03110, м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua
Єдиний унікальний номер справи № 378/647/25 Головуючий у суді першої інстанції - Марущак Н.М.
Номер провадження № 22-ц/824/16938/2025 Доповідач в суді апеляційної інстанції - Яворський М.А.
12 листопада 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді: Яворського М.А.,
суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О.,
за участю секретаря - Русан А.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Комунального закладу «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Ставищенської селищної ради Білоцерківського району Київської області, поданою представником Рябчук Вітою Миколаївною, на рішення Ставищенського районного суду Київської області від 21 серпня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Марущак Н.М., у селищі Ставище, у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального закладу «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Ставищенської селищної ради Білоцерківського району Київської області про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,-
У травні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до КЗ «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Ставищенської селищної ради про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, у якому просила суд: визнати незаконним та скасувати наказ директора Комунального закладу «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» № 16 від 28 лютого 2025 року про її звільнення з посади фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб; поновити її на посаді фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб вказаного комунального закладу; стягнути з КЗ «Терцентр» Ставищенської селищної ради на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду в сумі 30000 гривень.
Позов обґрунтовувала тим, що наказом директора КЗ «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Ставищенської селищної ради № 41 від 21 листопада 2024 року її було призначено з 22 листопада 2024 року на посаду провідного фахівця із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб, 25 лютого 2025 року наказом №15 від 25 лютого 2025 року переведено на посаду фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб, 28 лютого 2025 року наказом № 16 від 25 лютого 2025 року звільнено з посади у зв'язку із встановленням невідповідності працівника займаній посаді, на яку його призначено, або виконуваній роботі протягом строку випробування, згідно п. 11 ст. 40 КЗпП України.
Наказ про звільнення вважає протиправним з огляду на невідповідність викладених у ньому підстав звільнення та порушення процедури звільнення.
Відповідачем не було жодного разу повідомлено їй про будь-які невідповідності займаній нею посаді, зокрема, порушення посадової інструкції, не було ознайомлено з жодним службовим розслідуванням щодо неї, будь-якою скаргою чи доповідною запискою.
Вказувала, що її було прийнято на випробувальний термін строком на три місяці, а саме з 22 листопада 2024 року по 22 лютого 2025 року, в той час як оскаржуваний наказ про звільнення видано 28 лютого 2025 року, тобто через шість днів після закінчення випробувального терміну.
Строк випробувального терміну закінчився 22 лютого 2025 року, а відтак вона пройшла випробування, і наступне розірвання трудового договору допускається лише на загальних підставах (стаття 28 КЗпП України). При цьому, вона не отримувала письмове попередження про майбутнє звільнення у зв'язку із невідповідністю займаній посаді або виконуваній роботі.
Зазначала, що вона внаслідок протиправний дій відповідача зазнала стресу, душевних переживань, що стало підставою для звернення до лікарів, як наслідок встановлення діагнозу та лікування. Вона залишилася одна разом із малолітньою донькою, без чоловіка, що загинув внаслідок Захисту Батьківщини, незаконне звільнення призвело до ще більших моральних страждань, які призвели до погіршення самопочуття. Вважає, що моральна шкода має бути стягнута з відповідача в сумі 30 000 грн.
Рішенням Ставищенського районного суду Київської області від 21 серпня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ директора Комунального закладу «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Ставищенської селищної ради Білоцерківського району Київської області № 16 від 28 лютого 2025 року про звільнення ОСОБА_1 з посади фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб у зв'язку з невідповідністю займаній посаді протягом строку випробування. Поновлено ОСОБА_1 на посаді фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб Комунального закладу «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Ставищенської селищної ради Білоцерківського району Київської області з 1 березня 2025 року. Стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушено прогулу з 1 березня 2025 року по 21 серпня 2025 року у розмірі 137 126, 64 грн з утриманням із вказаної суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті, моральну шкоду в сумі 5 000, 00 грн, та витрати по сплаті судового збору в сумі 201, 94 грн. Стягнуто з Комунального закладу «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Ставищенської селищної ради Білоцерківського району Київської області на користь держави судовий збір в сумі 2 582, 67 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням представник КЗ «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Ставищенської селищної ради Білоцерківського району Київської області - Рябчук В.М. подала апеляційну скаргу, відповідно до якої просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позовні вимоги ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що судом першої інстанції не було застосовано наслідків пропущення позивачем строку звернення до суду.
У оскаржуваному рішенні районним судом зазначено, що оскільки із наказом від 17 лютого 2025 року № 10 про продовження випробувального терміну з 22 лютого 2025 року по 28 лютого 2025 року позивачка ознайомлена не була, то такий термін для неї закінчився 21 лютого 2025 року, проте сторона відповідача вважає таке твердження безпідставним, оскільки позивач не просить суд визнати незаконним та скасувати наказ про продовження випробувального терміну.
Разом з тим, не було надано оцінку висновку за результатами службової перевірки виконання вимог посадової інструкції та доручень директора КЗ «Терцентр» Ставищенської селищної ради, а також доповідним запискам, у яких позивач самостійно підтверджує виявлені службовою перевіркою факти, а також надає пояснення щодо зроблених їй зауважень стосовно не виконання обов'язків, тому сторона відповідача вважає, що висновок суду першої інстанції про ненадання належних та допустимих доказів невиконання позивачем, передбачених її посадовою Інструкцією, завдань та обов'язків таким, що не відповідає фактичним обставинам справи.
Вказує, що позивачкою не було надано доказів на підтвердження заподіяння їй стороною відповідача моральних страждань, тому стягнення з відповідача на її користь моральну шкоду в сумі 5 000, 00 грн вважає безпідставним.
Судом першої інстанції невірно було визначено розмір середнього заробітку, оскільки при розрахунку не було враховано п. 4 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженої постановою Кабінету міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.
Наголошує, що власником КЗ «Терцентр» Ставищенської селищної ради є Ставищенська селищна рада, яка затверджує кошторис, фінансує і контролює діяльність відповідача, то покладення оскаржуваним рішенням на відповідача додаткових фінансових витрат, не передбачених у кошторисі відповідача на відповідний бюджетний рік, безпосередньо впливає на права та/або обов'язки Ставищенської селищної ради, яку не було залучено до участі у розгляді даної справи.
08 жовтня 2025 року на адресу апеляційного суду надійшов відзив від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , відповідно до якого просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.
Заперечуючи проти доводів, викладених у апеляційній скарзі вказує, що твердження відповідача на пропущення строку звернення до суду є необґрунтованим та спростовується матеріалами справи, оскільки як було встановлено судом першої інстанції відповідач не надав доказів вручення копії оскаржуваного наказу від 25 лютого 2025 року №16 на момент звільнення 28 лютого 2025 року.
Зазначає, що право відповідача на подання доказів не було порушено, оскільки відповідач мав можливість подати докази у встановлений законом строк, про що свідчить факт подання відзиву, тому не може бути взятий до уваги при вирішенні апеляційної скарги акт про встановлення факту отримання наказу.
Разом з тим, відсутність подання такого акту від 25 лютого 2025 року разом із відзивом викликає сумнів у сторони позивача щодо існування такого акту під час розгляду справи в суді першої інстанції.
Аргументи відповідача про те, що суд першої інстанції не оцінив висновок за результатами службової перевірки щодо позивача спростовуються текстом оскаржуваного рішення.
Крім того, з доказів, наявних у матеріалах справи вбачається, що у відповіді на адвокатський запит відповідач чітко зазначив, що жодних службових розслідувань щодо позивача не проводилося.
Звертає увагу суду, що в день видання оскаржуваного наказу про її звільнення відповідач іншим наказом перевів її з посади провідного фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб (з 14-м тарифним розрядом) на посаду фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб (з 11-м тарифним розрядом). При цьому, в наказі про переведення на посаду фахівця х нижчим тарифним розрядом не була зазначена умова про встановлення випробувального терміну.
Твердження відповідача про відсутність доказів нанесення моральної шкоди не може братися до уваги, оскільки є оціночною (суб'єктивною) категорією.
