18 листопада 2025 року
м. Київ
cправа № 917/455/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Малашенкової Т.М. (головуючої), Бенедисюка І.М., Власова Ю.Л.,
за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,
представників учасників справи:
приватного виконавця Скрипника Володимира Леонідовича (далі - приватний виконавець, скаржник) - не з'явився,
позивача - Публічного акціонерного товариства «МТБ БАНК» (далі - ПАТ «МТБ БАНК») - не з'явився,
відповідачів:
1) Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛА Логістик» (далі - Товариство) - не з'явився,
2) Благодійної організації «Благодійний фонд «Сприяння малозабезпеченим верствам населення» (далі - Організація) - не з'явився,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу приватного виконавця
на рішення Господарського суду Полтавської області від 05.06.2025 (суддя: Кльопов І.Г.) та
постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.09.2025 (судді: Тихий П.В., Плахов О.В. , Слободін М.М.)
у справі за позовом приватного виконавця в інтересах ПАТ «МТБ БАНК»
до Товариства, Організації,
про визнання недійсною майнової дії,
1. Приватний виконавець звернувся до суду з позовом в інтересах ПАТ «МТБ БАНК» до відповідачів, в якому просив визнати недійсною майнову дію Товариства з надання благодійного внеску в розмірі 430 000 грн на користь Організації.
1.1. Позов мотивований тим, що, враховуючи дату вчинення майнової дії, а також суб'єкта, на користь якого вчинялась відповідна дія, є обґрунтовані підстави вважати, що боржник діяв недобросовісно та зловживав правами, оскільки вчинив оспорювану майнову дію, яка порушує майнові інтереси кредитора (ПАТ «МТБ Банк») і направлена на уникнення сплати боргу та звернення стягнення на грошові кошти, шляхом надання благодійного внеску пов'язаній (через власника) юридичній особі після того, як ПАТ «МТБ Банк» в рамках договору про комплексне банківське обслуговування суб'єктів господарювання почало надавати боржнику кредитні кошти та на момент надання благодійної допомоги вже була наявна кредитна заборгованість. Такі майнові дії боржника зумовили його неплатоспроможність, адже, станом на сьогодні, останній позбавлений можливості виконати свої зобов'язання перед банком та ГУ ДПС у Полтавській області, про що свідчать відкриті виконавчі провадження.
2. Господарський суд Полтавської області рішенням від 05.06.2025, яке Східний апеляційний господарський суд постановою від 03.09.2025 залишив без змін, у задоволенні позову відмовив.
3. Приватний виконавець звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Полтавської області від 04.06.2025 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.09.2025, прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
4. У касаційній скарзі з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) скаржник зазначає про те, що прийняті судові рішення є незаконними, прийняті з порушеннями норм матеріального та процесуального права, без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц, від 24.07.2019 у справі №405/1820/17, та у постановах Верховного Суду від 21.05.2025 у справі №725/2625/23, від 07.10.2020 у справі №755/17944/18, від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 28.02.2019 у справі №646/3972/16-ц, від 13.05.2020 у справі №372/3541/16-ц, від 20.05.2020 у справі №922/1903/18 та від 11.11.2020 у справі №619/82/19 щодо застосування частини четвертої статті 9 Закону України «Про виконавче провадження», статей 3, 13 Цивільного кодексу України.
5. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.09.2025 для розгляду касаційної скарги у справі №917/455/25 визначено колегію суддів у складі: головуючої судді - Малашенкової Т.М., суддів Бенедисюка І.М., Власова Ю.Л.
6. Верховний Суд ухвалою від 21.10.2025 відкрив касаційне провадження у справі №917/455/25 за вказаною касаційною скаргою на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.
7. Відзиви на касаційну скаргу до Суду не надходили.
8. Згідно з приписами статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
9. Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
10. Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
11. При цьому, самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено у касаційній скарзі), покладається на скаржника.
12. Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
13. Предметом касаційного перегляду є рішення суду першої інстанції, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог, та постанова суду апеляційної інстанції, прийнята за результатами перегляду рішення суду першої інстанції.
14. Скаржник означив підставою касаційного оскарження пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України.
15. Дослідивши доводи касаційної скарги, зміст судових рішень у контексті підстави касаційного оскарження, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі №922/4721/24 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України з огляду на таке.
16. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
17. Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
18. Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
19. Отже, відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) спірні питання виникли у подібних правовідносинах; (2) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду.
20. Що ж до визначення подібних правовідносин за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, то в силу приписів статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у пунктах 25, 26, 32 постанови від 12.10.2021 у справі №233/2021/19.
21. Щодо до того, що вважається правовим висновком Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 21.03.2024 у справі №191/4364/21, ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2024 у справі №902/1076/24, від 09.08.2024 у справі №127/22428/21, постанов Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.11.2020 у справі №753/11009/19, від 27.07.2021 у справі №585/2836/16-ц, в яких означено, що висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов'язкове для суду та інших суб'єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.
22. Підставою для касаційного оскарження за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
23. При цьому, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, за цією підставою касаційного оскарження обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
24. Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.
25. Верховний Суд виходить також з того, що досліджуючи доцільність посилання на постанову Верховного Суду кожен правовий висновок Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: (1) чи є правовідносини подібними та (2) чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на відповідні законодавчі акти. У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних нормативно-правових актів.
26. Так, за доводами касаційної скарги, суди попередніх інстанцій не врахували правову позицію Верховного Суду, яка викладена у низці постанов Верховного Суду у подібних правовідносинах (див. пункт 4 цієї ухвали).
27. Надаючи оцінку наведеним доводам скаржника, колегія суддів виходить з такого.
28. У справі №917/455/25, що переглядається, предметом позову є визнання недійсної майнової дії з надання благодійного внеску.
28.1. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з такого:
- боржник за рішенням Господарського суду Полтавської області від 09.09.2024 у справі №917/953/24 не перебуває в процесі банкрутства;
- оспорювана дія (надання благодійного внеску) відбулася 06.12.2023, рішення Господарського суд Полтавської області у справі №917/953/24 про стягнення з Товариства на користь ПАТ «МТБ БАНК» заборгованості, на яке посилається в позові виконавець, прийнято 09.09.2024; виконавче провадження №76363319 відкрито приватним виконавцем 23.10.2024 на підставі наказу у справі №917/953/24 від 02.10.2024, а тому відсутні підстави для визнання майнової дії від 06.12.2023 недійсною з підстав її фраудаторності в порядку частини четвертої статті 9 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої може бути визнаний недійсним з підстав його фраудаторності правочин, укладений боржником на стадії розшуку майна боржника.
28.2. В оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції зазначив, зокрема, таке:
- оспорювана майнова дія мала місце поза межами виконавчого провадження №76363319, а саме більше ніж за 10 місяців до його відкриття, тому колегія суддів погодилась з висновком місцевого господарського суду про відсутність підстав для визнання майнової дії від 06.12.2023 недійсною з підстав її фраудаторності в порядку частини четвертої статті 9 Закону України «Про виконавче провадження»;
- посилання апелянта на те, що на момент надання благодійної допомоги Товариство вже мало заборгованість перед ПАТ «МТБ БАНК», відповідних обставин не змінюють, враховуючи також, що виконавець не довів належними доказами, що здійснення майнової дії (надання благодійного внеску) між відповідачами призвело до неможливості задовольнити вимоги стягувача;
- виконавець зазначив, що 02.11.2023 (тобто до вчинення Товариством оспорюваної майнової дії від 06.12.2023) Крюківським відділом державної виконавчої служби у місті Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції відносно Товариства відкрито виконавче провадження про стягнення коштів на користь ГУ ДПС у Полтавській області, проте заявником не обґрунтовано, яким чином відповідне стосується розгляду цього позову, поданого приватним виконавцем Скрипником В.Л. в інтересах ПАТ «МТБ БАНК», а не ГУ ДПС у Полтавській області.
29. Верховний Суд зазначає, що:
- у справі №725/2625/23 предметом позову було визнання дій нотаріуса щодо вчинення нотаріальних дій, які полягали у посвідченні договорів про внесення змін та доповнень до договору іпотеки та договору про задоволення вимог іпотекодержателя за згодою сторін, незаконними; визнання недійсним договору про внесення змін і доповнень до договору іпотеки, скасування державної реєстрації речових прав, внесених в державний реєстр речових прав на нерухоме майно на підставі договору про внесення змін і доповнень до договору іпотеки та відновлення становища, яке існувало до державної реєстрації змін; визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя за згодою сторін та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Верховний Суд у постанові від 21.05.2025 судові рішення в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя за згодою сторін скасував, а справу в цій частині передав на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди залишили поза увагою, що в позовній заяві та апеляційній скарзі ТОВ «ФК «Профіт Капітал» вказувало, що на момент посвідчення вказаного правочину щодо ОСОБА_1 був наявний запис в реєстрі боржників, що є безумовною підставою відмови приватним нотаріусом у вчинення нотаріальних дій; крім того, на об'єкт нерухомості, що належав ОСОБА_1 та був предметом іпотеки, було накладено обтяження, а саме: арешти. Верховний Суд зазначив, що суди не перевірили вказану підставу позову, при відмові у задоволенні позову обмежилися лише тим, що кредитний договір у цій справі не був забезпечений іпотечним майном ОСОБА_1 та зробили передчасний висновок про не порушення прав позивача.
- у справі №755/17944/18 спір стосувався визнання недійсним як фіктивного договору купівлі-продажу, за яким боржник продав своїй дружині квартиру з метою недопущення звернення стягнення на його майно у зв'язку із невиконанням укладеного із позивачем договору позики. Суди дійшли висновку пор відмову у задоволенні позовних вимог. Верховний Суд постановою від 07.10.2020 скасував рішення суду апеляційної інстанції та передав справу на розгляду до суду апеляційної інстанції, оскільки на порушення вимог процесуального законодавства суд апеляційної інстанції не розглянув клопотання позивача про витребування від приватного нотаріуса доказів, зокрема, копії договору купівлі-продажу, який є предметом спору, пославшись на неможливість отримати його самостійно, чим порушив право позивача на справедливий суд, передбачене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
- у справі №369/11268/16-ц банк просив визнати недійсним договір дарування будинку батьком на користь своїх дітей, який (договір) вчинено з метою неповернення боргу на користь банку. Суди дійшли висновку про фіктивність такого правочину, оскільки встановили, що відповідач, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно на користь своїх дітей, знав про вирок суду, що набрав законної сили, яким стягнуто з нього на користь позивача суму боргу, тому міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку невиконання вироку суду. Велика Палата Верховного Суду, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, у постанові від 03.07.2019, зокрема, зазначила про те, що суди, встановивши, що відповідач, відчужуючи належні йому на праві власності будинок і земельну ділянку своїм синам, був обізнаний про наявність вироку суду, що набрав законної сили, яким стягнуто, в тому числі, з нього на користь банку грошові кошти, правильно вважали, що боржник міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання вказаного судового рішення. Крім того, з'ясувавши, що під час укладення оспорюваних правочинів воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому вироку суду про стягнення грошових коштів з відповідача, суди обґрунтовано визнали недійсними оспорювані правочини на підставі статті 234 Цивільного кодексу України;
- у справі №910/8357/18 предметом позову було визнання недійсним договору поруки, оскільки внаслідок укладення спірного договору поруки цілеспрямовано створено штучну кредиторську заборгованість у обсязі, достатньому для реалізації процедури фіктивного банкрутства, з метою подальшого ухилення від виконання кредитних зобов'язань перед позивачем зі сплати кредитних коштів. Вчиненню оспорюваного договору передувало попередньо укладення ряду правочинів (договорів відступлення права вимоги, договору поруки тощо). Верховний Суд, скасовуючи судові рішення, якими відмовлено у задоволенні позову, виходив з того, що на момент перегляду цієї справи в касаційному порядку щодо ТОВ «Євроальянс Ріалті» здійснюється провадження у справі про банкрутство, відтак розгляд заявлених вимог до відповідача 2 має здійснюватися з урахуванням введеного в дію Кодексу України з процедур банкрутства, а тому справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції, у проваджені якого перебуває справа про банкрутство (постанова ввід 28.11.2019);
- у справі №646/3972/16-ц суди розглядали позов фізичної особи до інших фізичних осіб про визнання недійсним договору дарування та зустрічний позов про усунення перешкод у користуванні власністю, а саме про зобов'язання відповідача за зустрічним позовом (позивача за первісним позовом) не чинити перешкод у користуванні частиною житла та передати ключі від вхідних дверей квартири. Верховний Суд, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою задоволені первісні позовні вимоги та відмовлено у задоволенні зустрічних вимог, у постанові від 28.02.2019 погодився з його висновками та зазначив, що місцем проживання неповнолітньої або малолітньої особи є фактичне місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона дійсно проживає. У суді апеляційної інстанції відповідач вказав, що його дочка проживає за місцем реєстрації своєї матері. Встановивши вищевказані обставини, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення первісного позову в частині виселення відповідача за первісним позовом та його неповнолітньої дочки із спірної квартири без надання іншого жилого приміщення. Такий висновок відповідає положенням статті 391 Цивільного кодексу України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Оскільки у справі, яка переглядається, оспорюваний договір дарування визнано недійсним, тобто встановлено порушення прав саме позивача за первісним позовом, то суд апеляційної інстанції правильно відмовив у задоволенні зустрічного позову про усунення перешкод у користуванні власністю у зв'язку з недоведеністю позивачем за зустрічним позовом обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог;
- у справі №405/1820/17 боржник (дарувальник) відчужив майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері (фізичної особи) після пред'явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, чим порушив майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржник. Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, яким позов залишено без задоволення, та приймаючи нове рішення про задоволення позову, виходив з того, що боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред'явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. На переконання Суду, сукупність наведених і обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника. Водночас, за висновками Верховного Суду, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. Поручитель, який став солідарним боржником у зв'язку з невиконанням позичальником свого обов'язку у кредитному зобов'язанні, що виникло первинно з його волі та згідно з його бажанням, не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами. Верховним Судом враховано, що на момент здійснення безоплатного відчуження спірного майна кредитне зобов'язання вважалося простроченим, його належне виконання не відбулося, а отже виникло право вимоги до поручителя основного боржника у зв'язку з його неплатоспроможністю (постанова від 24.07.2019);
- у справі №372/3541/16-ц предметом позову було визнання договору дарування, укладеним подружжям, недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та записів про право власності на земельну ділянку, оскільки вказаний договір є фіктивним, так як укладений відповідачами з метою ухилення від виконання судового рішення, яким стягнуто з ОСОБА_2 на його користь 1/2 частину отриманого доходу від використання спільного майна у розмірі 590 480 грн. Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову та приймаючи нове рішення про задоволення позовних вимог, у постанові від 13.05.2020 зазначив, що суд першої інстанції залишив поза увагою, що оспорюваний правочин не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, адже встановлені судом обставини свідчать про умисел обох сторін правочину приховати справжні наміри учасників правочину, а саме виведення нерухомості з власності позивача без отримання оплати за це майно під час існування майнового спору за участю позивача як кредитора та відповідача як боржника у цьому спорі, невиконання рішення суду, яке набуло законної сили, з метою уникнути виконання відповідного грошового зобов'язання. Поза увагою суду першої інстанції залишилося те, що відповідачу було відоме судове рішення про стягнення з нього грошових коштів, не зважаючи на що він уклав оспорюваний правочин. Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не спростував доводів позивача про те, що відповідач уклав оспорюваний договір дарування з метою приховання майна від можливого звернення стягнення на виконання в майбутньому судових рішень про стягнення грошових коштів та передачі відповідачем безкоштовно у дар своїй дружині земельної ділянки, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.
- у справі №922/1903/18 (про визнання банкрутом) розглядався спір про визнання недійсними договорів про заміну боржника у зобов'язані та договір про внесення змін до договору, оскільки виконання грошових зобов'язань Товариством перед іншими кредиторами частково (в більшій частці, ніж до його укладення) стало неможливим. Суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновки про наявність підстав для задоволення позовних вимог. Верховний Суд залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з їх висновками та зазначив, що зважаючи на встановленні обставини про те, що на час укладення договору про заміну боржника у зобов'язані, боржник знаходився в стані надкритичної неплатоспроможності, суди дійшли правильних висновків про те, що безоплатний характер вказаного договору свідчить про те, що внаслідок його укладення збільшилась поточна неплатоспроможність боржника та в співвідношенні із загальною сумою грошових зобов'язань боржника та збільшилась частка, в якій виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами стало неможливим. Уклавши оспорювані договори, за якими боржник прийняв за первісного боржника обов'язки за основним договором (в сумі 370 123 992,95 грн), при недостатності коштів для виконання вимог власних кредиторів і знаходячись в стані надкритичної неплатоспроможності, в противагу меті здійснення підприємницької діяльності, боржник не тільки не отримав прибутку, а навпаки, всупереч власним фінансовим інтересам, набув зобов'язання сплатити заборгованість за третю особу (постанова від 20.05.2020);
- у справі №619/82/19 розглядався спір про визнання договору дарування недійсним, оскільки укладений правочин є фіктивним та таким, що порушує законні права позивача, так як укладений після подання позивачем заяви про забезпечення позову та відкриття провадження у справі про стягнення суми боргу за договором позики та моральної шкоди, а дії сторін під час його укладення направлені не на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а на фіктивний перехід права власності на будинок з метою приховання належного боржнику нерухомого майна від наступного звернення стягнення на нього у рахунок виконання рішення суду про стягнення заборгованості за договором позики, що є підставою для визнання договору дарування недійсним. Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про відмову у позову та приймаючи нове рішення, яким позов задоволено, врахував, що на момент здійснення безоплатного відчуження спірного майна зобов'язання за договором позики вважалося простроченим, його належне виконання не відбулося, а отже у позивача виникло право вимоги до відповідача (боржник) у зв'язку з його неплатоспроможністю. Судами попередніх інстанцій встановлено, що договір дарування житлового будинку укладено між боржником та його донькою. Після відчуження нерухомого майна боржник продовжує користуватися будинком, що є предметом оспорюваного договору. На момент вчинення оспорюваного правочину боржник був обізнаний про наявність позовних вимог про стягнення з нього боргу за договором позики, а тому міг передбачати негативні для себе наслідки задоволення позовних вимог. Зазначений правочин був укладений з метою уникнення звернення стягнення на майно, належне боржнику, тобто всупереч інтересам позивача, що вказує на наявність умислу обох сторін правочину приховати справжні наміри його укладення, а саме вивести нерухоме майно з власності боржника, під час існування майнового спору за його участю як боржника, з метою уникнення виконання відповідного грошового зобов'язання на підставі рішення суду (постанова від 11.11.2020).
30. Таким чином справи, на які посилається скаржник, демонструють очевидну різноманітність обставин (підстав та чинників), які бралися судами до уваги та вплинули на рішення Верховного Суду, що ухвалені за наслідками перегляду оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій та які не корелюються з обставинами, встановленими судами у справі, що переглядається, що вказує на неподібність правовідносин насамперед за змістовим критерієм.
31. Суд зазначає, що фактично заявник у касаційній скарзі лише цитує загальні висновки суду касаційної інстанції та не обґрунтовує і не конкретизує, в чому полягає невідповідність висновків судів попередніх інстанцій висновкам Верховного Суду. Відповідні посилання скаржника носять суто декларативний характер і також не свідчать про неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального чи порушення норм процесуального права у справі, в якій подано касаційну скаргу.
32. Крім того, процитовані скаржником в касаційній скарзі правові висновки суду касаційної інстанції, які викладені у вказаних них постановах (див. пункт 4 цієї ухвали) щодо застосування частини четвертої статті 9 Закону України «Про виконавче провадження» та/або статей 3, 13 Цивільного кодексу України, є певним алгоритмом дій суду та мають бути дотримані судами при розгляді судових спорів щодо визнання недійсним правочину з підстав його фраудаторності. Однак у наведених справах, які переглядались Верховним Судом, ці норми та принципи застосовані судами з урахуванням конкретних обставин справи та поданих сторонами доказів в межах конкретного предмета доказування, тому відповідні посилання скаржника не є обґрунтованими та не є аргументованим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, а зміст зазначених скаржником постанов не свідчить про застосування судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається, норм права не так або в іншій спосіб витлумачили.
33. Як убачається зі змісту оскаржуваних судових рішень, судами попередніх інстанцій зроблені відповідні висновки на підставі встановлених ними фактичних обставин у цій конкретній справі, виходячи зі змісту позовних вимог та наданих сторонами доказів у справі та доводів. Суди попередніх інстанцій при вирішенні цього спору, дослідили та оцінили предмет позову, окреслені у позові підстави позову, надані та зібрані у справі докази, які в ній наявні, за правилами статті 86 ГПК України, з урахуванням статей 73-79 ГПК України, і дійшли висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваної майнової дії (надання благодійного внеску) недійсною з підстав її фраудаторності в порядку частини четвертої статті 9 Закону України «Про виконавче провадження».
34. Окрім того, з огляду на сукупність встановлених судами обставин у цій справі та зміст правових висновків, викладених у наведених скаржником постановах Верховного Суду, аргументи скаржника щодо неврахування судами цих правових висновків, в контексті цієї конкретної справи фактично зводяться до намагання здійснити переоцінку доказів та прохання надати нову оцінку доказам у справі, що в силу вимог статті 300 ГПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, адже суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
35. Верховний Суд вважає необґрунтованими доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц та постановах Верховного Суду від 21.05.2025 у справі №725/2625/23, від 07.10.2020 у справі №755/17944/18, від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 28.02.2019 у справі №646/3972/16-ц, від 24.07.2019 у справі №405/1820/17, від 13.05.2020 у справі №372/3541/16-ц, від 20.05.2020 у справі №922/1903/18 та від 11.11.2020 у справі №619/82/19, оскільки, по-перше, висновки, викладені судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається, жодним чином їм не суперечать, а, по-друге, в наведених скаржником справах, суди встановили різні фактичні обставини та прийняли відповідні рішення, що не свідчить про різне застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, та не свідчить про подібність правовідносин.
36. Відтак, проаналізувавши зміст наведених вище постанов Верховного Суду за критеріями подібності, ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, в тому числі через призму наявності/відсутності підстав вважати, що має місце неврахування висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах не так (у інший спосіб), колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги не зводяться до неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду, означених у пункті 4 цієї ухвали, у подібних правовідносинах, і не свідчать про подібність правовідносин, а зводяться до незгоди з оцінкою судами відсутності підстав для задоволення позовних вимог, що свідчить про неподібність цих справ зі справою, що переглядається з точки зору предмета, підстав спору, застосування правових норм, фактично-доказової бази, юридично-значущих фактів та обставин справи, встановлених судами, і тому застосування норм матеріального права за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказані для порівняння судові рішення Верховного Суду - релевантними до обставин цієї справи.
37. Суд звертає увагу на те, що посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
38. Колегія суддів, також виходить з того, що за правовою позицією Великої Палати Верховного Суду висновки щодо застосування норм права суд формулює, виходячи з конкретних обставин справи. (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц (провадження №14-67цс20, пункт 68), від 01.03.2023 у справі №522/22473/15-ц (провадження №12-13гс22, пункт 149), від 04.07.2023 у справі №373/626/17 (провадження №14-201цс21, пункт 51)).
39. Касаційна інстанція відхиляє посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права, викладених у зазначених скаржником постановах Верховного Суду за відсутності подібності правовідносин.
40. Верховний Суд звертає увагу скаржника, що недостатньо лише зазначення постанови Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права, обов'язковою умовою є те, що правовідносини у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду і у якій подається касаційна скарга) мають бути подібними.
41. Отже, Верховний Суд встановив, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду (пункт 4 цієї ухвали) та, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі №917/455/25.
42. Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі №917/455/25 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.
43. Інших підстав для перегляду справи у суді касаційної інстанції, крім пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник у касаційній скарзі не наводить.
44. Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
45. Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
46. Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
47. Верховний Суд у прийнятті цієї ухвали керується й принципом resjudicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09.11.2004 у справі «Науменко проти України», від 19.02.2009 у справі «Христов проти України», від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватися лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від resjudicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.
48. У справі ЄСПЛ «SundayTimes v. UnitedKingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
49. До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
50. Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
51. Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steelandothers v. TheUnitedKingdom»).
52. Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Керуючись статтями 234, 235, 296, 300, 301 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою приватного виконавця Скрипника Володимира Леонідовича на рішення Господарського суду Полтавської області від 05.06.2025 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.09.2025 у справі №917/455/25 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя Т. Малашенкова
Суддя І. Бенедисюк
Суддя Ю. Власов