номер провадження справи 27/153/25
11.11.2025 Справа № 908/2632/25
м. Запоріжжя Запорізька область
Господарський суд Запорізької області у складі судді Дроздової Світлани Сергіївни, розглянувши матеріали справи
за позовом: Селянського (фермерського) господарства “Васильок» (вул. Мелодійна, 16а, смт. Градизьк(з), Кременчуцький район, Полтавська область, 39071, ідентифікаційний код юридичної особи 30280948)
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю “ІНКАМ ФІНАНС» (вул. Каховська, 11 А, каб. № 8, м. Запоріжжя, 69096, ідентифікаційний номер юридичної особи 40308189)
про стягнення грошових коштів
без виклику сторін
Селянське (фермерське) господарство “Васильок» за допомогою підсистеми “Електронний суд» звернулось до Господарського суду Запорізької області з позовною заявою про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю “ІНКАМ ФІНАНС» заборгованості за Договором на відпуск паливно-мастильних матеріалів за паливними картками № 15/11 від 24.10.2023 у сумі 47 035 грн 30 коп. та пеню в сумі 367 грн 26 коп.
Також, позовна заява містить клопотання в порядку ч. 1 ст. 249 Господарського процесуального кодексу України про розгляд справи в порядку спрощеного провадження.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.08.2025 здійснено автоматизований розподіл позовної заяви між суддями, присвоєно єдиний унікальний номер судової справи 908/2632/25 та визначено до розгляду судді Дроздовій С.С.
Розглянувши зазначену позовну заяву, суд дійшов висновку, що вона підлягає залишенню без руху.
Ухвалою суду від 01.09.2025 позовну заяву залишено без руху. Надано Селянському (фермерському) господарству “Васильок» строк протягом 10 днів з дня вручення даної ухвали суду для усунення недоліків позовної заяви, вказаних в ухвалі.
05.09..2025 від позивач надійшли пояснення та заява про збільшення розміру позовних вимог, відповідно до якої позивач просить суд збільшити позовні вимоги з 47 402 грн 56 коп. до 51 197 грн 60 коп. та стягнути з відповідача заборгованість за Договором на відпуск паливно-мастильних матеріалів за паливними картками № 15/11 від 24.10.2023 у розмірі 47 035 грн 30 коп., трьох процентів річних від простроченої суми у розмірі 367 грн 26 коп. та пеню у розмірі 3 795 грн 04 коп.
Письмові пояснення та заява про збільшення розміру позовних вимог прийняті судом.
Ухвалою суду від 11.09.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 908/2632/25, присвоєно справі номер провадження 27/153/25 розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження.
Згідно з ч. 1 ст. 12, ч. 1 ст. 250 ГПК України господарське судочинство здійснюється за правилами загального або спрощеного позовного провадження. Питання про розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Згідно ч. 3 ст. 12 ГПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Відповідно до ч. 5 ст. 12 ГПК України передбачено, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Згідно зі ст. 248 ГПК України суд розглядає справу у порядку спрощеного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться (ч. 2 ст. 252 ГПК України).
Якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі (ч. 3 ст. 252 ГПК України).
Відповідно до ч. 5, 7 ст. 252 ГПК України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву.
Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторонами заявлено не було.
Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 11.09.2025 відповідачу запропоновано подати відзив протягом 15 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі, але не пізніше 02.10.2025.
Відзив на адресу суду від відповідача у встановлений процесуальний строк для подачі відзиву не надійшов, як і будь-яких клопотань чи заяв до суду від відповідача не надходило.
Виконання рішень, винесених судом, є невід'ємною частиною “права на суд», адже в іншому випадку положення статті 6 Конвенції будуть позбавлені ефекту корисної дії.
Відповідач був повідомлений про розгляд справи шляхом отримання примірника ухвали суду в електронному кабінеті в підсистемі ЕСІТС - 11.09.2025, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа.
Перебіг процесуальних строків, початок яких пов'язується з моментом вручення процесуального документа учаснику судового процесу в електронній формі, починається з наступного дня після доставлення документів до «Електронного кабінету» в розділі «Мої справи».
Передбачена частиною 10 розділу 1. Підсистема «Електронний кабінет» Положення, наявне в матеріалах справи підтвердження доставлення заявнику електронної копії оскаржуваної ухвали на його електронну пошту свідчить про належність повідомлення сторони.
