11 листопада 2025 року
м. Київ
cправа № 922/83/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С. К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Случ О. В.
за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р.К.,
та представників:
позивача - Хряк А. О. (в режимі відеоконференції),
відповідача - Сільченко Т. І. (в режимі відеоконференції),
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Приватного підприємства "DIQ"
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.06.2025
додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.07.2025
рішення Господарського суду Харківської області від 23.04.2025
та додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 30.04.2025
у справі № 922/83/25
за позовом Приватного підприємства "DIQ"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Альфа Лабсервіс"
про стягнення коштів, розірвання договорів, повернення майна
Приватне підприємство "DIQ" (далі - ПП "DIQ"; позивач) звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Альфа Лабсервіс" (далі - ТОВ "Альфа Лабсервіс"; відповідач), в якому просило:
- розірвати договір оренди обладнання від 21.11.2019 № I3114ДО, укладений між ПП "DIQ" та ТОВ "Альфа Лабсервіс";
- розірвати договір поставки від 21.11.2019 № I3114ДР, укладений між ПП "DIQ" та ТОВ "Альфа Лабсервіс";
- зобов'язати ТОВ "Альфа Лабсервіс" повернути ПП "DIQ" орендоване майно за договором оренди обладнання від 21.11.2019 № I3114ДО;
- стягнути з ТОВ "Альфа Лабсервіс" на користь ПП "DIQ" 11 600,00 євро неустойки за найм речі за час прострочення відповідно до ст. 785 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України);
- стягнути з ТОВ "Альфа Лабсервіс" на користь ПП "DIQ" 29 000,00 євро штрафу згідно з п. 4.1 договору оренди обладнання від 21.11.2019 № I3114ДО за кожний місяць не повернутого в термін обладнання;
- стягнути з ТОВ "Альфа Лабсервіс" на користь ПП "DIQ" 1 173 832,41 грн пені за порушення п. 4.1 за договором оренди обладнання від 21.11.2019 № I3114ДО;
- cтягнути з ТОВ "Альфа Лабсервіс" на користь ПП "DIQ" 92 199,22 грн 3% річних за порушення п. 4.1 за договором оренди обладнання від 21.11.2019 № I3114ДО.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПП "DIQ" посилається на те, що з березня 2022 року відповідач не сплачував плату за договором оренди, а з квітня 2022 року - не здійснював замовлення щодо поставки реагентів, чим порушив умови договорів та, що є обставиною для їх розірвання; ТОВ "Альфа Лабсервіс" звернулося до ПП "DIQ" з листом щодо припинення дії договорів, про що ПП "DIQ" не заперечило, зазначивши лише про необхідність дотримання вимог п. п. 7.3., 2.14, 2.16, 4.1 договору оренди обладнання. Однак, ТОВ "Альфа Лабсервіс" відмовилося виконати зобов'язання і повернути обладнання відповідно до умов договору. Позивач зазначає, що на момент звернення з позовом обладнання перебуває у користуванні відповідача; останній орендну плату не сплачує, замовлення щодо поставки реагентів не здійснює, повернути обладнання відмовляється, на листи не відповідає. З огляду на вищевказане позивач просить розірвати договори, зобов'язати відповідача повернути обладнання, стягнути з відповідача штрафні санкції, а також застосувати відповідальність, визначену ч. 2 ст. 625 ЦК України (стягнути 3 % річних).
Правовою підставою позову позивач визначив ст.ст. 651, 785, 625 ЦК України.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 23.04.2025 (суддя - Трофімов І. В.) позов задоволено частково. Розірвано договір оренди обладнання від 21.11.2019 № I3114ДО і договір поставки від 21.11.2019 № I3114ДР, укладені між ПП "DIQ" і ТОВ "Альфа Лабсервіс". Зобов'язано ТОВ "Альфа Лабсервіс" повернути ПП "DIQ" орендоване майно за договором оренди обладнання від 21.11.2019 № I3114ДО. У задоволені решти позовних вимог відмовлено.
Додатковим рішенням Господарського суду Харківської області від 30.04.2025 (суддя - Трофімов І. В.) заяву ТОВ "Альфа Лабсервіс" задоволено частково. Стягнено з ПП "DIQ" на користь ТОВ "Альфа Лабсервіс" 7 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді першої інстанції. У задоволенні решти заяви відмовлено.
