом обставин страхового випадку, або порушує правила поведінки та встановлений для нього режим, що перешкоджає одужанню та функціональному відновленню;
6) в інших випадках, передбачених законодавством.
Відтак, суд констатує, що Законом №1105-XIV не передбачено припинення страхових виплат на підставі пункту 6 частини першої статті 46, частини другої статті 16 Закону №1105-XIV (невідоме місце мешкання).
Суд звертає увагу, що відповідач не надав жодних доказів на підтвердження наявності підстав для припинення позивачу страхових виплат відповідно до пункту 6 частини першої статті 46, частини другої статті 16 Закону №1105-XIV.
Крім того, з аналізу норм статті 46 Закону №1105-XIV вбачається, що визначені законодавством підстави припинення виплат не є вичерпними. Проте, суд зауважує, що зі змісту наведеної норми законодавства вбачається, що «інші випадки» для припинення виплати страхових внесків повинні також бути передбачені саме законом.
Суд враховує, що норми Закону №1105-XIV чи будь-якого іншого закону про соціальне страхування не містять таких підстав для припинення нарахування та виплати щомісячних страхових виплат, як «невідоме місце мешкання».
Відповідно до пункту 3 розділу VII Прикінцеві та перехідні положення Закону №1105-ХІV особливості надання соціальних послуг та виплати матеріального забезпечення за соціальним страхуванням внутрішньо переміщеним особам (громадянам України, які переселилися з тимчасово окупованої території, території проведення антитерористичної операції або зони надзвичайної ситуації) визначаються Кабінетом Міністрів України.
Визначення поняття внутрішньо переміщеної особи, надано у абзаці першому частини першої статті 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року №1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (у редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин) (далі - Закон №1706-VII), внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Як зазначено в статті 2 Закону №1706-VII, Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.
Частиною першою статті 3 Закону №1706-VII встановлено, що громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, за обставин, визначених у статті 1 цього Закону, має право на захист від примусового внутрішнього переміщення або примусового повернення на покинуте місце проживання.
Водночас, суд зауважує, що постанови Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року №531 «Про особливості реалізації прав деяких категорій осіб на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», від 05 листопада 2014 року №637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», від 07 листопада 2014 року №595 «Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, а також інших платежів з рахунків, відкритих в органах Казначейства та постанова Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України», від 11 грудня 2014 року №20 «Про затвердження Порядку надання страхових виплат, фінансування витрат на медичну та соціальну допомогу, передбачених загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання для осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території і районів проведення антитерористичної операції» не є законами, тому не можуть звужувати чи скасовувати права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили, та не можуть застосовуватись у сфері спірних правовідносин, врегульованих Законом №1105-XIV.
За змістом конституційних норм (статті 113, 116, 117 Конституції України), Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.
Конституційний Суд України у своїх рішеннях №20-рп/2011 від 26 грудня 2011 року та №2-рп-99 від 02 березня 1999 року висловив позицію, згідно з якою Кабінет Міністрів України є органом, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту.
Конституційне поняття «Закон України», на відміну від поняття «законодавство України», не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.
Жодних змін у Закон №1105-XIV з приводу особливостей виплати заборгованості з соціальних виплат особам, які є внутрішньо переміщеними особами, Верховною Радою не приймалося.
Отже, у випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.
Суд зауважує, що статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або «інші права», як це зазначено у статті 9 Закону №1706-VII), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації, а тому відповідач повинен всіляко сприяти відновленню виплат, гарантованих державою внутрішньо переміщеним особам.
Суд не приймає посилання відповідача на те, що необґрунтоване зволікання позивача щодо звернення до територіальних органів Пенсійного фонду щодо питання поновлення щомісячної страхової виплати не може слугувати підставою для задоволення позовних вимог, оскільки позивач сам має право вирішувати про необхідність звернення до Фонду про продовження страхових виплат. Відсутність такого звернення не є підставою для відмови в задоволенні позову.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2019 року у справі №243/3505/16-ц.
Статтею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 26 червня 2014 року у справі Суханов та Ільченко проти України (Заяви №68385/10 та №71378/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов'язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою (параграф 30).
Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).
Зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).
Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету в інтересах суспільства. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено справедливий баланс між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі Щокін проти України (Заяви № 23759/03 та № 37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки на умовах, передбачених законом, а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення законів. Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).
Судом також встановлено, що з 01 січня 2023 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 21 вересня 2022 року №2620-IX, пунктом 2 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення», якого передбачено припинити Фонд соціального страхування України та управління виконавчої дирекції Фонду, реорганізувавши їх шляхом приєднання до Пенсійного фонду України з 1 січня 2023 року. Пенсійний фонд України та його територіальні органи є правонаступниками Фонду соціального страхування України, його виконавчої дирекції, управлінь виконавчої дирекції Фонду та їх відділень. Кабінету Міністрів України у встановленому порядку вжити заходів, що випливають із цього Закону.