При апеляційному розгляді справи представник апелянта КЗ «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Ставищенської селищної ради Білоцерківського району Київської області - Рябчук В.М. підтримала доводи, викладені в апеляційній скарзі, та просила її задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити у вказаній справі нове судове рішення про залишення позову ОСОБА_1 без задоволення, з підстав та мотивів, викладених у апеляційній скарзі.
Позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 заперечили щодо доводів, викладених в апеляційній скарзі, та просили залишити її без задоволення, оскільки доводи, на які посилається апелянт не спростовують обставин, які були встановлені районним судом при розгляді справи та висновків, викладених у рішенні суду. Вважає рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального права та з дотримання норм процесуального законодавства, тому просили залишити його без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача, її представника та представника відповідача у справі, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Суд першої інстанції встановив, що позивачку ОСОБА_1 Комунальним закладом «Територіальний центр обслуговування (надання соціальних послуг)» Ставищенської селищної ради Білоцерківського району Київської області (надалі Комунальним закладом) з 22 листопада 2024 року наказом № 41 від 21 листопада 2024 року було призначено на посаду провідного фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб (надалі провідного фахівця) вказаного комунального закладу з випробувальним терміном два місяці, що підтверджується копією вказаного наказу (а. с. 95).
22 листопада 2024 року ОСОБА_1 була ознайомлена із посадовою інструкцією провідного фахівця із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб (а.с. а. с. 96 -101).
Наказом Комунального закладу від 21 січня 2025 року № 04 строк випробовування провідному фахівцю із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб вказаного комунального закладу ОСОБА_1 продовжено з 22 січня 2025 року до 21 лютого 2025 року з посиланням на ч. 2 ст. 2 Закону України «Про організацію трудових відносин в період воєнного стану» та ст. 27 КЗпП України, в межах визначеного законодавством три місячного терміну випробування (а. с. 102).
З вказаними наказами від 21 листопада 2024 року та від 21 січня 2025 року позивачка ознайомлена, що підтверджується відповідними записами та її підписом в даних наказах.
Наказом Комунального закладу від 17 лютого 2025 року № 10 строк випробувального терміну для провідного фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб вказаного комунального закладу ОСОБА_1 було продовжено з 22 лютого 2025 року по 28 лютого 2025 року з посиланням на врахування листків непрацездатності останньої № 15512532-2028866833-1, № 15512532-2028930618-1 з 28 січня 2025 року по 03 лютого 2025 року (а. с. 103, 148). З вказаним наказом ОСОБА_1 не ознайомлена.
Наказом Комунального закладу від 21 лютого 2025 року № 13 внесено зміни до штатного розпису закладу, зокрема, пунктом 1 (з 25 лютого 2025 року введено посади «Фахівець із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб (11 тарифний ряд)» - 2 штатних одиниці, замість посад: «провідний фахівець із супроводу гранів війни та демобілізованих осіб (14 тарифний розряд)» та «фахівець І Категорії із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб (13 тарифний розряд).(а. с. 104, 149).
Наказом Комунального закладу від 25 лютого 2025 року № 15 провідного фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб (14 тарифний розряд) ОСОБА_1 переведено з 25 лютого 2025 року на посаду фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб (11 тарифний розряд) (а. с. 105, 150). З вказаним наказом ОСОБА_1 ознайомлена.
Наказом директора Комунального закладу від 25 лютого 2025 року № 16 «Про припинення трудових відносин» ОСОБА_1 звільнено з 28 лютого 2025 року з посади фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб в зв'язку з встановленням невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконаній роботі протягом строку випробування відповідно до ст. 26-28 КЗпП України, п. 11 ч. 1 ст. 40 КЗпП України. В якості підстави такого звільнення в наказі зазначено - доповідні записки керівників та працівників підприємств, установ, організацій та службові записки фахівця (а. с. 115, 154).
В трудовій книжці позивачки за № 21 здійснено запис про таке звільнення позивачки на підставі вказаного наказу згідно п. 11 ч. 1 ст. 40 КЗпП України (а. с. 13 - 22).
З часу вказаного звільнення вона ніде не працевлаштована, що підтверджується копією трудової книжки (а. с. 13 -22).
