Справа № 338/416/25
Провадження № 22-ц/4808/1588/25
Головуючий у 1 інстанції Куценко О. О.
Суддя-доповідач Пнівчук
12 листопада 2025 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючої Пнівчук О. В.,
суддів: Бойчука І. В., Томин О. О.,
з участю секретаря Кузнєцова В. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Савчук Роман Романович, на ухвалу Богородчанського районного суду від 22 вересня 2025 року, у складі судді Куценка О.О., у справі за позовом представника адвоката Савчука Романа Романовича, який діє в інтересах позивача ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору орган опіки та піклування Богородчанської селищної ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області про поновлення батьківських прав,
У березні 2025 року представник ОСОБА_1 адвокат Савчук Р. Р. звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору орган опіки та піклування Богородчанської селищної ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області про поновлення батьківських прав відносно її малолітніх дітей ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Ухвалою Богородчанського районного суду від 22 вересня 2025 року закрито провадження у цивільній справі за позовом представника адвоката Савчука Р. Р., який діє в інтересах позивача ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору орган опіки та піклування Богородчанської селищної ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області про поновлення батьківських прав.
Не погоджуючись з ухвалою суду, представник ОСОБА_1 адвокат Савчук Р. Р. подав апеляційну скаргу. Вважає, що ухвала суду про закриття провадження у праві є незаконною, суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, порушив норми процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права.
Суд першої інстанції помилково застосував п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, оскільки спір про поновлення батьківських прав є цивільно-правовим спором і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Стаття 255 ЦПК України не передбачає підстав для закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що будь хто з сторін проживає за межами України.
З системно аналізу ч.1. ст. 28 та ч. 1 ст. 29 ЦПК України слідує, що розгляд даного спору відноситься до юрисдикції судів України.
Зазначає, що питання міжнародної підсудності українських судів регулюється спеціальним законом України «Про міжнародне приватне право».
Відповідно до ч. 1 ст. 65 вказаного закону встановлення та оскарження батьківства визначається особистим законом дитини на момент її народження. Відповідно до ч. 1 ст. 16 закону особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є.
Зазначає, що діти сторін по справі ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянами України, а тому їх особистим законом в розумінні ч. 1 ст. 16 Закону України «Про міжнародне приватне право» є право України.
Крім того, ні сторони у справі, а ні їх діти не мають статусу біженця на території Королівства Норвегії, водночас їм лише надано тимчасовий колективний захист, тому на них не поширюється положення ч. 4 ст. 16 Закону України «Про міжнародне приватне право», згідно якого особистим законом біженця вважається право держави, у якій він має місце перебування.
Вважає, що питання щодо батьківства відносно дітей по справі визначається законодавством України.
На момент відкриття провадження у даній справі та на даний час у суді чи іншому юрисдикційному органі Королівства Норвегії чи будь якої іншої держави відсутні справи із спору між тими самими сторонами про той самий предмет і з тих самих підстав.
Відповідно до ст. 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» суд першої інстанції не мав жодних підстав для відмови у відкритті провадження по даній справі, а після відкриття провадження - жодних підстав для залишення позову без розгляду.
Зазначає, що відповідач ОСОБА_2 має зареєстроване місце проживання на території України за адресою: АДРЕСА_1 , позивачка має зареєстроване місце проживання за адресою АДРЕСА_2 , діти сторін також мають зареєстроване місце проживання в Україні. Сторони по справі та їх діти отримали лише тимчасовий захист на території Королівства Норвегія та не мають в даній державі постійного місця проживання.
Також подія, що стала передумовою для подання даного позову, а саме позбавлення батьківських прав позивачки відносно її малолітніх дітей, мала місце в Україні, зокрема рішення про позбавлення батьківських прав ухвалене Богородчанським районним судом 18.08.2023.
Вважає, що за таких обставин питання про поновлення батьківських прав аналогічно повинно розглядатись українськими судами, в даному випадку Богородчанським районним судом згідно із вимогами п. 7 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право».
Просить скасувати ухвалу суду про закриття провадження у справі та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду по суті.
Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, орган опіки та піклування Богородчанської селищної ради Івано-Франківського району Римарук В.В. у судовому засіданні апеляційного суду заперечив доводи апеляційної скарги.
У судове засідання позивачка ОСОБА_1 та її представник адвокат Савчук Р. Р., відповідач ОСОБА_2 не з'явилися повторно, що відповідно до положень ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розгляду справи у їх відсутності.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника третьої особи, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам ухвала суду не відповідає.
Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що звичайне місце проживання дітей сторін є місто Тведестранд Королівства Норвегія, тому спір є за участі іноземного елемента, відтак справа непідсудна національним судам.
З таким висновком колегія суддів не погоджується з огляду на наступне.
Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 та відповідач по справі ОСОБА_2 є батьками малолітніх дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Згідно із рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 18 серпня 2023 року по судовій справі № 338/1044823 ОСОБА_1 позбавлено батьківських прав відносно її дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 . Рішення суду набрало законної сили 18 вересня 2023 року.
Також судом встановлено і дана обставина сторонами не заперечувалась, що з листопада 2023 року сторони з їх малолітніми дітьми виїхали до Королівства Норвегія, де проживали разом однією сім'єю до серпня 2024 року.
Відповідно до ч.1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною першою статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Частиною першою статті 27 ЦПК України передбачено, що позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.
За приписами частини 10 статті 28 ЦПК України, позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання чи перебування, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні.
Згідно зі статтею 497 ЦПК України підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
У міжнародному праві категорія «підсудність» застосовується для визначення розподілу як компетенції між судами існуючої в державі системи розгляду цивільних справ, так і компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності.
Вирішуючи питання про підсудність справ з іноземним елементом, суди України відповідно до вимог статей 2, 497 ЦПК України повинні керуватися нормами Закону України «Про міжнародне приватне право» та нормами відповідних міжнародних договорів.
Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один зі своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, зокрема, визначає підсудність судам України справ з іноземним елементом.
У пункті 2 частини першої статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» зазначено, що іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватно-правові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.
Положенням статті 15 закону передбачено, що особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є.
За змістом статті 65, 66 вказаного закону встановлення та оскарження батьківства визначається особистим законом дитини на момент її народження. Права та обов'язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених статтями 67, 67-1, 67-4 цього Закону, визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв'язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини.
Статтею 75 передбачено, що підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися.
Суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав та про наявність таких підстав суду стало відомо до відкриття провадження у справі.
Суд залишає позов без розгляду, якщо після відкриття провадження у справі буде з'ясовано, що у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Відповідно до п. 2, 4, 7 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди України розглядають будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках: якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача; якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні; дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України.
Питання набуття, здійснення, припинення чи обмеження батьківської відповідальності, а також її делегування, права опіки, в тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини, охоплюються предметною сферою застосування Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 року (надалі - Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року).
Відповідно до пункту 1 статті 5 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року судові або адміністративні органи Договірної держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майно дитини.
Стаття 6 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року встановлює, що для дітей-біженців та дітей, які внаслідок суспільних негараздів в їхній країні переміщені до інших держав, органи Договірної Держави, на території якої ці діти перебувають у результаті їхнього переміщення, мають юрисдикцію, передбачену в пункту 1 статті 5 Положення попереднього пункту також застосовуються до дітей, чиє звичайне місце проживання не може бути встановлено.
Отже юрисдикція спорів щодо батьківського піклування має визначатися залежно від місця звичайного проживання дитини.
Поняття «місце постійного проживання» не визначене Конвенцією, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними Державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин.
Суд першої інстанції правильно зазначив про те, що звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. З цією метою, зокрема, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території держави-члена і переїзду сім'ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі.
Звичайне місце проживання може підтверджуватися таким: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв'язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо. Тобто звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив'язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою потрібно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім'ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі (постанови Верховного Суду від 01 листопада 2022 року у справі № 201/1577/21, провадження № 61-4217св22, від 31 січня 2024 року у справі № 336/5265/22, провадження № 61-12940св23).
У постанові Верховного Суду від 31.07.2024 справа № 760/18630/22, провадження № 61-6796св24 зазначено, що як свідчить практика іноземних судів щодо застосування Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року, при визначенні звичайного місця проживання мають також враховуватися наступні обставини. По-перше, якщо існує очевидне свідчення намірів розпочати нове життя в іншій країні, тоді попереднє місце звичайного проживання, як правило, втрачається та з'являється нове. По-друге, якщо переїзд відбувається на необмежений час або потенційно може не обмежуватися в часі, попереднє місце звичайного проживання після переїзду може також бути втрачено, а нове - знайдено достатньо швидко. Однак, якщо час переїзду обмежений, навіть якщо він триває достатньо великий проміжок часу, в ряді юрисдикцій ухвалювалося рішення про збереження місця звичайного проживання протягом цього часу. Це може бути застосовано в тих випадках, коли батьки уклали угоду про тимчасове перебування дитини в іншій державі. Оцінка інших ситуацій має тенденцію слідувати одному із зазначених підходів: «намірів батьків», заснованому на спільному намірі батьків відносно характеру переїзду; «інтересів дитини», де підкреслюється фактична реальність життя дитини (освіта, соціальна взаємодія, сімейні відносини тощо), змішаному. При визначенні того, який підхід має застосовуватися, береться до уваги вік дитини (пункт 13.85 PracticalHandbook onthe Operationof the1996 Hague ChildProtection Convention).
Згідно матеріалів справи встановлено, що сторони по справі позивачка ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 та їхні діти мають зареєстроване місця проживання в Україні та є громадянами України.
Сторони по справі та їх діти отримали тимчасовий захист на території Королівства Норвегія.
Позивачка та відповідач винаймають там житло, діти відвідують дошкільний навчальний заклад.
27.11.2024 між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 укладено Угоду про співпрацю у сфері виховання дітей Емілії (01.07.2022) та ОСОБА_5 (02.03.2020), відповідно до якої вони несуть спільну батьківську відповідальність за дітей.
Разом з тим, матеріали справи не містять доказів того, коли саме сторони виїхали з України, яка мета виїзду, що переїзд сторін разом із дітьми з України до Королівства Норвегія відбувся на необмежений час, що сторони мають намір розпочати нове життя в Норвегії та що ними втрачено попереднє місце проживання в Україні.
Отже суд першої інстанції за відсутності належних доказів дійшов передчасного висновку про те, що звичайне місце проживання дітей є місто Тведестранд Королівства Норвегія, та у зв'язку з цим дійшов помилкового висновку про наявність підстав для закриття провадження в справі.
Відповідно до положень ст. 379 УЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Оскільки суд першої інстанції належним чином не з'ясував обставини, що мають значення для справи та дійшов передчасного висновку про наявність підстав для закриття провадження в справі, то постановлена судом ухвала підлягає скасуванню з направленням справи в суд першої інстанції для продовження розгляду.
Керуючись ст.ст. 374, 379, 381-384, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Савчук Роман Романович, задовольнити, ухвалу Богородчанського районного суду від 22 вересня 2025 року скасувати, а справу направити в суд першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 19 листопада 2025 року.
Головуюча О. В. Пнівчук
Судді: І. В. Бойчук
О. О. Томин