Справа № 201/3127/25
Провадження № 2/201/2424/2025
(заочне)
13 листопада 2025 року Соборний районний суд
міста Дніпра
у складі: головуючого судді - Федоріщева С.С.,
при секретарі - Максимовій О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у місті Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до російської федерації про відшкодування моральної шкоди до російської федерації про відшкодування моральної шкоди, -
Стислий виклад позиції позивача.
14 березня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до російської федерації в особі Міністерства юстиції рф про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок військової агресії, у якому просить суд стягнути з російської федерації на свою користь моральну шкоду у розмірі по 35 000 євро (а.с.1-10).
В обґрунтування позовних вимог позивака послалася на те, що проживав за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначений факт підтверджується даними його паспорту, та довідкою ВПО, копії яких додано до позовної заяви.
Від початку бойових дій, та до моменту виїзду з м. Маріуполя, 17.03.2022, позивач та його родина знаходилася в епіцентрі подій, по вулиці Троїцька відбувалося просування російських військ в бік центру міста, вівся безперестанний вогонь зі всіх видів озброєнь, таких як танки, артилерія, міномети, стрілецька зброя, скидалися бомби з літаків. Квартал, де вони мешкали зазнавав колосальної руйнації та шкоди, а будинок позивача, 12.03.2022 року о 21:00 загорівся, вигоріло більш ніж 80 квартир.
Знаходячись в цьому «пеклі», немаючі шансу на порятунок (евакуацію), позивач та його родина перебували у величезному стресі, пов'язаному зі страхом смерті, зазнаючи величезної моральної шкоди.
Протягом всього часу окупації рф рідного міста позивача, він кожного дня зазнає душевних страждань, оскільки він не може повернутись додому, побачити своїх близьких, які залишились в окупації, та не може виїхати.
Оскільки територія міста, де позивач проживав опинилась під щоденним щільним вогнем а потім й під окупацією рф, він зазнавав обмежень у доступі до води, газу, світла, медицини, був позбавлений будь-якого зв'язку, та не мав права на вільне переміщення. У зв'язку зі збройною агресією російської федерації проти України, позивач був вимушений покинути свій дім та виїхати до м. Київ, а потім до м. Добропілля, де він оформив статус ВПО, що підтверджується копією довідки, яку надано до позову.
Окрім того, на окупованій території залишилось належне родині позивача майно, а саме квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , та квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 .
Таким чином, відповідач своїми діями фактично позбавив родину позивача права власності відносно належного їм майна, житла та їх рідного дому.
Проте відповідно до пункту 1.2 розділу І наказу № 309 від 22.12.2022 року Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, яким затверджено перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, вся територія Добропільської міської територіальної громади віднесена до території можливих бойових дій з 24.02.2022 року.
Всі ці події в житті позивача та його родини, що спричинені збройною агресією відповідача, значно вплинули на якість їх життя, яка суттєво знизилась, стала страждати пам'ять, у спілкуванні з іншими часто помічається підвищена емоційність. Перебуваючи 6 днів у холодному підвалі, не в змозі зігрітися, і у позивача і у його родини різко впав імунітет на застудні захворювання та грип.
У зв'язку зі збройною агресією російської федерації проти України, позивач кожного дня зазнає душевних страждань і принижень пов'язаних з втратою власного дому і майна, що залишилися у м. Маріуполі, досі переносить стрес від спогадів того часу, і кожен день хвилюється за свою безпеку, безпеку рідних.
Зазначеними обставинами були порушені нормальні життєві умови, втрачено зв'язки позивача, погіршився його емоційний стан, що впливає на самопочуття та відносини з оточуючими людьми, він кожного дня вживає додаткових зусиль для організації свого життя та захисту порушеного права.
Моральні страждання внаслідок стресу позивача викликані через втрату рідного дому, приниженням його гідності як людини, постійного страху, майже щоденні повітряні тривоги та необхідність перебувати тривалий час в укритті. У зв'язку з цим позивач змушений докладати додаткових зусиль для організації свого життя з «нуля», дбати про забезпечення своєї безпеки, безпеки його родини та захисту порушених прав.