Постановою Східного апеляційного господарського суду від 24.06.2025 (головуючий суддя - Істоміна О. А., судді - Медуниця О. Є., Слободін М. М.) рішення Господарського суду Харківської області від 23.04.2025 та додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 30.04.2025 залишено без змін.
Додатковою постановою Східного апеляційного господарського суду від 03.07.2025 (головуючий суддя - Істоміна О. А., судді - Медуниця О. Є., Слободін М. М.) заяву ТОВ "Альфа Лабсервіс" про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу задоволено частково. Стягнуто з ПП "DIQ" на користь ТОВ "Альфа Лабсервіс" 5 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. В решті заяви відмовлено.
21.11.2019 між ПП "DIQ" (орендодавець) і ТОВ "Альфа Лабсервіс" (орендар) було укладено договір оренди обладнання № І3114ДО (далі - договір оренди обладнання), за умовами якого орендодавець зобов'язувався надати в тимчасове користування, а орендар - прийняти, оплатити користування й вчасно повернути автоматизовану систему імунологічного аналізу IMMULITE 2000 Immunoassay Systems, серійний номер I3114 (Refurbished (обладнання) в справному та неушкодженому стані з урахуванням нормального зношування відповідно до специфікації, доданої до цього договору.
У договорі оренди обладнання сторони досягли згоди про таке:
- оренда оплачується за ціною, що відповідає 200 євро/міс у тому числі ПДВ на останній день місяця, за який нараховується орендна плата за курсом продажу Українського Міжбанківського валютного ринку (УМБВР веб-сайт http://minfin.com.ua/ua/currency/contracts/eur/), встановлений в останній фінансовий (робочий) день, що передував дню виставлення рахунку, шляхом перерахування коштів на поточний рахунок орендодавця протягом 7 банківських днів з дати отримання рахунку (п. 3.1 договору оренди обладнання);
- строк оренди обладнання починає свій відлік з моменту підписання акта приймання-передачі обладнання в момент його фактичної передачі орендарю. Термін дії договору - два роки з дати підписання. Закінчення терміну дії цього договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мали місце під час дії договору та обов'язку виконання усіх невиконаних зобов'язань за цим договором (п. 7.1 договору оренди обладнання);
- у разі якщо за 30 календарних днів до закінчення терміну дії цього договору жодна з сторін письмово не повідомить іншу сторону про припинення цього договору, договір вважається пролонгованим на період 12 місяців на тих самих умовах (п. 7.2 договору оренди обладнання);
- орендодавець має право достроково розірвати договір оренди у випадку недотримання орендарем умов цього договору письмово попередивши про це за 45 календарних днів до бажаної дати розірвання. Орендар має право достроково розірвати договір оренди у разі недотримання орендодавцем умов цього договору письмово попередивши про це за 45 календарних днів до бажаної дати розірвання (п.п. 7.3, 7.4 договору оренди обладнання);
- всі зміни та доповнення до цього договору оформляються письмово у вигляді додаткових угод або протоколів розбіжностей, підписуються уповноваженими представниками двох сторін, і є його невід'ємними частинами (п. 9.2 договору оренди обладнання).
25.11.2019 за актом приймання-передачі відповідачу було передано обладнання в оренду.
Суди попередніх інстанцій встановили, що особливістю договору оренди була необхідність укладення договору поставки реагентів, який між сторонами було укладено 21.11.2019. За договором поставки від 21.11.2019 № І3114ДР (далі - договір поставки) ПП "DIQ" (продавець) або інша юридична особа зобов'язувалися передати, а ТОВ "Альфа Лабсервіс" (покупець) - прийняти усі необхідні реагенти, калібратори, контролі, предмети одноразового використання та витратні матеріали, визначені та обумовлені цим договором, та сплатити продавцю вартість товару відповідно до умов цього договору. Сторони домовились, що товар переданий іншою юридичною особою з письмового дозволу ПП "DIQ" також враховується як партія товару згідно з п. 1.3 договору.