Судом також враховано, що про хід розгляду справи, дату, час і місце проведення судового засідання у даній справі відповідач міг дізнатись з офіційного веб-порталу Судової влади України “Єдиний державний реєстр судових рішень»: //reyestr. court. gov. ua/. Названий веб-портал згідно з Законом України “Про доступ до судових рішень» № 3262-IV від 22.12.2005 є відкритим для безоплатного цілодобового користування.
При цьому, за змістом статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Частинами 1, 2 ст. 3 Закону України «Про доступ до судових рішень» визначено, що для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України «Про доступ до судових рішень»).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11.12.2018 у справі № 921/6/18 та від 21.03.2019 у справі № 916/2349/17, а також в ухвалі Верховного Суду від 29.04.2020 у справі № 910/6964/18.
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач мав право та дійсну можливість ознайомитись з ухвалами суду у даній справі у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Перебіг строків судового розгляду у цивільних справах починається з часу надходження позовної заяви до суду, а закінчується ухваленням остаточного рішення у справі, якщо воно не на користь особи (справа "Скопелліті проти Італії" від 23.11.1993), або виконанням рішення, ухваленого на користь особи (справа "Папахелас проти Греції" від 25.03.1999).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду неефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (параграфи 66, 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Статті 42, 46 Господарського процесуального кодексу України зобов'язують сторони користуватись рівними їм процесуальними правами.
Враховуючи те, що норми статей 182, 183 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 3 частини 1 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.
Згідно ст. 165 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Відповідно до ч. 7 ст. 120 ГПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Реалізація норми ст. 81 Господарського процесуального кодексу України щодо витребування господарським судом документів і матеріалів, необхідних для вирішення спору, безпосередньо залежить від суб'єктивної реалізації сторонами їх диспозитивного права витребовувати через суд докази.
Загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо.
Згідно з положеннями ст. 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Від повноти встановлення відповідних обставин справи та правильної оцінки доказів залежить обґрунтованість висновків суду при ухваленні судом рішення по суті спору. При цьому, суд в кожному випадку повинен навести мотиви через які він приймає одні докази та відхиляє інші.
У відповідності до ст. 42 ГПК України учасники справи зобов'язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; з'являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов'язковою; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
У зв'язку з вищезазначеним, справа розглядається у відповідності до ч. 9 ст. 165, ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України за наявними в ній матеріалами.
Враховуючи приписи ч. 4 ст. 240 ГПК України, у зв'язку з розглядом справи без повідомлення (виклику) учасників справи, рішення прийнято без його проголошення - 11.11.2025.
Розглянувши матеріали справи та фактичні обставини справи, суд
24.10.2023 між Селянським (фермерське) господарством “Васильок» (далі-Замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю “ІНКАМ ФІНАНС» (далі-Постачальник) укладено договір на відпуск паливно-мастильних матеріалів за паливними картками № 15/11 (далі - Договір).
Відповідно до п. 2.1 Договору в порядку та на умовах, визначених цим Договором, Постачальник зобов'язується поставити Замовнику паливно-мастильні матеріали та Паливні картки, на яких воно обліковується; організовувати та забезпечувати відпуск ПММ Замовнику або Довіреній особі Замовника на підставі Паливних карток, а Замовник зобов'язується сплатити Постачальнику вартість ПММ.
Асортимент, кількість (обсяг), ціна за відповідну одиницю виміру ПММ, визначаються у рахунках, які виставляються постачальником та сплачуються замовником згідно умов цього договору (пункту 2.2 Договору).
Пунктом 2.3 Договору визначено, що право власності на ПММ виникає у замовника з моменту фактичного отримання ПММ на підставі авторизаційної відповіді у кількості, що вказана у квитанції терміналу, в повному обсязі згідно з договором за ціною, що визначена відповідно розділу 5 договору.
Згідно пункту 2.4 Договору, відпуск ПММ постачальником замовнику відбувається через мережу АЗС після отримання позитивних авторизаційних відповідей по паливним карткам через термінал.
Відповідно пункту 2.5 Договору, всі операції довіреними особами замовника з паливними картками відбуваються відповідно до правил користування паливними картками.
