17 листопада 2025 рокуСправа №160/27560/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Златіна Станіслава Вікторовича
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про скасування податкового повідомлення-рішення,-
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області, у якому позивач просив суд:
- визнати протиправними та скасувати податкове повідомлення-рішення №1038774-2410-0462-UA12020010000033698 від 28.05.2025 року.
Ухвалою суду від 25.09.2025 року відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, відповідно до ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідач надав суду відзив на позовну заяву, у якому проти позову заперечує в повному обсязі та зазначає, що не оподатковується об'єкти нежитлової нерухомості суб'єктів малого та середнього бізнесу, якщо місце проведення діяльності: тимчасові споруди для здійснення підприємницької діяльності та/або малі архітектурні форми та на ринках. В свою чергу в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що спірна автостоянка є малою архітектурною формою. Криті автомобільні стоянки віднесено до категорії «гаражі», в зв'язку з чим відповідна пільга до позивача не застосовується. Інформація про реєстрацію спірної автостоянки як об'єкта оподаткування відсутня, форма 20-ОПП не подавалась. Позивач не надав доказів провадження господарської діяльності щодо спірної автостоянки, в зв'язку з чим підстави для застосування відповідної пільги відсутні.
Дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, суд встановив наступні обставини справи.
Згідно інформації з Державного реєстру речових на нерухоме майно від 06.10.2025 року № 446443639 за адресою: АДРЕСА_1 , знаходиться об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 483487912101, який належить на праві власності позивачу, тип об'єкта - автостоянка. Опис об'єкта: літ. А-1 будівля охорони, 4,2 кв.м.; літ. Б - навіс, 22 кв.м.; № 1-2 - огорожа, 186,9 кв.м.; літ. І - замощення, 841,9 кв.м. Дата державної реєстрації права власності 12.04.2016, частка власності 1/1.
Позивач є платником фізичною особою - підприємцем, основний вид діяльності: 52.21 допоміжне обслуговування наземного транспорту, згідно інформації, яка міститься у ЄДРПОУ.
У матеріалах справи є документи на підтвердження використання автостоянки у господарській діяльності: паркувальні талони. За змістом цих талонів позивач як ФОП бере плату за паркування автотранспорту на автостоянці.
Технічний паспорт на громадський будинок «АВТОСТОЯНКА» за адресою: м. Дніпро, вул. Немировича-Данченка, 60б, складений 13.06.2014 року, містить відомості про відповідну автостоянку та її складові.
Згідно довідки щодо технічної інвентаризації спірної автостоянки, складеної інженером з інвентаризації нерухомого майна ОСОБА_2 , літери Б - навіс площею 22 кв.м., № 1,2 - огорожа, площею 186,9 кв.м., № І - замощення, площею 841,9 кв.м., які є складовими спірної автостоянки, є малими архітектурними формами: не мають капітального фундаменту, мають допоміжний характер, а тому не мають статусу об'єкта нерухомого майна.
Відповідачем щодо позивача прийнято податкове повідомлення-рішення повідомлення-рішення №1038774-2410-0462-UA12020010000033698 від 28.05.2025 року, яким визначено позивачу податкове зобов'язання з податку на нерухоме майно за 2024 рік у розмірі 688,27 грн. Податок визначено стосовно об'єкту нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 .
Вирішуючи позовні вимоги по суті, суд зазначає наступне.