У договорі поставки сторони досягли згоди про таке:
- цей договір є додатком до договору оренди діагностичного обладнання від 21.11.2019 № І3114ДО, з мінімальним об'ємом закупки на місяць у сумі від 500 євро в тому числі з ПДВ (пп. 1.2.1 п. 1.2 договору поставки);
- враховуючи, що ціна договору включає імпортну складову, керуючись ст.ст. 524, 533 ЦК України, сторони домовились визначати грошовий еквівалент зобов'язання з оплати виробів в іноземній валюті, а саме в євро за безготівковим курсом для договорів (курс продажу згідно з інформації з веб-сайту http://minfin.com.ua/ua/currency/contracts/eur/), встановлений в останній фінансовий (робочий) день, що передував дню виставлення рахунку з додаванням банківських витрат на покупку валюти для контракту, згідно з умовами банку постачальника (не більш ніж 2%). Сума мінімального замовлення на рік (відносно одного обладнання) не може бути меншою 6 000,00 євро (п. 1.3 договору поставки).
Судами попередніх інстанцій встановлено, що: між сторонами неодноразово здійснювалося листування щодо виконання зобов'язань за договорами, а також щодо їх припинення та повернення обладнання; однак станом на момент розгляду справи сторони не досягли згоди щодо їх розірвання; обладнання перебуває в користуванні відповідача; останнім не сплачується орендна плата; відповідачем не здійснюється замовлення щодо поставки реагентів.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, виходили з недотримання сторонами порядку припинення договірних відносин та, що з липня 2022 року відповідач не сплачує орендну плату за договором оренди, а позивач не виставляє рахунки на оплату з огляду на те, що сторони втратили інтерес до продовження договірних відносин. За встановлених обставин суди попередніх інстанцій дійшли висновку про наявність підстав для розірвання договорів і зобов'язання ТОВ "Альфа Лабсервіс" повернути ПП "DIQ" орендоване майно. При цьому суди попередніх інстанцій відмовили у позові у частині стягнення неустойки згідно з ч. 2 ст. 785 ЦК України, штрафу відповідно до п. 4.1 договору оренди, пені, 3 % річних, вказавши на їх безпідставність і необґрунтованість.
При цьому суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, стягнув з позивача на користь відповідача 7 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді першої інстанції, а апеляційний господарський суд - 5 000,00 грн цих витрат.
Не погоджуючись частково із ухваленими у справі рішеннями, ПП "DIQ" звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати: рішення Господарського суду Харківської області від 23.04.2025 в частині відмови у стягненні 11 600,00 євро неустойки, 29 000,00 євро штрафу; додаткове рішення суду першої інстанції і постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.06.2025.
Просить ухвалити нове рішення, яким стягнути з ТОВ "Альфа Лабсервіс" на користь ПП "DIQ" 11 600,00 євро неустойки за найм речі за час прострочення і 29 000,00 євро штрафу за п. 4.1 договору оренди обладнання від 21.11.2019 № І3114ДО за кожен місяць не повернутого в термін обладнання. Просить також ухвалити нове рішення, яким відмовити у стягненні з ПП "DIQ" на користь ТОВ "Альфа Лабсервіс" 7 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу і скасувати додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.07.2025 і постановити нове рішення, яким відмовити у стягненні з ПП "DIQ" на користь ТОВ "Альфа Лабсервіс" 5 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Скаржник мотивує подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), а саме вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування ст. 549 ЦК України, ч. 1 ст. 230, ч. 3 ст. 232 Господарського кодексу України (далі - ГК України), ч. 2 ст. 785 ЦК України і щодо застосування ст. ст. 126, 129 ГПК України, ст. ст. 137, 141, 142 ЦПК України у таких правовідносинах. Посилається на те, що судами попередніх інстанцій порушено ст. ст. 13, 73, 76, 77, 78, 79, 86, 236 ГПК України, не надано оцінки фактичним обставинам справи, що призвело до неправильно вирішення спору.
У касаційній скарзі скаржник також зазначає таке: саме відповідачем було ініційовано припинення договору оренди обладнання через неможливість його виконання, зокрема через не сплату орендної плати, на що позивач надав згоду. Однак, всупереч умовам договору та положенням законодавства, відповідача відмовився повернути обладнання та продовжував безоплатно користуватися ним; суди попередніх інстанцій не з'ясували момент фактичного припинення виконання сторонами зобов'язань за договором, а також не врахували недобросовісну поведінку відповідача з огляду на ст. 614 ЦК України; вважає, що припинення договору не скасовує обов'язку відшкодувати штрафні санкції, якщо порушення мало місце до або під час його припинення; умисне ухилення відповідача повернути обладнання, його утримання та неправомірне користування після його ж пропозиції припинити договір оренди є підставою для застосування до відповідача спеціального виду майнової відповідальності, визначеної ч. 2 ст. 785 ЦК України та стягнення штрафу.
Скаржник у касаційні скарзі посилається і на постанови Верховного Суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22, від 16.08.2024 у справі № 910/14706/22, від 11.04.2018 у справі № 914/4238/15, від 24.04.2018 у справі № 910/14032/17, від 09.09.2019 у справі № 910/16362/18, від 13.12.2019 у справі № 910/20370/17, від 06.07.2021 у справі № 906/562/20, від 21.04.2021 у справі № 903/451/20, від 11.04.2018 у справі № 914/4238/15, від 03.12.2018 у справі № 914/1199/17 і на неправильне врахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19.
Зазначає також, що: додаткове рішення, залишене без змін постановою апеляційного суду, та додаткова постанова апеляційного господарського суду прийняті з порушенням норм матеріального і процесуального права - ст. ст. 13, 73, 76, 77, 78, 79, 86, 126, 236 ГПК України; обсяг робіт, визначений у додатковій угоді до договору не співпадає з фактичним обсягом робіт, визначеним у акті, на підставі чого неможливо розрахувати фактичні витрати на правничу допомогу, понесені у суді; цей спір для кваліфікованого юриста є спором незначної складності. Скаржник у касаційній скарзі вважає, що судові рішення в частині розподілу витрат на професійну правничу допомогу ухвалені без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21, від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, від 23.01.2020 у справі № 910/16322/18, від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц та інших.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.09.2025 відкрито провадження за касаційною скаргою ПП "DIQ" з підстави, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 22.09.2025.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить її залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін з підстав, наведених у цьому відзиві. Зокрема зазначив, що строк виконання зобов'язання (повернення майна) пов'язаний із припиненням договору. Оскільки жодна з підстав для припинення договорів не настала (до ухвалення рішення судом), відлік 14-денного строку не розпочався, а отже, у відповідача не виник обов'язок повернути обладнання в межах передбаченого договором строку. Стверджує, що станом на момент подання позову не було підстав вважати, що відповідач порушив зобов'язання в частині повернення майна, а тому підстав для стягнення неустойки згідно з ч. 2 ст. 785 ЦК України і штрафу немає. Вказує на те, що на час подання касаційної скарги відповідачем вже виконані рішення судів першої та апеляційної інстанцій.
10.11.2025 позивач звернувся до Верховного Суду із додатковими поясненнями.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наявність зазначеної у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень (п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України), дослідивши наведені у касаційні скарзі доводи, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).
Статтею 627 ЦК України визначено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк (ч. 1 ст. 759 ЦК України).
Статтею 782 ЦК України встановлено, що наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за найм речі протягом трьох місяців підряд. У разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.
Верховний Суд зазначає, що законодавець у ст. 509 ЦК України закріпив норму, відповідно до якої зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу.
Зобов'язання мають ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (ч. 3 ст. 509 ЦК України) та виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК України).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання (ст. 610 ЦК України).
У разі порушення зобов'язань настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Обов'язки наймача у разі припинення договору найму регулює ст. 785 ЦК України. Так, відповідно до ч. 1 ст. 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Водночас невиконання наймачем передбаченого ч. 1 ст. 785 ЦК України обов'язку щодо негайного повернення наймодавцеві речі (у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі) у разі припинення договору є порушенням умов договору, що породжує у наймодавця право на застосування до наймача відповідно до ч. 2 ст. 785 ЦК України такої форми майнової відповідальності як неустойка у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення.