Травми, отримані внаслідок збройної агресії відповідача, та умови життя, в яких позивач вимушений жити, завдали йому суттєвої моральної шкоди, яку має відшкодувати російська федерація.
Заяви, клопотання, інші процесуальні дії у справі.
Протоколом автоматичного розподілу справ між суддями від 14.03.2025 року дану справу розподілено до розгляду судді Федоріщеву С.С. (а.с.26).
17.03.2025 ухвалою суду відкрито провадження у справі (а.с.27-31), в подальшому, у відповідність до ч.11 ст.128 ЦПК України, відповідач двічі повідомлявся через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України про місце, дату та час проведення підготовчого судового засідання у справі, однак відповідач до суду свого представника не направляв, жодних заяв та клопотань від відповідача до суду не надходило, своїм правом на подачу відзиву відповідач не скористався.
03.06.2025 ухвалою суду закрито підготовче засідання у справі (а.с.40), в подальшому, у відповідність до ч.11 ст.128 ЦПК України, відповідач тричі повідомлявся через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України про місце, дату та час розгляду справи, однак відповідач до суду свого представника не направляв, жодних заяв та клопотань від відповідача до суду не надходило.
Позивач у своїй позовній заяві просив розглянути справу без його присутності, на задоволенні позовних вимог наполягав з підстав викладених у позові.
Зважаючи на ці обставини, суд керується ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Строки, встановлені Цивільним процесуальним кодексом України, є обов'язковими для судів та учасників судових процесів, оскільки визначають тривалість кожної стадії процесу або час, протягом якого має бути вчинено процесуальну дію (наприклад, строк оскарження судового рішення, строк подачі зауважень щодо журналу судового засідання). Зазначене є завданням цивільного судочинства та кримінального провадження (ст.1 ЦПК). Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
Європейський суд з прав людини, вирішуючи питання про дотримання права на справедливий суд, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, у контексті оцінки дій сторони в справі, спрямованих на захист свого права, або її бездіяльності, дійшов з урахуванням принципів, що випливають з прецедентної практики Суду, висновків про те, що: одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності; «право на суд» не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави; сторона в розумні інтервали часу має вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їй судового провадження; право на вчинення процесуальних дій стороною або щодо певної сторони не є необмеженим, позаяк обмежується, зокрема, необхідністю дотримання прав іншої сторони в процесі та власне необхідністю забезпечити дотримання права на справедливий суд у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції (рішення від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» (п.п. 52, 53, 57 та ін.); рішення від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» (п.п. 40, 41, 42 та ін.). У рішенні Європейського Суду з прав людини від 03.04.2008 справі «Пономарьова проти України» зазначено, що сторони мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження.
Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).
Таким чином, суд вважає за можливе на підставі ст. 280, 281, 282 ЦПК України ухвалити у справі заочне рішення суду в судовому засіданні за відсутності сторін та без фіксування процесу технічними засобами відповідно до положень ч. 2 ст. 247 ЦПК.
Згідно ч. 8 ст. 178 ЦПК України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Фактичні обставини встановленні судом. Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного представником позивача, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.
Відповідно до статей 55, 124 Конституції України, статті 4 Цивільного процесуального кодексу України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно ст. ст. 4, 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду по захист своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Згідно зі ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно зі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
При цьому, принцип змагальності згідно ст.12 ЦПК України забезпечує повноту дослідження обставин справи. Даний принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
За правилами частини четвертої статті 82 ЦПК обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
В даному випадку, загальновідомим фактом є те, що Постановою Верховної Ради України "Про Заяву Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків" №337- УШ від 21 квітня 2015 року було схвалено текст Заяви Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків".
З аналізу даної заяви вбачається, що 20 лютого 2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин.
Згідно зі ст. 1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" №1207-VII від 15 квітня 2014 року із змінами і доповненнями, внесеними відповідно Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації" від 15 вересня 2015 року №685-УШ Автономна Республіка Крим та місто Севастополь визнано тимчасово окупованою територією України з зазначенням дати початку тимчасової окупації - 20 лютого 2014 року.
Незаконно анексувавши Автономну Республіку Крим, Росія продовжила свою військову агресію по відношенню до України, розпочавши в квітні 2014 року другу фазу збройної агресії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення "Донецької народної республіки" (07 квітня 2014 року) та "Луганської народної республіки" (27 квітня 2014 року).
Згідно з постановою Верховної Ради України "Про Заяву Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків", від 21.04.2015 №337- УПІ зазначені події на сході України відбувалися за певним сценарієм.
Підтвердженням окупації Російською Федерацією, як країною агресором, частини території Луганської і Донецької областей, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї та особового складу військ Російської Федерації.
23 серпня 2014 року почалися масові вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про оборону України" від 06 грудня 1991 року №1932-ХП, збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
Як підсумок, Україною, за наслідками збройної агресії Російської Федерації, прийнято постанову Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-УШ "Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями", якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей" запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.
В абзаці 2 постанови Верховної Ради України "Про Заяву Верховної Ради України "Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій "ДНР" та "ЛНР", які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян" від 04 лютого 2015 року №145-VIII зазначено, що з 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія Російської Федерації та підтримуваних нею бойовиків-терористів, під час якої було анексовано Автономну Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки.
Також постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-VIII законодавчий орган України затвердив Звернення до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.
Крім того, військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій. Так, було затверджено 15 січня 2015 року Європейським парламентом резолюцію щодо України, 25 червня 2015 року Резолюцію Парламентської Асамблеї Ради Європи.
Відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан.
Згідно листа № 2024/02.0-7.1 від 28.02.2022 Торгово-промислова палата України (далі - ТІШ України) офіційно визнала та засвідчила військову агресію Російської Федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану, форс-мажорними обставини.
Крім того, даним листом ТПП України підтвердила, що зазначені обставини з 24 лютого 2022 року до їх офіційного закінчення, є надзвичайними, невідворотними та об'єктивними обставинами для суб'єктів господарської діяльності та/або фізичних осіб.
16 березня 2022 року Міжнародний суд ООН встановив, що Російська Федерація має негайно зупинити військові дії, які вона розпочала на території України 24 лютого 2022 року.
17 березня 2022 року Російська Федерація відмовилася виконувати рішення Міжнародного суду ООН.
Факт даної війни розв'язаний РФ, яка щоденно, щосекундно вчиняється відносно громадян України також підтверджується Законом України «Про основні засади примусового вилучення в Україні об'єктів права власності Російської Федерації та її резидентів», постановою Кабінету міністрів України від 09 квітня 2022 р. № 426, постановою Кабінету міністрів України від 3 березня 2022 р. N 187 «Про забезпечення захисту національних інтересів за майбутніми позовами держави Україна у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації»
З 24 лютого 2022 року по даний час Російська Федерація знищую, пошкоджує населені пункти України, знищую, пошкоджує майно громадян України, вбиває та завдає шкоди здоров'ю громадян України. Внаслідок вказаного значна кількість населених пунктів України, громадян України, які блоковані, окуповані Російською Федерацією, позбавлені свободи, прав, та перебувають на межі гуманітарної катастрофи внаслідок відсутності їжі, медикаментів тощо. Аналогічно в тяжких умовах знаходяться мільйони вимушених переселенців, які врятувалися переїздом у населені пункти у яких не відбуваються військові дії.
Крім цього, слід також зазначити, що Російська Федерація, здійснивши збройну агресію відносно України, та відповідно окупувавши частину території України, порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 р. та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.
Судом встановлено, що позивач проживав за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначений факт підтверджується даними його паспорту, та довідкою ВПО, копії яких додано до позовної заяви.
Від початку бойових дій, та до моменту виїзду з м. Маріуполя, 17.03.2022, позивач та його родина знаходилася в епіцентрі подій, по вулиці Троїцька відбувалося просування російських військ в бік центру міста, вівся безперестанний вогонь зі всіх видів озброєнь, таких як танки, артилерія, міномети, стрілецька зброя, скидалися бомби з літаків. Квартал, де вони мешкали зазнавав колосальної руйнації та шкоди, а будинок позивача, 12.03.2022 року о 21:00 загорівся, вигоріло більш ніж 80 квартир.
