17 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 376/90/21
провадження № 61-13330св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Фурсівська сільська рада Білоцерківського району Київської області,
особа, яка подала апеляційну скаргу, - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фактор Плюс»,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Фурсівської сільської ради Білоцерківського району Київської області про визнання права власності на землю
за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Істоміної Вікторії Леонідівни на постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2024 року у складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Борисової О. В., Ратнікової В. М.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому, уточнивши позовні вимоги, просила визнати за нею право власності на земельну ділянку площею 3,01536 га, кадастровий номер 3220488300:05:008:0007, категорія земель - землі житлової та громадської забудови з цільовим призначенням 02.01 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалась на те, що вона є власником комплексу нежитлових будівель, а саме: літ. «А» (зерносховище) - 151,2 кв. м, літ. «Б» свинарник - 346,4 кв. м, літ. «В» свинарник - 446,5 кв. м, літ. «Г» свинарник - 440,6 кв. м, літ. «Д» конюшня з майстернею - 81,1 кв. м, літ. «Е» корівник - 521,7 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Загальна площа нежитлових приміщення відповідно до технічного паспорта становить 1 987,50 кв. м, згідно із земельними нормами для обслуговування цієї будівлі необхідна земельна ділянка площею 3,0153 га, що також підтверджується технічною документацією. Земельна ділянка відповідно до кадастрового плану виділена в натурі, встановлені межі, інтереси сусідів та інших осіб не зачіпає.
Позивачка зазначила, що земельній ділянці площею 3,0153 га присвоєно кадастровий номер 3220488300:05:008:0007. Вона зверталася до органів місцевого самоврядування з проханням оформлення права власності на земельну ділянку, на якій розташовані належні їй нежитлові будівлі, на що отримала відповідь про неможливість передання ділянки у власність у зв'язку з невизначеністю в державі, хто є розпорядником землі. Земельна ділянка входить до адміністративних меж Фурсівської сільської ради Білоцерківського району Київської області.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Сквирський районний суд Київської області заочним рішенням від 11 червня 2021 року, з урахуванням ухвали від 19 липня 2021 року про виправлення описки, позов задовольнив. Визнав за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 3,0153 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3220488300:05:008:0007. Вніс зміни у Державний земельний кадастр, змінивши цільове призначення земельної ділянки площею 3,0153 га, кадастровий номер 3220488300:05:008:0007, що знаходиться в м. Білій Церкві Київської області, з «11.2 - для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переборної, машинобудівної та іншої промисловості» на «07.03 - для індивідуального дачного будівництва».
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що в разі встановлення факту правомірного набуття особою права на нерухоме майно за наявності у попереднього власника належно оформленого права на земельну ділянку, на якій воно розміщене, така особа набула права на відповідну земельну ділянку. Тому, враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, суд дійшов висновку, що заявлені вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Київський апеляційний суд постановою від 12 вересня 2024 року апеляційну скаргу
Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фактор Плюс» (далі - ТОВ «ФК «Фактор Плюс») задовольнив частково. Заочне рішення Сквирського районного суду Київської області від 11 червня 2021 року скасував та направив справу на розгляд до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області.
Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що ТОВ «ФК «Фактор Плюс» є іпотекодержателем об'єкта нерухомого майна - комплексу нежилих будівель літ. «А», «Б», «В», «Г», «Д», «Е», які розташовані на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 .
Предметом спору є нерухоме майно, територіальна юрисдикція (підсудність) якого належить до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області.
ТОВ «ФК «Фактор Плюс» не було залучене до участі у справі в суді першої інстанції, а в суді апеляційної інстанції заявило про непідсудність справи Сквирському районному суду Київської області.
Оскільки суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, це є підставою для скасування рішення суду та направлення справи на розгляд за встановленою законом підсудністю.
Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи
У жовтні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Істоміна В. Л. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційний судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2024 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень посилалася на те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 19 червня 2024 року у справі № 753/5116/18, від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц, від 16 січня 2020 року у справі № 925/1600/16, від 10 вересня 2021 року у справі № 1522/29828/12, від 28 червня 2023 року у справі № 637/46/21, від 24 квітня 2024 року у справі № 548/1887/21, від 11 липня 2018 року у справі № 911/2635/17, від 21 лютого 2019 року у справі № 908/1141/15-г, від 27 жовтня 2023 року у справі № 757/25574/19-ц, від 05 квітня 2023 року у справах № 301/2320/15-ц та № 465/3861/16-ц, від 15 лютого 2023 року у справі № 208/805/20, від 30 січня 2023 року у справі № 761/21976/21, від 30 листопада 2022 року у справі № 761/30419/19, від 23 листопада 2022 року у справі № 754/2141/19, від 01 грудня 2021 року у справі № 171/506/15, від 30 червня 2021 року у справі № 613/1166/15-ц, від 18 листопада 2020 року у справі № 493/1858/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 523/1781/16-ц, від 21 березня 2024 року у справі № 22/96-10/90/08, від 07 листопада 2023 року у справі № 40/223-05, від 03 травня 2022 року у справі № 904/1875/19, від 21 липня 2022 року у справі № 904/158/20, від 20 квітня 2023 року у справі № 9/41, від 16 листопада 2022 року у справі № 13/197-10, від 18 серпня 2023 року у справі № 32/257-10, від 21 лютого 2019 року у справі № 911/4590/13.
Касаційна скарга мотивована неврахуванням апеляційним судом того, що суд першої інстанції не вирішував питання про права, свободи, інтереси та обов'язки ТОВ «ФК «Фактор Плюс», тому зазначена особа не мала права на оскарження рішення суду першої інстанції. Також суд апеляційної інстанції не з'ясував поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження, поновив його та відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою, поданою після спливу річного строку з дня складання повного тексту рішення суду першої інстанції.
У листопаді 2024 року ТОВ «ФК «Фактор Плюс» подало відзив на касаційну скаргу, у якому просило залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки воно є законним й обґрунтованим, суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 жовтня 2024 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
04 листопада 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи
Апеляційний суд встановив, що 29 листопада 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк» (далі - ВАТ «ВТБ Банк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк» (далі - ПАТ «ВТБ Банк»), як кредитором та ОСОБА_2 як позичальником було укладено кредитний договір № 0.18-07-СК (далі - кредитний договір), за умовами якого банк надав позичальнику грошові кошти (кредит) на суму 220 000,00 дол. США на строк до 28 листопада 2014 року під 14,3 % річних.
Того ж дня між ОСОБА_3 як продавцем і ОСОБА_2 як покупцем укладено договір купівлі-продажу комплексу нежитлових будівель, посвідчений приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Шелудченко О. В., зареєстрований в реєстрі № 5545, за умовами якого продавець продав покупцю комплекс нежитлових будівель: літ. «А» (зерносховище) - пл. 151,2 кв. м, «Б» (свинарник) - пл. 346,4 кв. м, «В» (свинарник) - пл. 445,5 кв. м, «Г» (свинарник) - пл. 440,6 кв. м, «Д» (конюшня з майстернею) - пл. 81,1 кв. м, «Е» (корівник) - пл. 521,7 кв. м, «1-2» - огорожа, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
30 листопада 2007 року у Білоцерківському міжміському бюро технічної інвентаризації зареєстровано право приватної власності ОСОБА_2 на комплекс нежитлових будівель, про що здійснено запис у Реєстрі права власності на нерухоме майно за № 833 в книзі 14 та видано витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 16861325, реєстраційний номер об'єкта 13452659.
Для забезпечення виконання кредитного договору 30 листопада 2007 року між ВАТ «ВТБ БАНК» як іпотекодержателем і ОСОБА_2 як іпотекодавцем було укладено іпотечний договір, що був посвідчений приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Шелудченко О. В., зареєстрований в реєстрі за № 5547, за яким іпотекодавець передав іпотекодержателю в іпотеку комплекс нежитлових будівель. Відомості про іпотеку були зареєстровані в Державному реєстрі Іпотек за реєстраційним номером 6150192 від 03 грудня 2007 року. Одночасно була накладена заборона, внесена до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за реєстраційним номером 6134907 від 30 листопада 2017 року.