Розділом 4 Договору регламентовані зобов'язання сторін та умови і порядок їх виконання. Зокрема, відповідно до пп. 4.1.2 п. 4.2 Договору, Постачальник зобов'язаний негайно, після отримання позитивних Авторизаційних відповідей по Паливним карткам через Термінал, забезпечувати відпуск ПММ Замовнику або Довіреним особам Замовника на АЗС. Перелік АЗС, на яких здійснюється відпуск ПММ по Паливним карткам, може узгоджуватися Сторонами в додатковій угоді.
Підпункт 4.1.5 пункту 4.1 Договору зобов'язує Постачальника забезпечити Замовнику можливість безперешкодного використання паливних карток відповідно до умов Договору та Правил користування паливними картками (Додаток 1 до Договору). Договором регламентовано, що паливна картка - пластикова картка, як засіб підтвердження права уповноваженої (довіреної) особи Замовника на отримання пального (визначеного найменування та кількості зазначеній у квитанції Терміналу або чеках касових систем), за допомогою якої уповноваженій (довіреній) особі Замовника надається право отримати пальне за допомогою Терміналу або касової системи в місцях відпуску пального. Пальне обліковується на Паливній картці в літрах. Паливна картка не є платіжним засобом.
Умови надання паливних карток зазначені в підпункті 4.1.1 пункту 4.1 Договору, відповідно до яких, Постачальник зобов'язанийа підставі Заяви на отримання Паливних карток, безкоштовно надати Замовнику паливні картки, за однією з умов: 1) уповноваженого представника Замовника вказано у Додатку 3 до Договору, при наявності в нього паспорту; 2) підписання накладної з використанням електронного документообігу та цифрового підпису Постачальника та Замовника; 3) отримання з доставкою «Новою Поштою». Після отримання оплати ПММ, Постачальник відправляє Замовнику Паливні картки та накладну.
Пунктом 5.1 Договору, передбачено умови оплати: оплата товару здійснюється замовником в національній валюті України в безготівковій формі, шляхом перерахування коштів на рахунок постачальника в день виписки рахунку на товар. Ціна товару вказується у рахунку-фактурі та дійсна протягом дня його виписки. Датою оплати вважається дата зарахування коштів на рахунок постачальника.
Оплата товару здійснюється замовником шляхом перерахування коштів на вказані в рахунку-фактурі реквізити постачальника. Постачальник звільняється від своїх обов'язків стосовно партії товару, оплата якої здійснена на інші реквізити (пункт 5.2 Договору).
При ненадходженні оплати у термін, вказаний в пункті 5.1 договору, постачальник здійснює поставку товару за цінами, які діють в день зарахування коштів за товар на розрахунковий рахунок постачальника з наступним переоформленням відповідного рахунку на оплату. У разі відмови замовника отримати товар за новими цінами, постачальник повертає отримані кошти на розрахунковий рахунок замовника (пункт 5.3 Договору).
Відповідно до пункту 5.4 Договору сторони в разі необхідності складають акти звірок взаєморозрахунків.
Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту підписання сторонами та його скріплення печатками сторін (за умови наявності печатки у сторони) (пункт 7.1 Договору).
Договір укладений терміном на 1 рік. У випадку, якщо жодна зі сторін письмово не виявила бажання припинити його дію, даний договір вважається пролонгованим на наступний рік і на тих же умовах (пункт 7.2 Договору).
Відповідно до пункту 7.3 Договору договір може бути розірваний достроково за ініціативою однієї із сторін за умови письмового повідомлення іншої сторони за відсутності заборгованості. Договір вважається розірваним з моменту отримання письмового повідомлення. У випадку отримання письмового повідомлення про розірвання договору укладання додаткової угоди про розірвання не потребується.
Відповідно до Додатків 2 і 3 до даного Договору, Замовник визначив представника на підписання, отримання і надіслання документів, що оформлюються під час виконання Договору та заповнив анкету-заяву на оформлення доступу до особистого кабінету Замовника.
В свою чергу, Постачальник надав замовнику Основну паливну картку, тобто умовну картку, на якій обліковується загальний залишок відповідного типу ПММ Замовника (Розділ 1 Договору). Основна паливна картка відображалася в особистому кабінеті Замовника на сайті avias.ua.
У звязку із тим, що на даний час офіційний сайт avias.ua не працює, особистий кабінет Замовника не відкривається, позивач зазначив що не може надати суду підтвердження існування Основної паливної картки на залишок пального.
Крім того, на виконання наведеного вище Договору, Постачальник надіслав замовнику паливну картку за № 2002301140582467 на отримання дизпалива, фотокопія додається.
