12 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 753/15349/23
провадження № 61-11125св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 26 вересня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 28 липня 2025 року
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати незаконним переміщення та утримання на території Великобританії відповідачем неповнолітньої дитини? ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
зобов'язати відповідача повернути неповнолітню дитину ОСОБА_4 за попереднім місцем проживання за адресою: АДРЕСА_1 ;
у разі невиконання протягом 30 (тридцяти) календарних днів судового рішення у добровільному порядку зобов'язати ОСОБА_2 передати неповнолітню дитину ОСОБА_4 батькові ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини на територію України;
допустити негайне виконання рішення суду у частині повернення дитини до України.
Як на обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що 24 лютого 2022 року сторони і їх спільна донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживали разом у м. Києві. Після початку широкомасштабної війни родина виїхала до Польщі. 26 квітня 2022 року ОСОБА_2 разом з донькою ОСОБА_5 вилетіла до Сполученого Королівства Велокої Британії та Північної Ірландії за програмою підтримки українців «Домівки для України». Позивач домовився з дружиною, що вони постійно будуть на зв'язку по телефону. Проте з початку жовтня 2022 року відповідач з незрозумілих причин припинила відповідати на телефонні дзвінки. 07 жовтня 2022 року він вилетів до Великобританії з метою розшукати сім'ю, де з'ясувалося, що відповідач з дитиною переїхали у невідомому напрямку.
На телефон позивача почали надходили короткі відеозвернення від доньки, у яких вона зі сльозами просила зателефонувати їй. Дружина на дзвінки не відповідала. Позивач вважає, шо його дружина перебуває під злочинним впливом сторонніх осіб (іноземців), метою яких стало викрадення його малолітньої доньки. На думку позивача, група осіб вже 8 місяців протиправно утримує та переміщує його дочку на території Великобританії, прикриваючись його дружиною ОСОБА_6 і використовуючи їх спільну з дружиною письмову згоду від 24 березня 2022 року на оформлення візи до Великобританії. Крім того, дружина повідомила, що вже знайшла собі іншого чоловіка, і звернулася до суду з позовом про розлучення. Позивач вказує, що цей позов використовується як частина схеми викрадення дитини.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Гребінківський районний суд Полтавської області рішенням від 26 вересня 2024 року в задоволенні позову відмовив.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що дитина виїхала з України в супроводі обох батьків і переїхала до Великобританії за письмовою нотаріальною згодою обох батьків та особистою нотаріальною згодою батька. Позивач особисто звертався до суду Великобританії з проханням визначити місце проживання дитини, судовим рішенням визначено проживання дитини з матір'ю на території Великобританії.
Позивач не зазначив правових підстав, які свідчили б про викрадення дитини або неналежне піклування матір'ю про дитину. Позивач не спростував презумпції добросовісності та розумності поведінки матері дитини.
Короткий зміст рішення апеляційного суду
Полтавський апеляційний суд постановою від 28 липня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 26 вересня 2024 року - без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована законністю й обґрунтованістю рішення суду першої інстанції.
ОСОБА_7 законно перебуває на території Великої Британії, місце проживання її разом з матір'ю визначене судовим рішення цієї країни, доказів незаконного переміщення чи викрадення дитини немає. Проживання ОСОБА_7 разом з матір'ю в іншій країні відповідає кращим інтересам дитини, є безпечним і сприяє нормальному розвитку дитини, на відміну від проживання в м. Києві, який регулярно піддається обстрілам, має руйнування де є загроза для безпеки і життя.
Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи
У касаційній скарзі 19 травня 2025 року ОСОБА_1 просить скасувати рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 26 вересня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 28 липня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Підставою касаційного оскарження вказує те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 червня 2024 року у справі № 757/54659/21, від 25 вересня 2024 року у справі № 522/10087/23, від 23 березня 2023 року у справі № 344/664/21, від 17 травня 2023 року у справі № 712/9027/21, від 31 січня 2024 року у справі № 336/5265/22, від 01 листопада 2022 року у справі № 201/1577/21, від 11 грудня 2024 року у справі № 605/20787/19; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах у поєднанні з вимогами статті 162 СК України, адже фактично згоду на вивезення дитини за кордон батько надав, діючи в умовах початкової фази повномасштабного вторгнення та невизначеності, і в інтересах своєї сім'ї. Незаконне переміщення та утримання дитини відбувається вже на території іншої країни. В іншій країні мати починає нові стосунки (при цьому перебуваючи в шлюбі), змінює обумовлене схемою притулку місце проживання дітей (на що батько згоди не давав), подає позов про розірвання шлюбу та припиняє будь-які контакти дітей з батьком. Надалі мати здійснює перехід з тимчасової схеми перебування в іноземній країні на постійну (новий шлюб тощо): повернення дітей в Україну не передбачається (на що батько також згоди не давав), мати переходить з тимчасової (схема притулку) на постійну схему перебування в іншій країні (тому і блокується навчання дитини в українській школі, вивчення української мови, контактів з батьком тощо).
Касаційна скарга мотивована порушенням норм матеріального і процесуального права.
Суд першої інстанції свідомо і невмотивовано затягував розгляд справи. Суд першої інстанції неправомірно долучив до матеріалів справи відзив відповідача, який вона подала з порушенням встановлених строків. Суд долучив сфальсифіковане рішення Сімейного суду Вулвергемптона від 10 травня 2024 року, яке не містить підписів, печаток суду. Рішення іноземного суду не може мати преюдиційного значення.
Позивач стверджує, що не подавав заяв щодо визначення місця проживання дитини у Великобританії. Питання щодо повернення дитини за її попереднім місцем проживання і визначення її місця проживання належать до юрисдикції українських судів.
Відповідач протиправно і незаконно змінила місце проживання доньки, і з кінця грудня 2022 року позивачу її місце перебування невідоме. Звичне місце проживання дитини є у м. Києві, де вона проживала до переїзду за кордон. Суди не врахували, що м. Київ вже більше трьох років не входить до переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії. Самий лише факт запровадження на території України воєнного стану не є достатньою підставою для неможливості повернення дитини до країни постійного місця проживання.
Відповідач і люди, які сприяли викраденню дитини, не дають можливості ОСОБА_7 вчитись в українській школі.
Позивач надав згоду на виїзд дитини до Великобританії з березня 2022 року на період трьох років та в лютому 2023 року обмежив дію цієї згоди до 23 лютого 2023 року.
У вересні 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 , мотивований законністю й обґрунтованістю судових рішень.
ОСОБА_7 проживає у Сполученому Королівстві понад 2,5 роки, добре прижилася й асимілювалась, відвідує школу, відвідує різні гуртки.
Твердження позивача про недійсність рішення суду про визначення місця проживання дитини є безпідставними. Саме за заявою позивача суд Великобританії виніс рішення.
Суди врахували всі обставини, зокрема воєнні дії на території України.
На час звернення до суду не було рішення про визначення місця проживання дитини з батьком, а тому не було правових підстав для відібрання дитини у матері за її попереднім місцем проживання
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 серпня 2025 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
08 вересня 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2025 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 та ОСОБА_8 з 03грудня 2011 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано 16 грудня 2022 року рішенням Гребінківського районного суду Полтавської області.
У шлюбі у сторін народилася дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
ОСОБА_9 і її батьки проживали на АДРЕСА_1 (довідка директора ТОВ «Адоніс-Сервіс від 19 лютого 2020 року, довідка голови правління ОСББ «Княжий Затон 9» від 30 березня 2023 року).
28 лютого 2022 року ОСОБА_9 перетнула українсько-польський кордон в пункті пропуску Устилуг в супроводі обох батьків.
21 березня 2022 року ОСОБА_1 надав нотаріально посвідчену згоду на виїзд дитини ОСОБА_3 з Польщі до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії з березня 2022 року на період три роки під наглядом ОСОБА_2 , одночасно дозволив отримати всі проїзні документи, приймати всі рішення щодо життя та здоров'я його дитини під час поїздки, включаючи питання щодо можливого лікування та вибору засобу та способу транспортування, маршруту і місця перебування.
24 березня 2022 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 надали згоду для дитини ОСОБА_7 на оформлення візи та поїздки до Великобританії з України (через Польщу).
09 лютого 2024 року ОСОБА_1 подав до нотаріуса (Notary public England and Wales) заяву, якою заперечив дію згоди на виїзд дитини з Польщі, написаної ним 21 березня 2022року, в частині терміну перебування за кордоном, а саме на території Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії його малолітньої доньки ОСОБА_10 . Вказав граничний термін перебування до 23 лютого 2023 року.
ОСОБА_1 звертався до державних органів України щодо порушення прав дитини і людини щодо його доньки ОСОБА_7 (заява до голови Національної соціальної сервісної служби України від 10 березня 2023 року, відповіді Міністерства закордонних справ України від 29 червня 2023 року, Офісу генерального прокурора від 11 травня 2023 року).
Відповідач визнає і не заперечує, що вона разом із дочкою ОСОБА_3 перебувають в Англії у зв'язку зі збройною агресією рф проти України на час воєнного стану, введеного в Україні.
10 травня 2024 року Сімейний суд Вулвергемптона виніс Остаточне рішення у справі про визначення місця проживання дитини ОСОБА_7 (судова справа CJ23P00003), яким постановив, що дитина має проживати з матір'ю. Мати забезпечить виділення часу лише для непрямого спілкування дитини та батька (якщо батьки не погодили інше) шляхом обміну відеоповідомленнями не більше ніж раз на місяць, починаючи від сьогодні. Мати мусить передати те, що батько надсилає дитині (якщо вона вважає це допустимим) та вона має сприяти відправленню відеоповідомлення дитини у відповідь на повідомлення від батька. Батькові заборонено самому або доручивши іншій людині забирати дитину з-під опіки матері або іншої особи або зі школи, де вчиться дитина. Це рішення діє до повноліття дитини.
В ухвалі Арбатнот Вищого суду правосуддя від 18 червня 2024 року про розгляд повідомлення апелянта щодо заяви про надання дозволу на апеляційне оскарження наказу від 10 травня 2024 року зазначено що ОСОБА_1 призупинення виконання рішення не надано.
З відеозапису відеодзвінка від 01 січня 2024 року видно, що малюнки і підписи до малюнків дитина виконувала на прохання батька та за його порадами.
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд, перевіривши правильність застосування судом норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Частиною третьою статті 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Відповідно до частини сьомої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 150 СК України визначено обов'язок батьків щодо виховання та розвитку дитини.
Згідно з частинами другою та четвертою статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до частини першої, другої статті 170 СК України суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2-5 частини першої статті 164 цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання. У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам за їх бажанням або органові опіки та піклування.
Відповідно до частини першої статті 3 Гаазької конвенції 1980 року переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; b) у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.
Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого відбулась зміна місця проживання дитини.
Отже, виходячи зі змісту Гаазької конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити: по-перше, що дитина постійно мешкала в договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Гаазької конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Гаазької конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Гаазької конвенції).
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 31 січня 2024 року у справі № 336/5265/22.
Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
За правилами статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Ухвалюючи рішення від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України» (заява № 2091/13), Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року ЄСПЛ наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 обґрунтовував вимоги тим, що постійним і звичним місцем проживання дитини є м. Київ, а відповідач незаконно утримує її на території Великобританії, без згоди на це позивача.
За обставинами цієї справи, сім'я ОСОБА_11 (батько, матір і доньки ОСОБА_5 ) у лютому 2022 року у зв'язку із збройною агресією рф виїхали за кордон, спочатку до Польщі, а в подальшому ОСОБА_2 разом із донькою зі згоди батька виїхали до Великої Британії.
Верховний Суд уже зауважував, що з урахуванням введення воєнного стану в Україні, безпекової ситуацієї, суди повинні оцінити не лише умови, які існували за місце постійного проживання дітей в Україні, й умови їхнього середовища за місцем тимчасового, але тривалого перебування, яке може сформувати стале середовище у малолітніх дітей з огляду на те, що перспективи повернення їх до постійного місця проживання в Україні на сьогодні складно визначити чи прогнозувати (постанова Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 753/17344/19).
ОСОБА_2 , заперечуючи проти позовних вимог, стверджувала, що дитина адаптувалася до життя в іншій країні, ходить до школи, відвідує гуртки, в неї існують стійкі соціальні зв'язки, в тому числі і з дітьми країни, в якій вона проживає.
Встановлено, що Сімейний суд Вулвергемптона за зверненням ОСОБА_1 ухвалив рішення про проживання дитини разом з матір'ю на території Сполученого Королівства.
Встановивши, що виїзд дитини відбувся зі згоди батька, доказів незаконного переміщення чи викрадення дитини в матеріалах справи немає, врахувавши наявність рішення суду, яким визначено проживання дитини разом із матір'ю на території іншої країни, порядок можливого спілкування доньки з батьком, а також той факт, що Україна перебуває у стані війни, виходячи з якнайкращих інтересів дитини, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Суди попередніх інстанцій надали належну обґрунтовану правову оцінку інтересам дитини з огляду на проживання її з матір'ю у безпечному та стійкому середовищі. Проживання ОСОБА_7 разом з матір'ю в іншій країні відповідає кращим інтересам дитини, є безпечним і сприяє нормальному її розвитку дитини.
Доводи касаційної скарги про фальсифікацію рішення Сімейного суду Вулвергемптона є безпідставними і не підтверджені належними доказами. В ухвалі Дарницького районного суду м. Києва від 03 квітня 2025 року за заявою ОСОБА_12 про визнання рішення суду Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії, що не підлягає примусовому виконанню, яке винесене Сімейним судом Вулвергемптона від 10 травня 2024 року зазначено про набрання ним законної сили.
Аргументи касаційної скарги про те, що сам лише факт запровадження на території України воєнного стану не є достатньою підставою для неможливості повернення дитини до країни постійного місця проживання, не спростовують правильність висновків судів, адже при ухваленні рішень суди виходили із сукупності встановлених у справі обставин та забезпечення якнайкращих інтересів дитини.
Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, зводяться до незгоди з недоведеністю заявлених позивачем вимог.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Верховний Суд є судом права, а не судом факту, і відповідно до статті 400 ЦПК України не має повноважень самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку.
З урахуванням встановлених обставин висновки суду у цій справі не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду, зазначених у касаційній скарзі.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.
У частині першій статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 26 вересня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 28 липня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська
Судді А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун
М. Ю. Тітов