Вирішуючи вказаний спір та задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що звертаючись до суду із вказаним позовом ОСОБА_1 зазначала, що її було прийнято на посаду провідного фахівця з випробуванням строком на три місяці, а саме з 22 листопада 2024 року по 21 лютого 2025 року, в той час як оскаржуваним наказом від 25 лютого 2025 року її звільнено 28 лютого 2025 року, тобто через шість днів після закінчення випробувального терміну, та без виконання вимог ст. 28 КЗпП письмового попередження її про це за три дні.
Районний суд виснував, що із вказаним наказом від 17 лютого 2025 року № 10 про продовження випробувального терміну з 22 лютого 2025 року по 28 лютого 2025 року позивачка не була ознайомлена, то такий термін фактично для неї, як провідного фахівця закінчився 21 лютого 2025 року, і оскільки остання продовжувала працювати після цього, її слід вважати такою, яка витримала випробування, що є окремою підставою для задоволення вимог про визнання незаконним та скасування наказу і поновлення на роботі.
Даючи оцінку діям роботодавця в частині висновку щодо невідповідності займаній посаді ОСОБА_1 , на яку її прийнято, або виконуваній роботі протягом строку випробування, тобто правовим підставам визначених п. 11 ст. 40 КЗпП України судом першої інстанції було враховано, що таку невідповідність роботодавець визначив на підставі доповідних записок керівників та працівників підприємств, установ, організацій, про що зазначив в оскаржуваному наказі про звільнення. Однак, районний суд не погодився із вказаним, оскільки відповідно до наявної в матеріалах справи посадової інструкції провідного фахівця із супроводу ветерані війни та демобілізованих осіб ОСОБА_1 за своєю посадою підпорядковується безпосередньо директору Комунального закладу, що визначено пунктом 2 розділу VІІ Інструкції, де зазначено, що у своїй роботі Провідний фахівець безпосередньо підпорядкований керівнику комунального закладу (а. с. 101).
Судом першої інстанції також було встановлено, що матеріали справи не містять доповідних записок керівників та працівників підприємств, установ, організацій, які зазначені в якості підстави при виданні оскаржуваного наказу № 16 від 25 лютого 2025 року, які б були зареєстровані та доведенні до відома позивачки у відповідності з вимогами діловодства.
Районний суд зазначив, що суду не було надано належних та допустимих доказів невиконання ОСОБА_1 як провідним фахівцем передбачених її посадовою Інструкцією завдань та обов'язків, тоді як відповідно до вищевказаного висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 22 січня 2020 року у справі №823/3540/14, висновок роботодавця про невідповідність працівника роботі має бути обґрунтованим і документально підтвердженим.
Також при вирішенні питання правомірності звільнення позивачки ОСОБА_1 суд першої інстанції звертав увагу на те, що у день видачі оскаржуваного наказу № 16 про її звільнення (25 лютого 2025 року) роботодавець іншим наказом № 15 провідного фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб (з 14 тарифним розрядом) ОСОБА_1 переведено з 25 лютого 2025 року на посаду фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб (з 11 тарифним розрядом) (а. с. 105, 150). При цьому у вказаному наказі про переведення позивачки на зазначену посаду фахівця з нижчим тарифним розрядом не застережена (не обумовлена) умова про випробування. Тобто, фактично позивачку було звільнено у зв'язку з невідповідністю займаній посаді не з посади провідного фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб (з 14-м тарифним розрядом), на яку її прийнято з випробуванням, а з іншої посади - фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб (з 11 тарифним розрядом), що, як зазначив Ставищенський районний суд Київської області, також вказує на неправомірність оскаржуваного наказу.
Таким чином, оскільки звільнення позивача відбулося з порушенням вимог трудового законодавства, суд першої інстанції прийшов до висновку про наявність правових підстав для визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу, поновлення позивачки на роботі та стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 01 березня 2025 року по 21 серпня 2025 року що становить 124 робочих днів. Відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08 лютого 1995 року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата (абзац 4 п. 2).
Що стосується позовних вимог позивачки про відшкодування моральної шкоди, районний суд виснував, що позивачка доказів погіршення стану здоров'я не надала, тому вважав за можливе стягнути з відповідача моральну шкоду на користь ОСОБА_1 в розмірі 5000,00 грн.