На виконання умов Договору, 14.10.2024 Постачальник виставив Замовнику рахунок-фактуру за № 0011/1505315 на постачання Дизпалива, код товару УКТ ЗЕД 2710194300 в кількості 1000,000 літрів на суму 48 490,00 грн. з ПДВ.
Згідно виставленого рахунку, Замовник перерахував грошові кошти Постачальнику, що підтверджується копією платіжної інструкції № 2397 від 15.10.2024.
15.10.2024 відповідач сформував податкову накладну за № 1000016, яка була прийнята контролюючим органом, що підтверджується Квитанцією №1 Державної податкової служби України, відповідно до змісту якої «Документ прийнято. Податкову накладну від 15.10.2024 № 1000016 зареєстровано в Єдиному реєстрі податкових накладних».
За фактом відвантаження Дизпалива Сторони уклали і підписали видаткову накладну за № 0011/1002108 від 31.12.2024 про відвантаження Дизпалива в кількості 30,00 літрів на суму 1 454,70 грн. з ПДВ.
Вказана видаткова накладна підписана сторонами із використанням кваліфікованих електронних підписів та електронних печаток сторін, що відповідає положенням п. 11.4 Договору, відповідно до якого, правовідносини сторін з використанням електронного цифрового підпису з посиленим сертифікатом ключа регулюються діючим законодавством та нормативними актами України, в тому числі Цивільним кодексом України, Законом України «Про електронний цифровий підпис», Законом України «Про електронні документи та електронний документообіг». Сторони не обмежують своїх прав щодо оформлення правовідносин на паперовому носії інформації з використанням власноручного підпису та відбитка печатки юридичної особи (за їх наявністю).
Залишок пального в кількості 970 літрів на суму 47 035 грн 30 коп. Постачальник відмовився постачати Замовнику, ігнорував постійні запити Замовника на отримання дизельного палива, чим порушив умови чинного Договору.
У зв'язку з порушенням відповідачем зобов'язань за договором на відпуск паливно-мастильних матеріалів за паливними картками № 15/11 від 24.10.2023, позивач звернувся до суду з позовом у даній справі про стягнення з відповідача 47 035 грн 30 коп. заборгованості, 367 грн 26 коп. 3 % річних, 3 795 грн 04 коп. пені.
Отже, неналежне виконання вчасно відповідачем зобов'язань за договором, стали підставою для звернення позивача за захистом своїх порушених прав та законних інтересів.
Проаналізувавши фактичні обставини справи, оцінивши представлені докази, суд вважає, що позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Правовідносини сторін є господарськими та врегульовані Договором на відпуск паливно-мастильних матеріалів за паливними картками № 12643984 від 03.07.2024, укладеного в письмовій формі, який за своєю правовою природою є договором поставки.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).
Як свідчать матеріали справи та надані суду документи, між сторонами склались господарські відносини, що породили взаємні права та обов'язки.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК).
Відповідно ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Згідно ст. 525 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Зобов'язання, згідно ст. 526 Цивільного кодексу України, має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом, ст. 525 Цивільного кодексу України.
За умовами ст. 96 Цивільного кодексу України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.
Відповідно до ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Відповідно до положень ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, згідно ч. 1 статті 627 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
У відповідності до ч. 1 ст. 664 Цивільного кодексу України, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар.
Відповідно до ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
За ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
З урахуванням вимог ст. 638 Цивільного кодексу України, сторони досягли згоди з усіх істотних умов усного договору а відтак договір є укладеним.
Відповідно до ч. 1 ст. 598 ЦК України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Позивач свої зобов'язання за Договором виконав належним чином, перерахувавши відповідачу кошти в сумі 48 490 грн 00 коп., що підтверджується платіжною інструкцією № 2397 від 15.10.2024.
На виконання п. 5.4 Договору, 01.03.2025 Замовник склав і надіслав Постачальнику Акт звірки взаємних розрахунків за період з 01.02.2025 по 28.02.2025.
Копія Акта звірки, копія квитанції Укрпошти про направлення рекомендованого листа, номер відправлення 3907013882670 додані до матеріалів позовної заяви.
11.04.2025 Акт звірки взаємних розрахунків за період з 01.02.2025 по 28.02.2025 вручений представнику відповідача, що підтверджується інформацією, завантаженою з офіційного сайту «Укрпошта» за номером відправлення 3907013882670.
