Єдиний унікальний номер справи № 363/1242/20
Провадження № 22-ц/824/8598/2025
09 жовтня 2025 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Павлової В.В.,
розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 04 грудня 2024 року у справі за позовом керівника Вишгородської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Пірнівської сільської ради Вишгородського району Київської області до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним розпорядження та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння,
У березні 2020 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом до відповідачів.
На обґрунтування позову зазначено, що розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації від 13.04.2012 року № 887 «Про затвердження проекту із землеустрою та передачу земельних ділянок у власність 25 громадянам України (згідно з додатком) для ведення індивідуального садівництва на території Пірнівської сільської ради (за межами населеного пункту) Вишгородського району Київської області» затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок для ведення індивідуального садівництва на території Пірнівської сільської ради за межами населеного пункту, в тому числі ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221886800:29:076:0206, ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221886800:29:076:0203, ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221886800:29:076:0205, ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221886800:29:076:0204 за рахунок земель водного фонду, оскільки останні знаходяться в прибережній захисній смузі р. Десна, а саме в межах 100 метрової захисної смуги.
Згідно інформації Центральної геофізичної обсерваторії імені Бориса Срезневського №17-08/998 від 07.05.2019 року, водний об?єкт, розташований поряд з земельними ділянками з кадастровими номерами 3221886800:29:076:0206, 3221886800:29:076:0205, 3221886800:29:076:0204, 3221886800:29:076:0203 це природний водний об?єкт - річка Десна, яка має загальну площу водозбору 88900 км2, довжину 1 130.
Зі схем накладення спірних земельних ділянок, виготовлених сертифікованим інженером-геодезистом Давиденком С.П., вбачається, що вказані земельні ділянки накладаються на землі водного фонду, а саме на 100 метрову прибережну захисну смугу р. Десна. Отже, вказані земельні ділянки передані у приватну власність за рахунок земель водного фонду, що є порушенням вимог чинного законодавства.
У зв'язку з цим, уточнивши позовні вимоги позивач просив суд:
- усунути перешкоди у здійсненні Пірнівської сільської ради Вишгородського району Київської області права користування та розпорядження земельними ділянками водного фонду шляхом визнання недійсним розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації №887 від 13.04.2012 року «Про затвердження проекту із землеустрою та передачу земельних ділянок у власність 25 громадянам України для ведення індивідуального садівництва на території Пірнівської сільської ради (за межами населеного пункту) Вишгородського району Київської області» в частині відведення у приватну власність ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 земельних ділянок площею по 0,1 га кожному;
- усунути перешкоди у здійсненні Пірнівської сільської ради Вишгородського району Київської області права користування та розпорядження земельними ділянками водного фонду, шляхом визнання недійсними державних актів, виданих: ОСОБА_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221886800:29:076:0206 серії ЯМ №?765747; ОСОБА_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221886800:29:076:0203 серії ЯМ №765745; ОСОБА_3 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221886800:29:076:0205 серії ЯМ №765742; ОСОБА_4 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221886800:29:076:0204 серії ЯМ №765741;
- усунути перешкоди у здійсненні Пірнівської сільської ради Вишгородського району Київської області права користування та розпорядження земельними ділянками водного фонду, шляхом їх повернення на користь Пірнівської сільської ради Вишгородського району Київської області з незаконного володіння: ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221886800:29:076:0206; ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221886800:29:076:0203; ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221886800:29:076:0205; ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221886800:29:076:0204;
- стягнути з відповідачів на користь Київської обласної прокуратури судовий збір.
Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 04 грудня 2024 року позов задоволено частково:
- усунуто перешкоди у здійсненні Пірнівської сільської ради Вишгородського району Київської області права користування та розпорядження земельними ділянками водного фонду шляхом визнання недійсним розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації №887 від 13 квітня 2012 року «Про затвердження проекту із землеустрою та передачу земельних ділянок у власність 25 громадянам України для ведення індивідуального садівництва на території Пірнівської сільської ради (за межами населеного пункту) Вишгородського району Київської області» в частині відведення у приватну власність: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 земельних ділянок площею по 0,1 га кожному;
- усунуто перешкоди у здійсненні Пірнівської сільської ради Вишгородського району Київської області права користування та розпорядження земельними ділянками водного фонду, шляхом їх повернення на користь Пірнівської сільської ради Вишгородського району Київської області з незаконного володіння: ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221886800:29:076:0206; ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221886800:29:076:0203; ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221886800:29:076:0205; ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221886800:29:076:0204.
- стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь Київської обласної прокуратури судовий збір по 1 401 грн. 34 коп. з кожного. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 27.02.2025 року відповідач ОСОБА_1 направила апеляційну скаргу, у якій зазначила, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з'ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими. У зв'язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення в частині задоволених вимог та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
У судове засідання, призначене на 09 жовтня 2025 року, з'явилися прокурор Недвига Н.О., який просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, та представник апелянта ОСОБА_5 , який апеляційну скаргу підтримав та просив суд її задовольнити.
Інші учасники справи у судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.
Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції.
Як встановлено судом першої інстанції в ході розгляду справи, розпорядженням Вишгородської міської ради «Про затвердження проекту із землеустрою та передачу земельних ділянок у власність 25 громадянам України (згідно з додатком) для ведення індивідуального садівництва на території Пірнівської сільської ради (за межами населеного пункту) Вишгородського району Київської області» №887 від 13.04.2012 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок для введення індивідуального садівництва на території Пірнівської сільської ради за межами населеного пункту 25 громадянам, в тому числі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
У 2012 році ТОВ «Українські землі-2011» розроблено проект землеустрою щодо відведення 25-ти земельних ділянок у власність громадянам України згідно списку для ведення індивідуального садівництва, що розташовані на території Пірнівської сільської ради Вишгородського району Київської області.
Висновком Управління Деркомзему у Вишгородському районі Київської області «Про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 25-ом громадянам згідно списку» №3 від 20 січня 2020 року погоджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок 25-ом громадянам згідно списку загальною площею 2,5000 га для введення індивідуального садівництва на території Пірнівської сільської ради Вишгородського району Київської області, що надані на підстав розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації №2641 від 23 грудня 2011 року.
На підставі вказаного розпорядження Вишгородської державної адміністрації 17.05.2012 року видано наступні державні акти:
- ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221886800:29:076:0206 серії ЯМ №765747;
- ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221886800:29:076:0203 серії ЯМ №765745;
- ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221886800:29:076:0205 серії ЯМ №765742;
- ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221886800:29:076:0204 серії ЯМ №765741.
Суд першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги, зазначив, що спірні земельні ділянки передано у власність ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та ОСОБА_2 за рахунок земель водного фонду, з огляду на що дійшов висновків, що розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 13.04.2012 №887 щодо передачі спірних земельних ділянок у приватну власність відповідачів прийнято з порушенням вимог ст.ст. 5, 6, 88, 89 ВК України, ст.ст. 58, 59, 60, 61, 84 ЗК України за рахунок земель водного фонду.
Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторює позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:
«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.
Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»
З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Основним доводом апеляційної скарги було твердження апелянта про те, що висновки суду першої інстанції є суб'єктивними та ґрунтуються на недопустимих або неналежних доказах, які, на його думку, відсутні у матеріалах справи або не підтверджують того, що спірні земельні ділянки дійсно розташовані в межах прибережної 100 метрової захисної смуги заплави, яку не можна розглядати як самостійний водний об'єкт, оскільки вона є сполученою з великою річкою Десна та є її невід'ємною частиною.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про охорону земель» об'єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України.
Статями 19, 20 ЗК України передбачено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, зокрема, на землі водного фонду. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.
Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання відповідно до статті 21 ЗК України недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.
Частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України передбачено, що до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.
Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації об'єктів водного фонду, виконують певні захисні функції.
Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.
Так, стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.
Випадки передачі земель водного фонду у приватну власність, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України.
Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).
Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.
За положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.
Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60-62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України.
Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Прибережна захисна смуга - частина водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій установлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони.
Згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг..
Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення.