Знаходячись в цьому «пеклі», немаючі шансу на порятунок (евакуацію), позивач та його родина перебували у величезному стресі, пов'язаному зі страхом смерті, зазнаючи величезної моральної шкоди.
Протягом всього часу окупації рф рідного міста позивача, він кожного дня зазнає душевних страждань, оскільки він не може повернутись додому, побачити своїх близьких, які залишились в окупації, та не може виїхати.
Оскільки територія міста, де позивач проживав опинилась під щоденним щільним вогнем а потім й під окупацією рф, він зазнавав обмежень у доступі до води, газу, світла, медицини, був позбавлений будь-якого зв'язку, та не мав права на вільне переміщення. У зв'язку зі збройною агресією російської федерації проти України, позивач був вимушений покинути свій дім та виїхати до м. Київ, а потім до м. Добропілля, де він оформив статус ВПО, що підтверджується копією довідки, яку надано до позову.
Окрім того, на окупованій території залишилось належне родині позивача майно, а саме квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , та квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 .
Таким чином, відповідач своїми діями фактично позбавив родину позивача права власності відносно належного їм майна, житла та їх рідного дому.
Проте відповідно до пункту 1.2 розділу І наказу № 309 від 22.12.2022 року Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, яким затверджено перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, вся територія Добропільської міської територіальної громади віднесена до території можливих бойових дій з 24.02.2022 року.
Всі ці події в житті позивача та його родини, що спричинені збройною агресією відповідача, значно вплинули на якість їх життя, яка суттєво знизилась, стала страждати пам'ять, у спілкуванні з іншими часто помічається підвищена емоційність. Перебуваючи 6 днів у холодному підвалі, не в змозі зігрітися, і у позивача і у його родини різко впав імунітет на застудні захворювання та грип.
У зв'язку зі збройною агресією російської федерації проти України, позивач кожного дня зазнає душевних страждань і принижень пов'язаних з втратою власного дому і майна, що залишилися у м. Маріуполі, досі переносить стрес від спогадів того часу, і кожен день хвилюється за свою безпеку, безпеку рідних.
Зазначеними обставинами були порушені нормальні життєві умови, втрачено зв'язки позивача, погіршився його емоційний стан, що впливає на самопочуття та відносини з оточуючими людьми, він кожного дня вживає додаткових зусиль для організації свого життя та захисту порушеного права.
Моральні страждання внаслідок стресу позивача викликані через втрату рідного дому, приниженням його гідності як людини, постійного страху, майже щоденні повітряні тривоги та необхідність перебувати тривалий час в укритті. У зв'язку з цим позивач змушений докладати додаткових зусиль для організації свого життя з «нуля», дбати про забезпечення своєї безпеки, безпеки його родини та захисту порушених прав.
Травми, отримані внаслідок збройної агресії відповідача, та умови життя, в яких позивач вимушений жити, завдали йому суттєвої моральної шкоди, яку має відшкодувати російська федерація.
Надаючи оцінку встановленим фактам, наданим доказам, та аналізуючи доводи позивачки, суд виходить з того, що статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.
Відповідно до ст. 41 Конституції України та н. 2 ч. 1 ст.3, ст. 321 ЦК України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.
Згідно статті 22 ЦК особа, якій завдано збитки у результаті порушення її цивільного права, має право на відшкодування
Пунктами 8,9 ч. 2 ст. 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
За змістом ч. ч. 1, 3 ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
Відповідно до ч. 1 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Згідно з ч. ч. 2, 3, 4 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України ( п.3, 9) N 4 від 31.03.95 р. "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема, в моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Як слідує зі статей 1167, 1168 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: в т.ч. у випадках, встановлених законом.
Моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів. Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю.
Право на життя передбачені Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950, ГУ Женевською конвенцією 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, розділу II Конституції України.
Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум (п.1, 2), Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі 01.08.1975, договори, укладені між Україною та Росією, в т.ч. про українсько- російський державний кордон, Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, а тому є, на переконання суду, державою-агресором, що, в свою чергу, свідчить про відсутність у неї судового імунітету.
При вирішенні вимог позивача, суд також застосовує практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v.TURKEY (Article50), (40/1993/435/514) 28 July 1998), згідно якого вирішено зобов'язати сплатити компенсацію позивачу, зокрема й за моральні страждання через незаконну окупацію частини Кіпру турецькими Збройними Силами.
Результатом збройної агресії особисто для позивача та його родини стала втрата нормального мирного життя без щоденних побоювань за своє життя та життя рідних, за збереження майна, за безпеку пересування населеним пунктом тощо. До війни розв'язаної російською федерацією вони були повноцінними членами суспільства, мали налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя.
Проте, з початком збройної агресії російської федерації проти України вони були позбавлені таких можливостей.
На даний час присутня ідеологічна проросійська діяльність, спрямована на формування у жителів міста негативних поглядів та уявлень про Україну, яка розповсюджувалась через різні медійні ресурси. Крім цього, так званою «новою владою» були заборонені будь-які прояви української ідентичності, що виявлялось у забороні державної мови, символіки тощо. Позивач свідком як російська військова техніка була застосована для обстрілів кварталів міста та українських військовослужбовців. Вказане призвело до появи жертв серед цивільного населення. Разом з бойовими діями в місті суттєво погіршилась гуманітарна ситуація, транспортне сполучення фактично припинилося, заробітні плати та соціальні виплати затримувалися, зменшилась кількість робочих місць. Все вищевказане безпосередньо вплинуло на життя позивача. Позивачу довелося пристосовуватися до нових життєвих умов, жити у бомбосховищах, відновлювати прийнятний для себе рівень життя. Позивач був позбавлений звичного ритму життя, спілкування з близькими та друзями а також можливості на повернення з бомбосховища додому, налагодженого побуту. Ці обставини відобразились на матеріальному і моральному стані позивача.
Внаслідок саме збройної агресії РФ було порушено низку прав позивача, передбачених Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 p., IV Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту.
Відповідно до вимог «Правила суду - компенсація шкоди», які використовуються Європейським судом з прав людини при розгляді справ із компенсації шкоди, зокрема, п. п. 15 п. З цих Правил, встановлено, що заявники, які бажають отримати компенсацію за нематеріальну шкоду, мають право вказати суму, яка на їхню думку, була б справедливою. Заявник, який вважає себе жертвою більш одного порушення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 p., може вимагати або одну одноразову суму, яка покриває всі передбачувані порушення, або окрему суму щодо кожного передбаченого Європейською конвенцією порушення.
В ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вказано, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
В рішенні Європейського суду з прав людини зазначено, що внаслідок окупації північної частини території Кіпру позивач зазнала моральних страждань, які полягали в психологічному стражданні через неможливість проживати на території, де вона народилась та законно мешкала, відчутті страху та безпорадності. Крім того суд також врахував моральні страждання позивача через змушене переселення із північної території Кіпру, де вона народилась та законно мешкала до моменту окупації цієї частини Кіпру турецьким Збройними Силами.
Отже, виходячи із норм, закріплених у Європейській Конвенції, можна зробити висновок, що Європейський суд з прав людини, затвердивши «Правила суду - компенсація шкоди», виходив із того, що збитки, нанесені особі через порушення прав та законних інтересів, встановлених в Європейській Конвенції, можуть мати не тільки матеріальний, а й моральний характер, а також мати характер множинності.
Множинний характер порушень прав та законних інтересів позивачів підтверджується вищевикладеним та вказує що внаслідок саме збройної агресії Російської Федерації на частині території України було порушено низку прав позивача, передбачених Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 p., IV Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, зокрема, право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті и релігії. Крім цього, умови, в яких позивач проживає зараз, не дають можливості налагодити звичний для нього спосіб життя.