Пунктами 3-8 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону (Закону України від 21 вересня 2022 року №2620-IX) також визначено, що до завершення заходів, пов'язаних з приєднанням до Пенсійного фонду України Фонду соціального страхування України та його робочих органів, виконання функцій та завдань, передбачених цим Законом, забезпечують у межах компетенції виконавча дирекція та робочі органи Фонду соціального страхування України.
Установити, що нормативно-правові та розпорядчі акти Фонду соціального страхування України діють до затвердження відповідних рішень Пенсійним фондом України.
Фонду соціального страхування України забезпечити передачу Пенсійному фонду України особових справ потерпілих (членів їхніх сімей), баз даних, носіїв інформації та програмного забезпечення щодо ведення обліку та здійснення страхових виплат у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Установити, що з дня набрання чинності цим Законом платники страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, платники єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та отримувачі виплат (матеріального забезпечення) є такими, що зареєстровані (взяті на облік) Пенсійним фондом України. Їх перереєстрація не здійснюється.
Стягнення та погашення заборгованості із страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, пенсійне страхування, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, у тому числі в судовому порядку, у справах про банкрутство, за виконавчими документами, провадження за якими відкрито до дня набрання чинності цим Законом, здійснюють територіальні органи Пенсійного фонду України.
Установити, що дія абзацу третього частини першої статті 22 цього Закону щодо здійснення страхової виплати територіальними органами Пенсійного фонду України поширюється на застрахованих осіб за фактами нездійснення їм страхувальником страхової виплати за страховими випадками, які настали до набрання чинності цим Законом.
Отже, з 01 січня 2023 року (у зв'язку з припиненням Фонду соціального страхування України та управлінь виконавчої дирекції Фонду, які реорганізуються шляхом приєднання до Пенсійного фонду України) повноваження управлінь виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в областях передані до відповідних територіальних органів Пенсійного фонду України.
Судом також встановлено, що станом на час розгляду справи діяльність Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Черкаській області (код ЄДРПОУ 41321284) припинено, але з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань як юридична особа не виключено.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що саме відповідач, припинивши виплату призначених позивачу страхових виплат, діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
З огляду на викладене суд вважає, що припинення страхових виплат позивачу з 01 травня 2022 року здійснено не у спосіб, передбачений Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», а з точки зору положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було законним.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» від 09 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п.29).
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Враховуючи вищезазначене, суд вважає доцільним застосувати висновки Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, які викладені в постанові від 21 серпня 2018 року у справі №219/3611/17, а саме: «Без відкриття позивачем рахунку в установі - Публічне акціонерне товариство Державний ощадний банк України, у відповідача відсутні правові підстави для виплати пенсії з 01 липня 2016 року і заборгованість з виплати пенсії, яка повинна нараховуватися відповідачем щомісячно з 01 липня 2016 року може бути виплаченою за умови відкриття позивачем рахунку в ПАТ Державний ощадний банк України».
За приписами частини п'ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Аналіз зазначених норм у їх взаємозв'язку зі статтями 2, 5 КАС України свідчить про те, що такі повноваження суд реалізує у разі встановленого факту порушення прав, свобод чи інтересів позивача, що зумовлює необхідність їх відновлення належним способом у тій мірі, у якій вони порушені. Зміст вимог адміністративного позову, як і, відповідно, зміст постанови, має виходити з потреби захисту саме порушених прав, свобод та інтересів у цій сфері.
Згідно з частиною другою статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Оскільки суд наділений повноваженнями щодо зобов'язання відповідача, в той час як спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, суд вважає за доцільне визнати протиправною та скасувати постанову Черкаського міського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Черкаській області від 12 травня 2022 року №71011/559606/12013/776 «Про припинення (затримання) щомісячної страхової виплати» ОСОБА_1 з 01 травня 2022 року, зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України Черкаській області поновити нарахування та виплату ОСОБА_1 щомісячних страхових виплат за період з 01 травня 2022 року та виплатити виниклу заборгованість з щомісячних страхових виплат на рахунок, відкритий у ПАТ «Державний ощадний банк України».
При цьому, суд вважає, вищевказаний спосіб захисту достатнім, враховуючи обставини по справі.
Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною другою статті 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Підсумовуючи, суд приходить висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню частково.
Щодо строку звернення за захистом порушеного права.
Частиною першою статті 122 КАС України встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Правилами частини другої статті 122 КАС України передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів.
Так, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №2102-ІХ, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, який продовжено й по теперішній час.
У постанові від 28 листопада 2022 року у справі №140/11951/21 Верховний Суд вказував, що при оцінці поважності причин пропуску процесуального строку з причини введення воєнного стану в Україні додатково слід брати до уваги, зокрема: територіальне місцезнаходження суду, порядок його функціонування; місце проживання (місцезнаходження) заявника; ведення на відповідній території бойових дій або розташування у безпосередній близькості до такої території, посилення ракетних обстрілів у відповідний проміжок часу, що об'єктивно створювало реальну небезпеку для життя учасників процесу; тривалість самого процесуального строку та часу, який минув із дати завершення процесуального строку; наявність чи відсутність обставин, які об'єктивно перешкоджали конкретній особі реалізувати своє право (повноваження) у межах визначеного процесуального строку; поведінку особи, яка звертається з відповідним клопотанням, зокрема, чи вживала особа розумних заходів для того, щоб реалізувати своє право (повноваження) у межах процесуального строку та якнайшвидше після його закінчення (у разі наявності поважних причин його пропуску), та інші доречні обставини.
Відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Також, у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 29 вересня 2022 року у справі №500/1912/22 зазначено про те, що протягом усього періоду дії воєнного стану, запровадженого на території України у зв'язку із збройною агресією російської федерації, суворе застосування адміністративними судами процесуальних строків стосовно звернення до суду із позовними заявами, апеляційними і касаційними скаргами, іншими процесуальними документами може мати ознаки невиправданого обмеження доступу до суду, гарантованого статтями 55, 124, 129 Конституції України, статтею 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Крім того, виходячи з правової, соціальної природи соціальних виплат, право громадянина на одержання призначеної йому виплат не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні або відсутність міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами, що також передбачено встатті 46 Конституції України.
Зазначена позиція неодноразово була висловлена Верховним судом за подібних обставин, зокрема, у справі від 14 лютого 2019 року у справі №766/15025/16-а. У вказаній справі Верховний Суд сформулював наступні висновки:
1) право на соціальний захист належить до основоположних прав і свобод, які гарантуються державою, і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України;
2) іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж обов'язки, як і громадяни України - за винятками, установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України;
3) держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами;
4) громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом;
5) право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, застраховані згідно із Законом № 1058-IV та які досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку, мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені встатті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом;
6) іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачене міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;
7) реєстрація місця проживання чи місця перебування особи за межами України або її відсутність (спірність) не може бути умовою для обмеження реалізації прав і свобод, передбаченихКонституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження (перегляду, відтермінування тощо);
8) не може бути привілеїв чи обмежень у механізмі реалізації конституційного права на соціальний захист, зокрема, за ознаками етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками.
Водночас, відсутність чіткого законодавчого механізму щодо відновлення соціальних виплат особам, які виїхали на постійне проживання за межі України, призвело до ситуації, за якої громадяни України були позбавлені можливості отримувати належні їм виплати, або створювалися умови за яких особи, які проживають за межами України, для отримання належних їм виплат необхідно було докласти значних зусиль, зокрема, звертатись до суду.
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного суду від 20 липня 2023 року №420/8355/22.
В порядку частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини, на підставі статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, у справі Delcourt v. Belgium Європейський суд зазначив, що у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення.
У справі Bellet v. France Європейський суд зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
У той же час, рішенням Європейського Суду з прав людини по справі "Іліан проти Туреччини" визначено, що правило встановлення обмежень звернення до суду у зв'язку з пропуском строку звернення до суду, повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи.
Отже, як свідчить позиція Європейського суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Враховуючи вищезазначені норми та доводи представника позивача, в той час предмет спору стосується соціального права позивача, суд вважає їх достатніми та дійшов висновку про визнання поважними причини пропуску строку звернення позивача до суду.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Відповідно до квитанції №4831-9581-9239-0462 від 22 жовтня 2025 року позивачем сплачено судовий збір в сумі 968,96 грн.
Згідно із частиною першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Таким чином, зважаючи на те, що позивачем сплачено суму судового збору та позовні вимоги задоволено, суд приходить висновку про необхідність стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача суму судового збору на користь позивача.
Керуючись статтями 2, 6, 8-9, 19-20, 22, 25-26, 72-78, 90, 139, 241-246, 255, 295-297, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов адвоката Біцулової Анни Анатоліївни в інтересах ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 ; місце проживання: АДРЕСА_2 ; рнокпп НОМЕР_2 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області (місцезнаходження: вул. Смілянська, буд. 23, м. Черкаси, Черкаська область, 18000; код ЄДРПОУ 21366538) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною та скасувати постанову Черкаського міського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Черкаській області від 12 травня 2022 року №71011/559606/12013/776 «Про припинення (затримання) щомісячної страхової виплати» про припинення ОСОБА_1 виплати щомісячної страхової виплати з 01 травня 2022 року.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Черкаській області поновити нарахування та виплату щомісячних страхових виплат ОСОБА_1 з 01 травня 2022 року на рахунок, відкритий у ПАТ «Державний ощадний банк України».
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Черкаській області виплатити ОСОБА_1 заборгованість із щомісячних страхових виплат, яка виникла за період з 01 травня 2022 року по день поновлення такої виплати на рахунок, відкритий у ПАТ «Державний ощадний банк України».
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 968 (дев'ятсот шістдесят вісім) грн. 96 коп.
Рішення складено у повному обсязі та підписано 19 листопада 2025 року.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку безпосередньо до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Першого апеляційного адміністративного суду у паперовому вигляді або через електронний кабінет (https://id.court.gov.ua/) у підсистемі «Електронний суд».
У разі застосування судом частини третьої статті 243 КАС України строк на апеляційне оскарження обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя І.С. Молочна