вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"13" листопада 2025 р. Справа№ 910/7879/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Яценко О.В.
суддів: Гончарова С.А.
Тищенко О.В.
розглянувши у порядку письмового провадження (без виклику сторін)
матеріали апеляційної скарги Державного підприємства Міністерства оборони України «Державний оператор тилу»
на рішення Господарського суду міста Києва від 08.09.2025 (повний текст складено 08.09.2025)
у справі № 910/7879/25 (суддя Кирилюк Т.Ю.)
за позовом Товариства з додатковою відповідальністю «Запорізький хлібозавод № 5»
до Державного підприємства Міністерства оборони України «Державний оператор тилу»
про стягнення 150 409,56 грн. (181 397,48 грн.)
Позов, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, яка судом першої інстанції прийнята до розгляду, заявлено про стягнення з відповідача основного боргу в сумі 15 409,56 грн. за поставлений за договором про закупівлю від 11.04.2024 № 29/04-24-ХП, але неоплачений товар.
Відповідач проти задоволення позову заперечив, пославшись на відсутність у нього обов'язку, станом на дату звернення позивачем із даним позовом до суду, здійснити оплату за товар, з огляду на невиконання позивачем умов договору щодо направлення відповідачу актів прийому-передачі товару для підпису. Вказане, на думку відповідача, свідчить про наявність прострочення кредитора в розумінні статті 613 ЦК України, що виключає виникнення у боржника прострочення виконання грошового зобов'язання, а отже - і правових підстав для стягнення заборгованості за спірним договором.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.09.2025 у справі № 910/7879/25 позов задоволено частково, стягнуто з Державного підприємства Міністерства оборони України «Державний оператор тилу» на користь Товариства з додатковою відповідальністю «Ейчді Бейкері ІСТ» 150 282,30 грн. основного боргу та 2 422,40 грн. витрат зі сплати судового збору; в іншій частині позову відмовлено.
При розгляді спору сторін по суті, суд першої інстанції встановив, що на виконання умов спірного договору позивачем було поставлено відповідачу товар за спірний період на суму 150 282,30 грн., товарно-транспортні накладні та видаткові накладні підписано та скріплено печатками з боку позивача та отримувача без зауважень та заперечень (копії наявні у матеріалах справи), врахувавши при цьому, що позивачем заявлено до стягнення заборгованість у розмірі 150 40 ,56 грн., проте при дослідженні наявних у матеріалах справи видаткових накладних, судом встановлено, що видаткова накладна від 22.06.2025 № 23725 на суму 127,26 грн. не містить підпису та печатки отримувача.
Судом першої інстанції заперечення відповідача щодо відсутності у нього обов'язку, станом на дату звернення позивачем із даним позовом до суду, здійснити оплату за товар, з огляду на невиконання позивачем умов договору щодо направлення позивачу актів прийому-передачі товару для підпису відхилені з посиланням на те, що:
- позивачем доведено наявними у справі видатковими накладним, поза розумним сумнівом, факт постачання товару отримувачу на загальну суму 150 282,30 грн., а відповідачем не надано заперечень щодо самого факту такого постачання та, відповідно, факту отримання військовою частиною отримувачем спірного товару;
- відповідачем долучено до відзиву на позов (сформований 22.07.2025) супровідний лист позивача від 09.07.2025 № 09-07/1, направлений відповідачу, до якого долучено оригінали актів приймання спірного товару. За твердженнями відповідача зазначені документи ним отримано 15.07.2025;
- вказане свідчить про те, що станом на 15.07.2025 відповідач отримав від позивача оригінали актів приймання товару, відсутність яких на його переконання була підставою для нездійснення оплати за поставлений спірний товар, а дії відповідача щодо непідписання актів приймання отриманого товару після фактичного його приймання за видатковими накладними отримувачем (які є первинними бухгалтерськими документами), так само, як і не здійснення оплати отриманого отримувачем товару є недобросовісними.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, Державне підприємство Міністерства оборони України «Державний оператор тилу» звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 08.09.2025 у справі № 910/7879/25 та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
У обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянта послався на ті ж самі обставини, що і під час розгляду справи в суді першої інстанції, зауваживши на тому, що суд першої інстанції:
- розглядав позовні вимоги про стягнення 150 282,30 грн. при повній відсутності доказів: заявок на поставку, товаро-транспортних накладних, видаткових накладних, актів приймання-передачі товару, розрахунку суми заборгованості. Окрім того, позивач зазначав про відсутність оригіналів та копій зазначених документів, оскільки вони начебто були відправлені до військових частин та не повернулись назад, проте не надав доказів направлення даних документів до військових частин;
- не надав правову оцінку тому, що позов було подано завчасно, оскільки була порушена процедура досудового врегулювання спору, оскільки за змістом п.п. 8.1, 8.2 спірного договору усі спори, що виникають з цього договору або пов'язані із ним, вирішуються шляхом взаємних переговорів та консультацій між сторонами, а якщо відповідний спір неможливо вирішити шляхом переговорів, він вирішується в судовому порядку за встановленою підвідомчістю та підсудністю такого спору відповідно до чинного процесуального законодавства України. Водночас позивач не звертався письмово до скаржника щодо піднятого у позові питання, не надавав докази факту поставки та існування заборгованості;
- прийняв рішення про стягнення суми заборгованості без поданого Позивачем обґрунтованого розрахунку.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 29.09.2025 справа № 910/7879/25 передана на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Гончаров С.А., Тищенко О.В.
Частиною 10 ст. 270 ГПК України встановлено, що апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (3 028,00 грн. * 100 = 302 800,00 грн.) крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Враховуючи, що предметом позову у цій справі є вимоги про стягнення суми, меншої за 302 800,00 грн., справа підлягає розгляду без повідомлення учасників справи.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 01.10.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державного підприємства Міністерства оборони України «Державний оператор тилу» на рішення Господарського суду міста Києва від 08.09.2025 у справі № 910/7879/25; розгляд апеляційної скарги ухвалено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження та без повідомлення учасників справи (без проведення судового засідання); витребувано з Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/7879/25.
10.10.2025 від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, з посиланням на те, що:
- він здійснив всі залежні від нього заходи, спрямовані на належне виконання свого обов'язку з оформлення та передачі на підпис отримувачу актів приймання товару, однак, не зважаючи на це, враховуючи особливий статус отримувачів та відповідача, позивач жодним чином не міг та не може вплинути на отримувача щодо повернення переданих на підписання актів;
- товар був фактично отриманий отримувачами, видаткові накладні та товарно-транспортні накладні оформлені належним чином, підписані з боку отримувачів без зауважень, що підтверджує фактичне отримання ними товару;
- позивачем до позовної заяви додано належні та допустимі докази на підтвердження здійснення постачання товару відповідачу (отримувачам) та, відповідно, заборгованості відповідача (належним чином оформлені видаткові та товарно-транспортні накладні). Окрім того, відповідач фактично не заперечує проти приймання ним товару від позивача, а лише заявляє про неналежне оформлення актів приймання товару;
- відповідач отримав копії всіх первинних документів одночасно з поданням заяви про грошові вимоги до боржника, яка була подана відповідачу за тиждень до подання позовної заяви до суду, що само по собі спростовує твердження відповідача про те, що позивач не звертався письмово до скаржника щодо піднятого у позові питання;
- він не здійснював нарахування жодних штрафних санкцій за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань, а тому, наявність повного переліку неоплачених первинних документів з сумами, а також відсутність заперечень з цього питання від відповідача при розгляді справи в суді першої інстанції, само по собі спростовує твердження відповідача, про те, що позивачем всупереч вимогам процесуального закону не додано розрахунку заявленої суми боргу.
Станом на дату ухвалення постанови інших пояснень та клопотань до суду не надходило.
Враховуючи наявність у матеріалах справи доказів повідомлення учасників справи про розгляд апеляційної скарги у порядку письмового провадження, а також закінчення встановлених ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 01.10.2025 процесуальних строків на подачу відзиву, заперечення на відзив, всіх заяв та клопотань, колегія суддів вважає за можливе здійснити розгляд апеляційної скарги по суті.
Згідно із ст. 269 ГПК Українисуд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, відзивів, інших письмових пояснень, заслухавши пояснення представника учасників судового процесу, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції зміні або скасуванню, з наступних підстав.
Сторонами у справі 11.04.2024 укладено державний контракт (договір) про закупівлю № 29/04-24-ХП, за умовами пункту 1.1. якого позивач зобов'язався поставити хліб та хлібобулочні вироби (товар), а відповідач прийняти та оплатити їх вартість.
Згідно з пунктом 1.2 договору, отримувачами товару є військові частини.
Відповідно до пункту 2.1. договору, валютою договору є національна валюта України гривня. Загальна ціна договору та вартість товару визначається у Специфікації (додаток № 1).
Ціна договору становить 14 422 315,68 грн. (пункт 3 додатку № 1 до договору).
Згідно з пунктами 3.1 та 3.2 договору, розрахунок за товар здійснюється в безготівковій формі, шляхом перерахування відповідачем коштів на поточний банківський рахунок позивача, вказаний у розділі 15 договору. Розрахунок за товар здійснюється у строк, передбачений в Специфікації (додаток №1), після його фактичного приймання отримувачем на підставі належним чином оформлених актів приймання товару за умов відсутності будь-яких зауважень до товару з боку відповідача та/або отримувача. Датою оплати є дата списання грошових коштів з рахунку відповідача.
Умовами пункту 4 додатку № 1 до договору (у редакції до 28.06.2024) встановлено, що оплата вартості поставленого товару здійснюється відповідачем помісячно, а саме протягом 20 календарних днів з дня наступного за місяцем, протягом якого поставлено товар, на підставі отриманих і підписаних до 10 числа місяця, наступного за звітним, сторонами та отримувачем відповідних актів приймання товару. Оплата вартості поставленого товару, акти приймання якого отримано і підписано після 10 числа місяця, наступного за звітним, здійснюється відповідачем протягом 20 календарних днів у наступному місяці.
Умовами пункту 4 додатку № 1 до договору (у редакції додаткової угоди № 5 від 28.06.2024) встановлено, що відповідно до пунктів 3.1 та 5.9 договору оплата вартості поставленого товару здійснюється відповідачем протягом 10 банківських днів з дня отримання підписаних сторонами та отримувачем відповідних актів приймання товару.
Відповідно до пунктів 4.2, 4.7, 4.8 та 4.10 договору, поставка товару здійснюється позивачем окремими партіями, які формуються відповідно до заявки на поставку товару. Поставка товару здійснюється відповідно до умов Incoterms 2020. Поставка товару здійснюється на умовах DDP - склади отримувачів. Право власності на товар переходить від позивача до отримувача після прийняття отримувачем товару та підписання всіх документів згідно з розділом 5 договору.
Згідно з пунктом 5.7 договору, разом з товаром позивач надає отримувачу наступні документи: 3 оригінали товарно-транспортної накладної, затвердженої форми № 1-ТТН (хліб) (по 1 екземпляру для кожної із сторін та отримувача); 3 оригінали видаткових накладних, що викладені українською мовою та містять опис поставленого товару (номенклатуру), дані про його кількість, ціни за одиницю товару, загальної суми, кратності упаковки, кількості упаковок, графи для кількості фактично прийнятого товару, відомості про особу, відповідальну за складання видаткової накладної, та підпис такої особи (для кожної зі сторін та отримувача), за наявності технічної можливості - замовлена кількість; 1 оригінал документу, що підтверджує безпечність та якість товару.
Після завершення звітного тижня позивач надає отримувачу 3 оригінали акта приймання товару, що підтверджує одержання отримувачем товару відповідної кількості та якості, що відповідає вимогам договору, складені за формою, визначеною у додатку №3 до договору за період 7 календарних днів для кожної із сторін та отримувача; або інший період за домовленістю сторін.
Пунктом 5.10 договору передбачено, що після здійснення перевірки товару та у разі відсутності зауважень отримувача до товару позивач та отримувач підписують товарно-транспортну накладну, затвердженої форми № 1-ТТН (хліб) та видаткову накладну. Після завершення звітного періоду позивач та отримувач підписують акт приймання товару, що підтверджує одержання отримувачем товару відповідної кількості та якості, що відповідає вимогам договору, складений за формою, визначеною у додатку №3 до договору. Позивач протягом 7 календарних днів з дня підписання передає (відправляє) відповідачу підписаний між позивачем та отримувачем акт приймання товару на підпис відповідачу разом з оригіналами підписаних отримувачем товарнотранспортних накладних та видаткових накладних. Відповідач має право повернути наданий позивачем пакет документів без підписання у разі відсутності будь-якого з передбачених документів. У разі відсутності зауважень відповідач підписує та передає (відправляє) належні екземпляри акта приймання товару позивачу та отримувачу протягом 7 календарних днів з дня підписання у спосіб, узгоджений сторонами.
Відповідно до пунктів 12.1 та 12.2, договір вважається укладеним і набирає чинності після його підписання сторонами та діє протягом строку, вказаного у специфікації (додаток № 1). Дія договору може бути подовжена за взаємною згодою сторін, шляхом підписання додаткової угоди до договору.
Згідно з пунктом 7 додатка №1 (у редакції додаткової угоди № 8), договір набирає чинності з моменту його підписання та діє до 31.12.2024, а в частині виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором, у тому числі в частині нарахування та сплати штрафних санкцій та поставки товару - до повного виконання.
Позивач звернувся до суду з цим позовом у якому просив стягнути з відповідача основний борг в сумі 150 282,30 грн.
Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив частково, що колегія суддів вважає вірним, з огляду на таке.
Як вбачається з матеріалів справи, на виконання умов договору позивачем було поставлено відповідачу товар за спірний період на суму 150 282,30 грн., що підтверджується наданими позивачем копіями товарно-транспортних накладних та видаткових накладних, які підписано та скріплено печатками з боку позивача та отримувача без зауважень та заперечень (копії наявні у матеріалах справи).
В свою чергу, як вірно встановлено судом першої інстанції, позивачем заявлено до стягнення заборгованість у розмірі 150 409,56 грн., проте при дослідженні наявних у матеріалах справи видаткових накладних, встановлено, що видаткова накладна від 22.06.2025 № 23725 на суму 127,26 грн. не містить підпису та печатки отримувача.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК України.
Згідно зі ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори.
Відповідно до ч.1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 655 ЦК України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ч.1 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Згідно зі ст.ст. 525, 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства; Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.
Відповідно до ч.1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Як встановлено вище, відповідач проти задоволенні позову заперечив, пославшись на відсутність у нього обов'язку, станом на дату звернення позивачем із даним позовом до суду, здійснити оплату за товар, з огляду на невиконання позивачем умов договору щодо направлення відповідачу актів прийому-передачі товару для підпису. Вказане, на думку відповідача, свідчить про наявність прострочення кредитора в розумінні статті 613 ЦК України, що виключає виникнення у боржника прострочення виконання грошового зобов'язання, а отже - і правових підстав для стягнення заборгованості за спірним договором.
Щодо вказаного колегія суддів зазначає наступне.
Факт поставки за спірний період на суму 150 282,30 грн. підтверджується наданими позивачем копіями товарно-транспортних накладних та видаткових накладних, які підписано та скріплено печатками з боку позивача та отримувача без зауважень та заперечень (копії наявні у матеріалах справи).
При цьому, відповідачем не надано заперечень щодо самого факту такого постачання та, відповідно, факту отримання військовою частиною - отримувачем спірного товару.
Крім того, відповідачем долучено до відзиву на позов (сформований 22.07.2025) супровідний лист позивача від 09.07.2025 № 09-07/1, направлений відповідачу, до якого долучено оригінали актів приймання спірного товару. За твердженнями відповідача зазначені документи ним отримано 15.07.2025.
Таким чином, станом на 15.07.2025 відповідач отримав від позивача оригінали актів приймання товару, відсутність яких на його переконання була підставою для нездійснення оплати за поставлений спірний товар.
Умовами пункту 5.10 договору визначено, що у разі відсутності зауважень відповідач підписує та передає (відправляє) належні екземпляри акта приймання товару позивачу та отримувачу протягом 7 календарних днів з дня підписання у спосіб, узгоджений сторонами.
Відповідно до пункту 5.11 договору, при виявлені невідповідності або обґрунтованої підозри щодо невідповідності, фактично поставленого товару або його частини отримувачем та відповідачем (у разі присутності) складається акт про порушення із зазначенням виявлених порушень за участі представника позивача, а у разі його відмови - комісійно (у складі не менше трьох осіб отримувача та/або відповідача) та засвідчується їх підписами. Акт про порушення із зазначеними виявленими порушеннями та належними доказами факту наявності порушень складається у трьох примірниках: один примірник залишається у отримувача, другий примірник протягом 24 годин надсилається отримувачем за допомогою системи електронного документообігу відповідачу (у разі його відсутності при складанні акта), третій примірник надається позивачу під підпис або надсилається відповідачем засобами електронної пошти у порядку, визначеному договором.
Станом на дату прийняття судом рішення, у справі відсутні складені відповідачем акти про порушення із зазначенням виявлених порушень щодо спірного товару (його кількості тощо).
Також колегія суддів зазначає про таке.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити, якщо інше не передбачено окремими законодавчими актами України: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Первинні документи, складені в електронній формі, застосовуються у бухгалтерському обліку за умови дотримання вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг. Неістотні недоліки в документах, що містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання господарської операції, за умови, що такі недоліки не перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції, та містять відомості про дату складання документа, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції тощо.
За змістом пункту 2.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88 (далі Положення) господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і фінансових результатів; первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, які містять відомості про господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.
Вимоги щодо оформлення первинних документів наведені у пункті 2.4 Положення, згідно з яким первинні документи повинні мати такі обов'язкові реквізити: найменування підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), дата складання, зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції (у натуральному та/або вартісному виразі), посади і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Документ має бути підписаний особисто, а підпис може бути скріплений печаткою (абзац перший пункту 2.5).
Водночас у п. 2.4 Положення також зазначено про те, що неістотні недоліки в документах, що містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання господарської операції, за умови, що такі недоліки не перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції, та містять відомості про дату складання документа, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції тощо.
У пункті 33 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04.06.2019 у справі № 915/905/16, зокрема, зазначено, що порушення правил оформлення первинних документів не спричиняє їх недійсність, але безпосередньо впливає на можливість доведення стороною обставин, на підтвердження яких вона подала відповідні документи.
Отже, у разі дефектів первинних документів та невизнання стороною факту постачання спірного товару, сторони не позбавлені можливості доводити постачання товару іншими доказами, які будуть переконливо свідчити про фактичні обставини здійснення постачання товару.
Як встановлено вище, відповідач лише ставить під сумнів поставку товару через відсутність акту приймання-передачі товару.
Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що законодавство не містить вичерпного переліку первинних документів, які використовуються в бухгалтерському обліку для фіксації господарської операції.
Основними видами первинних документів, які можуть бути складені на підтвердження господарської операції поставки товару, за практикою, що склалася на ринку купівлі-продажу/поставки товарів (робіт, послуг), є видаткова накладна, товарно-транспортна накладна, акт приймання-передачі товару тощо.
В даному випадку колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого суду щодо того, що позивачем доведено наявними у справі видатковими накладним, поза розумним сумнівом, факт постачання товару отримувачу на загальну суму 150 282,30 грн. При цьому, відповідачем не надано заперечень щодо самого факту такого постачання та, відповідно, факту отримання військовою частиною отримувачем спірного товару.
Як зазначається позивачем в позовній заяві, Військова частина № НОМЕР_1 (з підрозділами), куди, серед іншого, здійснювалося постачання Товару, в порушення вимог Договору - не здійснила повернення Актів приймання товару, обов'язок підписання яких передбачено умовами Договору. Акти отримано назад не було (доказ відправки актів електронною поштою на ВЧ НОМЕР_1 та роздруківка діалогу зі службовою особою ВЧ НОМЕР_1 з мессенджера наявні в матеріалах справи).
Крім того, позивач листом звертався до відповідача з проханням вжити заходів впливу на військові частини, серед яких була і частина № НОМЕР_1 , з метою належного оформлення документів про виконання державних контрактів (копія листа на ДОТ та доказ відправки його електронною поштою наявні в матеріалах справи). Однак, як зазначає позивач, жодної офіційної відповіді від відповідача щодо допомоги в отриманні Актів ним отримано не було.
Також матеріли справи свідчать, що в подальшому - станом на 15.07.2025 відповідач отримав від позивача оригінали актів приймання товару, відсутність яких на його переконання була підставою для нездійснення оплати за поставлений спірний товар.
Отже, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що дії відповідача щодо непідписання актів приймання отриманого товару після фактичного його приймання за видатковими накладними отримувачем (які є первинними бухгалтерськими документами), так само, як і не здійснення оплати отриманого отримувачем товару є недобросовісними.
Також колегія суддів зазначає про таке.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05.12.2018 у справі № 915/878/16 зазначено, що для з'ясування правової природи як господарської операції (спірної поставки), так і договору (укладенням якого опосередковувалося виконання цієї операції) необхідно вичерпно дослідити фактичні права та обов'язки сторін у процесі виконання операції, фактичний результат, до якого прагнули учасники такої операції, та оцінити зміни майнового стану, які відбулися у сторін в результаті операції. Зважаючи на принцип превалювання сутності над формою, судам слід було врахувати фактичне здійснення господарської операції, що повинно підтверджуватися, в тому числі, і реальним джерелом походження товару (його виробництва, попередньої купівлі тощо) в обсязі, зазначеному у первинному документі. Разом з тим судами попередніх інстанцій для з'ясування реальності господарської операції не встановлювалося чи має місце відображення операції з отримання товару у податковій звітності.
За правовими висновками викладеними Верховним Судом у постановах від 04.11.2019 у справі № 905/49/15, від 29.11.2019 у справі № 914/2267/18, від 29.01.2020 у справі № 916/922/19, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, від 10.12.2020 у справі № 910/14900/19, визначальною ознакою господарської операції є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів, отже, у розгляді справ, у яких необхідно досліджувати обставини поставки товару, слід з'ясовувати, крім обставин оформлення первинних документів, наявність або відсутність реального руху такого товару. Зокрема, обставини здійснення перевезення товару, поставленого за спірними видатковими накладними, обставини зберігання та використання цього товару у господарській діяльності покупця, інші обставини, які будуть переконливо підтверджувати реальний рух активів, свідчити про фактичні обставини здійснення постачання товару та які давали б змогу встановити реальність здійснених господарських операцій.
Слід наголосити на тому, що матеріалами справи підтверджується, що товар був фактично отриманий отримувачами, оскільки видаткові накладні та товарно-транспортні накладні оформлені належним чином, підписані з боку отримувачів без зауважень, що підтверджує фактичне отримання ними товару.
Видаткова накладна є двостороннім документом, який засвідчує факт передачі продукції продавцем та її отримання покупцем, тобто засвідчує обставини, аналогічно акту приймання-передачі.
Видаткова накладна - це первинний документ постачальника, який підтверджує факт передачі товарно-матеріальних цінностей (ТМЦ) від однієї особи до іншої, від постачальника до покупця. Цей документ містить всю потрібну для бухгалтерського обліку інформацію про таку операцію: назву документа, дату здійснення операції, назву постачальника, найменування і кількість поставленого товару, одиниці виміру, ціну, місце постачання, а також посади та прізвища осіб, які здійснили відпуск та прийняття таких ТМЦ. Даний перелік відповідає вимогам до первинних документів з частиною 2 статті 9 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 № 996-XIV.
Відповідно до частини 11 статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.
Надані позивачем видаткові накладні містять найменування суб'єктів господарювання, а також підписи осіб, які передають та отримують товар, найменування товару, його кількість, вартість, та інші необхідні реквізити, тобто відповідають вимогам законодавства, тому є первинними документами, які фіксують факт здійснення господарської операції та є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.
Суд при ухваленні рішення враховує та бере до уваги те, що підписання Отримувачами видаткових накладних, які є первинними обліковими документами у розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» і фіксує факт здійснення господарської операції та встановлення договірних відносин, є підставою виникнення у Відповідача обов'язку щодо здійснення з Позивачем розрахунків за отриманий товар. При цьому видаткові накладні, за якими відбувалась поставка товару, підписані Отримувачами. Видаткова накладна - це документ, що засвідчує факт переходу права власності від продавця до покупця, при цьому вказаний документ, містить вартість товару, право власності на яке переходить.
Вказаний в ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» перелік обов'язкових реквізитів кореспондується з пунктом 2.4. Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, згідно якого первинні документи повинні мати такі обов'язкові реквізити: найменування підприємства, установи, від імені яких складається документ, назва документа (форми), дата і місце складання, зміст та обсяг господарської операції (у натуральному та/або у вартісному виразі), посади і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий чи електронний підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Отже, за своєю правовою природою видаткова накладна посвідчує виконання зобов'язань - констатує (фіксує) певні факти господарської діяльності у правовідносинах між сторонами та має юридичне значення для встановлення обставин дотримання сторонами умов договору.
За результатами аналізу вказаних накладних, останні відповідають вимогам щодо заповнення обов'язкових реквізитів у відповідності до ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».
При цьому, при отриманні товару отримувачами жодних заперечень щодо неналежності виконання постачальником прийнятих за договором зобов'язань з поставки товару, в тому числі щодо неналежної якості та неналежної комплектності не подавалось.
Тобто, товар був поставлений постачальником та прийнятий належним чином отримувачами без застережень щодо недоліків за кількістю, якістю та відсутності необхідних товаросупровідних документів.
Відповідач набувши право власності на товар, що відчужувався на підставі наявних в матеріалах справи видаткових накладних, тим самим погодився із такою його ціною.
Зазначене є підставою виникнення у відповідача зобов'язання оплатити поставлений товар відповідно до умов договору, а також чинного законодавства на підставі оформлених відповідно до умов договору видаткових накладних.
В постанові Судової плати у господарських справах Верховного Суду України від 29.04.2015 у справі №3-77гс15 вказано, що видаткова накладна, складена у відповідності до вимог Закону України «Про бухгалтерських облік та фінансову звітність в Україні», засвідчує встановлений факт здійснення господарської операції та договірних відносин. Відсутність певного документа за наявності інших первинних документів, що підтверджують здійснення господарської операції з передачі товару, не може заперечувати таку господарську операцію.
Аналогічний висновок зроблено в постанові Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22.01.2019 року у справі №904/887/18.
При цьому колегія суддів зазначає, що оформлення чи не оформлення сторонами акту приймання-передачі товару не спростовує факту поставки та отримання відповідачем (отримувачами) товару та його обов'язку сплатити за цей товар обумовлену договором суму.
Отже, наданими позивачем доказами підтверджується логічна та вірогідна поведінка позивача у правовідносинах з відповідачем, в той час як поведінка відповідача, з огляду на наявні в справі докази, є нелогічною і зводиться до заперечення вчинених раніше дій.
Щодо тверджень скаржника про те, що суд не надав правову оцінку тому, що позов було подано завчасно, оскільки була порушена процедура досудового врегулювання спору, колегія суддів зазначає наступне.
Колегія суддів, беручи до уваги, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права (стаття 36 та частина шоста статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), звертається до правової позиції, яка висловлена послідовно у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 27.12.2018 зі справи №127/8837/16-ц, від 25.04.2019 зі справи №175/1387/16-ц, від 22.05.2019 зі справи №569/2609/15-ц, від 13.11.2019 зі справи №2-2550/09 про таке:
У рішенні Конституційного Суду України від 09.07.2002 №15-рп/2002 зазначено, що обрання певного засобу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.
Таким чином, суд засвідчує, що в даному випадку продавець (постачальник) наділений можливістю реалізувати своє право в порядку частини першої статті 712 ЦК України на отримання від покупця за поставлений постачальником товар певної грошової суми, як шляхом пред'явлення досудової вимоги, так і шляхом безпосереднього звернення до суду з відповідним позовом.
Суд апеляційної інстанції констатує, що в даному випадку позивач скористався своїм правом вимоги щодо оплати за поставлений товар, шляхом звернення з відповідним позовом до суду.
При цьому колегія суддів зазначає, що згідно з рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 №15-рп/2002 (справа №1-2/2002 про досудове врегулювання спорів) право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
Посилання відповідача на те, що позивачем не дотримано досудового порядку вирішення спору є необґрунтованим, оскільки кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав і свобод, у тому числі й судовий. Можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту. Держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.
Згідно зі ст. 34 Конституції України, кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Разом з тим, ст. 32 Конституції України встановлено, зокрема, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Відповідно до ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Відповідно до ст. 19 ГПК України сторони вживають заходів для досудового врегулювання спору за домовленістю між собою або у випадках, коли такі заходи є обов'язковими згідно із законом. Особи, які порушили права і законні інтереси інших осіб, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення претензії чи позову.
Колегія суддів зазначає, що недотримання процедури досудового врегулювання спору, передбаченої законом, іншими нормативно-правовими актами чи договором, не позбавляє суб'єкта господарювання права на звернення до суду за вирішенням господарської спору, а суд відповідно не має права відмовити у вирішенні такого спору, посилаючись на недотримання процедури його досудового врегулювання.
Отже, сторона, що постраждала, може завжди звернутися за вирішенням господарського спору безпосередньо до суду, не дотримуючись жодної процедури його досудового врегулювання, за винятком випадків, коли обов'язковість дотримання процедури досудового врегулювання спору передбачено ратифікованим Україною міжнародним договором.
Крім того, колегія суддів апеляційної інстанції критично ставиться до тверджень скаржника, що місцевий суд прийняв рішення про стягнення суми заборгованості без поданого позивачем обґрунтованого розрахунку, у зв'язку з тим, що борг відповідача складається з неоплачених первинних документів, оскільки:
- позивачем до позовної заяви надано перелік неоплачених первинних документів в Додатку №1 (а.с. 7-8 т. 1), за якими товар був переданий та отриманий отримувачами в повному обсязі, але не оплачений відповідачем, на підставі яких і виник борг, який фактично і є розрахунком заборгованості на заявлену у позові суму - 181 397,48 грн.;
- у заяві про зменшення розміру позовних вимог (а.с. 36 т. 2) позивач зменшив заявлену до стягнення суму основного боргу з огляду на сплачу відповідачем заборгованості за актами № ХК5П0000894 від 01.05.2025 на суму 472,40 грн., № ХК5П0001570 від 26.04.2024 на суму 29 111,04 грн. та № ХК5П00012153 від 29.04.2024 на суму 1 404,48 грн. (загальна сума 30 987,92 грн.);
- при цьому позивач не здійснював нарахування жодних штрафних санкцій за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань;
- вказане дає можливість суду визначити розрахунок заявленої позивачем до стягнення суми боргу.
Також слід заманячити і про те, що, у випадку незгоди відповідача із заявочною до стягнення сумою основного боргу, він не позбавлений був права і можливості подати суду належний, на його думку, контррозрахунок з підтверджувальними документами. Схожа за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22.06.2018 у справі № 916/4529/15.
Слід зауважити і на наступному.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 № 15-рп/2004).
Добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).
Верховний Суд у своїх постановах неодноразово посилався на принцип римського права venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки), який базується ще на римській максимі «ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці». По суті згаданий принцип римського права є вираженням equitable estoppel однієї з найважливіших доктрин загального права. В системі загального права ця доктрина спрямована на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище (постанови Верховного Суду у справах № 910/19179/17, № 914/2622/16, № 914/3593/15, № 237/142/16-ц, № 911/205/18).
В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов'язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (див. постанову Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі N 450/2286/16-ц, постанову Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі №754/13893/19).
Очевидно, що дії відповідача, який уклав договір, отримував протягом дії договору товар, приймав його без зауважень про що підписував видаткові та товарно-транспортні накладні, проте, допустивши порушення умов договору, заперечує наявність у нього обов'язку оплатити отриманий отовар суперечать його попередній поведінці (укладенню договору, отриманню товару інше), є недобросовісними та спрямовані не на захист його порушених прав, а на створення підстав для невиконання грошових зобов'язань з оплати отриманого без зауважень товару.
За таких обставин суд першої інстанції цілком вірно частково задовольнив позовні вимоги, стягнувши з відповідача на користь позивача основний борг в сумі 150 282,30 грн. Рішення суду першої інстанції залишається без змін.
Щодо інших аргументів сторін колегія суддів зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ) гарантує право на справедливий суд, невід'ємним елементом якого ЄСПЛ визнає вимогу щодо вмотивованості (обґрунтованості) судових рішень. Хоча термін "вмотивованість" прямо не згадується у статті 6, ЄСПЛ послідовно тлумачить його як обов'язкову складову справедливого судового розгляду.
У справі «Van de Hurk v. the Netherlands» ЄСПЛ наголосив, що дія статті 6 Конвенції полягає, серед іншого, в тому, щоб зобов'язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами. У справі «Hirvisaari v. Finland» Суд зазначив, що однією з функцій вмотивованого рішення є демонстрація сторонам того, що їх вислухали, а також надання можливості оскаржити таке рішення.
Колегія суддів апеляційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що скаржник був почутим, йому надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
У рішенні у справі «Peleki v. Greece» (заява № 69291/12; пункт 71) ЄСПЛ нагадав, що рішення суду може бути визначене як «довільне» з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене мотивувань або якщо зазначені ним мотиви ґрунтуються на порушенні закону, допущеного національним судом, що призводить до «заперечення справедливості» (рішення у справі «Moreira Ferreira v. Portugal» (no 2), заява № 19867/12, пункт 85).
Дослідивши матеріали наявні у справі, апеляційний суд робить висновок, що суд першої інстанції дав належну оцінку доказам по справі та виніс законне, обґрунтоване та мотивоване рішення, яке відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржник не довів обґрунтованість своєї апеляційної скарги, докази на підтвердження своїх вимог суду не надав, апеляційний суд погоджується із рішенням Господарського суду міста Києва від 08.09.2025 у справі № 910/7879/25, отже підстав для його скасування або зміни в межах доводів та вимог апеляційної скарги не вбачається.
Враховуючи вищевикладене та вимоги апеляційної скарги, апеляційна скарга Державного підприємства Міністерства оборони України «Державний оператор тилу» задоволенню не підлягає.
Відповідно до приписів ст. 129 ГПК України судові витрати по сплаті судового збору за звернення з цією апеляційною скаргою покладаються на апелянта.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 263, 269, 270, 273, 275, 276, 281-285 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Державного підприємства Міністерства оборони України «Державний оператор тилу» на рішення Господарського суду міста Києва від 08.09.2025 у справі № 910/7879/25 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 08.09.2025 у справі № 910/7879/25 залишити без змін.
3. Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покласти на скаржника.
Матеріали даної справи повернути до місцевого господарського суду.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст судового рішення складено 13.11.2025.
Головуючий суддя О.В. Яценко
Судді С.А. Гончаров
О.В. Тищенко