04 лютого 2014 року між ПАТ «ВТБ Банк» як правонаступником ВАТ «ВТБ Банк» і ТОВ «ФК «Фактор Плюс» було укладено договір № 1 МБ про відступлення права вимоги грошових зобов'язань за кредитними договорами, у тому числі за кредитним договором від 29 листопада 2007 року № 4.18-07-СК до боржника ОСОБА_2
25 березня 2014 року між ПАТ «ВТБ Банк» як первісним кредитором і ТОВ «ФК «Фактор Плюс» як новим кредитором за кредитним зобов'язанням було укладено договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 30 листопада 2007 року, що був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Джуринською Л. В. зареєстрований реєстрі за № 579, за умовами якого банк як первісний кредитор передав, а товариство, як новий кредитор, отримав належні первісному кредитору всі у повному правовому об'ємі права іпотекодержателя в зобов'язанні за іпотечним договором від 30 листопада 2007 року, що був укладений ОСОБА_2 і банком щодо комплексу нежитлових будівель. Одночасно з укладанням та посвідченням договору про відступлення прав іпотекодержателя приватний нотаріус Джуринська Л. В. як державний реєстратор внесла зміни до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - ДРРП) про іпотекодержателя щодо комплексу нежитлових будівель, переданого в іпотеку, з банку на товариство.
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Сквирського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на комплекс нежитлових будівель, в якому, серед іншого, були заявлені позовні вимоги про припинення (скасування запису) у ДРРП щодо зареєстрованого обтяження у вигляді іпотеки, вчиненого на користь ТОВ «ФК «Фактор Плюс» за іпотечним договором, виключення відомостей з ДРРП про таку іпотеку щодо комплексу нежитлових будівель та відомостей про накладені обтяження як заборони на його відчуження.
На підставі рішення Сквирського районного суду Київської області від 16 листопада 2020 року та за наслідками звернення його до виконання власником комплексу нежитлових будівель стала ОСОБА_1 . Вказане рішення за результатами розгляду апеляційної скарги ТОВ «ФК «Фктор Плюс» було скасоване в апеляційному порядку.
При цьому рішення Сквирського районного суду Київської області від 16 листопада 2020 року було ухвалено на підставі нібито встановленої обставини, що між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 наприкінці 2011 року було укладено усний договір інвестування щодо комплексу нежитлових будівель, за яким вона нібито його відремонтувала, внаслідок чого їй від ОСОБА_2 за домовленістю вказаний комплекс переходив у приватну власність. Це при тому, що у 2011 році, коли нібито було укладено згаданий усний інвестиційний договір щодо комплексу нежитлових будівель, вже існувала заборона на здійснення його відчуження та розпорядження у будь-який спосіб, що була накладена на підставі іпотечного договору від 30 листопада 2007 року та належним чином зареєстрована в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна.
На виконання рішення Сквирського районного суду Київської області від 16 листопада 2020 року державний реєстратор Гребенівської селищної ради Київської області Яремко М. В. 22 липня 2021 року за заявою ОСОБА_1 прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 59401340, яким зареєстрував право власності на комплекс нежитлових будівель за ОСОБА_1 того ж дня реєстратор прийняв рішення про припинення іпотеки та скасування запису про зареєстроване у ДРРП обтяження на заборону відчуження вказаного об'єкта нерухомості, які були внесені на користь іпотекодержателя.
У серпні 2021 року ОСОБА_1 як новий власник комплексу нежитлових приміщень вирішила здійснити поділ цього комплексу з наступним його відчуженням на користь новостворених нею та підконтрольних їй юридичних осіб приватного права, які в подальшому здійснили його відчуження на користь інших третіх осіб.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Згідно зі статтею 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
У статті 18 ЦПК України зазначено, що обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
У частині першій статті 352 ЦПК України закріплено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Отже, ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи: учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків.
