17 листопада 2025 року
м. Київ
справа №990/418/25
адміністративне провадження №П/990/418/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд):
головуючого судді - Радишевської О.Р.,
суддів - Загороднюка А.Г., Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М., Смоковича М.І.,
розглянувши заяву Вищої ради правосуддя про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним і скасування рішення,
04.09.2025 до Верховного Суду як суду першої інстанції надійшов позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Вищої ради правосуддя (04050, м. Київ, вул. Студентська, 12А) з вимогою:
- визнати протиправним та скасувати рішення Вищої ради правосуддя від 14.08.2025 №1727/0/15-25 «Про відмову у вжитті заходів щодо забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя за зверненням Ради суддів України».
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.09.2025 для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: головуючу суддю (суддю-доповідача) - Радишевську О.Р., суддів - Загороднюка А.Г., Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М., Смоковича М.І.
Ухвалою Верховного Суду від 09.09.2025 відкрито провадження у справі та вирішено проводити її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження колегією суддів у складі п'яти суддів без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
25.09.2025 до Суду від Вищої ради правосуддя надійшла заява про закриття провадження у справі.
03.10.2025 до Суду від ОСОБА_1 надійшло клопотання про залучення до участі у справі Ради суддів України як третьої особи.
Ухвалою Верховного Суду від 28.10.2025 залучено до участі у справі №990/418/25 Раду суддів України як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. Установлено Раді суддів України десятиденний строк з дня отримання копії ухвали для подання пояснень третьої особи відповідно до правил, передбачених у статті 165 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Беручи до уваги залучення Ради суддів України до участі у справі, розгляд заяви Вищої ради правосуддя про закриття провадження у справі було відкладено до реалізації указаним учасником справи права на надання пояснень.
11.11.2025 від Ради суддів України надійшли пояснення щодо позову.
На обґрунтування заяви про закриття провадження у справі відповідач зазначив, що предметом спору є рішення Вищої ради правосуддя від 14.08.2025 №1727/0/15-25, ухвалене на підставі листа Ради суддів України від 24.07.2025 № 9рс-420/25-вих та рішення 22.07.2025 №34. Таким чином, за своїм змістом вказане рішення є індивідуальним актом, водночас позивач не є адресатом вказаного рішення, ним не покладається на позивача будь-які обов'язки, а його скасування не буде мати наслідком зміну юридичного становища позивача.
У цьому контексті Вища рада правосуддя зауважує, що право на оскарження індивідуального акта суб'єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт виданий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується. Це кореспондується з тим, що захисту адміністративним судом підлягає фактично порушене право особи в публічно-правових відносинах із суб'єктом владних повноважень при здійсненні ним визначених чинним законодавством владних управлінських функцій, а не відновлення законності та правопорядку в публічних правовідносинах.
Посилаючись на те, що оскаржуване рішення не впливає на обсяг прав та обов'язків позивача, відповідач вважає, що вимоги позивача не можуть бути розглянутими за правилами адміністративного судочинства.
Позивач щодо закриття провадження у справі заперечив, зазначивши, що оскаржуване рішення Вищої ради правосуддя стосується його безпосередньо, адже воно містить посилання на нібито встановлений юридичний факт набуття ним громадянства іншої держави та висновки про те, що він втратив статус судді та пов'язані з цим статусом гарантії.
Рада суддів України окремих пояснень щодо заяви про закриття провадження у справі не надавала.
Вирішуючи вказану заяву, Суд виходить з такого.
Частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Відповідно до пунктів 18 і 19 частини першої статті 4 КАС України нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.
Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
Суд зазначає, що за владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.
Нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб'єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.
Натомість індивідуально-правові акти, як результати правозастосування, адресовані конкретним особам, тобто є формально обов'язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб'єктів; містять індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб'єктивні права та/чи обов'язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов'язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.
Отже, нормативно-правовий акт містить загальнообов'язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб'єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб'єктам і створює права та/чи обов'язки лише для цих суб'єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує своєї дії фактами його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв'язку з припиненням конкретних правовідносин.
Право на оскарження індивідуального акта суб'єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується. Це кореспондується з тим, що захисту адміністративним судом підлягає фактично порушене право особи в публічно-правових відносинах із суб'єктом владних повноважень при здійсненні ним визначених чинним законодавством владних управлінських функцій, а не відновлення законності та правопорядку в публічних правовідносинах.
Подібний правовий висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 14.03.2018 у справі № 9901/22/17, від 06.06.2018 у справі № 800/489/17, від 12.06.2018 у справі №800/587/17, від 16.10.2018 у справі №9901/415/18, від 09.04.2019 у справі №9901/611/18, від 21.08.2019 у справі №9901/283/19, від 18.09.2019 у справі №9901/284/19.