Апеляційний суд не може погодитися із висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.
Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає з огляду на наступне.
Положеннями ст. 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ч. 1 ст. 21 КЗпП України).
Згідно з ч. 1 ст. 26 КЗпП України при укладенні трудового договору може бути обумовлене угодою сторін випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Умова про випробування повинна бути застережена в наказі (розпорядженні) про прийняття на роботу.
У період випробування на працівників поширюється законодавство про працю (ч. 2 ст. 26 КЗпП України).
Відповідно до ч. 1 ст. 27 КЗпП України строк випробування при прийнятті на роботу, якщо інше не встановлено законодавством України, не може перевищувати трьох місяців, а в окремих випадках, за погодженням з відповідним виборним органом первинної профспілкової організації - шести місяців.
У частині третій статті 27 КЗпП України встановлено, що до строку випробування не зараховуються дні, коли працівник фактично не працював, незалежно від причини.
Відповідно до ч. 2 ст. 28 КЗпП України в разі встановлення власником або уповноваженим ним органом невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконуваній роботі, він має право протягом строку випробування звільнити такого працівника, письмово попередивши його про це за три дні. Розірвання трудового договору з цих підстав може бути оскаржене працівником в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів у питаннях звільнення.
У період випробування працівник користується усіма трудовими правами і має обов'язки відповідно до законодавства про працю, колективного та трудового договорів. Лише одна особливість у його правовому становищі - в період випробування він може бути звільнений з роботи як такий, що не витримав випробування.
Підставою для звільнення за результатами випробування може бути лише невідповідність працівника посаді, на яку він прийнятий.
Термін "невідповідність" означає, що підставою для звільнення не може бути порушення трудової дисципліни. За такі порушення працівник може бути звільнений на підставі відповідних статей КЗпП України, а не за результатами випробування.
Отже, підставою для звільнення за результатами випробування може бути тільки невідповідність працівника посаді, на яку він прийнятий.
При цьому вирішення питання відповідності працівника займаній посаді є правом роботодавця, який приймає таке рішення за наслідками роботи працівника в період строку випробування.
На суд покладений обов'язок охороняти конституційні права кожного на працю, яке включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується; при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням), і перевіряти їх відповідність законові. Суд не в праві визнати звільнення правильним виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов'язував звільнення.
Відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, зокрема у випадку встановлення невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконуваній роботі протягом строку випробування.
Звільнення на підставі п. 11 ч. 1 ст. 40 КЗпП України з урахуванням ч. 2 ст. 28 КЗпП України має відбуватися за наступних умов: 1) встановлення власником або уповноваженим ним органом невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконуваній роботі; 2) письмове попередження працівника про звільнення за три дні; 3) звільнення проводиться протягом строку випробування.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 липня 2019 року у справі № 757/76692/17-ц (провадження № 61-36564св18) зроблено висновки, що "звільнення на підставі пункту 11 статті 40 КЗпП України з урахуванням частини другої статті 28 КЗпП України має відбуватися за наступних умов: 1) встановлення власником або уповноваженим ним органом невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконуваній роботі; 2) письмове попередження працівника про звільнення за три дні; 3) звільнення проводиться протягом строку випробування. Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 був прийнятий на посаду начальника житлово-експлуатаційної дільниці "Печерськ житло" з 01 вересня 2017 року та йому встановлено випробування строком 2 місяці. В період часу з 12 вересня 2017 року по 03 листопада 2017 року ОСОБА_1 перебував на лікарняному. […] 08 листопада 2017 року позивач був госпіталізований до Олександрівської клінічної лікарні та пробув там до 20 листопада 2017 року. […] Таким чином, з огляду на тимчасову непрацездатність ОСОБА_1 він фактично не відпрацював на посаді двох місяців, а тому строк його випробування закінчений не був. Наказом від 05 грудня 2017 року № 727-к ОСОБА_1, начальника житлово-експлуатаційної дільниці "Печерськ житло", звільнено 05 грудня 2017 року у зв'язку із встановленням невідповідності займаній посаді під час строку випробування. Таким чином, оскільки відповідно до вимог статті 28 КЗпП відповідачем було встановлено невідповідність працівника займаній посаді та виконуваній роботі, позивача належним чином у встановлені строки письмово повідомлено про звільнення на підставі пункту 11 статті 40 КЗпП, звільнення відбулося в межах строку випробування".
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 522/3410/15-ц (провадження № 61-43676св18) вказано, що "рішенням Конституційного Суду України від 04 вересня 2019 року № 6-р(ІІ)/2019 у справі за конституційною скаргою ОСОБА_6 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 КЗпП України визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини третьої статті 40 КЗпП України. Конституційний Суд України зазначив, що положеннями частини третьої статті 40 КЗпП України закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення, що є спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем для дотримання трудового законодавства. Однією з таких гарантій є, зокрема, сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який працює за трудовим договором і на момент звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці. Отже, нерозповсюдження такої вимоги на трудові правовідносини за контрактом є порушенням гарантій захисту працівників від незаконного звільнення та ставить їх у нерівні умови порівняно з працівниками інших категорій. Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини третьої статті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини".
Аналогічні висновки зроблені в постановах Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 545/1151/16-ц (провадження № 61-17196вв19), від 29 січня 2020 року у справі № 320/7991/16 провадження № 61-36022св18, від 11 червня 2020 року у справі № 481/1043/17 провадження № 61-37451св18, від 08 липня 2020 року у справі № 752/11686/18 провадження № 61-18741св19, від 29 липня 2020 року у справі № 305/1229/18 провадження № 61-20048св19, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19).
У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено, що наказом директора КЗ «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Ставищенської селищної ради Білоцерківського району Київської області від 21 листопада 2024 року № 41 ОСОБА_1 було призначено на посаду провідного фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб комунального закладу «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Ставищенської селищної ради Білоцерківського району Київської області з оплатою праці згідно із штатним розписом з випробуванням терміном на два місяці, тобто з 22 листопада 2024 року по 22 січня 2025 року.
Відповідно до наказу від 21 січня 2025 року №04 «Про продовження випробувального терміну фахівців із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб» випробувальний термін для позивача було продовжено з 22 січня 2025 року по 21 лютого 2025 року.
Відповідно до наказу від 17 лютого 2025 року №10 «Про продовження випробувального терміну фахівців із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб» випробувальний термін для позивача було продовжено з 22 лютого 2025 року по 28 лютого 2025 року включно, враховуючи листи непрацездатності ОСОБА_1 №15512532-2028866833-1, №15512532-2028930618-1 з 28 січня 2025 року по 03 лютого 2025 року.
Відповідно до наказу від 25 лютого 2025 року № 15 ОСОБА_1 була переведена на посаду фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб.
Відповідно до наказу від 25 лютого 2025 року №16 ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади з 28 лютого 2025 року у зв'язку із встановленням невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконуваній роботі протягом строку випробування.
Таким чином, з огляду на тимчасову непрацездатність ОСОБА_1 вона фактично не відпрацювала на посаді з 28 січня 2025 року по 03 лютого 2025 року, а тому строк її випробування закінчений не був.
За таких обставин позивач фактично не працювала з 28 січня 2025 року по 03 лютого 2025 року, в межах строку випробування, встановленого наказом від 21 січня 2025 року №04 «Про продовження випробувального терміну фахівців із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб», які відповідно до вимог частини третьої статті 27 КЗпП України не зараховуються до строку випробування, тому, на час звільнення ОСОБА_1 з роботи - наказом від 25 лютого 2025 року №16, яким ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади з 28 лютого 2025 року, строк випробування закінчений не був.
Тому суд першої інстанції зробив помилковий висновок про звільнення позивача за результатами випробування після закінчення строку випробування.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26 серпня 2020 року у справі № 817/1936/16 (провадження №К/9901/24274/18) вказано, що законодавець не допускає зменшення випробувального терміну у зв'язку з фактичною відсутністю працівника на роботі, у такому випадку строк випробування продовжується на відповідну кількість днів, протягом яких працівник фактично не виконував посадові обов'язки. Також, ч. 3 ст. 27 КЗпП України в редакції, чинній на момент прийняття наказу, п. 3 якого оспорюється, встановлено, що до строку випробування не зараховуються дні, коли працівник фактично не працював, незалежно від причини.
Верховний Суд у вказаній постанові зазначає, що умовою для закінчення випробувального терміну законодавством визначено належне виконання працівником своїх посадових обов'язків протягом усього періоду випробувального терміну, встановленого в наказі про призначення. Оскільки у спірних правовідносинах позивачу встановлено випробувальний термін шість місяців, то випробувальний термін мав закінчитись через шість місяців, протягом яких позивач виконувала свої посадові обов'язки, а не в силу спливу цих шести місяців. З урахуванням визначеного, судова колегія Верховного Суду доходить висновку про те, що відповідач був зобов'язаний продовжити позивачу випробувальний термін на відповідну кількість днів, протягом яких позивач фактично не виконувала своїх посадових обов'язків.
На підставі викладеного, для роботодавця не передбачено окремо ознайомлювати з наказом про продовження випробувального терміну, оскільки продовження випробувального терміну відповідно до ст. 27 КЗпП України відбувається автоматично за рахунок не включення до нього днів, коли працівник фактично не працював, тому колегія суддів не погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що оскільки наказом від 17 лютого 2025 року № 10 про продовження випробувального терміну з 22 лютого 2025 року по 28 лютого 2025 року позивачка не була ознайомлена, то такий термін фактично для неї, як провідного фахівця закінчився 21 лютого 2025 року
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 374/274/18-ц (провадження № 61-13082св19) вказано, що "розірвання трудового договору з працівником під час терміну випробування не можна визнати таким, що провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, оскільки працівник при прийнятті на роботу, даючи згоду на випробування, фактично дає згоду і на можливість розірвання з ним трудового договору, якщо протягом строку випробування буде встановлено невідповідність його роботі, на яку його прийнято. Термін "невідповідність" означає, що підставою для звільнення не може бути порушення трудової дисципліни. За такі порушення працівник може бути звільнений на підставі відповідних статей КЗпП України, а не за результатами випробування. Отже, підставою для звільнення за результатами випробування може бути лише невідповідність працівника посаді, на яку він прийнятий. При цьому, вирішення питання відповідності працівника займаній посаді є правом роботодавця, який приймає таке рішення за наслідками роботи працівника в період строку випробування".
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 22 липня 2020 року у справі № 826/12446/17 адміністративне (провадження № К/9901/50378/18) вказано, що "встановлене у другому реченні частини п'ятої статті 241-1 КЗпП України правило, відповідно до якого строк не може закінчуватися у святковий, вихідний або неробочий день, є універсальним і застосовується незалежно від одиниці обчислення строку: роками, місяцями, тижнями чи днями. Отже, беручи до уваги, що кінець випробування припадав на вихідний день (неділю 10 вересня 2017 року) суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про те, що днем закінчення строку випробування необхідно вважати найближчий робочий день - понеділок 11 вересня 2017 року. […] У період випробувального терміну суб'єкт призначення з'ясовує професійні та ділові якості працівника, його здатність виконувати якісно і сумлінно свої обов'язки. У разі, якщо суб'єкт призначення в період випробування працівника прийде до негативного висновку щодо відповідності працівника роботі, яка йому доручається, він має право його звільнити з причини незадовільного результату випробування. При цьому суб'єкт призначення самостійно визначає, чи відповідає працівник посаді, на яку його призначено, і, визначаючи у цьому контексті критерії якості виконання роботи за посадою, наділений певною свободою розсуду".
Судом встановлено, що наказом від 21 листопада 2024 року № 41 ОСОБА_1 було призначено на посаду провідного фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб комунального закладу «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Ставищенської селищної ради Білоцерківського району Київської області з оплатою праці згідно із штатним розписом з випробуванням терміном на два місяці, тобто з 22 листопада 2024 року по 22 січня 2025 року.
Відповідно до наказу від 21 січня 2025 року №04 «Про продовження випробувального терміну фахівців із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб» випробувальний термін для позивача було продовжено з 22 січня 2025 року по 21 лютого 2025 року.
Відповідно до наказу від 17 лютого 2025 року №10 «Про продовження випробувального терміну фахівців із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб» випробувальний термін для позивача було продовжено з 22 лютого 2025 року по 28 лютого 2025 року включно, враховуючи листи непрацездатності ОСОБА_1 №15512532-2028866833-1, №15512532-2028930618-1 з 28 січня 2025 року по 03 лютого 2025 року.
Протягом строку випробування роботодавцем встановлено невідповідність позивача займаній посаді та виконуваній роботі. З матеріалів справи вбачається, що повідомлення позивача про наступне вивільнення за п. 11 ч. 1 ст. 40 КЗпП України здійснено відповідачем 25 лютого 2025 року (а.с. 56, т.1), тобто за три дні до звільнення, оскільки відповідно до наказу № 16 від 25 лютого 2025 року відповідачем у справі звільнено з посади ОСОБА_1 з 28 лютого 2025 року.
Установивши, що позивач дав згоду на встановлення випробувального терміну та його умови, тобто фактично дав згоду на можливість розірвання з ним трудового договору в порядку ст. 28 КЗпП України.
На підставі викладеного, суд апеляційної інстанції зазначає, що суд першої інстанції, даючи оцінку діям роботодавця в частині висновку щодо невідповідності займаній посаді ОСОБА_1 , не врахував, що суд позбавлений можливості здійснювати таку оцінку, оскільки вирішення питання відповідності працівника займаній посаді є правом роботодавця, який приймає таке рішення за наслідками роботи працівника в період строку випробування.
Колегія суддів критично оцінює твердження представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , що наказ від 25 лютого 2025 року № 15 «Про переведення на нові посади», яким переведено ОСОБА_1 з посади провідного фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб (з 14-м тарифним розрядом) на посаду фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб (з 11-м тарифним розрядом) є неправомірним, тому і оскаржуваний наказ про звільнення є неправомірним, оскільки з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 була ознайомлена із вказаним наказом, а тому погодилася з ним.
Разом з тим, дане передбачено штатним розписом відповідача.
Щодо стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди в розмірі 5 000, 00 грн колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до ч.1 ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Згідно з п.4 ч.2 ст.23 ЦК України моральна шкода полягає у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи.
Право на відшкодування моральної шкоди виникає у особи, в тому числі, внаслідок неправомірних дій щодо неї або членів її сім'ї, якщо це призвело до фізичних і душевних страждань потерпілого.
Відповідно положень ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Доказів того, що ОСОБА_1 було завдано відповідачем моральної шкоди матеріали справи не містять, тому апеляційний суд не погоджується із висновком суду першої інстанції про необхідність компенсації ОСОБА_1 моральної шкоди в розмірі 5 000, 00 грн.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Частиною 2 статті 376 ЦПК України визначено, що порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та наданим доказам, судом порушені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення питання, тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про залишення позову ОСОБА_1 без задоволення.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачка у справі звільнена від сплати судового збору при подачі позову, в порядку визначеному п.1 ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», а відповідач у справі, подаючи апеляційну скаргу поніс відповідні витрати по сплаті судового збору, тому вказані витрати повинні бути йому компенсовані за рахунок держави в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Керуючись ст. 367, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу Комунального закладу «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Ставищенської селищної ради Білоцерківського району Київської області, подану представником Рябчук Вітою Миколаївною, задовольнити.
Рішення Ставищенського районного суду Київської області від 21 серпня 2025 року скасувати та ухвалити у вказаній справі нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до Комунального закладу «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Ставищенської селищної ради Білоцерківського району Київської області про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.
Компенсувати Комунальному закладу «Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)» Ставищенської селищної ради Білоцерківського району Київської області понесені ним витрати по сплаті судового збору у розмірі 4176, 92 грн за рахунок державного бюджету в порядку встановленому Кабінетом Міністрів України.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дати складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 14 листопада 2025 року.
Головуючий суддя : М.А.Яворський
Судді : Т.Ц.Кашперська
В.О.Фінагеєв