Здійснюючи аналіз норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини Верховний Суд висновував таке: "положеннями ст. 549 ЦК України та ст. 230 ГК України визначено загальне поняття штрафних санкцій, яке у господарському судочинстві включає неустойку, штраф, пеню, яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил господарської діяльності, невиконання господарського зобов'язання. За приписами ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Частиною 1 ст. 230 ГК України визначено поняття штрафних санкцій. Ними визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Відповідно до ч. 1 ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 548 ЦК України). Тобто неустойка згідно із ч. 2 ст. 785 ЦК України розглядається як законна неустойка і застосовується незалежно від погодження сторонами цієї форми відповідальності в договорі найму (оренди). Водночас неустойка за ч. 2 ст. 785 ЦК України має спеціальний правовий режим, який обумовлений тим, що зобов'язання наймача (орендаря) з повернення об'єкта оренди є майновим і виникає після закінчення дії договору. Наймодавець (орендодавець) у цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші ефективні засоби впливу задля виконання відповідного зобов'язання, окрім як використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном. Узагальнюючи наведені висновки стосовно наслідків припинення договору у разі, якщо орендар не повертає майно після припинення строку дії договору, зокрема у вигляді подальшого неправомірного користування майном, та права орендодавця застосувати передбачений законом спосіб захисту порушеного права - стягнення з орендаря неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення (ч. 2 ст. 785 ЦК України), суд, встановлюючи відмінності між орендною платою (платою за користування майном) та неустойкою, передбаченою ч. 2 ст. 785 ЦК України, зазначає про таке. Обов'язок орендаря сплачувати орендну плату за користування орендованим майном зберігається до припинення договору (до спливу строку дії договору оренди), оскільки орендна плата є платою орендаря за користування належним орендодавцю майном та відповідає суті орендних правовідносин, що полягають у строковому користуванні орендарем об'єктом оренди на платній основі. Неустойка, стягнення якої передбачено ч. 2 ст. 785 ЦК України, є самостійною формою майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, яка застосовується у разі (після) припинення договору - якщо наймач не виконує обов'язку щодо негайного повернення речі, і є належним способом захисту прав та інтересів орендодавця після припинення договору, коли користування майном стає неправомірним (див. постанову Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 924/599/19, п. 9.20 постанови Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19).
Сторони у п. 4.1 договору оренди обладнання досягли згоди про те, що за протермінування повернення обладнання або вхідних у комплект виробів у встановлений замовленням термін орендар сплачує орендодавцеві (за письмовою вимогою останнього) штраф в розмірі 1 000 євро за кожний місяць не повернутого в термін обладнання. Орендодавець повинен у термін 14 днів з моменту отримання повідомлення орендарем прийняти обладнання на свій склад.
Здійснивши аналіз умов договорів, норм матеріального права, які регулюють ці правовідносини, встановивши, що виконання зобов'язання з повернення відповідного майна пов'язане із припиненням договорів, які на час звернення з цим позовом такими не були (договори було розірвано судом за результатом розгляду цього спору і скаржник не оскаржує рішення судів в цій частині вирішення спору), господарські суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що відповідач не порушив зобов'язання щодо повернення майна станом на момент подання позову, а отже, що відсутня правова підстава для стягнення з нього на користь позивача 29 000,00 грн штрафу, передбаченого п. 4.1 договору оренди обладнання, а також 11 600,00 євро неустойки згідно з ч. 2 ст. 785 ЦК України.
Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права, що регулюють підстави виникнення відповідальності за прострочення повернення орендованого майна. Касаційна скарга в цій частині є необґрунтованою.
Верховний Суд зазначає, що відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, яким скаржник обґрунтовує касаційну скаргу, підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у п. п. 1, 4 ч. 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
У постанові від 03.09.2024 у справі № 910/14049/23 Верховний Суд дійшов висновку, що крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема зазначення норми права щодо якої відсутній висновок її застосування із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній та обґрунтуванням необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи.
Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
Формування Верховним Судом висновку має стосуватися спірних конкретних правовідносин, ураховуючи положення чинного законодавства та встановлені судами під час розгляду справи обставини. При цьому формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними ст. 300 ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.
Проте, як свідчить зміст касаційної скарги, скаржник не обґрунтував необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування наведених ним норм для правильного вирішення спору у подібних правовідносинах, натомість його аргументи фактично ґрунтуються на власних запереченнях висновків судів попередніх інстанцій, покладених в основу судових рішень про відмову у задоволенні позову (у оскаржуваній частині) та стосуються виключно незгоди з встановленими судами обставинами справи та оцінкою наявних у справі доказів, проте з огляду на визначені у ст. 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції переоцінка доказів та встановлення по новому обставин справи не належить до повноважень Верховного Суду.
Отже, зважаючи на викладене, а також межі розгляду справи судом касаційної інстанції, Верховний Суд не формує висновку щодо застосування вказаних скаржником норм права у цьому випадку.
Верховний Суд також зазначає, що аналіз висновків, зроблених у рішеннях судів (в оскаржуваній частині), не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, і ці висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення. Верховний Суд зазначає і про те, що посилаючись на вказані у касаційній скарзі постанови, скаржник залишає поза увагою те, що неврахуванням висновку Верховного Суду є саме неврахування висновку щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, чого скаржником у цьому випадку не було доведено. Крім того Верховний Суд не наділений повноваженнями за скаржника доповнювати касаційну скаргу міркуваннями та відповідним зазначенням доводів касаційного оскарження, оскільки у іншому випадку вказане б призводило до порушення таких принципів господарського процесу, як змагальність та диспозитивність.
Щодо решти позовних вимог (вирішення спору у частині стягнення з відповідача на користь позивача 1 173 832,41 грн пені, 92 199,22 грн 3% річних, розірвання договорів і повернення майна), то необхідно зазначити, що судові рішення у цій частині ніким не оскаржуються, а тому Верховним Судом з огляду на вимоги ст. 300 ГПК України не переглядаються.
Щодо оскарження рішень судів попередніх інстанцій в частині розподілу витрат на професійну правничу допомогу, то необхідно зазначити таке.
За змістом п. 3 ч. 1 ст. 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
У гл. 8 роз. I ГПК України закріплений інститут судових витрат.
Судові витрати - це передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв'язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв'язку з вирішенням конкретної справи (див. п. 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц).
Статтею 123 ГПК України, яка визначає види судових витрат, встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (ст. 126 ГПК України).
Порядок розподілу судових витрат визначений у ст.ст. 129 - 130 ГПК України. Так, за ч. 4 ст. 129 ГПК України розподіл інших судових витрат, пов'язаних з розглядом справи та встановлює, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру заявлених вимог.
Відповідно до ст. 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.
Закон України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" визначає правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні.
За приписами ст. 1 цього Закону:
- договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт - оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (п. 4 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону);
- представництво - це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п. 9 ч. 1 ст. 1 цього Закону);
- інші види правової допомоги - це види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону).
Види адвокатської діяльності визначає ст. 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", відповідно до якої ними, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Частинами 1-3 ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" встановлено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Гонорар може встановлюватися у формі: фіксованого розміру і погодинної оплати (див. п. 4.20 постанови Верховного Суду від 15.04.2025 у справі № 910/6138/24).
Законодавець у ч.ч. 1, 2 ст. 126 ГПК України закріпив норму, відповідно до якої витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Разом із тим розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (ч. 8 ст. 129 ГПК України).
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 126 ГПК України).
Водночас за змістом ч. 4 ст. 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у п. 6.35 постанови від 02.02.2024 у справі № 910/9714/22 сформулював висновок про те, що для вирішення питання про розподіл судових витрат суд має враховувати складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов'язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.
Усталеним у судовій практиці є те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію "реальності" адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію "розумності" їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує і ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Здійснюючи аналіз вказаних вище норм права, Велика Палата Верховного Суду, Верховний Суд неодноразово зазначали таке:
- нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін (див. п. п. 33-34, 37 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19);
- не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. У випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21);
- у разі недотримання вимог ч. 5 ст. 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені ч. 5 ст. 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково. Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та неодмінності), а також розумності їхнього розміру застосовуються з огляду на конкретні обставини справи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2024 у справі № 910/14524/22);
- витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 126 ГПК України (див. п. 6.5 постанови об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.03.2019 у справі № 922/445/19).
Як убачається із матеріалів справи і встановлено судами попередніх інстанцій, відповідачем у відзиві наводився попередній розрахунок судових витрат (60 000,00 грн) та було зазначено, що докази понесених витрат будуть надані протягом 5 днів після ухвалення рішення суду. На виконання вимог ч. 8 ст. 129 ГПК України, 25.04.2025 відповідач звернувся до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення про стягнення з позивача на його користь витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді першої інстанції, до якої були долучені такі документи:
- договір про надання правничої допомоги від 17.02.2025 № 2025/02/03, за умовами якого ТОВ "Альфа Лабсервіс" (клієнт) доручає, а Адвокатське об'єднання "Роланд" (далі - АО "Роланд"; АО) бере на себе зобов'язання надавати правничу допомогу у формах, в обсягах та на умовах, передбачених цим договором, в порядку, встановленим чинним законодавством, а клієнт - приймати та оплатити її. Відповідно до п.п. 3.1, 3.2 договору винагорода АО становить 60 000,00 грн, яку клієнт сплачує протягом 60 календарних днів з моменту підписання сторонами акта наданих послуг після винесення Господарським судом Харківської області рішення у справі № 922/83/25 на підставі рахунку АО "Роланд";
- акт про надання правничої допомоги від 24.04.2025 № 43 до договору від 17.02.2025 № 2025/02/03, в якому наведений перелік наданих відповідачу послуг у суді першої інстанції АО, а саме: 1. Підготовка і подання до Господарського суду Харківської області відзиву на позовну заяву у справі № 922/83/25; 2. Підготовка і подання до Господарського суду Харківської області заперечень на відповідь на відзиву у справі № 922/83/25; 3. Представництво інтересів клієнта у судових засідань у справі № 922/83/25 у Господарському суді Харківської області, а саме: 26.02.2025, 19.03.2025, 02.04.2025, 23.04.2025. Зазначено, що загальна вартість послуг за цим актом складає 60 000,00 грн;
- рахунок на оплату від 24.04.2025 № 32;
- ордер на надання правничої (правової) допомоги від 24.02.2025 серія № АХ1241982, виданий АО "Роланд" на підставі договору про надання правничої допомоги від 17.02.2025 № 2025/02/03 адвокату Сільченко Тетяні Іванівні (далі - Сільченко Т. І.) для надання правничої допомоги у Господарському суді Харківської області ТОВ "Альфа Лабсервіс".
Верховний Суд зазначає і те, що відповідачем у відзиві на апеляційну скаргу було повідомлено апеляційний господарський суд, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які він очікує понести у зв'язку із розглядом справи № 922/83/25 в суді апеляційної інстанції, складає 40 000,00 грн. 24.06.2025, під час судових дебатів, відповідачем заявлено про покладення судових витрат на позивача. 26.06.2025 відповідач, через підсистему "Електронний Суд", подав до Східного апеляційного господарського суду заява про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення з ПП "DIQ" на користь ТОВ "Альфа Лабсервіс", понесених останнім судових витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у справі № 922/83/25 у сумі 40 000,00 грн.
На підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу у апеляційному господарському суді, відповідач надав такі документи:
- додаткову угоду від 19.05.2025 № 01 до договору про надання правничої допомоги від 17.02.2025 № 2025/02/03, за якою АО "Роланд" зобов'язувалося надати клієнту правничу допомогу (юридичні послуги) в обсязі та на умовах, передбачених цією додатковою угодою, а клієнт - прийняти та оплатити її. Так, АО зобов'язалося здійснювати захист інтересів клієнта у Східному апеляційному господарському суді у справі № 922/83/25. У додатковій угоді узгодили, зокрема, надання такої правничої допомоги, а саме: підготовку та подання до Східного апеляційного господарського суду апеляційної скарги на додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 30.04.2025 у справі № 922/83/25; підготовку та подання до Східного апеляційного господарського суду відзиву на апеляційну скаргу ПП "DIQ" на рішення Господарського суду Харківської області від 23.04.2025 у справі № 922/83/25 (у разі подання такої скарги); підготовку та подання до Східного апеляційного господарського суду відзиву на апеляційну скаргу ПП "DIQ" на додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 30.04.2025 у справі №922/83/25 (у разі подання ПП "DIQ" такої скарги); підготовка та подання інших необхідних процесуальних документів: відповідей, претензій, клопотань, заяв, звернень, скарг, письмових пояснень, заперечень, тощо; представництво інтересів клієнта у судових засіданнях у справі, в тому числі у режимі відеоконференції (у разі необхідності);
- акт наданих послуг від 25.06.2025 № 66 до договору від 17.02.2025 № 2025/02/03 на суму 40 000,00 грн, в якому деталізовано перелік наданих відповідачу послуг у апеляційному господарському суді, а саме: підготовка та подання до Східного апеляційного господарського суду відзиву на апеляційну скаргу ПП "DIQ" на додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 30.04.2025 у справі № 922/83/25; представництво інтересів клієнта у Східному апеляційному господарському суді у справі № 922/83/25 у судовому засіданні 24.06.2025. Зазначено, що загальна вартість наданої правової допомоги склала 40 000,00 грн;
- рахунок на оплату від 25.06.2025 № 47;
- ордер на надання правничої (правової) допомоги від 21.05.2025 № АХ1261992, виданий АО "Роланд" на підставі договору про надання правничої допомоги від 17.02.2025 № 2025/02/03 адвокату Сільченко Т. І. для надання правничої допомоги у Східному апеляційному господарському суді ТОВ "Альфа Лабсервіс".