Згідно з пп. 14.1.129-1., 14.1.157 п. 14.1. ст. 14 Податкового кодексу України об'єкти нежитлової нерухомості - будівлі, їх складові частини, що не є об'єктами житлової нерухомості. До об'єктів нежитлової нерухомості відносяться:
а) будівлі готельні - готелі, мотелі, кемпінги, пансіонати, ресторани та бари, туристичні бази, гірські притулки, табори для відпочинку, будинки відпочинку;
б) будівлі офісні - будівлі фінансового обслуговування, адміністративно-побутові будівлі, будівлі для конторських та адміністративних цілей;
в) будівлі торговельні - торгові центри, універмаги, магазини, криті ринки, павільйони та зали для ярмарків, станції технічного обслуговування автомобілів, їдальні, кафе, закусочні, бази та склади підприємств торгівлі й громадського харчування, будівлі підприємств побутового обслуговування;
г) гаражі - гаражі (наземні й підземні) та криті автомобільні стоянки;
ґ) будівлі промислові та склади;
д) будівлі для публічних виступів (казино, ігорні будинки);
е) господарські (присадибні) будівлі - допоміжні (нежитлові) приміщення, до яких належать сараї, хліви, гаражі, літні кухні, майстерні, вбиральні, погреби, навіси, котельні, бойлерні, трансформаторні підстанції тощо;
є) інші будівлі.
Податкове повідомлення-рішення - письмове повідомлення контролюючого органу (рішення) про обов'язок платника податків сплатити суму грошового зобов'язання, визначену контролюючим органом у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законодавчими актами, контроль за виконанням яких покладено на контролюючі органи, або внести відповідні зміни до податкової звітності.
Згідно з п. 58.1. ст. 58 Податкового кодексу України контролюючий орган надсилає (вручає) платнику податків податкове повідомлення-рішення, якщо сума грошового зобов'язання платника податків, передбаченого податковим або іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, розраховується контролюючим органом відповідно до статті 54 цього Кодексу (крім декларування товарів, передбаченого для громадян).
Згідно пп. 265.1.1. п. 265.1. ст. 265 Податкового кодексу України податок на майно складається з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Відповідно до пп. 266.1.1. п. 266.1. ст. 266 Податкового кодексу України платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
За пп. 266.2.1. п. 266.2. ст. 266 Податкового кодексу України об'єктом оподаткування є об'єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.
Підпунктом «е» пп. 266.2.2. п. 266.2. ст. 266 Податкового кодексу України встановлено, що не є об'єктом оподаткування об'єкти нежитлової нерухомості, які використовуються суб'єктами господарювання малого та середнього бізнесу, що провадять свою діяльність у тимчасових спорудах для здійснення підприємницької діяльності та/або в малих архітектурних формах та на ринках.
Згідно зі ст. 179 Цивільного кодексу України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.
Відповідно до ч. 1 ст. 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
За ч. 1 ст. 188 Цивільного кодексу України якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ).
Пунктом 6 Правилам зберігання транспортних засобів на автостоянках, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 року № 115 (далі - Правила) та ДБН В.2.3-15:2007 визначено, що автостоянка повинна мати тверде покриття (асфальтове, бетонне, гравійне, щебеневе), огорожу, освітлення, телефонний зв'язок, приміщення для обслуговуючого персоналу, в'їзні-виїзні ворота із шлагбаумом та запасні ворота на випадок термінової евакуації транспортних засобів. У разі потреби й технічної можливості на автостоянках обладнуються класи з безпеки дорожнього руху, пункти технічного огляду та самообслуговування транспорту, встановлюється пожежна та охоронна сигналізація, гучномовець.
Відповідно до абзацу третього додатку «Б» до ДБН В.2.3-15:2007 автостоянка - це спеціально обладнана відкрита площадка для постійного або тимчасового зберігання легкових автомобілів та інших мототранспортних засобів.
Пунктом 5.1 ДБН В.2.3-15:2007 передбачено, що у складі автостоянок для постійного зберігання автомобілів повинні бути відкриті площадки для стоянки автомобілів, приміщення для чергових і зберігання інвентаря, відповідні елементи інженерного обладнання та благоустрою, а також, за необхідності та технічної можливості, можуть бути - пости технічного огляду та дрібного технічного ремонту і миття автомобілів, включаючи пункти-пости самообслуговування - оглядові ями (естакади), місця чищення салону автомобіля. Такі автостоянки можуть бути обладнані сонцезахисними навісами, вітрозахисними стінками, декоративним сонцезахисним і шумозахисним озелененням.
Пунктом 5.9 вказаних ДБН передбачено, що на автостоянках з 50 і більше місцями постійного та тимчасового зберігання автомобілів при головному вїзді-виїзді повинен влаштовуватися контрольно-пропускний пункт (приміщення для обслуговуючого персоналу, туалету та інше), обладнаний майданчик для зберігання протипожежного інвентарю, встановлення контейнерів-сміттєзбірників.
Отже, вказаними нормами не визначено правового статусу автостоянки як об'єкта нерухомого майна.
До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (частина перша статті 181 ЦК України).
Частиною першою статті 188 ЦК України встановлено, якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ).
Виходячи з аналізу положень статей 179, 181, 188 ЦК України, ДБН В.2.3-15:2007 та Правил автостоянка не є об'єктом нерухомого майна, оскільки утворюється за рахунок інших речей (огорожі, твердого покриття, освітлення, приміщень для обслуговування персоналу), які не є об'єктами нерухомого майна у розумінні статті 181 ЦК України, оскільки вони безпосередньо не пов'язані з земельною ділянкою.
Для застосування підпункту «е» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України необхідно обов'язково дотриматися усіх наступних умов:
- об'єкт повинен відноситися до нежитлової нерухомості;
- об'єкт повинен використовуватися суб'єктами господарювання малого та середнього бізнесу;
- суб'єктам господарювання повинен провадити свою діяльність у тимчасових спорудах для здійснення підприємницької діяльності та/або в малих архітектурних формах та на ринках.
Під час розгляду справи суду необхідно встановити:
1) чи об'єкт нежитлової нерухомості використовувався суб'єктом господарювання, позивачем у справі, у 2024 році (період за який нараховане податкове зобов'язання);
2) чи відносяться об'єкти нерухомості загальної площі 26,20 кв.м, які оподатковані контролюючим органом (а саме: літ. А-1 будівля охорони, 4,2 кв.м.; літ. Б - навіс, 22 кв.м.) до тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності та/або малих архітектурних форм.
Суд звертає увагу на те, що за ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
В свою чергу згідно ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
На сьогодні у праві існують три основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt) та у справах, де суб'єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень, що передбачають втручання у власність або діяльність суб'єкта приватного права (зокрема, притягнення його до відповідальності), подані таким суб'єктом владних повноважень докази, за загальним правилом, повинні відповідати критерію «поза розумним сумнівом».
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду від 29.09.2023 року у справі №200/2859/19-а.
При вирішенні спору цього спору, суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі Федорченко та Лозенко проти України, відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення поза розумним сумнівом.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду від 18.10.2023 року у справі №1.380.2019.004162.
У справі Кобець проти України Європейський суд з прав людини, керуючись критерієм доведення поза розумним сумнівом (рішення у справі Авшар проти Туреччини), вказав, що таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Принцип оцінки доказів поза розумним сумнівом полягає в тому, що розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду всіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення (рішення від 14.02.2008 у справі Кобець проти України).
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16.06.2023 року у справі №826/5397/18.
В своїй сукупності вказані нормативні положення свідчать, що саме відповідач повинен довести існування юридичного складу - обставин, за наявності яких він може, а тому правомірно прийняв спірне рішення.
Всупереч зазначеному контролюючий орган в цій справі зайняв позицію, за змістом якої його роль звелась до прийняття спірного рішення, після чого вже позивач повинен доводити, що підстави для прийняття такого рішення були відсутні, однак такий підхід суперечить вимогам ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України. Тим не менш, відповідач обмежився лише автоматичним нарахуванням податку, разом з цим фактично переклав на позивача тягар доведення протиправності такого нарахування, замість виконання власного обов'язку поза розумним сумнівом підтвердити правомірність здійсненого нарахування.
Також суд зауважує, що повнота та всебічність судового розгляду в цій справі не може зводитись до того, що обставини, які відповідач не встановлював та не враховував, будуть вперше встановлені судом і вже виходячи з них суд прийняв би рішення, адже такий підхід суперечить принципу поділу влади і зводився б до того, що в ході судового розгляду саме суд визначає чи існували фактичні підстави для прийняття відповідачем спірного акту (замість перевірки доказів відповідача на підтвердження існування таких обставин).
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано (п. 2);
обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) (п. 3);
добросовісно (п. 5);
розсудливо (п. 6);
пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) (п. 8).
Зазначені критерії хоч і адресовані суду, одночасно є й вимогами для суб'єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення та вчиняє дії.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2023 року у справі № 9901/459/21.
Отже, суд констатує, що приймаючи спірне рішення відповідач діяв необґрунтовано та не з рахуванням усіх обставин, адже відповідач не перевіряв та не встановлював відповідні обставини, питання їх дослідження постало вже в ході судового розгляду.
Ця обставина є самодостатньою підставою для задоволення позову.
Більш того, в ході судового розгляду позивачем надано докази - технічний паспорт та довідку інженера з інвентаризації нерухомого майна, за змістом яких спірний об'єкт в цілому не є об'єктом нежитлової нерухомості, тобто - не є об'єктом оподаткування за пп. 266.2.1. п. 266.2. ст. 266 Податкового кодексу України.
Відповідачем цей доказ не спростовано, змістовних заперечень з цього питання не наведено.
Також суд зазначає, що виходячи з аналізу положень статей 179, 181, 188 ЦК України, ДБН В.2.3-15:2007 та Правил автостоянка не є об'єктом нерухомого майна, оскільки утворюється за рахунок інших речей (огорожі, твердог покриття, освітлення, приміщень для обслуговування персоналу), які не є об'єктами нерухомого майна розумінні статті 181 ЦК України, оскільки вони безпосередньо не пов'язані з земельною ділянкою.
Аналогічне правозастосування здійснено Третім апеляційним адміністративним судом у постанові від 15.10.2024 року у справі №160/7227/24 та у постанові від 29.05.2025 року у справі № 160/7228/24.
Посилання відповідача на не подання позивачем повідомлень за формою №20-ОПП щодо об'єктів через які провадиться діяльність, в контексті спірних відносин, суд визнає безпідставними. Так, хоча повідомлення за формою №20-ОПП і є складовою облікових даних платника податків, оскільки стосується об'єктів оподаткування та/або об'єктів, пов'язаних з оподаткування або через які провадиться діяльність, щодо яких здійснюється податковий контроль, але податкове законодавство не визначає такі підстави для донарахування податку на нерухоме майно, як не подання повідомлення за формою № 20-ОПП. Неподання повідомлення з формою №20-ОПП може бути підставою для застосування до платника штрафних санкцій у відповідності до положень ст.117 Податкового кодексу України, а не підставою для визначення податку на нерухоме майно.
Аналогічне правозастосування здійснено Третім апеляційним адміністративним судом у постановах від 22.10.2024 року у справі №160/7237/24, від 15.10.2024 року у справі №160/17836/24.
Ця обставина є самодостатньою підставою для задоволення позову.
За вказаних обставин, позовні вимоги підлягають задоволенню, оскільки відповідачем не доведено належними, допустимими та достатніми доказами правомірність прийняття податкового повідомлення-рішення, що є предметом оскарження.
Щодо розподілу судових витрат.
Згідно платіжного документу позивачем сплачений судовий збір за подання позову в сумі 968,96 грн.
Відповідно до положень ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України сплачений судовий збір за подання позову підлягає поверненню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст. 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (49005, м. Дніпро, вул. Сімферопольська, 17-А, код ЄДРПОУ: 44118658) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Дніпропетровській області 1038774-2410-0462-UA12020010000033698 від 28.05.2025 року.
Стягнути з Головного управління ДПС у Дніпропетровській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (судові витрати з оплати судового збору у розмірі 968,96 грн.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.В. Златін