В матеріалах справи відсутній узгоджений та підписаний відповідачем акт звірки взаємних розрахунків.
05.05.2025 позивач направив відповідачеві претензію щодо повернення грошових коштів та розірвання Договору на відпуск паливно-мастильних матеріалів за паливними картками № 15/11 від 24.10.2023.
Копія претензії, опису вкладення до цінного листа та відомості Укрпошти про відправлення цінного листа додані до матеріалів позовної заяви.
16.05.2025 претензія позивача вручена представнику відповідача, що підтверджується інформацією, завантаженою з офіційного сайту «Укрпошта» за номером відправлення 3907013901666.
В матеріалах справи відсутня відповідь на претензію.
Ст. 218 ГК України встановлено, що підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
Постановою Кабінету Міністрів України № 1442 від 20.12.1997 затверджені Правила роздрібної торгівлі нафтопродуктами, згідно яких торгівля нафтопродуктами, призначеними для відпуску споживачам, здійснюється через мережу автозаправних станцій, автогазозаправних станцій та автогазозаправних пунктів (надалі - АЗС) (абзац 2 п. 3 Правил).
Згідно з п. 9 Правил, розрахунки за реалізовані нафтопродукти здійснюються готівкою та/або у безготівковій формі (із використанням електронних платіжних засобів, паливних карток, талонів, відомостей на відпуск пального тощо) в установленому законодавством порядку. Разом з продукцією споживачеві в обов'язковому порядку видається розрахунковий документ установленої форми на повну суму проведеної операції, який підтверджує факт купівлі товару.
Спільним наказом Міністерства палива та енергетики України, Міністерства економіки України, Міністерства транспорту та зв'язку України, Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 20 травня 2008 року № 281/171/578/155 затверджена Інструкція про порядок приймання, транспортування, зберігання, відпуску та обліку нафти і нафтопродуктів на підприємствах і організаціях України (далі - Інструкція).
Згідно з п. 3 Інструкції, талон - спеціальний талон, придбаний за умовами та відпускною ціною обумовленого номіналу, що підтверджує право його власника на отримання на АЗС фіксованої кількості нафтопродукту певного найменування і марки, які позначені на ньому.
Порядок відпуску нафтопродуктів за талонами визначений у п.п. 10.3.3 Інструкції, а саме: форму, зміст та ступінь захисту бланків талонів установлює емітент талона.
Тож, талон є документом, який засвідчує право його власника отримати пальне на АЗС.
Отже, відпускання пального здійснюється за фактом пред'явлення віртуальної паливної карти - віртуального особливого рахунку Покупця, за видами палива, на якому обліковується передплачений обсяг пального у літрах, що надає право отримати пальне за допомогою Терміналу або Мобільного додатку, на АЗС Продавця, що зазначені на Вебсайті.
Пальне обліковується на Паливній віртуальній картці в літрах. Паливна картка не є платіжним засобом.
Тобто, віртуальна картка є достатнім підтвердженням факту укладання договору купівлі-продажу пального і дає право позивачеві на його отримання, а відповідача зобов'язує відпустити пальне. Останній має право на заміну талонів, але ця заміна не повинна позбавляти споживача права власності та не повинна призводити іншу сторону до безпідставного збагачення за рахунок споживачів.
Згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 693 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Таким чином, відповідно до ч. 2 ст. 693 ЦК України, у покупця виникає право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати від продавця, який одержав суму попередньої оплати товару і не поставив його в установлений строк.
Визначене зазначеною нормою право покупця вимагати від продавця повернення суми попередньої оплати є, за своїм змістом, правом покупця на односторонню відмову від зобов'язання, внаслідок якої припиняється зобов'язання продавця перед покупцем по поставці товару і виникає нове грошове зобов'язання.
Тобто, виходячи з аналізу положень ст. 693 ЦК України, умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю. А у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. Тобто, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.
Оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі формі позову.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.20 по справі № 918/631/19.
Відповідно до ч. 2 ст. 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, крім випадків, установлених законом про банки і банківську діяльність. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Аналіз матеріалів справи свідчить, що відповідач не дотримався встановлених Договором умов щодо передачі товару позивачеві в обумовленій кількості та строк, відтак у нього виник обов'язок повернути суму грошових коштів, сплачених позивачем в якості попередньої оплати за товар, який не переданий відповідачем.
Отже, зважаючи на визначений сторонами у договорі строк поставки, суд погоджується з доводами позивача про прострочення виконання відповідачем зобов'язання з поставки товару.
Так, відповідач порушив умови договору в частині своєчасної поставки товару на загальну суму 47 035 грн 30 коп.
Враховуючи вимоги ст. 599 ЦК України, згідно якої зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, суд визнав, що позовна вимога про стягнення з відповідача 47 035 грн 30 коп. заборгованості заявлена обґрунтовано і підлягає задоволенню.
Крім того, позивач просив суд стягнути з відповідача 3 795 грн 04 коп. пені та 367 грн 26 коп. 3% річних.
Згідно з частиною 1 статті 548 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.
Одним із видів забезпечення виконання зобов'язань відповідно статей 546, 549 Цивільного кодексу України та статті 199 Господарського кодексу України, є неустойка (штраф, пеня), розмір якої визначається відповідно до умов договору, що не суперечать чинному законодавству України.
Відповідно до статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Пунктом 4 статті 231 Господарського кодексу України визначено, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Згідно статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" розмір пені за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань не повинен перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який нараховувалась пеня.
Пунктом 6 статті 232 Господарського кодексу України визначено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Наведеною нормою передбачено період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається із дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконано, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.
Отже, встановивши розмір, термін і порядок нарахування штрафних санкцій за порушення грошового зобов'язання, законодавець передбачив також і право сторін врегулювати ці відносини у договорі.
Тобто, сторони мають право визначити у договорі не лише інший строк нарахування штрафних санкцій, який обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 Цивільного кодексу України), а взагалі врегулювати свої відносини щодо нарахування штрафних санкцій на власний розсуд (частина третя статті 6 Цивільного кодексу України), у тому числі, мають право пов'язувати період нарахування пені з вказівкою на подію, яка має неминуче настати (фактичний момент оплати). Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 21.06.2017 у справі № 910/2031/16, від 10.04.2018 у справі № 916/804/17 та від 10.09.2020 у справі № 916/1777/19.
Тобто, порушення суб'єктом господарювання своїх договірних грошових зобов'язань дійсно передбачає можливість притягнення його до відповідальності шляхом застосування неустойки у вигляді пені, проте розмір пені, належний до стягнення, встановлюється за згодою сторін (має бути узгоджений ними в договорі), за винятком випадків, коли певний розмір пені визначений безпосередньо в законі.
У частині першій та пунктах 4, 5 частини третьої статті 162 ГПК України зазначено, що в позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні, та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.
Позовна заява обов'язково повинна містити предмет позову та підстави позову. Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яке опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
У процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних, функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов'язки, інше) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення ГПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.
Отже, обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу "jura novit curia".
Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечень осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.
Згідно з вимогами ч. 2 ст. 193 ГК України (в редакції), порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Статтею 216 ГК України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
У відповідності до ч. 1 ст. 218 ГК України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Відповідно ч. 1 ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, стягнення неустойки.
Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою.
Частинами першою і другою статті 549 ЦК України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Відповідно до частини 3 статті 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Відповідно до частини 6 статті 231 ГК України (в редакції) штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
У постанові від 10 грудня 2019 року у справі № 904/4156/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тлумачення умов укладеного сторонами справи договору щодо підстав застосування відповідальності за порушення відповідачем грошового зобов'язання має здійснюватися у системному взаємозв'язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання такої відповідальності у господарських правовідносинах.
У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду виснувала, що "положення частини шостої статті 231 ГК України регулюють виключно правовідносини сторін щодо їх відповідальності за невиконання грошових зобов'язань, передбачаючи їх встановлення у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. На відміну від, наприклад, частини другої статті 231 ГК України, у частині шостій цієї статті не вказано про застосування штрафної санкції у певному розмірі, а йдеться про спосіб її визначення.
Разом з тим за частиною другою статті 343 ГК України, як спеціальною нормою, яка регулює відповідальність за порушення строків розрахунків, платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Також за статтями 1 та 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Нарахування пені у відповідному відсотковому розмірі від суми простроченого платежу на підставі спеціального нормативного акта, який регулює відповідні правовідносини, передбачено, зокрема Законом України «Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій», Законом України «Про житлово-комунальні послуги».
Відповідно до частини 6 статті 232 ГК України період нарахування пені починає відраховуватися від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Як зазначено в пункті 6.31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18 розмір пені за порушення грошових зобов'язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.
Згідно з частиною 2 статті 231 ГК, у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
Згідно з пунктом 8.1 Договору за неналежне та несвоєчасне виконання умов Договору сторони несуть відповідальність в межах чинного законодавства України, якщо інша не передбачена цим Договором.
З аналізу договору № 15/11 від 24.10.2023, судом встановлено, що сторонами не визначено відповідальність замовника за порушення умов договору, зокрема стягнення пені.
Таким чином, оскільки умовами договору стягнення пені за порушення зобов'язання не встановлено, доказів встановлення пені за допомогою інших актів законодавства у договорі - відсутні та позивачем не надано та не обґрунтовано, позивач не надав доказів, що він є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, а тому суд відмовляє в задоволенні вимог щодо стягнення пені, як безпідставно заявлені.
Відповідно до ст. 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Тобто, у разі прострочення виконання грошового зобов'язання кредитор має право стягнути, а боржник повинен сплатити, крім основного боргу, також втрати від інфляційних процесів та річні відсотки за весь час прострочення виконання зобов'язання.
Таким чином, заявляючи вимогу щодо сплати інфляційних втрат та 3% річних, позивач правомірно скористався наданим йому законодавством правом.
Три відсотки річних - це спосіб захисту майнового права і інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
Оскільки заборгованість за договором боржником у повному обсязі не сплачено, тому нарахування позивачем сум 3% річних є правомірним, в межах заявлених позовних вимог.
Заявлені до стягнення 3 % річних не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
Наданий позивачем розрахунок 3 % річних суд визнав вірним. Позовні вимоги в цій частині є законними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
При цьому, частина перша статті 229 ГК України встановлює виняток із загального правила статей 218 ГК України та 614 ЦК України, які закріплюють принцип вини як підставу відповідальності боржника. За невиконання грошового зобов'язання боржник відповідає, хоч би його виконання стало неможливим не тільки в результаті його винних дій чи бездіяльності, а і внаслідок дії непереборної сили або простого випадку. Тобто боржник не звільняється від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошового зобов'язання за будь-яких обставин.
Згідно статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 Господарського кодексу України).
Підприємницька діяльність здійснюється суб'єктами господарювання, підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.
Підприємництво здійснюється на основі: вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності; самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону; комерційного розрахунку та власного комерційного ризику; вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом; самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд (стаття 44 Господарського кодексу України).
Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
При цьому виконання рішень, винесених судом, є невід'ємною частиною “права на суд», адже в іншому випадку положення статті 6 Конвенції будуть позбавлені ефекту корисної дії (пункти 34, 37 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Бурдов проти Росії»).
Згідно ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з статтею 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно з статтею 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Відповідно до статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Статтею 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Згідно з статтею 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування; питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Отже, відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарський суд повинен у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог процесуального закону щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
У справі "Руїс Торіха проти Іспанії", Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994). Водночас, необхідно враховувати, що хоча національний суд і має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
За таких обставин, розглянувши спір на підставі наявних в матеріалах справи доказів, суд дійшов висновку щодо задоволення позову.
Згідно зі ст. 129 ГПК України, витрати зі сплати судового збору покладається на відповідача.
Керуючись ст.ст. 123, 129, 233, 238, 240, 241, 248, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
Позовні вимоги Селянського (фермерського) господарства “Васильок» до Товариства з обмеженою відповідальністю “ІНКАМ ФІНАНС» задовольнити.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “ІНКАМ ФІНАНС» (вул. Каховська, 11 А, каб. № 8, м. Запоріжжя, 69096, ідентифікаційний номер юридичної особи 40308189) на користь Селянського (фермерського) господарства “Васильок» (вул. Мелодійна, 16а, смт. Градизьк(з), Кременчуцький район, Полтавська область, 39071, ідентифікаційний код юридичної особи 30280948) 47 035 (сорок сім тисяч тридцять п'ять) грн 30 коп. заборгованості, 367 (триста шістдесят сім) грн 26 коп. 3 % річних, 3028 (три тисячі двадцять вісім) грн 00 коп. судового збору.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення оформлено та підписано 14.11.2025.
Суддя С.С. Дроздова
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення розміщено в Єдиному державному реєстрі судових рішень за веб-адресою у мережі Інтернет за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua.