Справа № 420/21984/25
18 листопада 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасишиної О.М., за участю секретаря судового засідання Гур'євої К.І., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовною заявою ОСОБА_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону (місцезнаходження: 65044, м. Одеса, вул. Пироговська, 2; код ЄДРПОУ 08199969), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Військову частину НОМЕР_2 (місцезнаходження: АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправною бездіяльність щодо ненарахування і виплаті грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки за 2010-2020 роки та зобов'язання вчинити певні дії, -
До суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону (місцезнаходження: 65044, м. Одеса, вул. Пироговська, 2; код ЄДРПОУ 08199969), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Військову частину НОМЕР_2 (місцезнаходження: АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ), в якій позивач просить:
визнати протиправною бездіяльність Військово-медичного клінічного центру Південного регіону щодо у ненарахуванні і виплаті ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової (соціальної) відпустки, як матері двох дітей до 15 років, передбаченої частиною 1 статті 19 Закону України «Про відпустки» за 2010-2020 роки;
зобов'язати Війсково-медичний клінічний центр Південного регіону нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової (соціальної) відпустки, як матері двох дітей до 15 років, передбаченої частиною 1 статті 19 Закону України «Про відпустки» за 2010-2020 роки.
Ухвалою від 10.07.2025 року Одеським окружним адміністративним судом відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
28.07.2025 року (вх. №ЕС/76025/25) представником відповідача до канцелярії суду подано відзив на позов.
13.08.2025 року (вх. № ЕС/82690/25) позивачем до канцелярії суду подано заяву про залучення третьої особи.
Ухвалою від 07.11.2025 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Військову частину НОМЕР_2 та витребувано письмові докази.
12.11.2025 року (вх. №ЕС/119752/25) представником третьої особи до канцелярії суду подані письмові пояснення.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 з жовтня 2003 року по лютий 2020 року проходила службу у Військово-медичному клінічному центрів Південного регіону. 08.05.2025 року позивач звернувся до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону із заявою щодо виплати компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як жінці-військовослужбовцю, яка має двох і більше дітей віком до 15 років за 2010-2020 роки, однак відповідь не отримано, виплату не здійснено, у зв'язку з чим, звернувся до суду з даним позовом.
Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому проти задоволення позовних вимог заперечував, в яких, в обґрунтування правової позиції, зокрема, зазначено, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідач діяв в межах та у спосіб, передбачений чинним законодавством України, та вважає позовні вимоги безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
За правилами предметної підсудності встановленими ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (п. 1 ч. 1).
За таких обставин суд дійшов висновку про підсудність позовної заяви ОСОБА_1 Одеському окружному адміністративному суду.
Як вбачається з позовної заяви, ОСОБА_1 з жовтня 2003 року по лютий 2020 року проходила службу у Військово-медичному клінічному центрів Південного регіону. 08.05.2025 року позивач звернувся до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону із заявою щодо виплати компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як жінці-військовослужбовцю, яка має двох і більше дітей віком до 15 років за 2010-2020 роки, однак відповідь не отримано, виплату не здійснено.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Спеціальним законодавством, яке врегульовує спірні правовідносини є Закон України Про відпустки від 15.11.1996 № 504/96-ВР (далі Закон № 504/96-ВР), Закон України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту від 22.10.1993 № 3551-XII (далі Закон № 3551-XII), Кодекс законів про працю України, Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-ХІІ (далі Закон № 2011-ХІІ).
Згідно ч.1 ст. 1 КЗпП України цей Кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
За частиною 1 статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Зі змісту статті 4 КЗпП України слідує, що законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Згідно із частиною 1 статті 2 ЗУ "Про військовий обов'язок і військову службу" військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Відповідно до статті 1-2 ЗУ Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
За частиною 1 статті 4 Закону № 504/96-ВР, до щорічних відпусток відносяться, зокрема, інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Згідно статті 182-1 КЗпП України жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або яка усиновила дитину, матері особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групи, надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 цього Кодексу).