Наведений висновок узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду викладеною у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц.
Відповідно, у разі існування затвердженого проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги з ухваленням відповідного рішення компетентним органом, слід виходити з меж захисної смуги, встановлених відповідними документами та рішеннями.
Колегія суддів звертає увагу на те, що суд першої інстанції врахував, що прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках всіх категорій.
Межі такої прибережної захисної смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою.
Крім того, віднесення спірної земельної ділянки до категорії земель сільськогосподарського призначення не спростовує той факт, що ця земля може бути одночасно землею водного фонду, передача якої у приватну власність заборонена.
Як встановлено з матеріалів справи та враховано судом першої інстанції при ухваленні рішення, згідно з листом Центральної геофізичної обсерваторії імені Бориса Срезневського №17-08/998 від 07.05.2019 року, водний об'єкт, який розташований поблизу земельних ділянок з кадастровими номерами 3221886800:29:076:0206, 3221886800:29:076:0205, 3221886800:29:076:0204, 3221886800:29:076:0203, становлять озера та стариці природного походження, що утворилися внаслідок руслових процесів, які відбуваються в руслі та заплаві річки Десна. Річка Десна разом із заплавними озерами та старицями є природним водним об'єктом та старицями належить до великих річок. Згідно зі статтею 88 Водного кодексу України, навколо великих річок встановлюється прибережна захисна смуга шириною 100 метрів. На підставі аналізу схем накладення спірних земельних ділянок, виготовлених сертифікованим інженером-геодезистом Давиденком С.П., встановлено, що ці земельні ділянки накладаються на землі водного фонду, а саме - на 100-метрову прибережну захисну смугу річки Десна.
Наведені дані свідчать про те, що спірні земельні ділянки розташовані в межах 100-метрової прибережної захисної смуги річки Десна, яка, згідно зі статтями 79 та 88 Водного кодексу України, є великою річкою. Відповідно до листа Центральної геофізичної обсерваторії, озера та стариці, що знаходяться біля спірних ділянок, є природними утвореннями заплавного типу, сформованими внаслідок руслових процесів у межах заплави річки Десна.
Заплава, разом із заплавними озерами та старицями, є невід'ємною частиною самої річки як природного водного об'єкта. Це підтверджує, що відповідна територія входить до складу земель водного фонду.
Таким чином, передача спірних земельних ділянок у приватну власність відбулася з порушенням вимог Водного та Земельного кодексів України, оскільки землі водного фонду, включаючи заплави та прибережні захисні смуги, не можуть бути об'єктом приватної власності, мають спеціальний правовий режим використання та підлягають охороні.
Так позивачем надані належні письмові докази на підтвердження факту накладення земельних ділянок на землі водного фонду.
Окремо колегія суддів апеляційного суду звертає увагу на те, що ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов'язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
У постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року (справа №757/1782/18) вказується, що змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Доводи апелянта про те, що спірні земельні ділянки не розташовані в межах прибережної 100 метрової захисної смуги та акцентування останнього на відсутність у матеріалах справи інформації щодо підтвердження, що заплава є сполученою з великою річкою Десна та є її невід'ємною частиною, колегія суддів відхиляє, оскільки відповідачем на підтвердження даних обставин не подано належних та допустимих доказів.
Зважаючи на принцип змагальності, відповідач мав право подати контрдокази, що підтверджують, що спірні земельні ділянки не знаходяться в межах нормативної відстані для віднесення їх до земель водного фонду. Зокрема, він міг самостійно ініціювати проведення земельно-технічної експертизи з метою встановлення факту, що ці земельні ділянки не розташовані в межах прибережної захисної смуги річки Десна або іншого водного об'єкта. Однак, відповідач не надав жодних належних доказів, обмежившись лише критикою доказів позивача.
У зв'язку з цим колегія суддів не визнає позицію апелянта належною, конструктивною та такою, що підтверджена належними доказами.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження при розгляді справи апеляційним судом. За таких умов підстави для скасування чи зміни оскаржуваної ухвали суду першої інстанції при апеляційному розгляді відсутні.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 04 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько