12 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 598/904/18
провадження № 51-2600км25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника ОСОБА_6 ,
засудженої ОСОБА_7 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 на вирок Збаразького районного суду Тернопільської області від 05 березня 2024 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 22 квітня 2025 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015210130000250 від 18 вересня 2015 року, за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки м. Хмельницького, яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 286, ч. 2 ст. 121 Кримінального кодексу України(далі - КК України).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Збаразького районного суду Тернопільської області від 05 березня 2024 року ОСОБА_7 визнано винуватою у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 286, ч. 1 ст. 119 КК України. Призначено покарання за ч. 1 ст. 286 КК України у виді обмеження волі на строк 2 роки. На підставі п. 2 ч. 1 ст. 49, ст. 74 КК України ОСОБА_7 звільнено від відбування покарання за ч. 1 ст. 286 КК України у зв'язку із закінченням строків давності. Призначено покарання за ч. 1 ст. 119 КК України у виді позбавлення волі на строк 4 роки. На підставі п. 3 ч. 1 ст. 49, ст. 74 КК України ОСОБА_7 звільнено від відбування покарання за ч. 1 ст. 119 КК України у зв'язку із закінченням строків давності.
Вирішено питання щодо цивільних позовів, процесуальних витрат, заходів забезпечення кримінального провадження та речових доказів.
Відповідно до встановлених судом фактичних обставин, які детально викладено у вироку,18 вересня 2015 року в період часу з 20:00 до 23:00 (більш точного часу досудовим розслідуванням не встановлено), ОСОБА_7 , керуючи автомобілем «NISSAN-MURANO ЗНГ», реєстраційний номер НОМЕР_1 , рухалась ділянкою автодороги між с. Котюжини Збаразького району Тернопільської області та с. Манево Лановецького району Тернопільської області, де між нею з однієї сторони, та ОСОБА_8 і ОСОБА_9 , з іншої сторони, виник конфлікт, в ході якого останні, використовуючи автомобіль «СHEVROLET-NIVA», реєстраційний номер НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_9 , переслідували та блокували її автомобіль «NISSAN-MURANO ЗНГ» шляхом здійснення його обгону та зупинки перед ним.
Під час останнього блокування вказаного вище транспортного засобу ОСОБА_9 та ОСОБА_8 вийшли з салону свого автомобіля та підійшли до передньої частини автомобіля під керуванням ОСОБА_7 . Надалі, в ході конфлікту ОСОБА_8 , перебуваючи навпроти передньої правої частини автомобіля «NISSAN-MURANO ЗНГ», виліз на капот його моторного відсіку і почав завдавати ударів руками по передньому вітровому склі та капоті цього автомобіля.
У зв'язку з вищевказаними діями ОСОБА_7 , з метою припинення протиправних дій ОСОБА_8 , розпочала рух на автомобілі «NISSAN-MURANO ЗНГ» назад, в результаті чого ОСОБА_8 зіскочив з капоту та надалі стояв навпроти передньої правої частини вказаного автомобіля, на незначній відстані від нього. Надалі ОСОБА_7 , проїхавши незначну віддаль назад, зупинила автомобіль «NISSAN-MURANO ЗНГ» та, після зупинки, розпочала рух автомобіля вперед, при цьому змінила напрямок свого руху ліворуч з метою об'їзду автомобіля «CHEVROLET-NIVA».
Перед початком цього руху ОСОБА_7 не переконалася, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху, а під час руху не була достатньо уважна, належно не стежила за дорожньою обстановкою та відповідно не реагувала на її зміну, чим порушила вимоги пунктів: 1.5 ч. 1, 2.3 (б, д), 10.1 Правил дорожнього руху (надалі ПДР), які зобов'язували її не створювати своїми діями загрозу безпеці дорожнього руху, небезпеку чи перешкоду для руху, загрожувати життю чи здоров'ю громадян, завдавати матеріальних збитків.