З огляду на викладене особа, яка не брала участі у справі, має право оскаржити в апеляційному порядку судове рішення, яке безпосередньо встановлює, змінює або припиняє її права та обов'язки, тобто завдає їй шкоди, що виявляється у не сприятливих для особи наслідках.
На відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести свій правовий зв'язок зі сторонами спору або безпосередньо із судовим рішенням через обґрунтування такого критерію, як вирішення судом питання про її право, інтерес та/або обов'язок, як елементів змісту матеріально-правових відносин, в площині яких виник спір. Такий зв'язок повинен бути безпосереднім, а не ймовірним та опосередкований іншими правовідносинами.
Судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є заявник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободположення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків. Будь-який інший правовий зв'язок між заявником і сторонами спору не може братися до уваги.
Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 04 листопада 2019 року у справі № 542/401/18 (провадження № 61-15078св19), від 10 вересня 2020 року у справі № 757/66808/19 (провадження № 61-10846св20), від 17 червня 2021 року у справі № 626/2547/19 (провадження № 61-18621св20).
У цій справі апеляційний суд встановив, що суд першої інстанції під час ухвалення оскаржуваного заочного рішення вирішив питання про права та інтереси ТОВ «ФК «Фктор Плюс» як іпотекодержателя, оскільки фактично було допущено поліпшення предмета іпотеки - комплексу нежитлових приміщень без згоди іпотекодержателя шляхом виділення земельної ділянки та визнання права власності на таку земельну ділянку, на якій він розташований, при цьому підставою для прийняття заочного рішення стало пряме посилання на наявність у ОСОБА_1 права власності на комплекс нежитлових приміщень, що виникло на підставі скасованого рішення з прямим втручанням у права ТОВ «ФК «Фактор Плюс», що підтверджено постановою Київського апеляційного суду від 03 серпня 2024 року у справі № 376/2359/20.
За змістом частини першої статті 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.
У статті 30 ЦПК України визначено перелік позовів, які розглядаються за правилами виключної підсудності. Так, за змістом частин першої та восьмої статті 30 ЦПК України позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.
Виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна. Згідно зі статтею 181 ЦК України до нерухомого майна належать: земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на них, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК України); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.
Встановивши зазначені обставини, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що заочним рішення місцевого суду вирішено питання про права та обов'язки ТОВ «ФК «Фактор Плюс», яке не було залучене до участі у справі. При цьому у зв'язку з незалученням до участі у справі товариство не могло заявити про порушення правил територіальної юрисдикції (підсудності).
Таким чином, апеляційний суд дійшов правильного висновку про скасування рішення суду та направлення справи на розгляд до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області відповідно до частини першої статті 378 ЦПК України.
З огляду на зазначене безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції не вирішував питання про права, свободи, інтереси та обов'язки ТОВ «ФК «Фактор Плюс», тому зазначена особа не мала права на оскарження рішення суду першої інстанції.
Не заслуговують на увагу і доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не з'ясував поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження.
Відповідно до частини першої статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Із загального правила щодо початку перебігу строку є виняток: якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
У частині другій статті 358 ЦПК України встановлено, що незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків, зокрема, подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи.
Сплив річного строку з дня складання повного тексту судового рішення є підставою для відмови у відкритті провадження незалежно від причин пропуску строку на апеляційне оскарження.
Винятком із цього правила є подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученої до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, та пропуск строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.
У справі, яка переглядається, встановлено, що ТОВ «ФК «Фактор Плюс»не було залучене до розгляду справи у суді першої інстанції, повний текст заочного рішення йому не вручався, а про існування рішення йому стало відомо лише 31 березня 2024 року, з інформації в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Враховуючи зазначене апеляційний суд дійшов правильного висновку про поважність підстав попуску процесуального строку та можливість його поновлення.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги (в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження) не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, а зводяться до незгоди заявника з ухваленим у справі судовим рішенням та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Ураховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судом, оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження.
Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскаржувана постанова відповідає вимогам закону, і підстав для її скасування немає.
Керуючись статтями 400, 401, 403, 409, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу адвоката Істоміної Вікторії Леонідівни як представника ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
М. Ю. Тітов