Суд зазначає, що предметом справи №990/418/25 є рішення Вищої ради правосуддя від 14.08.2025 №1727/0/15-25.
Як установлено судом, оскаржуване у цій справі рішення Вищої ради правосуддя було ухвалено у межах повноважень, передбачених статтею 73 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», на підставі листа Ради суддів України від 24.07.2025 № 9рс-420/25-вих та рішення Ради суддів України від 22.07.2025 №34, розглянувши які Вища рада правосуддя вирішила відмовити у вжитті заходів щодо забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя за зверненням Ради суддів України.
У листі від 24.07.2025 № 9рс-420/25-вих та рішенні від 22.07.2025 №34 Рада суддів України зазначила, що до неї звернувся ОСОБА_1 , колишній голова Вищого господарського суду України та суддя Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, який порушував питання дотримання гарантій незалежності та недоторканності судді у зв'язку з обранням щодо нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою без попереднього отримання згоди Вищої ради правосуддя.
Розглянувши вказане звернення, Рада суддів України дійшла висновку, що, незважаючи на настання передбачених у Конституції України обставин, з якими пов'язується припинення повноважень судді, відповідні гарантії незалежності та недоторканності судді не припиняються автоматично й продовжують діяти до звільнення такого судді у встановленому законом порядку з посади судді. А тому застосування до судді, який не був звільнений з відповідної посади, запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою без попереднього отримання згоди Вищої ради правосуддя суперечить положенням статті 126 Конституції України та статті 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Відмовляючи у вжитті заходів щодо забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя на підставі вказаного рішення Ради суддів України, Вища рада правосуддя зазначила про хибність позиції Ради суддів України щодо того, що суддя, повноваження якого припиненні у зв'язку з настанням одного з юридичних фактів, передбачених у частині сьомій статті 126 Конституції України, зберігає гарантії недоторканності до моменту його офіційного звільнення відповідно до частини шостої статті 126 Конституції України.
За оцінкою Вищої ради правосуддя, Рада суддів України в контексті розгляду звернення ОСОБА_1 щодо дотримання гарантій незалежності та недоторканності судді мала б ураховувати юридично встановлений та не спростований заявником у встановленому законом порядку факт припинення його повноважень як судді на підставі частини сьомої статті 126 Конституції України у зв'язку з набуттям громадянства іншої держави, що виключає можливість поширення на нього гарантій судді.
Вища рада правосуддя зауважила, що наказом Голови Верховного Суду від 04.10.2022 № 3097-к ОСОБА_1 було відраховано з 05.10.2022 зі штату суду у зв'язку із припиненням повноважень судді на підставі частини сьомої статті 126 Конституції України. Водночас постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.06.2024 у справі № 640/18519/22 не встановлено правових підстав для визнання зазначеного наказу протиправним та скасування.
Аналізуючи зміст оскаржуваного рішення Вищої ради правосуддя, Суд зазначає, що, хоча воно й було ухвалене за наслідками розгляду рішення Ради суддів України від 22.07.2025 №34, викладені у ньому висновки стосуються наявності/відсутності у позивача статусу судді та пов'язаних з ним гарантій недоторканності, зокрема щодо неможливості утримання під вартою чи арештом без згоди Вищої ради правосуддя.
З урахуванням викладеного аргументи відповідача про те, що рішення Вищої ради правосуддя від 14.08.2025 №1727/0/15-25 не стосується інтересів ОСОБА_1 є безпідставним.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Згідно із частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.
Частиною четвертою статті 22 КАС України передбачено, що Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Вищої ради правосуддя.
Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, бездіяльності Кабінету Міністрів України визначено в статті 266 КАС України, відповідно до частини першої якої правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо законності актів Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Отже, виходячи з вказаних вимог КАС України справа, предметом якої є акт Вищої ради правосуддя, є публічно-правовим спором, що належить до юрисдикції адміністративних судів та підсудний Верховному Суду як суду першої інстанції.
Беручи до уваги, що оскаржуване рішення прийняте за наслідками розгляду рішення Ради суддів України, хваленого за зверненням позивача, та ураховуючи, що в ньому містяться висновки, що стосуються статусу позивача як судді, аргументи відповідача про те, що між сторонами не виникло публічно-правового спору є безпідставними.
За таких обставин заява позивача про закриття провадження у справі з тих підстав, що цю справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, є необґрунтованою та не підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 19, 22, 171, 248, 266 КАС України, Суд
У задоволенні заяви Вищої ради правосуддя про закриття провадження у справі №990/418/25 відмовити.
Ухвала набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на ухвалу Верховного Суду може бути подана до Великої Палати Верховного Суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її з дня складення її повного тексту.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду.
Головуючий: О.Р. Радишевська
Судді: А.Г. Загороднюк
А.В. Жук
Ж.М. Мельник-Томенко
М.І. Смокович