Виконуючи маневр об'їзду автомобіля «CHEVROLET-NIVA» водій ОСОБА_7 , в порушення вимог п. п. 1.10 (в частині визначення поняття «перешкода для руху» і виконання його вимог), 12.3 ПДР не здійснила безпечний об'їзд перешкоди, а саме ОСОБА_8 , який стояв навпроти передньої правої частини автомобіля «NISSAN-MURANO ЗНГ», на момент його руху вперед, хоча мала об'єктивну можливість бачити його перед керованим автомобілем, та під час руху допустила наїзд передньою правою частиною автомобіля «NISSAN-MURANO ЗНГ» на ОСОБА_8 , який внаслідок цього наїзду отримав тілесні ушкодження у вигляді закритого перелому правої великогомілкової кістки та садна і розлитого синця на правій гомілці, які належать до середньої тяжкості тілесних ушкоджень.
У результаті описаного наїзду автомобілем «NISSAN-MURANO ЗНГ», під керуванням водія ОСОБА_7 , потерпілий ОСОБА_8 , не з власної волі, потрапив на капот вказаного транспортного засобу та надалі перебував на ньому, схопившись обома руками за виступаючі краї капоту моторного відсіку.
Продовжуючи свої протиправні дії ОСОБА_7 у той же день та час, після вчинення наїзду на потерпілого ОСОБА_8 , в момент, коли останній перебував на капоті вказаного транспортного засобу (утримуючись обома руками за виступаючі краї капоту моторного відсіку), продовжила рух цим автомобілем ділянкою автодороги неподалік с. Котюжини Збаразького району Тернопільської області, а саме в напрямку від с. Котюжини до с. Манево Лановецького району Тернопільської області, збільшуючи його швидкість, хоча об'єктивно бачила та, відповідно, розуміла, що на капоті її автомобіля знаходиться потерпілий ОСОБА_8 . При цьому, ОСОБА_7 не зупинила керований автомобіль, а продовжила його рух та провезла ОСОБА_8 на капоті по автодорозі приблизно 700 метрів. Рухаючись ділянкою автодороги із заокругленням ліворуч та наближаючись до мосту через канал річки Горинь, ОСОБА_7 , маючи на меті скинути ОСОБА_8 з капоту свого автомобіля, застосувала гальмування та різко змінила траєкторію руху автомобіля ліворуч. Внаслідок описаних вище дій ОСОБА_7 позбавила потерпілого ОСОБА_8 можливості втриматись на капоті автомобіля та безпечно його залишити, що призвело під час руху автомобіля «NISSAN-MURANO ЗНГ» до падіння потерпілого на проїзну частину дороги неподалік розташування вказаного мосту. У результаті цього падіння, через злочинну недбалість ОСОБА_7 , яка хоча і не передбачала можливості настання смерті ОСОБА_8 від її дій, але повинна була та могла це передбачити, діючи з більшою обачністю, останній отримав тяжкі тілесні ушкодження, що в подальшому спричинило його смерть. Між умисними протиправними діями ОСОБА_7 , які вона вчинила за вказаних вище обставин, та настанням смерті ОСОБА_8 в результаті його падіння з капоту автомобіля існує прямий причинно-наслідковий зв'язок.
Тернопільський апеляційний суд ухвалою від 22 квітня 2025 року скарги прокурора ОСОБА_10 та захисника ОСОБА_6 залишив без задоволення, а вирок Збаразького районного суду Тернопільської області від 05 березня 2024 року стосовно ОСОБА_7 - без змін.
Вимоги та узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду, а кримінальне провадження закрити на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України.
На обґрунтування доводів поданої касаційної скарги зазначає, що:
· винуватість ОСОБА_7 не доведена поза розумним сумнівом, а висновки судів про вчинення ОСОБА_7 порушення правил дорожнього руху та вбивства з необережності є безпідставними, оскільки остання в момент інкримінованих подій діяла з метою порятунку власного життя від нападу групи осіб;
· суди не звернули увагу на те, що ОСОБА_7 перебувала у стані необхідної оборони, оскільки захищалася від нападу групи осіб, що виключає її кримінальну відповідальність. Стверджує, що факт нападу на неї групи осіб підтверджується, як встановленими судом обставинами, так і подальшою поведінкою ОСОБА_9 . Звертає увагу, що після неодноразових скарг його підзахисної правоохоронними органами були внесені відомості у ЄРДР за ст. 115 КК України стосовно ОСОБА_9 ;
· суди не взяли до уваги показання свідка ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , які в судовому засіданні підтвердили застосування ОСОБА_8 та ОСОБА_9 вогнепальної зброї в момент нападу на ОСОБА_7 , однак вразхували показання свідка ОСОБА_9 ;
· напад на засуджену групи осіб давав їй право захищатися незалежно від спричинених нею наслідків в стані необхідної оборони, адже у цьому випадку межі такої оборони не передбачені. Водночас суди не встановили інші можливі методи захисту ОСОБА_7 від злочинного посягання;
· у ході судового розгляду безпідставно відмовлено стороні захисту в проведенні повторної комплексної експертизи механізму отримання ОСОБА_13 тілесних ушкоджень та необґрунтовано визнано недопустимими доказами дані висновків експертів, надані стороною захисту, та показання цих експертів. У той же час висновки судових експертів, які були покладені в основу обвинувального вироку, побудовані на припущеннях та на показаннях свідка ОСОБА_9 , який з потерпілим вчинив напад на ОСОБА_7 ;
· версія сторони захисту про отримання потерпілим перелому внаслідок неодноразового зіткнення автомобілів не перевірялася;
· суди не навели мотиви задоволення цивільного позову, водночас безпідставно поклали на ОСОБА_7 цивільну відповідальність за смерть ОСОБА_8 , який був одним із нападників на останню;
· рішення судів попередніх інстанцій не відповідають приписам ст. 370 КПК України.
Заперечень на касаційну скаргу сторони захисту від інших учасників до Суду не надходили.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор заперечувала проти задоволення касаційної скарги, просила оскаржувані судові рішення залишити без зміни.
Засуджена і її захисник касаційну скаргу підтримали та просили її задовольнити.
Решта учасників справи було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду, однак в судове засідання вони не з'явилися. Клопотань про їхню особисту участь до Суду не надходило.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи, наведені в касаційній скарзі, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла таких висновків.
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.
Отже, касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Під час перегляду судових рішень у касаційному порядку Суд виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій.
Статтею 370 КПК України передбачено, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.
Зі змісту статті 419 КПК України вбачається, що судові рішення суду апеляційної інстанції ухвалюються в порядку, передбаченому статтями 368 - 380 цього Кодексу. В ухвалі суду апеляційної інстанції, крім іншого, має бути зазначено узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, а при залишенні апеляційної скарги без задоволення - підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою, викладаються докази, що спростовують її доводи.
Процесуальні вимоги, засновані на вмотивованій незгоді та обґрунтованому запереченні правильності висновків місцевого суду щодо встановлених обставин, зобов'язують апеляційний суд надати мотивовані відповіді на доводи апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції зобов'язаний проаналізувати й зіставити з наявними у справі матеріалами всі доводи, наведені в апеляційній скарзі, і дати на кожен із них вичерпну відповідь, пославшись на відповідну норму права. У разі залишення заявлених вимог без задоволення в судовому рішенні має бути зазначено підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.
За результатами перевірки доводів апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має обов'язок усунути (у разі встановлення) допущені місцевим судом недоліки та суперечності, вжити заходів для дотримання процесуальних прав усіх учасників провадження і постановити законне та обґрунтоване судове рішення. Жодна норма кримінального процесуального закону, як установлений імперативний припис, не звільняє апеляційний суд від указаного вище обов'язку.
