Справа № 442/2903/25 Головуючий у 1 інстанції: Крамар О.В
Провадження № 22-ц/811/1718/25 Доповідач в 2-й інстанції: Шандра М. М.
14 листопада 2025 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:
головуючого судді: Шандри М.М.
суддів: Крайник Н.П., Левика Я.А.
секретаря: Чижа Л.М.
за участю: представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 01 травня 2025 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця Дрогобицького відділу Державної виконавчої служби у Дрогобицькому районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів),
17.04.2025 ОСОБА_1 звернулася до суду із скаргою на бездіяльність державного виконавця Дрогобицького відділу Державної виконавчої служби у Дрогобицькому районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів), в якій просила:
- визнати поважною причину пропуску строку для подання скарги;
- зобов'язати Дрогобицький відділ Державної виконавчої служби у Дрогобицькому районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) зняти арешт з квартири АДРЕСА_1 , що належить їй ( ОСОБА_1 ) на праві співвласності.
Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 01.05.2025 скаргу ОСОБА_1 залишено без розгляду.
Ухвалу суду оскаржила ОСОБА_1 , подавши апеляційну скаргу.
Вважає ухвалу суду незаконною, необгрунтованою та такою, що постановлена з порушенням норми процесуального права, а висновки суду такими, що не відповідають дійсним обставинам справи.
Звертає увагу на те, що відмовляючи в поновленні пропущеного строку, а по суті не розглядаючи клопотання про поновлення такого строку по факту, суд позбавив її права доступу до суду (ч. 1 ст. 4 ЦПК України), що за наведених обставин буде вважатись, власне, проявами надмірного формалізму, що призведе до неправомірного обмеження права на доступ до суду, як елемента права на справедливий суд, згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже при застосуванні процесуальних норм слід уникати надмірного формалізму, що може призвести до нівелювання процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визначається неправомірним обмеженням права на доступ до суду, а в даному випадку до вирішення питання, яке є спірним. Так, у ч. 4 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» не надано вичерпний перелік (пункти 1-9) підстав безумовного (обов'язкового) зняття арешту державним виконавцем з майна і в даному випадку скаржник при наявності зазначених підстав у десятиденний термін (із можливістю продовження такого терміну) може ставити перед судом питання про визнання бездіяльності державного виконавця, що призвело до порушення його прав чи свобод.
Просить ухвалу суду скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
У судовому засіданні апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підтримав апеляційну скаргу. Інші учасники справи у судове засідання апеляційної інстанції не з'явились, про причини неявки суду не повідомили, хоча були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, тому їх неявка, відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи, який проводиться за їхньої відсутності.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
Згідно із ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.1, ч.6 ст. 81 ЦПК України).
Згідно із 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів вважає, що ухвала суду таким вимогам відповідає з огляду на таке.
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16.06.2021 у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18.04.2022 у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20).
Основними засадами судочинства є обов'язковість судового рішення (стаття 129 Конституції України).
Зазначене конституційне положення конкретизовано у частині першій статті 18 ЦПК України, згідно з якою судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Виконання судового рішення відповідно до змісту Рішення Конституційного Суду України від 26.06.2013 № 5-рп/2013 у справі № 1-7/2013 є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Тобто виконавче провадження є процесуальною формою, що гарантує примусову реалізацію рішення суду, яким підтверджені права та обов'язки суб'єктів матеріальних правовідносин цивільної справи.
Згідно зі статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом (частина перша статті 74 Закону України «Про виконавче провадження»).
Частиною п'ятою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення та дії виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів. Рішення виконавця про відкладення проведення виконавчих дій може бути оскаржене протягом трьох робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з положеннями пункту а) частини першої, частини другої статті 449 ЦПК України, у редакції, яка діяла на час подання скарги, скаргу може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права або свободи.
Пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 920/149/18 зроблено правовий висновок щодо співвідношення загальної та спеціальної норми, згідно з якими норми, передбачені Закону України «Про виконавче провадження», є загальними, а норми, передбачені процесуальним кодексом, є спеціальними, тому строк на оскарження необхідно обраховувати в календарних днях.
Практика правозастосування частини п'ятої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» є сталою.
Відповідно до статті 122 ЦПК України строки, встановлені законом або судом, обчислюються роками, місяцями і днями, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.
