Справа № 650/1442/23
провадження № 2/650/761/25
14 листопада 2025 року Великоолександрівський районний суд Херсонської області
в складі: головуючого - судді Сікори О.О.,
за участю секретаря - Завістовської Л.А.,
представника позивача - Шейхудінова Ю.М.,
представника відповідача - Забальського Ю.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в селищі Велика Олександрівка цивільну справу за позовом Міністерства юстиції України до ОСОБА_1 , Комуністичної партії України, про визнання недійсним договору дарування та скасування державної реєстрації,
Позивач звернувся до суду із вказаним позовом в якому простить: визнати недійсним договір дарування житлового будинку загальною площею 64,4 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 446897965218, укладений 05.09.2014 між Комуністичною партією України (код ЄДРПОУ 00049147, вул. Борисоглібська, буд. 7, м. Київ, 04070) та ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смірновою Т. Ю. та зареєстрований за№ 1714; скасувати державну реєстрацію прав ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ) на житловий будинок загальною площею 64,4 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 446897965218.
В обґрунтування позову представник позивача зазначив, що Міністерство юстиції України, реалізуючи повноваження, передбачені законодавством щодо забезпечення переходу у власність держави майна, коштів та інших активів політичних партій, діяльність яких заборонено судом, встановило факт відчуження Комуністичною партією України належного їй нерухомого майна після відкриття судом провадження у справі про заборону діяльності цієї партії. Позивач вказав, що 11 липня 2014 року судом відкрито провадження у справі № 826/9751/14 за позовом Міністерства юстиції України про заборону діяльності Комуністичної партії України, а вже 05 вересня 2014 року Партія уклала договір дарування житлового будинку загальною площею 64,4 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 , який є членом керівних органів підпорядкованої районної партійної організації.
Позивач наголосив, що укладення такого правочину саме після ініціювання судового процесу про заборону діяльності Партії, за умови широкого суспільного розголосу та усвідомлення Партією можливих наслідків у вигляді переходу всього її майна у власність держави, свідчить про відсутність у сторін реального наміру створити правові наслідки, передбачені договором дарування. На думку позивача, поведінка сторін договору мала характер погоджених дій, спрямованих на приховування активу та уникнення застосування правових наслідків заборони Партії.
Представник позивача підкреслив, що членство набувача майна у керівних органах районної партійної організації підтверджує їх спільну обізнаність щодо розгляду справи про заборону Партії та можливості переходу її активів у власність держави. У зв'язку із цим Міністерство юстиції України вважає, що укладений договір має ознаки фіктивного правочину, оскільки він був здійснений лише для виду, без наміру на реальне передання майна, та був спрямований виключно на уникнення переходу активу у власність держави.
Також позивач звернув увагу, що відповідно до статті 21 Закону України «Про політичні партії в Україні» майно, кошти та інші активи забороненої політичної партії підлягають переходу у власність держави, а забезпечення такого переходу покладено на Міністерство юстиції України. Вчинення Партією та ОСОБА_1 правочину після відкриття провадження у справі про її заборону, на переконання позивача, спрямоване на штучне зменшення активів Партії та порушує інтереси держави.
У позовній заяві зазначено, що укладення договору дарування без реального наміру створити юридичні наслідки суперечить вимогам частини першої статті 203 ЦК України, а відповідно до статті 234 ЦК України такий правочин є фіктивним і підлягає визнанню недійсним. Позивач підкреслив, що саме характер дій сторін, їх мотив та обставини укладення договору вказують на те, що правочин був спрямований виключно на приховування нерухомого майна від подальшого переходу у державну власність.
У зв'язку з цим Міністерство юстиції України просить суд визнати договір дарування недійсним, а також скасувати державну реєстрацію права власності, здійснену на його підставі, з метою відновлення становища, яке існувало до порушення, та забезпечення переходу спірного майна у власність держави в порядку, встановленому законом.
28 листопада 2023 року представник відповідача ОСОБА_2 надав відзив на позов в якому заперечив проти вимог позивача зазначивши в обґрунтування, що позовні вимоги Міністерства юстиції України не визнаються відповідачем у повному обсязі, оскільки, на його переконання, підстави для визнання договору дарування недійсним відсутні, а сам договір укладено відповідно до вимог чинного законодавства, у межах цивільної правоздатності сторін та за наявності їх реального наміру створити юридичні наслідки.
Представник відповідача вказав, що право власності на спірний житловий будинок загальною площею 64,4 кв.м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , відповідач набув правомірно на підставі договору дарування від 05 вересня 2014 року, який був посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований у встановленому законом порядку. За твердженням відповідача, після набуття права власності він відкрито й добросовісно користувався нерухомим майном за його цільовим призначенням, що підтверджується записами домової книги, а також отримав у встановленому порядку земельну ділянку для його обслуговування згідно з рішенням VII сесії Високопільської селищної ради від 04 лютого 2016 року.
У відзиві також зазначено, що позов є необґрунтованим, оскільки позивач безпідставно визначив позовні вимоги як немайнові, тоді як у позові фактично заявлено майновий спір щодо нерухомого майна, а отже, відповідно до положень статті 176 ЦПК України, розмір судового збору мав визначатися виходячи з дійсної вартості такого майна. Представник відповідача послався на те, що позивач не додав до позову документів, що підтверджують сплату судового збору у належному розмірі, чим порушив вимоги частини четвертої статті 177 ЦПК України, а тому, на його думку, позовна заява підлягає поверненню позивачу в порядку статті 185 ЦПК України.
Також у відзиві наведено заперечення по суті позовних вимог, у яких відповідач послався на конституційні гарантії права приватної власності, передбачені статтею 41 Конституції України, та на положення статей 203, 215, 234 ЦК України, підкресливши, що спірний договір дарування був реальним, укладеним добровільно та не спрямованим на приховування майна чи ухилення від будь-яких законних наслідків. Представник відповідача зазначив, що ознаки фіктивного правочину відсутні, оскільки сторони договору не мали наміру приховати майно, а правочин був спрямований на реальне передання будинку у власність відповідача, який фактично ним користувався та проживав у ньому разом із сім'єю.
Крім того, у відзиві наведено відомості про пошкодження спірного житлового будинку внаслідок збройної агресії рф у 2022 році, що підтверджується витягом з ЄРДР, фотоматеріалами та повідомленням про пошкоджене майно, що, на думку відповідача, додатково підтверджує реальне володіння та використання майна.
У відповіді на відзив поданій 15 грудня 2023 року представник позивача зазначив, що доводи представника відповідача щодо нібито неправильного визначення розміру судового збору є безпідставними, оскільки заявлені позовні вимоги про визнання договору недійсним та скасування державної реєстрації прав є немайновими, що прямо узгоджується з положеннями пункту 31 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
Представник позивача наголосив, що відповідно до пункту 2 Порядку переходу у власність держави майна, коштів та інших активів забороненої судом політичної партії, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 896 від 12 серпня 2022 року, саме на Міністерство юстиції України покладено обов'язок здійснювати розшук майна політичної партії, складати та затверджувати перелік активів, що підлягають передачі у власність держави, а тому Міністерство юстиції України є належною заінтересованою особою у спорі про визнання спірного договору недійсним та скасування державної реєстрації прав, які перешкоджають переходу такого майна до держави.
У відповіді також зазначено, що спірний договір дарування від 05 вересня 2014 року має ознаки фіктивного правочину в розумінні статті 234 ЦК України, оскільки був укладений між Комуністичною партією України та ОСОБА_1 , який є членом керівних органів підпорядкованої районної партійної організації, без наміру реального настання обумовлених договором правових наслідків та з метою уникнення подальшого переходу майна у власність держави після заборони діяльності партії. На думку позивача, характер дій сторін договору, їх взаємозв'язок та обставини укладення правочину свідчать про наявність умислу обох сторін на укладення фіктивного правочину, що узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, та іншими правовими позиціями Верховного Суду України щодо кваліфікації фіктивних правочинів.
Представник позивача підкреслив, що укладення договору, спрямованого на приховування активу та уникнення правових наслідків заборони діяльності Комуністичної партії України, порушує вимоги частини першої та п'ятої статті 203 ЦК України, а тому відповідно до статей 215 та 234 ЦК України спірний договір підлягає визнанню недійсним, а державна реєстрація створених ним прав - скасуванню для забезпечення переходу цього майна у власність держави.
У зв'язку з викладеним представник позивача просив суд відхилити доводи відповідача, залишити відзив без розгляду та задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Ухвалою суду від 04 листопада 2024 року провадження у справі було зупинене, а ухвалою суду від 16 червня 2025 року його було поновлено.
На судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити з підстав наведених у позові. Окремо зазначив, що укладення спірного договору дарування було умисною дією сторін, спрямованою на уникнення переходу майна Комуністичної партії України у власність держави після її заборони, оскільки набувач майна є членом керівних органів підпорядкованої партійної організації, а сам правочин не мав на меті реального настання правових наслідків, що підтверджує його фіктивний характер у розумінні статті 234 ЦК України.
Відповідач ОСОБА_1 на судове засідання не з'явився, а його інтереси представляв представник ОСОБА_2 , який проти позову заперечив та підтримав доводи, викладені у поданому ним відзиві.
На судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 пояснив, що Міністерство юстиції України не має повноважень звертатися до суду з позовом про визнання спірного договору недійсним, оскільки такий спосіб захисту не передбачено Порядком переходу у власність держави майна забороненої політичної партії та не випливає з компетенції Міністерства, яке, як стверджує відповідач, може лише здійснювати розшук майна, складати відповідні переліки та реалізовувати рішення суду про передачу активів у власність держави, але не ініціювати судові спори щодо правочинів, укладених до заборони партії. Представник відповідача наголосив, що спірний договір дарування був реальним, укладеним відповідно до вимог закону, а набуття ОСОБА_1 права власності не має жодного відношення до процесу заборони діяльності Комуністичної партії України, що, на його думку, спростовує твердження про фіктивність правочину. Крім того, він зазначив, що відповідач відкрито користувався майном, проживав у ньому, здійснював його утримання, а також отримав у встановленому порядку земельну ділянку для обслуговування будинку, що, на його переконання, підтверджує добросовісне володіння та відсутність будь-якого умислу на приховування активу. З цих підстав представник відповідача просив у задоволенні позову відмовити повністю.
На судове засідання представник Комуністичної партії України не з'явився. Про час, дату та місце розгляду справи повідомлявся шляхом направлення судових повісток на її юридичну адресу, а також на адресу керівника Симоненка Петра Миколайовича, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Повістки за обома адресами не були вручені та повернулись до суду з відміткою оператора поштового зв'язку про відсутність адресата за відповідною адресою. Такі заходи були вжиті судом двічі.
Крім зазначених обставин, вирішуючи питання про можливість проведення судового засідання без участі представника Комуністичної партії України суд також виходить з положень частини шостої статті 14 ЦПК України відповідно до якої юридичні особи, зареєстровані за законодавством України, реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов'язковому порядку.
Відповідач Комуністична партія України не виконав такий обов'язок та не зареєстрував свій кабінет в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі, з огляду на що суд зазначає, що права відповідача, який не зареєстрував електронний кабінет, не порушуються у разі не направлення йому позивачем паперових копій процесуальних документів при поданні позову з використанням підсистеми «Електронний суд». Відповідач несе певні негативні наслідки невиконання обов'язку з реєстрації електронного кабінету. Ці наслідки прямо передбачені ЦПК України, вони є збалансованими та пропорційними, тобто не порушують основоположні принципи цивільного процесу, такі як верховенство права, рівність учасників судового процесу перед законом та судом, диспозитивність, гласність та відкритість судового процесу, змагальність сторін, пропорційність, зокрема, забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами тощо. Подібні за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 19.06.2024 у справі №752/11445/22, від 01.02.2024 у справі №520/11344/23, від 28.03.2023 у справі №260/1322/21 (з урахуванням відмінностей у змісті процесуальних кодексів).
З огляду на викладені обставини, а також враховуючи, що представник відповідача, належним чином повідомлявся про дату, час і місце судового розгляду, не з'явився до суду без поважних причин, не вжив заходів для реалізації свого процесуального обов'язку стосовно реєстрації електронного кабінету в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі, суд, керуючись статтею 223 ЦПК України, дійшов висновку про можливість розгляду справи без участі представника відповідача.
Дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені представниками сторін доводи суд дійшов таких висновків.
Згідно з рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2022 року у справі № 826/9751/14, діяльність Комуністичної партії України заборонено, а майно, кошти та інші активи політичної партії, її обласних, міських, районних та інших організацій передано у власність держави.
Відповідно до частини першої статті 21 Закону України «Про політичні партії в Україні» заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності її структурних утворень та перехід у власність держави всього майна, коштів та інших активів такої партії. Згідно з частиною другою статті 21 цього Закону, забезпечення переходу такого майна у власність держави покладається на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації об'єднань громадян, тобто на Міністерство юстиції України.
Пунктами 2-4 Порядку переходу у власність держави майна, коштів та інших активів забороненої судом політичної партії, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 896 від 12 серпня 2022 року, передбачено, що саме Міністерство юстиції України здійснює заходи щодо розшуку майна забороненої політичної партії, складає та затверджує перелік такого майна, а у разі виявлення майна, яке було відчужене з порушенням вимог закону, вживає заходів для повернення такого майна у державну власність, зокрема шляхом звернення до суду.
Правову позицію про те, що Мін'юст є належним позивачем у спорах щодо повернення майна, яке повинно перейти у власність держави внаслідок заборони політичної партії, викладено у висновках Великої Палати Верховного Суду, сформованих у постанові від 16 квітня 2025 року у справі № 924/971/23. У цій постанові Велика Палата зазначила, що до моменту затвердження переліку майна політичної партії, переданого у власність держави, органом, уповноваженим забезпечувати перехід такого майна, є саме Міністерство юстиції України, і саме цей орган має повноваження звертатися до суду з відповідними позовними вимогами в інтересах держави.
Таким чином, у цій справі вбачається, що Міністерство юстиції України є належним позивачем, оскільки на нього покладено обов'язок державою здійснювати розшук майна Комуністичної партії України, забезпечувати повернення такого майна у власність держави та застосовувати передбачені законом засоби захисту, у тому числі шляхом звернення до суду з позовом про скасування державної реєстрації речових прав або застосування інших наслідків недійсності правочинів, спрямованих на приховування майна партії.
Щодо правової кваліфікації спірного договору суд зазначає таке.
Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права або охоронюваного законом інтересу. Від підстав позову потрібно відрізняти правові підстави позову (правове обґрунтування позову) - правову кваліфікацію обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, оскільки суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно здійснити правову кваліфікацію спірних правовідносин. Такий підхід є сталим та знайшов відображення, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.04.2025 року у справі № 924/971/23, юридична підстава позову у якій аналогічна спору у цій справі № 650/1430/23, а також в постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 (провадження 12-15гс19, пункт 7.43) від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункти 81, 83, 84), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 95), від 22.10.2022 у справі № 229/1026/21 (провадження № 14-205цс21, пункт 102), від 27.11.2024 у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23, пункт 221).
Згідно з положеннями статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до частий першої, другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Статтею 14 Закону України "Про політичні партії в Україні" визначено, що держава гарантує політичним партіям право на кошти та інше майно для здійснення своїх статутних завдань. Політичні партії є неприбутковими організаціями. Політичні партії для здійснення своїх статутних завдань мають право на власне рухоме і нерухоме майно, кошти, обладнання, транспорт, інші засоби, набуття яких не забороняється законами України.
Використання належного політичній партії майна (коштів) не з метою реалізації її статутних завдань суперечить приписам статті14 Закону України "Про політичні партії в Україні". Це означає, що відчуження майна політичної партії повинно відповідати публічним цілям партії, тобто фінансувати її політичну, організаційну чи соціальну діяльність.
Згідно з частиною першою статті 23 Закону України "Про політичні партії в Україні" політичні партії припиняють свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва в порядку, встановленому цим та іншими законами України.
Рішення про реорганізацію чи саморозпуск приймається з'їздом (конференцією) політичної партії відповідно до статуту політичної партії. Одночасно з прийняттям такого рішення з'їзд (конференція) політичної партії приймає рішення про використання майна та коштів політичної партії на статутні чи благодійні цілі (частина друга статті 23 Закону України "Про політичні партії в Україні").
З наведеного слідує, що законодавство встановлює обмеження та заборони щодо розпорядження майном політичних партій. Майно, що належить політичній партії, повинно використовуватися з метою реалізації статутних завдань політичної партії, таке майно може передаватися на благодійні цілі лише у разі припинення діяльності політичної партії шляхом реорганізації чи саморозпуску.
Законодавство виключає можливість розподілу майна, що належить політичній партії як неприбутковій організації, між її засновниками або учасниками (членами). Учасники політичних партій не мають майнових прав на майно політичної партії, навпаки, вони вносять обов'язкові членські внески на створення та діяльність партії. Майно політичної партії не може переходити її членам, у тому числі і у разі припинення діяльності політичної партії.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.04.2025 року у справі № 924/971/23, юридична підстава позову у якій аналогічна спору у цій справі.
Позивач, звертаючись до суду із цим позовом, вказує, що оспорюваний договір є фіктивним, оскільки він спрямований не на реальне настання наслідків договору дарування, а має на меті уникнення застосування наслідків заборони діяльності Комуністичної партії України, а саме уникнення передачі майна у державну власність.
Відповідно до висновку, зробленого у постанові від 16 квітня 2025 року у справі № 924/971/23, юридична підстава позову у якій аналогічна спору у цій справі № 650/1430/23, Велика Палата Верховного Суду зазначила:
"171. Для належної правової кваліфікації спірного договору дарування важливою є оцінка обставин, за яких такий договір було укладено, а саме після початку провадження у справі № 826/9751/14 про заборону діяльності КПУ.
172. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що розпорядження майном КПУ не для здійснення статутної діяльності та всупереч закону обумовлено й загрозою заборони КПУ, яка існувала на момент вчинення спірного договору.
173. Правовідносини, що є предметом розгляду в цій справі, виникли у зв'язку із подіями Революції гідності та подальшою забороною в Україні антиукраїнських політичних партій, діяльність яких створювала загрозу державній безпеці, суверенітету, територіальній цілісності України, а також правам і свободам людей.
175. Рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 у справі № 826/9751/14 вказаний позов задоволено. Мотивуючи це рішення, суд зазначив, що з огляду на ситуацію, яка склалася в Україні, а саме: анексію Автономної Республіки Крим російською федерацією, сепаратистські дії бойовиків на сході України, незаконне проголошення Донецької та Луганської народних республік, антиконституційна діяльність КПУ в особі не лише її керівників (лідерів), а і рядових членів, є загрозою безпеки держави, суверенітету і територіальної цілісності, сприяє незаконному захопленню державної влади.
176. Адміністративний суд констатував, що в діях КПУ та її учасників (очільників) простежується виправдування окупаційних дій російської федерації українськими політиками у медійному просторі, що є неприпустимим та свідчить про діяльність, яка заборонена згідно зі статтею 5 Закону України "Про політичні партії в Україні" як така, що спрямована на завдання шкоди державній безпеці, суверенітету та територіальній цілісності України.
177. Ураховуючи пряму військову агресію з боку російської федерації, зважаючи на антиукраїнську політичну та організаційну діяльність, пропаганду війни, реальні загрози порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підриву її безпеки, а також дії, спрямовані на незаконне захоплення державної влади, демонстрацію проявів колабораціонізму, насильства, поширення відомостей про виправдування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії російської федерації проти України, діяльність КПУ, за висновком суду у справі № 826/9751/14, має бути заборонена.
178. Отже, суд в межах справи № 826/9751/14 встановив обставини, які свідчать про те, що діяльність КПУ становить реальну загрозу конституційному ладу та основним правам і свободам громадян України, а також спрямована на завдання шкоди державній безпеці, суверенітету та територіальній цілісності України.
180. Складовою публічного порядку, зокрема, є правовідносини, пов'язані з належним функціонуванням політичної системи, включно з використанням політичними партіями майна на цілі, пов'язані з законною діяльністю політичних партій.
181. Як уже зазначалося, держава гарантує політичним партіям право на кошти та інше майно винятково для здійснення правомірної діяльності, спрямованої на реалізацію мети діяльності політичної партії, визначеної статтею 2 Закону України "Про політичні партії в Україні". Це означає, що розпорядження майном повинно відповідати цілям партії, тобто фінансувати її політичну, організаційну чи соціальну діяльність, яка у свою чергу не повинна суперечити приписам статті 37 Конституції України.
182. Спірний договір дарування укладений 05.08.2014, тобто вже після відкриття провадження у справі № 826/9751/14 та після настання обставин (здійснення політичною партією забороненої діяльності), які стали підставою для порушення питання про заборону КПУ.
183. Укладаючи спірний договір, КПУ знала про звернення Мін'юсту з позовом про заборону діяльності КПУ та усвідомлювала наслідки можливого задоволення адміністративного позову (втрата контролю над майном та іншими активами партії). Внаслідок вчинення правочину відбулося відчуження майна, призначеного для здійснення статутної діяльності політичної партії, всупереч закону, з умислом на укладення правочину з протиправною метою.
184. Виходячи з обставин справи, сторони спірного договору дарування усвідомлювали протиправність вчинення такого правочину і суперечність його мети публічному порядку (публічно-правовим відносинам, які визначають основи суспільного ладу держави) та свідомо допускали настання протиправних наслідків.
185. Підсумовуючи викладене вище слід дійти висновку, що укладаючи спірний договір дарування КПУ діяла всупереч вимогам статті 14, частини другої статті 23 Закону України "Про політичні партії в Україні". Як діяльність політичної партії, яка завдає шкоди державній безпеці, так і розпорядження майном політичної партії не у спосіб і не для мети, визначеної законом, є порушенням публічного порядку.
186. Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що нікчемний правочин є недійсним уже в момент свого вчинення (ab initio) і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто ні для кого не зумовлює переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає.
187. Подібний висновок міститься й у пункті 8.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.01.2022 у справі № 910/10784/16, у якому зазначено, що правочин є нікчемним з моменту його вчинення незалежно від пред'явлення позову про визнання його недійсним і бажання сторін; бажання сторін про визнання його дійсним до уваги не беруться, оскільки такий правочин суперечить нормам закону.
188. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду констатує, що спірний договір є нікчемним на підставі приписів частин першої, другої статті 228 ЦК України як такий, що порушує публічний порядок".
Зі змісту відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а також договору дарування житлового будинку від 05 вересня 2014 року вбачається, що Комуністичній партії України належав житловий будинок загальною площею 64,4 кв.м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
05 вересня 2014 року Комуністична партія України уклала з ОСОБА_1 договір дарування житлового будинку, на підставі якого приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Смірнова Тетяна Юріївна зареєструвала перехід права власності на зазначений об'єкт нерухомого майна до ОСОБА_1 .
Згідно із записами реєстру, передача майна за договором дарування оформлена як безоплатне набуття права власності. Склад будинку вказано: літній будинок (літ. "А"), літня кухня (літ. "Б"), гараж (літ. "В"), туалет (літ. "Г"), огорожа № 1, 2, 3.
Таким чином, встановлено, що Комуністична партія України на підставі договору дарування безоплатно передала належне їй майно фізичній особі - ОСОБА_1 .
З аналізу наданих документів вбачається, що договір дарування був укладений у період, коли діяльність Комуністичної партії України вже перебувала у політичному та юридичному конфлікті із законодавством України, а саме: в Україні з 2014 року тривав судовий процес у справі № 826/9751/14 щодо заборони діяльності КПУ; з огляду на суспільно-політичну ситуацію та відкриття провадження у цій адміністративній справі, Комуністичній партії України було відомо про ймовірність заборони її діяльності та перехід усього майна у власність держави.
Укладення безоплатного договору дарування у цей період не відповідає цілям політичної партії, визначеним статтею 14 Закону України «Про політичні партії в Україні», відповідно до якої: майно партії використовується виключно для здійснення її статутної діяльності; відчуження майна можливе лише для забезпечення таких цілей; у разі припинення діяльності партії її майно не може бути розподілене між членами або передане окремим фізичним особам.
Дарування нерухомого майна фізичній особі - ОСОБА_1 - не є статутною, політичною чи організаційною діяльністю партії, не має зв'язку із забезпеченням її суспільної функції та суперечить приписам статті 14 Закону України «Про політичні партії в Україні».
У контексті аналогічних висновків Великої Палати Верховного Суду (постанова від 16 квітня 2025 року, справа № 924/971/23), такі дії Комуністичної партії України: порушують вимоги статті 14 та частини другої статті 23 Закону України «Про політичні партії в Україні»; суперечать публічному порядку; свідчать про умисел уникнути наслідків можливого переходу майна КПУ у власність держави; формують підстави застосування частини першої статті 228 ЦК України (нікчемність правочину, що порушує публічний порядок).
З огляду на викладене, правочин дарування житлового будинку, укладений 05 вересня 2014 року між Комуністичною партією України та ОСОБА_1 , є нікчемним відповідно до частини першої статті 228 ЦК України як таким, що порушує публічний порядок.
Для захисту інтересів держави Мін'юст просить визнати недійсним спірний договір дарування будинку та скасувати державну реєстрацію прав відповідача на вказане нерухоме майно.
Надаючи оцінку відповідності вимогам закону заявленого позивачем способу захисту порушеного права, суд дійшов таких висновків.
У пунктах 74, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 сформульовано висновки про те, що такий cпociб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Аналогічного висновку дійшла і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.04.2025 року у справі № 924/971/23, юридична підстава позову у якій аналогічна спору у цій справі № 650/1430/23.
Відповідно до висновку, зробленого у постанові від 16.04.2025 року у справі № 924/971/23, юридична підстава позову у якій аналогічна спору у цій справі № 650/1430/23, Велика Палата Верховного Суду зазначила:
"192. Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов'язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити cпip по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то зазначає про це у мотивувальній частині судового рішення як обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення (пункт 33.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 496/3134/19).
193. Велика Палата Верховного Суду вкотре наголошує, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечувати відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Судове рішення щодо правових наслідків недійсного правочину, в якому суд у мотивувальній частині робить висновки щодо дійсності чи нікчемності правочину, відповідає зазначеному принципу (пункт 33.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 496/3134/19).
194. З огляду на викладене вимога позову про визнання нікчемного спірного договору недійсним задоволенню не підлягає саме з підстав її невідповідності критеріям ефективності та належності способів захисту порушеного права.
195. Водночас відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
196. Тобто для ефективного захисту інтересу держави у цій справі необхідно повернути спірне нерухоме майно у власність КПУ, тим самим застосувавши наслідки недійсності нікчемного договору.
197. Саме застосування наслідків недійсності правочину (реституція) як юридичний наслідок констатації нікчемності договору є належним та ефективним способом захисту порушеного права держави в цій справі.
198. Заявляючи вимогу про скасування державної реєстрації прав БФ «Відродження Хмельниччини» на спірне нерухоме майно, Мін'юст має на меті повернути таке майно КПУ.
199. В силу абзаців другого, третього частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" скасування державної реєстрації прав БФ "Відродження Хмельниччини" на спірне нерухоме майно призведе до державної реєстрації набуття прав КПУ на таке нерухоме майно [див. mutatis mutandis пункти 127-133 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)].
200. У цій справі позивач обґрунтовує позовні вимоги інтересом держави щодо повернення спірного нерухомого майна (раніше відчуженого на користь БФ "Відродження Хмельниччини" за безвідплатним договором) у власність КПУ задля забезпечення реалізації процедури передачі такого майна державі.
201. Державна реєстрація прав на майно за КПУ за наслідками скасування реєстрації права БФ "Відродження Хмельниччини" підтверджує повернення майна попередньому власнику".
З огляду на викладене вимога позову про визнання нікчемного спірного договору недійсним задоволенню не підлягає саме з підстав її невідповідності критеріям ефективності та належності способів захисту порушеного права.
Разом з тим, згідно з частиною першою статі 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Отже, для ефективного захисту інтересу держави у цій справі необхідно повернути спірне нерухоме майно у власність КПУ, тим самим застосувавши наслідки недійсності нікчемного договору, що є належним та ефективним способом захисту порушеного права держави в цій справі.
Заявляючи вимогу про скасування державної реєстрації прав ОСОБА_1 на спірне нерухоме майно, Мін'юст має на меті повернути таке майно КПУ.
В силу абзаців 2, 3 частини третьої статі 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" скасування державної реєстрації прав ОСОБА_1 на спірне нерухоме майно призведе до державної реєстрації набуття прав КПУ на таке нерухоме майно.
У цій справі позивач обґрунтовує позовні вимоги інтересом держави щодо повернення спірного нерухомого майна (раніше відчуженого на користь ОСОБА_1 за безвідплатним договором) у власність КПУ задля забезпечення реалізації процедури передачі такого майна державі.
Державна реєстрація прав на майно за КПУ за наслідками скасування реєстрації права ОСОБА_1 підтвердить повернення майна попередньому власнику.
Щодо правомірності втручання держави у право власності в контексті спірних правовідносин, суд зазначає, що особою, втручання у майнові права якої здійснює держава, є відповідач ОСОБА_1 . Водночас таке втручання з урахуванням установлених фактичних обставин цієї справи нерозривно пов'язане з протиправною діяльністю КПУ та вчиненням сторонами правочину, який суперечить публічному порядку (стаття 228 ЦК України).
Оскільки обмеження прав політичної партії на володіння, користування та розпорядження майном прямо закріплені в національному законодавстві, а договір дарування спірного нерухомого майна кваліфікований судом як нікчемний на підставі частини першої статті 228 ЦК України, то суд констатує дотримання в цій справі критерію законності втручання держави у право власності ОСОБА_1 ..
Як вже зазначалось, метою заборони політичної партії є припинення в інтересах суспільства її незаконної діяльності; належне такій політичній партії майно може як набуватися в результаті незаконної діяльності, так і безпосередньо в ній використовуватися. Водночас використання належного політичній партії майна (коштів) не з метою реалізації її статутних завдань прямо суперечить приписам статті 14 Закону України "Про політичні партії в Україні".
Вибуття спірного нерухомого майна із власності ОСОБА_1 переслідує зазначену легітимну мету, не є самоціллю здійснюваного державою втручання, а вчиняється безпосередньо в інтересах суспільства.
Щодо критерію пропорційності, то суд наголошує на тому, що ЦК України, за загальним правилом, захищає права винятково добросовісного набувача й лише у разі набуття майна за відплатним договором, а не у випадках його набуття за безоплатним договором, що кореспондується з приписами частини третьої статі 388 ЦК України, за змістом якої якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Також суд застосовує у цій справі висновок Великої Палати Верховного Суду, сформований раніше у п.269 постанови від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21, в якому зазначено, що втручання держави у право особи на мирне володіння майном, яке вона за добросовісної поведінки не могла б отримати у власність, не становить для такої особи надмірного тягаря.
Отже, з огляду на безоплатний характер спірного договору, встановлені судом обставини справи, дії КПУ та відповідача ОСОБА_1 , які, укладаючи правочин, діяли недобросовісно та порушили публічний порядок, суд констатує, що втручання в право власності ОСОБА_1 не становитиме для нього надмірного тягаря.
З огляду на викладене суд вважає втручання держави у право на майно правомірним.
При цьому суд враховує висновки, зроблені у зазначеній вище постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 квітня 2025 року у справі № 924/971/23, юридична підстава позову у якій аналогічна спору у цій справі.
Таким чином, враховуючи викладене та зважаючи на те, що спірний договір дарування житлового будинку від 05 вересня 2014 року, укладений між Комуністичною партією України та ОСОБА_1 , є нікчемним правочином у розумінні частин першої та другої статті 228 ЦК України, оскільки був спрямований на порушення публічного порядку та ухилення від передбаченого законом переходу майна політичної партії у власність держави після заборони її діяльності, заявлений позов, поданий позивачем, у межах його повноважень, підлягає задоволенню частково, а саме - у частині скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на спірний об'єкт нерухомого майна.
Доводи представника відповідача суд не приймає до уваги, оскільки вони спростовуються наведеними у цьому рішенні висновками суду.
Зокрема, твердження про відсутність у Міністерства юстиції України повноважень на звернення до суду є необґрунтованими, адже суперечать положенням статті 21 Закону України «Про політичні партії в Україні» та Порядку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України № 896 від 12 серпня 2022 року, якими прямо передбачено обов'язок Мін'юсту щодо розшуку та повернення у власність держави майна заборонених політичних партій.
Так само безпідставними є доводи про відсутність підстав для втручання у право власності відповідача, оскільки з матеріалів справи та встановлених судом обставин вбачається, що спірне нерухоме майно набуте ОСОБА_1 за фіктивним безоплатним правочином, який має ознаки нікчемності та порушує вимоги частин першої та п'ятої статті 203, статті 215 та статті 228 ЦК України.
Крім того, суд критично оцінює доводи представника відповідача щодо відсутності підстав для визнання правочину фіктивним, оскільки такі твердження не підтверджені жодним належним і допустимим доказом.
Відповідачами не подано жодного доказу на підтвердження того, що відчуження належного Комуністичній партії України майна було здійснене у межах та з дотриманням вимог законодавства, яке регулює порядок використання та розпорядження майном політичної партії. Не надано доказів того, що передання житлового будинку мало будь-який зв'язок зі статутною діяльністю партії, переслідувало законну мету чи відповідало вимогам статті 14 та частини другої статті 23 Закону України «Про політичні партії в Україні».
Також відповідачами не надано доказів реального існування правової мети укладення договору дарування, фактичної потреби у такому відчуженні чи наявності будь-яких економічних, організаційних чи інших обґрунтувань передачі активу фізичній особі.
За відсутності таких доказів суд дійшов висновку, що доводи представника відповідача щодо правомірності укладення договору та відсутності його фіктивності є необґрунтованими та спростовуються встановленими у справі обставинами.
Той факт, що відповідач фактично користувався спірним будинком після набуття на нього права власності, що вбачається з матеріалів справи, жодним чином не спростовує вищенаведені висновки суду щодо фіктивності укладеного правочину та відсутності законних підстав для відчуження майна політичної партії. Саме по собі подальше фактичне користування будинком не свідчить про наявність правової мети під час укладення договору, а тому не може ставити під сумнів установлені судом підстави для застосування наслідків недійсності правочину.
Відтак, обставини, на які посилається представник відповідача, не впливають на правильність висновків суду та не спростовують їх.
Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України, у зв'язку з задоволенням позову частково судові втрати понесені позивачем у виді сплаченого судового збору за подання позову в сумі 5368 грн та за подання заяви про вжиття заходів забезпечення позову в сумі 1342 грн, слід йому відшкодувати за рахунок відповідача ОСОБА_1 в розмірі 50 відсотків, що відповідає пропорційному співвідношенню між заявленими вимогами та задоволеними (із двох заявлених задоволено одну).
При цьому суд враховує, що спір у справі виник з приводу оспорювання відчуження спірного майна саме на користь відповідача ОСОБА_1 , а також неможливість стягнення судових витрат з іншого співвідповідача, оскільки він, як юридична особа, перебуває в стані припинення з 21 серпня 2022 року.
Зважаючи на викладене, враховуючи вказані положення цивільного процесуального закону та керуючись статтями 12, 13, 141, 209, 259, 263 - 265 ЦПК України, Великоолександрівський районний суд Херсонської області,
Позов Міністерства юстиції України до ОСОБА_1 , Комуністичної партії України, про визнання недійсним договору дарування та скасування державної реєстрації, - задовольнити частково.
Скасувати державну реєстрацію прав ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ) на житловий будинок загальною площею 64,4 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 446897965218.
У задоволенні вимоги позивача про визнання договору дарування житлового будинку недійсним - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ) на користь Міністерства юстиції України (ел. пошта vdmk@minjust.gov.ua тел. 380444865190 адреса м. Київ, вул. Городецького, 13, 01001 ЄДРПОУ - 00015622) судові витрати в розмірі 3355 грн.
В іншій частині судові витрати понесені позивачем покласти на нього.
Рішення суду може бути оскаржено до Херсонського апеляційного суду через Великоолександрівський районний суд Херсонської області шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 14 листопада 2025 року.
Суддя: __________________ О.О. Сікора