Усе до чого позивач прагнув раніше тепер є неможливим, оскільки дуже гостро стало питання з приводу житла та фінансів, що безперечно позначилися на моральному та фізичному стані. Втративши можливість мирно проживати на рідній землі, можливість спілкуватися з близькими людьми позивач відчуває розчарування, безсилля та безпорадність, що також завдає йому моральну шкоду. Позивач вимушений витрачати час і кошти для захисту своїх прав та інтересів. Отже, враховуючи множинний та триваючий характер порушень прав та законних інтересів позивача, а також зважаючи на практику Європейського суду з прав людини, позивач вважає законним обраний позивачем спосіб стягнення компенсації за завдану моральну шкоду у виді одноразової суми, яка покриває всі передбачувані порушення, що були допущені Російською Федерацією відносно нього.
Внаслідок збройної агресії Російської Федерації порушено цивільне право позивача, який періодично мешкає у бомбосховищах, а саме: позбавлено можливості користуватися належним майном та вилучати корисні властивості належного майна для задоволення власних потреб, та рухомим майном, що знаходиться в ній, а також втрата можливості розпоряджатись ним, що завдає позивачу, як моральної шкоди.
Обґрунтовуючи завдану йому відповідачем моральну шкоду в сумі 35 000 євро, позивач вказує, що це є справедливою компенсацією з агресора - Російської Федерації за факт порушення основоположних прав людини в Україні через що позивачу завданий власний душевніш невгамовний біль, безперервні страждання через війну. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання.
Вирішуючи питання щодо розміру такої компенсації за спричинену позивачу моральну шкоду, необхідно виходити із розміру задоволених вимог заявників по аналогічним спорам, що розглядалися Європейським судом з прав людини. Зокрема, згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v. TURKEY (Article 50), (40/1993/435/514), 28 July 1998), Турецька Республіка має сплатити позивачу компенсацію у розмірі 20 000 кіпрських фунтів (станом на 01.01.1998 р. Європейський Союз при підготовці до запровадження єдиної валюти ЄЄ - євро, виходив із співвідношення 0,585274 кіпрських фунтів за 1 євро, і таке відношення було актуальним на момент розгляду спору в Європейському суді з прав людини).
Таким чином, враховуючи характер та обсяг завданих позивачу моральних страждань, істотних порушень його конституційних прав, умисного характеру дій Російської Федерації, а також почуття безпорадності та розчарування, які він відчуває щоденно через неможливість мирно проживати на рідній землі та користуватись належним йому житлом, спілкуватись з близькими, суд вважає достатнім та справедливим розмір компенсації за заподіяну йому моральну шкоду у розмірі 1519952,00 грн., що на день подання позову до суду за офіційним курсом Національного Банку України є еквівалентом 35 000 євро, і саме такий розмір компенсації був визначений Європейським судом з прав людини при розгляді аналогічних вимог фізичних осіб щодо стягнення компенсації за моральні страждання через незаконну окупацію.
Суд також враховує, що частиною другою статті 48 ЦПК України передбачено, що позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Позивачами у категорії справ, що розглядається, є фізичні особи, яким було завдано шкоду в результаті збройної агресії РФ проти України, зокрема: військовослужбовці та цивільні особи, які зазнали поранення, контузії, каліцтва, захворювання та інших травм; військовополонені та цивільні особи, незаконно позбавлені волі на тимчасово окупованих територіях України, члени сім'ї загиблих військовослужбовців та цивільних осіб; внутрішньо переміщені особи; власники майна, які зазнали порушення права власності на майно; інші категорії осіб.
Відповідачем виступає РФ, як держава-агресор, діяннями якої завдано майнову та/або моральну шкоду певній фізичній особі.
Наявність спору про право цивільне є очевидною, оскільки внаслідок збройної агресії РФ проти України грубо порушуються майнові та немайнові права учасників цивільних відносин.
Відповідно до частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України. З наведеного вбачається, що у справах, одним із учасників яких є іноземна держава, та в інших випадках, передбачених законами України і міжнародними договорами України, застосовується судовий імунітет, який полягає у звільненні іноземної держави від юрисдикції національних судів іншої держави. Наявність у іноземної держави імунітету ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції», що є особливістю правового статусу держави як суб'єкта міжнародних відносин.
14.04.2022 р. Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду було прийнято по суті історичну постанову у справі №308/9708/19 за позовом ОСОБА_2 , яка діє у власних інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , до РФ про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії РФ проти України.
У цій постанові Верховний Суд, застосовуючи відповідно до звичаєвого міжнародного права положення міжнародних конвенцій, що втілюють концепцію обмеженого імунітету держави (Європейської конвенції про імунітет держав, прийнятої Радою Європи 16.05.1972 p., та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02.12.2004 p.), серед іншого, зазначив про те, що:
- держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду;
- особливістю правового статусу держави як суб'єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає;
- після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни;
- у цій категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров'ю, життю у результаті збройної агресії РФ) іноземна держава відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.
Таким чином до особливостей цивільних справ за позовами фізичних осіб до РФ про відшкодування шкоди, завданої в результаті збройної агресії Російської Федерації проти України, відноситься те, що у цій категорії спорів зазначена іноземна держава - відповідач (РФ) не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.
Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.
За приписами ч. 9 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 року № 1207-VII відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди російською федерацією.
Звернення позивача до українського суду слід вважати єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало б позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.
Подібні правові висновки зроблено у постановах Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19 (провадження № 61-8291св21), від 18 травня 2022 року у справі № 760/17232/20-ц (провадження № 61-15925св21) від 12 жовтня 2022 року у справі № 463/14365/21 (провадження № 61-4498св22), від 12 жовтня 2022 року у справі № 463/14366/21 (провадження № 61-3713св22).
Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до частини першої статті 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
Згідно зі статтею 48 Закону України «Про міжнародне приватне право» до зобов'язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦК України часниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що ця норма поширюється на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться у залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23)).
Згідно з частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).
За своєю суттю зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов'язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації (коли розмір компенсації не визначений законом).
Джерелом визначеності змісту обов'язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду, в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18)).
Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди, та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.
Позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв'язок, а відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов'язання з її відшкодування. Покладення обов'язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).
Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого.
Під час визначення компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) зробила висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача).
Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін.
Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом.
У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, суд приходить до висновку, що внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, розв'язання і ведення агресивної війни позивач зазнав і продовжує зазнавати моральних переживань, душевних страждань, які виразилися у втраті душевного спокою, постійному відчутті невпевненості і незахищеності, побоюванні за свою безпеку та безпеку рідних, порушенні нормальних життєвих зв'язків, необхідності докладання додаткових зусиль для організації його життя й безпеки.
Враховуючи триваючий характер порушень прав та законних інтересів позивача, характер вимушених змін у його житті, глибину душевних страждань через збройну агресію російської федерації проти України, які вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя, за встановлених під час розгляду справи по суті обставин, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі, що відповідає засадам розумності, виваженості та справедливості.
Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора російської федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв'язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
Зважаючи на те, що позивач згідно приписів п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору при зверненні до суду цим позовом, а також враховуючи розмір задоволених позовних вимог, то з відповідача в дохід держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 15 140 грн., що, у відповідність до вимог п.1.1. ч.2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», дорівнює 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 2025 рік, та є максимально можливим до стягнення.
Керуючись ст.ст. 2, 12, 13, 76-81, 89, 141, 259, 263-265, 268, 280-282, 354, 355 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до російської федерації про відшкодування моральної шкоди - задовольнити.
Стягнути з держави Російської Федерації на користь позивача ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , на відшкодування моральної шкоди грошові кошти у розмірі 35 000 (тридцять п'ять тисяч) євро 00 євроцентів, що складає еквівалент 1 559 586 (один мільйон п'ятсот п'ятдесят дев'ять тисяч п'ятсот вісімдесят шість) гривень 00 копійок.
Стягнути з держави Російської Федерації на користь держави Україна 15 140 грн. в рахунок відшкодування судового збору.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Відповідач має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Заочне рішення суду може бути оскаржене позивачем протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду.
Суддя С.С. Федоріщев