Згідно зі статтею 123 ЦПК України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Системний аналіз вказаних процесуальних норм разом з положеннями пункту «а» частини першої статті 449 ЦПК України, статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» свідчить про те, що перебіг десятиденного строку для оскарження рішення, дій чи бездіяльності виконавця починається з наступного дня після настання події, з якою пов'язано його початок, тобто після фактичної або можливої обізнаності особи про порушення її прав і свобод (постанови Верховного Суду від 02.12.2020 у справі № 143/950/19, від 28.12.2020 у справі № 501/3532/18, від 03.02.2021 у справі № 2-1441/10).
У постанові Верховного Суду від 18.11.2020 у справі № 466/948/19 вказано, що строки на подання скарги є процесуальними, можуть бути поновлені за наявності поважних для цього причин за заявою заявника, яка подається одночасно зі скаргою або викладається у скарзі у вигляді клопотання. При вирішенні питання про поновлення строку на подання скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби суд має виходити з того, що у відповідному законодавстві не міститься перелік таких поважних причин, їх з'ясовують у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи. Якщо скаргу подано з пропуском строку, встановленого законом, та відсутнє клопотання про його поновлення, така скарга суддею одноособово залишається без розгляду при її прийнятті та повертається заявникові. Водночас заявникові може бути роз'яснено право на повторне звернення до суду на загальних підставах. З'ясування обставин дотримання заявником процесуального строку на звернення до суду зі скаргою на дії чи бездіяльність державного виконавця, наявності клопотання про його поновлення зазначеного строку та поважних причин для його поновлення має першочергове значення, оскільки правовим наслідком недотримання встановленого законом строку звернення із скаргою на дії чи бездіяльність державного виконавця, відсутності поважності причин для його поновлення, є залишення скарги без розгляду та повернення її заявникові.
Верховний Суд підкреслював, що: законодавець не відносить пропуск строку на подання скарги на дії виконавця до підстав відмови у задоволенні скарги; пропуск строку на подання скарги на дії виконавця є підставою для залишення скарги без розгляду (постанова Верховного Суду від 26.02.2025 у справі № 361/717/13-ц).
Європейський суд з прав людини зауважив, що норми, які регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані (рішення Європейського суду з прав людини «Нешев проти Болгарії» від 28 жовтня 2004 року, «Перетяка та Шереметьев проти України» від 21 грудня 2010 року).
У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України)
Відповідно до статті 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Частиною першою статті 127 ЦПК України визначено, що суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
З матеріалів справи вбачається, що 05.06.2024 ОСОБА_1 звернулася до Дрогобицького відділу Державної виконавчої служби у Дрогобицькому районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) із заявою про зняття арешту із квартири АДРЕСА_1 , що належить їй на праві співвласності, який накладений постановою державного виконавця ВДВС Дрогобицького МРУЮ від 02.06.2010 у виконавчому провадженні ВП № 19551798 з примусового виконання виконавчого листа № 2-639, виданого 21.04.2010 Дрогобицьким міськрайонним судом Львівської області.
З відповіді Дрогобицького відділу Державної виконавчої служби у Дрогобицькому районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) від 12.06.2024 № 299222 убачається, що відсутні правові підстави, передбачені положеннями ст.. 59 Закону України «Про виконавче провадження» для зняття арешту з майна боржника ОСОБА_1 .
Із скаргою на бездіяльність державного виконавця щодо не зняття арешту із квартири, скаржник ОСОБА_1 звернулася до суду лише 17.04.2025, тобто з пропуском встановленого пунктом «а» частини першої статті 449 ЦПК України десятиденного строку.
ОСОБА_1 подала клопотання про поновлення пропущеного строку для подачі скарги, посилаючись на те, що після отримання відповіді від 12.06.2024 вона зверталася до Львівського окружного адміністративного суду із позовом у справі № 380/16402/24 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання зняти арешт з квартири АДРЕСА_1 , а також до Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області у справі № 442/7553/24 про зняття арешту з квартири.
Однак факт звернення скаржника із позовами у вказаних справах не може бути визнано поважною причиною пропуску строку для подання скарги у цій справі, оскільки не є обставиною, яка була чи об'єктивно є непереборною, пов'язаною з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду, у зв'язку з чим підстави для його поновлення відсутні.
З огляду на вказане, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для залишення скарги ОСОБА_1 без розгляду.
Доводи апеляційної скарги правильних висновків місцевого суду не спростовують.
Згідно із ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційні скарги залишити без задоволення, а судове рішення - без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 01 травня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня її ухвалення.
Повний текст постанови складено: 14.11.2025
Головуючий
Судді