13 листопада 2025 року
м. Київ
cправа № 910/10370/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Кролевець О. А. - головуючий, Баранець О. М., Мамалуй О. О.,
за участю секретаря судового засідання - Грабовського Д. А
та представників:
позивача - не з'явився
відповідача - Євглевська О. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Південбудтранс"
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.06.2025 (головуючий - Коробенко Г. П., судді Кравчук Г. А., Хрипун О. О.)
та рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 (суддя - Ващенко Т. М.)
у справі № 910/10370/24
за позовом Приватного акціонерного товариства "Південбудтранс"
до Держави Україна в особі Міністерства юстиції
про визнання протиправною бездіяльності та стягнення 3 348 306,97 грн
Короткий зміст позовних вимог
1. Приватне акціонерне товариство "Південбудтранс" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Держави Україна в особі Міністерства юстиції, з вимогами про:
- визнання протиправною бездіяльності держави Україна у зв'язку з надмірно тривалим розглядом Господарським судом Миколаївської області справи № 5/19 "Про банкрутство АТВТ ЮжноукранськийДБК", що призвело до невиконання наказу Господарського суду Миколаївської області № 7/71 від 12.08.2002;
- стягнення з Державного бюджету України на користь Приватного акціонерного товариства "Південбудтранс" грошових коштів в розмірі 3 348 306,97 грн, в тому числі: компенсації матеріального збитку в розмірі нестягнутої на користь позивача суми за рішенням суду - 564 171,85 грн; компенсації збитків від інфляції в розмірі 2 422 343,44 грн; компенсації 3% річних в розмірі 227 121,68 грн; компенсації моральної шкоди в розмірі 134 670,00 грн.
2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ПрАТ "Південбудтранс" було завдано матеріальні збитки в розмірі нестягнутої на його користь суми боргу за рішенням суду в розмірі 564 171,85 грн, відповідальність за що відповідно до статті 1174 Цивільного кодексу України несе Держава Україна
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
3. Рішенням Господарського суду міста Києва від 25.03.2025, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.06.2025 у задоволенні позову відмовлено повністю.
4. Приймаючи оскаржуване рішення місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що заявлена до стягнення сума не є майновою шкодою, яка підлягає відшкодуванню на підставі статей 1173, 1174 Цивільного кодексу України. Суди також зазначили, що питання компенсації моральної та матеріальної шкоди позивачу за порушення Державою Україна пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції, за скаргою позивача на надмірну тривалість розгляду судами різних інстанцій справи № 5/19 про банкрутство, було вирішено Європейським судом в рішенні від 18.05.2017, на виконання якого позивачеві сплачено грошові кошти в якості відшкодування моральної та матеріальної шкоди. Крім того, суди дійшли висновку, що Міністерство юстиції України є неналежно визначеним органом представництва Держави, тож позивачем пред'явлено позовні вимог до неналежного відповідача.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
5. Приватне акціонерне товариство "Південбудтранс" звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою в якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.06.2025 і рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 та ухвалити нове рішення у справі, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
6. У касаційній скарзі скаржник не погоджується з висновками судів першої і апеляційної інстанцій, при цьому, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначає, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 521/18287/15-ц, від 29.05.2019 у справі № 489/5045/18, від 14.03.2018 у справі № 522/3454/16-ц та постановах Верховного Суду від 31.07.2019 у справі № 636/5534/15-ц.
7. Також в обґрунтування підстав касаційного оскарження, скаржник із посиланням на пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України зазначає про порушення норм процесуального права, що полягають у порушенні судом першої інстанції положень статті 36 ГПК України щодо недопустимості повторної участі судді у розгляді справи.
8. Окрім цього, скаржник стверджує, що дійшовши висновку про те, що Міністерство юстиції України є неналежним відповідачем у цій справі, суди попередніх інстанцій, в порушення норм процесуального права, безпідставно не залучили належного відповідача до участі у справі. У цій частині скаржник також посилається на постанову Верховного Суду від 26.12.2019 у справі № 724/716/16-а.
Позиція інших учасників справи
9. Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, у якому заперечив проти доводів скаржника та просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
10. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 24.07.2002 у справі № 7/71 стягнуто з Акціонерного товариства відкритого типу "Южноукраїнський домобудівний комбінат" на користь Закритого акціонерного товариства "Південбудтранс" (у подальшому організаційно-правову форму змінено на Приватне акціонерне товариство) 558 000,00 грн боргу, 4 402,85 грн відсотків, 1 700 грн витрат на сплату державного мита, 69,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, всього - 564 171,85 грн.
11. 12.08.2002 Господарським судом Миколаївської області на виконання постанови Одеського апеляційного господарського суду від 24.07.2002 у справі № 7/71 видано наказ.
12. 09.10.2002 Відділом Державної виконавчої служби Южноукраїнського міського управління юстиції Миколаївської області відкрито виконавче провадження з виконання означеного наказу.
13. Постановою Відділу ДВС Южноукраїнського МУЮ Миколаївської області від 16.05.2003 об'єднане виконавче провадження № 56 відносно боржника АТВТ "Южноукраїнський ДБК" було зупинено у зв'язку із відкриттям 24.01.2003 Господарським судом Миколаївської області справи № 5/19 за заявою кредитора ЗАТ "Південбудтранс" про банкрутство боржника АТВТ "Южноукраїнський ДБК".
14. За доводами позивача, порушена справа про банкрутство відносно боржника відповідно до приписів статей 11, 15, 22 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" мала бути завершена протягом 24 місяців, натомість справа № 5/19 розглядалася судом протягом більше п'ятнадцяти років, а саме:
- ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 24.01.2003 порушено провадження у справі у справі № 5/19 про банкрутство Акціонерного товариства відкритого типу "Южноукраїнський домобудівний комбінат" за заявою кредитора ЗАТ "Південбудтранс" у зв'язку з непогашенням боржником протягом трьох місяців боргу в сумі 564 171,85 грн за наказом Господарського суду Миколаївської області № 7/71 від 12.08.2002;
- ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 24.05.2005 затверджено реєстр вимог кредиторів АТВТ "Южноукраїнський ДБК" м. Южноукраїнськ станом на 10.05.2005 в сумі 1 437 766,11 грн, в тому числі вимоги ЗАТ "Південбудтранс" на суму 804 814,85 грн, з яких 564 171,85 грн за наказом Господарського суду Миколаївської області № 7/71 від 12.08.2002;
- постановою Господарського суду Миколаївської області від 10.06.2008 у справі № 5/19 визнано боржника АТВТ "Южноукраїнський ДБК" банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру;
- ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 03.07.2018 у справі № 5/19 затверджено Звіт Ліквідатора та ліквідаційний баланс АТВТ "Южноукраїнський домобудівний комбінат" станом на 30.06.2018, ліквідовано АТВТ "Южноукраїнський домобудівний комбінат" та закрито провадження у справі про банкрутство АТВТ "Южноукраїнський домобудівний комбінат".
15. Позивач зазначає, що оскільки станом на 24.05.2016 ліквідаційну процедуру не було завершено, ліквідаційний баланс судом не затверджено, АТВТ "Южноукраїнський ДБК" як юридичну особу банкрута не ліквідовано, заявлені позивачем кредиторські вимоги не погашено, активи, за рахунок яких можливо погасити кредиторські вимоги згідно звіту Ліквідатора за березень 2016 року відсутні, позивач звернувся із заявою до Європейського Суду з прав людини (Заява № 379777/16 ЗАТ "Південбудтранс" проти України).
16. Рішенням Європейського Суду з прав людини від 18.05.2017 за заявою № 37977/16 було визнано порушення Державою Україна:
- пункту 1 статті 6 Конвенції стосовно необґрунтовано тривалого цивільного провадження у справі № 5/19 "Про банкрутство АТВТ "Южноукраїнський ДБК" за період з 24 січня 2003 року по 17 березня 2010 року;
- статті 13 Конвенції - щодо відсутності ефективних юридичних засобів захисту в Державі Україна.
17. За доводами позивача, всупереч вимогам Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та рішення Європейського Суду з прав людини від 18.05.2017 у справі "ЗАТ "Південбудтранс" проти України" Господарський суд Миколаївської області в період з 30.07.2015 по 03.07.2018 постійно відкладав розгляд справи про банкрутство АТВТ "Южноукраїнський ДБК".
18. Таким чином, має місце порушення судом норм частини другої статті 22 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", оскільки лише сама ліквідаційна процедура тривала десять років (з 10.06.2008 по 03.07.2018) замість дванадцяти місяців, передбачених Законом, а саме провадження у справі про банкрутство ДТВТ "Южноукраїнський ДБК" тривало більше п'ятнадцяти років (з 24.01.2003 по 03.07.2018), замість максимального строку у два роки, згідно Закону.
19. Відповідно до ухвали Господарського суду Миколаївської області від 03.07.2018 у справі № 5/19, в ході ліквідаційної процедури від реалізації активів Ліквідатором було отримано грошові кошти у загальній сумі 2 554 553,83 грн, якими частково було погашено кредиторську заборгованість на загальну суму 1 807 773,67 грн та відшкодовано ліквідаційні витрати на загальну суму 747 108,27 грн. Залишок заборгованості банкрута перед кредиторами складає 2 605 263,61 грн, в тому числі 564 171,85 грн перед ПрАТ "Південбудтранс". Зазначені вимоги кредиторів не можуть бути задоволені з причин відсутності рухомого та нерухомого майна, а також грошових коштів Банкрута.
20. З огляду на викладене позивач вказує про порушення Державою Україна:
- пункту 1 статті 6 Європейської Конвенції - стосовно необґрунтовано тривалого (15 років) цивільного провадження у справі № 5/19 "Про банкрутство АТВТ "Южноукраїнський ДБК", що призвело до невиконання наказу Господарського суду Миколаївської області № 7/71 від 12.08.2002, виданого на виконання постанови Одеського апеляційного господарського суду від 24.07.2002 у справі № 7/71;
- статті 13 Європейської Конвенції - щодо відсутності ефективних юридичних засобів захисту в Державі Україна.
Позиція Верховного Суду
21. Перевіривши повноту встановлення судами першої і апеляційної інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та відзиві, Верховний Суд вважає, що касаційне провадження за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Південбудтранс" в частині підстави, передбаченої у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України, необхідно закрити, а в частині підстави передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, виходячи з наступного.
22. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (1). Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (2). У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається (3). Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (4).
23. Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження
24. Так, посилаючись на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України скаржник, зазначає про застосування судами попередніх інстанцій норм права без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, зазначених у пункті 6 цієї постанови.
25. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
26. Відповідно до положень вказаної норми, касаційний перегляд з указаних підстав може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
27. Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
28. Так, об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб'єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов'язки сторін спору) та об'єкт (предмет).
29. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства.
Для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 389 (пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України; пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України) та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України (пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України; пункту 5 частини першої статті 339 КАС України) таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями, з-поміж яких змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
30. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи (див. постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)). Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
31. Задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин) Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 конкретизувала:
- висновок про те, що така подібність означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу правовідносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин);
- висновок про те, що під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, за змістом яких тотожними, аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
32. Здійснена Великою Палатою Верховного Суду конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
33. При цьому, слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
34. Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
35. Разом з тим, Суд звертає увагу на те, що Верховний Суд у своїй діяльності висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.
36. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування таких правових висновків у кожній конкретній справі.
Схожа правова позиція є усталеною та знайшла своє відображення у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц.
37. Як вбачається зі змісту оскаржуваних судових рішень, підставами для відмови у задоволенні позову слугувало те, що обставини щодо тривалого розгляду судами справи № 5/19 про банкрутство АТВТ "Южноукраїнський ДБК", відсутність у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту та порушення права юридичної особи мирно володіти своїм майном (порушення права власності), вже були предметом розгляду в Європейському суді, і питання компенсації моральної та матеріальної шкоди позивачу вирішено Європейським судом в рішенні від 18.05.2017. Так за висновками судів, присуджена позивачу виплата в розмірі 4 200 Євро є відшкодуванням моральної та матеріальної шкоди за тривалий розгляд судами різних інстанцій справи № 5/19 про банкрутство АТВТ "Южноукраїнський ДБК", яка станом на момент винесення рішення тривала.
38. Суди, на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановили, що на виконання рішення Європейського суду з Державного бюджету України на особовий рахунок ЗАТ "Південбудтранс" перераховано 124 057,56 грн (еквівалент 4 200 Євро), що підтверджується платіжним дорученням від 05.07.2017 № 1895.
39. Відтак, суди дійшли висновку, що питання компенсації моральної та матеріальної шкоди позивачу за порушення Державою Україна пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції, за скаргою позивача на надмірну тривалість розгляду судами різних інстанцій справи № 5/19 про банкрутство, було вирішено Європейським судом в рішенні від 18.05.2017, на виконання якого позивачеві сплачено грошові кошти в якості відшкодування моральної та матеріальної шкоди.
40. Окрім цього, суди попередніх інстанцій зазначили, що причиною незадоволення грошових вимог позивача в розмірі 564 171,85 грн була саме відсутність рухомого та нерухомого майна, а також грошових коштів Банкрута. При цьому позивачем не доведено, яким чином тривалий розгляд справи № 5/19 пов'язаний з відсутністю у боржника майна, за рахунок якого можливо було б задовольнити грошові вимоги ПрАТ "Південбудтранс". У матеріалах справи відсутні будь-які відомості про наявність у боржника такого майна як станом на час закриття провадження в зазначеній справі, так і на час його порушення (24.01.2003) або станом на будь-яку іншу дату під час розгляду цієї справи судом.
41. Відтак суди дійшли висновку, що твердження позивача про те, що неотримання ним коштів у розмірі 564 171,85 грн є наслідком тривалого розгляду справи № 5/19 є недоведеними та необґрунтованими.
42. Також суди зазначили про безпідставність вимог позивача про визнання протиправною бездіяльність Держави Україна в особі Міністерства юстиції України під час розгляду судом питання про банкрутство № 5/19, з огляду на те, що Міністерство юстиції України, в силу своїх повноважень, принципу розподілу влади, ніяким чином не впливає і не може впливати на хід і спосіб судового процесу, а відтак, Міністерство юстиції України є неналежно визначеним органом представництва Держави.
43. Так, стосовно доводів скаржника про неврахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 521/18287/15-ц, Верховний Суд зазначає таке.
44. У касаційній скарзі, скаржник цитує пункти 37-38 зазначеної постанови Великої Палати Верховного Суду в яких зазначено:
"37. Згідно з пунктом 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.
38. Відповідно до пункту 55 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави".
45. Верховний Суд зазначає, що у наведеній справі предметом розгляду були вимоги фізичної особи до Держави Україна та Київського районного суду міста Одеси про відновлення права на судовий захист шляхом зобов'язання вчинити дії, зокрема щодо зобов'язання суду відновити незаконно вилучені з матеріалів справи документи, виключити з матеріалів справи підроблену ухвалу, здійснити автоматизований розподіл позову та ін.
46. При цьому, висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08.05.2018 у наведеній справі стосувались питання юрисдикції спорів щодо оскарження бездіяльності при реєстрації процесуальних документів через автоматизовану систему документообігу суду.
47. Наведене свідчить про те, що висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 08.05.2018 у справі № 521/18287/15-ц, на які послався позивач у касаційній скарзі, були зроблені в інших, ніж у цій справі правовідносинах та за інших фактичних обставин, на які посилалися сторони та були встановлені судами попередніх інстанцій, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.
48. Щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 489/5045/18.
49. Скаржник посилається на пункти 7.4, 7.6 зазначеної постанови Великої Палати Верховного Суду в яких зазначено:
"7.4. Суддя та суд не можуть бути відповідачами або іншими учасниками цивільної справи, окрім випадків, коли суддя виступає як представник цієї установи, а не як орган, що здійснює правосуддя (пункт 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, пункт 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади», постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 6 «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів»)".
"7.6. Належним відповідачем у таких спорах є держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя".
50. Однак Суд зазначає, що зі змісту зазначеної постанови вбачається, що наведене не є висновком Великої Палати Верховного Суду щодо застосування конкретної норми права, а фактично є викладенням короткого змісту рішення суду апеляційної інстанції, наведеним в описовій частині постанови від 29.05.2019, а відтак Верховний Суд відхиляє посилання скаржника про неврахування зазначених пунктів.
51. Також скаржник стверджує про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у пунктах 22-24 зазначеної вище постанови від 29.05.2019, які містять наступний зміст:
"22. Щодо цивільної відповідальності, до якої позивач має намір притягнути суд-відповідача, Консультативна рада європейських суддів зазначає, що, беручи до уваги принцип незалежності суду: i) засобом захисту від судових помилок (стосовно питань юрисдикції, суті справи або процедури розгляду) повинна бути належна система апеляційного оскарження рішень (як з дозволу суду, так і без дозволу); ii) будь-яка компенсація за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя (у тому числі, наприклад, порушення строків розгляду справи) може вимагатися тільки від держави; iii) недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов'язків, навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (пункт 76 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів).
23. Крім того, якщо держава повинна була виплатити компенсацію стороні через помилку у відправленні правосуддя, саме у держави, а не у сторони справи має бути право притягнути суддю до цивільної відповідальності шляхом подання судового позову (пункт 37 Висновку № 18 (2015) Консультативної ради європейських суддів).
24. Велика Палата Верховного Суду вважає, що означений підхід однаково застосовний як особисто до суддів, так і до судів, в яких вони здійснюють правосуддя (пункт 36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц)".
52. З приводу наведеного Верховний Суд зазначає, що предметом спору у справі № 489/5045/18 були вимоги Товариства до Одеського апеляційного адміністративного суду про відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням суду. У вказаній справі спір виник з приводу відшкодування у судовому порядку за правилами цивільного судочинства за рахунок Державного бюджету України судового збору, сплаченого позивачем за подання в адміністративній справі № 814/1793/17 на ухвалене відповідачем судове рішення касаційної скарги, яку суд касаційної інстанції задовольнив, оскаржене рішення відповідача скасував, а судові витрати (зазначений судовий збір) не розподілив.
53. Велика Палата Верховного Суду у наведеній справі виснувала, що підстави та порядок розподілу судових витрат в адміністративній справі регламентовані процесуальним законом, звернення позивача з цивільним позовом про стягнення з суду апеляційної інстанції судового збору, нерозподіленого в адміністративній справі судом касаційної інстанції, є необґрунтованим.
54. Наведене очевидно свідчить про неподібність правовідносин у справі № 489/5045/18 в порівнянні зі справою, яка розглядається.
55. Стосовно доводів скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 522/3454/16-ц Суд зазначає таке.
56. Так, у справі № 522/3454/16-ц спірні правовідносини стосувалися правомірності бездіяльності суб'єкта владних повноважень, пов'язаної з невиконанням судового рішення, ухваленого у порядку адміністративного судочинства. Питання, яке було поставлене на розгляд Великої Палати Верховного Суду у наведеній справі, стосувалося визначення предметної юрисдикції вказаного спору. У вказаній справі Суд дійшов висновку, що вимоги про відшкодування шкоди, як майнової, так і моральної, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір; якщо такі вимоги заявлено окремо, вони вирішуються судами в порядку цивільного судочинства.
57. Наведене свідчить про те, що висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 14.03.2018 у справі № 522/3454/16-ц були зроблені в інших, ніж у цій справі правовідносинах.
58. Щодо посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 31.07.2019 у справі № 636/5534/15-ц Суд зазначає таке.
59. У справі № 636/5534/15-ц предметом спору були вимоги фізичних осіб до Чугуївського міського суду Харківської області, Державної казначейської служби України про встановлення факту порушення права на справедливий суд та відшкодування моральної шкоди. Позовні вимоги були обґрунтовані тим, що позивачі звернулися з позовом до Шевченківського районного суду Харківської області, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди. Після визначення підсудності апеляційним судом Харківської області справу було направлено для розгляду до Чугуївського міського суду Харківської області (справа № 636/5302/13-ц). Ухвалою Чугуївського міського суду Харківської області від 03.12.2013 позовну заяву визнано неподаною та повернуто позивачам, а ухвалою цього ж суду від 13.06.2014 позовну заяву залишено без розгляду, проте обидві ухвали скасовано апеляційним судом Харківської області як такі, що винесені з порушенням норм процесуального права. Позивачі зазначали, що вони двічі зверталися із заявами про відвід суддям Чугуївського міського суду Харківської області, заяви задоволено. Лише 28.02.2015 справу розглянуто по суті і у задоволенні їхнього позову було відмовлено. 28.10.2015 апеляційним судом Харківської області вказане рішення також скасовано як незаконне у зв'язку з тим, що позовні вимоги фактично не були розглянуті, а судом було надано оцінку не тим обставинам, на які посилалися позивачі. Також позивачі посилалися на визначення складу суду з порушенням вимог статті 11-1 ЦПК України 2004 року. Наведені обставини позивачі вважали такими, що призвели до порушення їхнього права на доступ до правосуддя та на справедливий суд унаслідок порушення розумного строку розгляду справи упередженим неустановленим законом судом.
60. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову з підстав того, що сам факт скасування судових рішень та розгляд справ поза межами визначеного цивільно-процесуальним законодавством України строком не може свідчити про наявність протиправних діянь в діях працівників, у тому числі суддів, Чугуївського міського суду Харківської області. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв із таким предметом.
61. Верховний Суд у постанові від 31.07.2019 зазначив, що вчинені суддею (судом) процесуальні дії з розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони вчиняються чи ухвалюються. Вчинені судом (суддею) у відповідній справі процесуальні дії й ухвалені у ній рішення не підлягають окремому судовому оскарженню шляхом ініціювання нового судового процесу. Тобто, якщо позивачі вважали, що суд допустив порушення норм права під час розгляду їх справи, вони мали можливість оскаржити ухвалені у цих справах судові рішення до судів вищих (апеляційної чи касаційної) інстанцій у порядку та з підстав, визначених у відповідному процесуальному законі. Однак в порушення статей 212-214, 315 ЦПК України 2004 року суди, відмовляючи у задоволенні позовних вимог не врахували, що суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені, а будь-яка компенсація за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя (у тому числі, наприклад, порушення строків розгляду справи) може вимагатися тільки від держави. Разом з тим, позивачами визначено відповідачем у справі суд, а не державу. Відтак Верховний Суд дійшов висновку, що провадження у цій справі слід закрити із наведених вище підстав.
62. З огляду на наведене Верховний Суд зазначає, що правовідносини у наведеній справі не є подібними по відношенню до справи, яка розглядається, зокрема, з огляду на відмінність предмету і підстав позову та змісту позовних вимог, а також відмінність встановлених судом фактичних обставин.
63. Окрім цього Верховний Суд зауважує, що посилання скаржника на окремі висновки у наведених вище постановах Верховного Суду, та цитування певних пунктів (абзаців) із зазначених постанов (виокремивши їх із контексту відповідних судових рішень) самі по собі не підтверджують неправильне застосування чи порушення судами норм матеріального та процесуального права, натомість такі посилання носять суто декларативний характер. Відтак вказана скаржником підстава касаційного оскарження, визначена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не підтвердилася.
64. Згідно з пунктом 5 частин першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
65. Зважаючи на те, що підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів, відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу, вважає за необхідне закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Південбудтранс", в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.
66. Щодо інших заявлених скаржником підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, Верховний Суд зазначає таке.
67. Згаданим пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
68. Скаржник в обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України зазначає про порушення норм процесуального права, що полягають у порушенні судом першої інстанції положень статті 36 ГПК України щодо недопустимості повторної участі судді у розгляді справи.
69. Так, за доводами скаржника, постановою Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2024 ухвалу Господарського суду міста Києва від 20.09.2024, яка підписана суддею Ващенко Т. М., скасовано, а матеріали справи передано на розгляд до Господарського суду міста Києва, при цьому, за результатом здійсненого повторного автоматизованого розподілу матеріали позовної заяви передано на розгляд судді Ващенко Т. М. Наведене, за твердженнями скаржника є порушенням частини першої статті 36 ГПК України, яка забороняє повторну участь судді у розгляді справи.
70. Перевіривши зазначені доводи касаційної скарги Верховний Суд зазначає таке.
71. Відповідно до частини першої статті 36 ГПК України суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої інстанції, не може брати участі в розгляді цієї самої справи в судах апеляційної і касаційної інстанцій, а так само у новому розгляді справи судом першої інстанції після скасування рішення суду або ухвали про закриття провадження в справі.
72. Разом з цим, підпунктом 2.3.43 пункту 2.3. Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради Суддів від 02.04.2015 № 25 (зі змінами і доповненнями), в редакції, що діяла на час здійснення повторного автоматизованого розподілу цієї справи, визначено, що судові справи, що надійшли із судів апеляційної або касаційної інстанцій після скасування ухвал, які перешкоджають подальшому розгляду судової справи (крім ухвал про закриття, припинення провадження), а також ухвал, які не перешкоджають подальшому розгляду судової справи, передаються раніше визначеному у судовій справі головуючому судді (судді-доповідачу), ухвалу яких скасовано чи у провадженні яких перебувала або перебуває судова справа.
73. Як вбачається із матеріалів справи, Господарський суд міста Києва у складі судді Мандриченко О. В., ухвалою від 20.09.2024 повернув позовну заяву Приватного акціонерного товариства "Південбудтранс" та додані до неї матеріали позивачу без розгляду.
74. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2024 ухвалу Господарського суду міста Києва від 20.09.2024 скасовано, а справу № 910/10370/24 передано на розгляд до Господарського суду міста Києва.
75. Верховний Суд зазначає, що суддя Мандриченко О. В., не ухвалював рішення по суті розгляду заявлених позовних вимог (не задовольняв позовні вимоги повністю/частково, не відмовляв у задоволенні позовних вимог) та не постановляв ухвал про закриття/припинення провадження у справі (ухвала про повернення позову без розгляду не є ухвалою про закриття/припинення провадження у справі).
76. Так згідно Протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 23.12.2024, справу № 910/10370/24 було передано на розгляд судді Мандриченко О. В., як раніше визначеному складу суду.
77. Разом з цим, відповідно до розпорядження щодо призначення повторного автоматизованого розподілу судових справ від 23.12.2024 № 01.3-16/1413/24, у зв'язку з відпусткою судді Мандриченка О. В. призначено повторний автоматизований розподіл справи № 910/10370/24 між суддями.
78. Згідно з підпунктом 2.3.51 пункту 2.3 Положення судова справа підлягає повторному автоматизованому розподілу в разі, якщо суддя, в провадженні якого перебувала судова справа, зазначена в підпункті 2.3.43 пункту 2.3 цього Положення, на момент повернення її із суду апеляційної чи касаційної інстанцій не працює в цьому суді або таку судову справу неможливо передати судді з підстав, зазначених у пункті 2.3.3 цього Положення.
79. Відповідно до підпункту 2.3.3 пункту 2.3 Положення, не розподіляються щодо конкретного судді судові справи, що надійшли:
- за два місяці до закінчення повноважень судді;
- за чотирнадцять днів, якщо інше не встановлено зборами суддів відповідного суду, до початку відпустки (якщо її тривалість становить не менше чотирнадцяти календарних днів);
- за три робочих дні до початку відпустки, якщо її тривалість становить менше чотирнадцяти календарних днів;
- у період відпустки судді;
- за один робочий день до відрядження (за три робочі дні - якщо тривалість відрядження становить більше семи календарних днів) та в дні перебування судді у відрядженні;
- під час тимчасової непрацездатності судді;
- за один робочий день до направлення судді на навчання, підвищення кваліфікації, для участі у семінарських заняттях, діяльності органів суддівського самоврядування, Вищої ради юстиції тощо без відбуття у відрядження (за наявності наказу голови суду);
- у дні перебування судді на навчанні, підвищенні кваліфікації, участі у семінарських заняттях, діяльності органів суддівського самоврядування, Вищої ради юстиції тощо без відбуття у відрядження (за наявності наказу голови суду);
- у разі призначення судді членом Вищої кваліфікаційної комісії суддів України - з моменту прийняття рішення про призначення;
- в інших передбачених законом випадках, у яких суддя не може здійснювати правосуддя або брати участь у розгляді судових справ.
80. Згідно з Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.12.2024 справу № 910/10370/24 передано на розгляд судді Ващенко Т. М., яка і ухвалила оскаржуване рішення у цій справі.
81. З огляду на наведене вище Верховний Суд не вбачає порушення місцевим господарським судом приписів чинного процесуального законодавства під час визначення судді для розгляду цієї справи.
82. Стосовно доводів касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, що полягає у безпідставному незалученні належного відповідача до участі у справі та посилання скаржника, в обґрунтування своїх доводів, на постанову Верховного Суду від 26.12.2019 у справі № 724/716/16-а, Суд зазначає таке.
83. Згідно приписів частин першої, четвертої статті 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу.
84. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у процесі": сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.
Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 70), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 4-376цс18, пункт 66), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19, пункт 27), від 09.02.2021 у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20, пункт 33.2).
85. Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб'єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (див. пункт 8.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20).
86. Відповідно до положень частин першої-третьої статті 48 ГПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених в частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.
87. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (частина четверта статті 48 ГПК України).
88. Верховний Суд зазначає, що чинним Господарським процесуальним кодексом України передбачена заміна судом відповідача на належного або залучення іншого співвідповідача виключно за клопотанням позивача. За власною ініціативою суду без відповідного клопотання позивача господарський суд не уповноважений здійснювати зазначені процесуальні дії.
У цій частині Суд також звертається до правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 12.03.2025 у справі № 613/571/18, від 17.09.2024 у справі № 922/1830/19, від 19.04.2023 у справі № 916/4097/21.
89. При цьому, Суд відхиляє посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 26.12.2019 у справі № 724/716/16-а, оскільки рішення суддів попередніх інстанцій у наведеній справі ухвалені за правилами, встановленими Кодексом адміністративного судочинства України в редакції, яка була чинна до 15.12.2017.
90. Верховний Суд зазначає, що 15.12.2017 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017 № 2147-VIII, яким, зокрема, Кодекс адміністративного судочинства (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
91. Як неодноразово звертав увагу Верховний Суд, із запровадженням з 15.12.2017 змін до ГПК України, ЦПК України та КАС України законодавцем принципово по-новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін.
92. З огляду на наведене Верховний Суд вважає необґрунтованими доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій вимог процесуального законодавства, що полягають у безпідставному незалученні належного відповідача до участі у справі.
93. Відтак, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження.
94. Верховний Суд зазначає, що наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки доказів і встановленні інших обставин, у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для скасування судових рішень та ухвалення судом рішення про задоволення позову.
95. Суд акцентує, що, переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", а не "факту", отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.
96. Незгода скаржника з рішеннями судів попередніх інстанцій або з правовою оцінкою та правовими висновками, які містяться в рішеннях, не свідчить про їх незаконність.
97. За таких обставин, перевіривши застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених судами фактичних обставин справи та в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку про необґрунтованість скарги та про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
98. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
99. Оскільки після відкриття касаційного провадження у справі виявилося, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними, касаційне провадження за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Південбудтранс", в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, необхідно закрити на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.
100. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішенні судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
101. Згідно положень статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
102. Звертаючись із касаційною скаргою, скаржник не спростував наведених висновків судів попередніх інстанцій та не довів неправильного застосування ними норм матеріального і процесуального права, як необхідної передумови для скасування прийнятих у справі судових рішень.
103. За таких обставин, доводи касаційної скарги, не свідчать про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, у зв'язку з чим касаційна скарга в частині оскарження рішення місцевого суду і постанови суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Розподіл судових витрат
104. Враховуючи викладене, судовий збір за розгляд касаційної скарги на підставі статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Південбудтранс" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.06.2025 і рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 у справі № 910/10370/24 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.
2. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Південбудтранс" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.06.2025 і рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 у справі № 910/10370/24 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.
3. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.06.2025 і рішення Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 у справі № 910/10370/24 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя О. А. Кролевець
Судді О. М. Баранець
О. О. Мамалуй