Крім того, як неодноразово зазначав Європейський суд з прав людини, мета викладення мотивів рішення полягає в тому, щоб показати сторонам, що їх почули. Водночас це зобов'язує суддю обґрунтовувати свої міркування об'єктивними аргументами і дотримуватись прав сторони захисту (Ruiz Torija v. Spain, 09 December 1994, §29, SeriesA, no.303-A). Хоча суд не мусить надавати відповідь на кожне порушене питання (Van de Hurk v. the Netherlands, 19 April 1994, §61, Series A, no.288), проте з рішення має бути зрозуміло, що головні проблеми, порушені у справі, було вивчено (Boldea v. Romania, 15 February 2007, §30, no.19997/02).
Втім суд апеляційної інстанції під час розгляду цього кримінального провадження стосовно ОСОБА_7 таких вимог не дотримався.
Як убачається з матеріалів провадження, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 286, ч. 2 ст. 121 КК України, та призначив їй відповідне покарання.
Однак на переконання колегії суддів Верховного Суду, такого висновку суди дійшли без ретельної та всебічної перевірки доводів сторони захисту.
Так, захисник у своїй апеляційній скарзі (доводи якої фактично є аналогічними доводам касаційної скарги сторони захисту), зокрема, зауважував, що судом першої інстанції безпідставно визнано винуватою ОСОБА_7 у вчиненні вказаних вище кримінальних правопорушень, адже вона діяла в стані необхідної оборони, оскільки захищалася від нападу групи осіб, що в силу ст. 36 КК України виключає її кримінальну відповідальність. Наголошував, що факт нападу на неї групи осіб підтверджується, як встановленими місцевим судом обставинами, так і подальшою поведінкою ОСОБА_9 .
Спростовуючи доводи сторони захисту в цій частині, апеляційний суд зауважив, що в судовому засіданні дійсно встановлено, що під час руху транспортними засобами між ОСОБА_7 , з однієї сторони, та ОСОБА_8 і ОСОБА_9 , з іншої сторони, виник конфлікт, у ході якого останні, використовуючи автомобіль «СHEVROLET-NIVA» під керуванням ОСОБА_9 , переслідували та блокували автомобіль під керуванням ОСОБА_7 «NISSAN-MURANO ЗНГ», шляхом здійснення його обгону та зупинки перед ним. Під час останнього блокування вказаного вище транспортного засобу ОСОБА_9 та ОСОБА_8 вийшли з салону свого автомобіля та підійшли до передньої частини автомобіля під керуванням ОСОБА_7 . У ході конфлікту ОСОБА_8 , перебуваючи навпроти передньої правої частини автомобіля «NISSAN-MURANO ЗНГ», виліз на капот його моторного відсіку і почав завдавати ударів руками по передньому вітровому склі та капоті цього автомобіля.
Водночас суд апеляційної інстанції погодився з місцевим судом і, проаналізувавши розташування транспортних засобів, відображене на фотоматеріалах у протоколах проведення слідчих експериментів, зазначив, що ОСОБА_7 , під час блокування її автомобіля, скеровуючи його рух назад, та проїхавши таким чином декілька метрів, мала можливість уникнути конфлікту з потерпілим ОСОБА_8 , оскільки в цьому напрямку проїзд для автомобіля не було заблоковано, однак, скерувала рух свого автомобіля вперед, на ОСОБА_8 , внаслідок чого потерпілий опинився на капоті керованого нею автомобіля, хоча мала можливість обрати інший шлях об'їзду перешкоди і не продовжувати рух транспортним засобом, постійно збільшуючи швидкість. Цей суд уважав висновки суду першої інстанції обґрунтованими, адже такі обставини унеможливлюють перебування останньої в стані необхідної оборони.
У той же час апеляційний суд дійшов висновку, що дії потерпілого ОСОБА_13 та свідка ОСОБА_9 за своїми об'єктивними ознаками та характером розвитку події не могли створити реальну та безпосередню загрозу заподіяння шкоди ОСОБА_7 такого ступеня, відвертаючи яку, остання вчинила наїзд автомобілем на потерпілого ОСОБА_13 і в подальшому, поступово збільшуючи швидкість, продовжила рух автомобілем з потерпілим ОСОБА_13 на капоті близько 700 метрів та застосувала такі засоби керування, які спричинили падіння останнього на проїжджу частину дроги і отримання ним тілесних ушкоджень, що спричинили його смерть.
Однак, на думку колегії суддів, така відповідь апеляційного суду є явно недостатньою для переконливості такого висновку як підстави визнання зазначених доводів сторони захисту необґрунтованими.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 36 КК України необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання. Частиною 2 цієї статті передбачено, що кожен має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади для захисту.
Заподіяння шкоди особі, яка здійснює посягання, обумовлено необхідністю негайного відвернення або припинення такого посягання. Необхідність негайного відвернення або припинення суспільно небезпечного посягання виникає там і тоді, де і коли зволікання в заподіянні шкоди нападнику загрожує негайною і невідворотною шкодою для правоохоронюваних інтересів.
Для вирішення питання щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, суд, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання.
Верховний Суд неодноразово у своїх рішеннях вказував на те, що право на необхідну оборону виникає лише тоді, коли суспільно небезпечне посягання викликає у того, хто захищається, невідкладну необхідність в заподіянні шкоди тому, хто посягає, для негайного відвернення або припинення його суспільно небезпечного посягання.
Приписами ч. 5 ст. 36 КК України не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.
Усталена позиція, узагальнена в постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону», полягає у тому, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з'ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну. У тій же постанові зазначено, що перехід використовуваних при нападі знарядь або інших предметів від нападника до особи, яка захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання.
Колегія суддів уважає, що апеляційний суд не надав переконливих і достатніх відповідей на доводи сторони захисту й про те, що дії потерпілого та свідка ОСОБА_9 (тривале переслідування жінки невідомими раніше їй особами в темну пору доби протягом 40 хв та неодноразове блокування автомобіля під керування ОСОБА_7 , взбирання на капот її автомобіля і завдання численних ударів по передньому вітровому та лівому боковому склі, подальше переслідування та таран її авто аж до самого його перевертання) свідчать про узгоджений, послідовний і наполегливий намір завдати шкоду останній під час посягання на неї. На переконання сторони захисту, такі дії ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , створили реальну загрозу заподіяння шкоди та давали ОСОБА_7 усі підстави уважати, що їхня мета була спрямована на завдання їй такої шкоди. У своїх доводах сторона захисту наголошувала і на тому, що всупереч висновків суду, ОСОБА_7 намагалася уникнути конфлікту, шляхом неодноразової зміни напрямку руху з метою відірватися від переслідувачів, намагалася об'їхати їхній автомобіль, який перегородив їй дорогу і такі її дії не призводили до відчутних результатів та не змусили ані потерпілого, ані ОСОБА_9 відмовитися від своїх агресивних намірів.
Крім того, захисник у своїй апеляційній скарзі також стверджував і про те, що у ОСОБА_7 не було розумних підстав припускати, що саме по собі падіння потерпілого на її капот вже свідчило про його остаточну відмову від продовження агресивних дій і, таким чином, про закінчення суспільно небезпечного посягання, адже позаду неї продовжував її переслідування ОСОБА_9 , який таранив її авто аж до його перевертання. Сторона захисту також наголошувала у своїх доводах і на тому, що ОСОБА_7 завдала шкоду потерпілому під час триваючого посягання на неї з боку потерпілого та ОСОБА_9 , у ході динамічного розвитку подій.
До того ж переконання суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_7 мала можливість уникнути конфлікту з ОСОБА_8 та ОСОБА_9 суперечать ч. 2 ст. 36 КК України, відповідно до якої кожен має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання.
Тож висновки апеляційного суду достатньою мірою не спростовують версію сторони захисту про те, що мотивом дій засудженої був захист від суспільно небезпечного посягання групи осіб.
У той же час поза увагою суду апеляційної інстанції залишилися доводи захисника й про те, що в ході допиту в суді першої інстанції свідка ОСОБА_12 (очевидця подій), останній стверджував про застосування ОСОБА_8 та ОСОБА_9 вогнепальної зброї в момент нападу на ОСОБА_7 , однак місцевий суд обґрунтував своє рішення самими лише показанням свідка ОСОБА_9 , який разом із потерпілим ОСОБА_8 вчиняв суспільно небезпечне посягання групою осіб на ОСОБА_7 .
Варто зауважити, що відповідно до приписів ст. 23, 95 КПК України суд досліджує докази безпосередньо. Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання, або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу.
Водночас, як стверджувала сторона захисту, свідок ОСОБА_12 у суді першої інстанції наголошував, що у процесі переслідування ОСОБА_8 та ОСОБА_9 автомобіля ОСОБА_7 він повідомляв останню про те, що їх наздоганяє автомобіль відомого йому «бандита», і це дуже налякало останню, яка остерігалася за власне життя. До того ж, захисник наполягав і на тому, що свідок ОСОБА_12 вказував також і на те, що він двічі намагався викликати поліцію за номером «102», що узгоджується і з показаннями самої ОСОБА_7 . Проте суди визнали такі показання неспроможними, пославшись, на дані протоколу слідчого експерименту, проведеного з останнім.
Зі свого боку колегія суддів також уважає за необхідне зазначити, що, всупереч висновків апеляційного суду про неприйняття показань свідків сторони захисту ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 та ОСОБА_17 , кримінальний процесуальний закон не забороняє приймати до уваги показання, надані з чужих слів у випадках, передбачених ст. 97 КПК України, тому саме по собі посилання на те, що показання цих свідків є показаннями з чужих слів є недостатнім для мотивування їхнього неприйняття.
Тож, залишаючи без ефективної відповіді вищевикладені доводи сторони захисту, апеляційний суд істотно порушив вимоги кримінального процесуального закону, що могло стати причиною неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність.
Крім того, як уже зазначалося вище, суд апеляційної інстанції у своєму рішенні дійшов висновку про те, що ОСОБА_7 скеровуючи рух свого автомобіля назад, та проїхавши таким чином декілька метрів, мала можливість уникнути конфлікту з потерпілим ОСОБА_8 , однак скерувала рух свого автомобіля вперед на ОСОБА_8 , у той же час цей суд погодився з місцевим судом, що такі дії ОСОБА_7 необхідно кваліфікувати за ч. 1 ст. 286 КК України, тобто як злочин, вчинений з необережності.
З огляду на наведене, на думку колегії суддів, ухвалу апеляційного суду не можна визнати законною, обґрунтованою і вмотивованою, що суперечить положенням статей 370, 419 КПК України, а висновки суду апеляційної інстанції про правильність застосування місцевим судом закону України про кримінальну відповідальність є передчасними.
Отже колегія суддів доходить висновку про часткове задоволення касаційної скарги захисника, а також про скасування ухвали апеляційного суду на підставі пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК України.
Ураховуючи підстави для скасування, Верховний Суд не перевіряє інші доводи, викладені у касаційній скарзі сторони захисту, які за своїм змістом є аналогічними доводам її апеляційної скарги, оскільки ці питання мають бути належно перевірені в ході нового апеляційного перегляду.
Під час нового розгляду апеляційному суду належить урахувати вказане в постанові суду касаційної інстанції, безпосередньо, за наявності для цього передбачених у законі підстав, дослідити необхідні докази, проаналізувати й оцінити їх у сукупності, і, дотримуючись приписів кримінального та кримінального процесуального законів, постановити законне, обґрунтоване та справедливе рішення, навівши докладні, послідовні мотиви його ухвалення.
Керуючись статтями 376, 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК України, Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 задовольнити частково.
Ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 22 квітня 2025 року скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3