Матеріали справи також містять копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю адвокатом Сільченко Т. І. від 21.12.2016 № 2058.
Дослідивши наявні у матеріалах справи документи на підтвердження понесення відповідачем витрат на професійну правничу допомогу, встановивши, що ними підтверджується надання АО "Роланд" відповідачу послуг з професійної правничої допомоги при перегляді цієї справи у судах першої і апеляційної інстанцій, врахувавши заперечення позивача, результати розгляду справи, характер спору у цій справі, що правова позиція сторін не змінювалась протягом всього судового розгляду, а підготовка до розгляду цієї справи не вимагала великого обсягу юридичної і технічної роботи, суд першої інстанцій, з яким погодися апеляційний господарський суд, стягнули з позивача на користь відповідача 7 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді першої інстанції, а апеляційний господарський суд - з позивача на користь відповідача 5 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу при апеляційному перегляді справи, зазначивши, що витрати у зазначених сумах відповідають критеріям розумності, необхідності й співмірності. Верховний Суд не встановив порушень норм матеріального і процесуального права при здійсненні судами розподілу витрат на професійну правничу допомогу, понесених у судах першої і апеляційної інстанцій.
Колегія суддів зазначає, що скаржник посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування ст.ст. 126, 129 ГПК України, ст.ст. 137, 141, 142 ЦПК України фактично окреслює лише межі правовідносин, в яких, на його думку, відсутній висновок суду касаційної інстанції. Касаційна скарга в цій частині за своїм змістом фактично зводиться до незгоди з здійсненим судами розподілом витрат на професійну правничу допомогу, до необхідності здійснення переоцінки наявних в матеріалах справи доказів, що не є можливим з огляду на визначені в ст. 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції, а також до небажання сплачувати ці витрати відповідачу. Крім того Верховний Суд зазначає, що спірні правовідносини не підпадають під правове регулювання норм ЦПК України, а регулюються нормами ГПК України та, що у цьому разі немає підстав для формування висновку щодо їх застосування.
Щодо посилання скаржника на те, що висновок судів попередніх інстанцій про стягнення з позивача на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу не відповідає висновкам Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21, від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, від 23.01.2020 у справі № 910/16322/18, від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц та інших, то необхідно зазначити, що оскаржувані судові рішення не суперечить цим висновкам Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду, які робилися з огляду на наявні у справі документи на підтвердження здійснення відповідних витрат та від обставин обґрунтованості і співмірності відповідних витрат. Крім того, оскаржувані рішення ухвалювалася з урахуванням всіх тих необхідних критеріїв, які застосовуються при розподілі відповідних судових витрат, які бралися до уваги Верховним Судом, Великою Палатою Верховного Суду при ухвалені вищевказаних постанов. Посилаючись на ці постанови, скаржник фактично тлумачить ці висновки неправильно, на свою користь.
Верховний Суд зазначає, що оскаржувані рішення ухвалені при дотриманні норм процесуального права, з правильним застосуванням норм матеріального права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин. Незгода скаржника із додатковим рішенням суду першої інстанції і постановою апеляційного господарського суду, ухваленими відповідно до норм ст. 236 ГПК України, не є доказом неправильного застосування судами попередніх інстанцій вказаних скаржником норм права і принципів пропорційності та справедливого розподілу судових витрат.
Інші доводи касаційної скарги підставами касаційного оскарження не обґрунтовані і, відповідно, Верховним Судом не розглядаються (див. постанову Верховного Суду від 29.05.2024 у справі № 910/2491/23).
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
За змістом ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Отже, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржувані судові рішення, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних рішень (в оскаржуваній частині) - без змін.
Згідно з ст. 129 ГПК України судові витрати за подання касаційної скарги покладаються на скаржника.
Керуючись ст. ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -
Касаційну скаргу Приватного підприємства "DIQ" залишити без задоволення.
Постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.06.2025 та рішення Господарського суду Харківської області від 23.04.2025 в оскаржуваній частині у справі № 922/83/25 залишити без змін.
Додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.07.2025 та додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 30.04.2025, залишене без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 24.06.2025, у справі № 922/83/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Могил С.К.
Судді: Волковицька Н.О.
Случ О.В.