Статтею 10-1 ЗУ Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей (далі - Закон № 2011-XII) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Пунктом 14 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ визначено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Згідно пункту 17 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
Пунктом 18 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Згідно пункту 19 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
У разі ненадання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв'язку з настанням періодів, передбачених пунктами 17 і 18 цієї статті, такі відпустки надаються у наступному році. У такому разі дозволяється за бажанням військовослужбовців об'єднувати щорічні основні відпустки за два роки, але при цьому загальна тривалість об'єднаної відпустки не може перевищувати 90 календарних днів.
Згідно ст. 1 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-ХІІ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі Закон № 3543-ХІІ) визначено, що особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Стаття 1 вказаного Закону визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Тобто, в особливий період з моменту оголошення мобілізації надання відпусток обумовлених частиною 1 статті 12 Закон № 3551-XII, припиняється. Проте, припинення надання відпусток фактично (в натурі) не є тотожним втраті права на таку відпустку.
Системний аналіз змісту вищенаведених положень законодавства дає підстави суду для висновку, що учасники бойових дій мають право отримати додаткову відпустку із збереженням заробітної плати за певних умов.
Указом Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 Про часткову мобілізацію, затвердженого Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-VI, постановлено оголосити та провести часткову мобілізацію.
Таким чином, спірні правовідносини щодо отримання грошової компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки у зв'язку із звільненням позивачки виникли в особливий період.
Суд зазначає, що норми Закон № 3551-XII не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.
Отже, на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої ст. 182-1 КЗпП України як жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, за період 2010 по 2020 роки.
Дана правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 16 травня 2019 року за результатами розгляду зразкової справи № 620/4218/18, з якими погодилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року вказавши при цьому наступне:
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас, у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту, пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року 1991 року № 2011-ХІІ Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей, статтею 16-2 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР Про відпустки.
Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі - Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки.
Згідно з частиною 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Частиною 3 статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що при звільненні з військової служби у запас позивач мала право на отримання грошової компенсації за невикористану нею у 2010-2020 роках додаткову відпустку, передбачену ст. 182-1 КЗпП України, у зв'язку з чим бездіяльність відповідача щодо невиплати такої компенсації є протиправною.
При цьому, суд зазначає, що ухвалою від 07.11.2025 року залучено до участі у справі, в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Військову частину НОМЕР_2 та витребувано інформацію/довідку чи використовував ОСОБА_2 додаткову відпустку, як особа, яка має двох і більше дітей до 15 років за 2010-2020 роки на, що були отримані письмові пояснення, що вищевказана відпустка ОСОБА_2 в період з 2010 по 2020 роки не надавалась.
Водночас, суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним і таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
За таких обставин суд вважає, що в даному випадку ефективним способом захисту порушених прав, свобод чи інтересів позивача буде зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити їй грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки за період 2010 по 2020 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Частиною другою ст.9 КАС України передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає задоволенню.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Згідно ч.ч.1, 3 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Враховуючи, що позивача звільнено від сплати судового збору, судовий збір за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача не стягується.
Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 295, КАС України, суд,-
Позовну заяву ОСОБА_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону (місцезнаходження: 65044, м. Одеса, вул. Пироговська, 2; код ЄДРПОУ 08199969), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Військову частину НОМЕР_2 (місцезнаходження: АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправною бездіяльність щодо ненарахування і виплаті грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки за 2010-2020 роки та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Військово-медичного клінічного центру Південного регіону щодо у ненарахуванні і виплаті ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової (соціальної) відпустки, як матері двох дітей до 15 років, передбаченої частиною 1 статті 19 Закону України «Про відпустки» за 2010-2020 роки.
Зобов'язати Війсково-медичний клінічний центр Південного регіону нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової (соціальної) відпустки, як матері двох дітей до 15 років, передбаченої частиною 1 статті 19 Закону України «Про відпустки» за 2010-2020 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів в порядку приписів ст. 295 КАС України.
Рішення набирає законної сили згідно з приписами ст. 255 КАС України.
Повний текст рішення складено та підписано 18.11.2025 р.
Суддя О.М. Тарасишина